6.2. Місцеві фінансові інститути та їх характеристика

 

Зміст і призначення місцевих фінансів виявляються у складі місцевих фінансових інститутів, до яких належать: місцеві бюджети, місцеві податки і збори, цільові фонди органів місцевого самоврядування, комунальний кредит, місцеві позики, фінанси комунальних підприємств (рис. 6.1).

 

 

Рис. 6.1. Склад місцевих фінансових інститутів

 

Центральне місце у системі місцевих фінансів посідають місцеві бюджети, які містять у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету. У місцевих бюджетах впродовж останніх років зосереджується приблизно третина бюджетних ресурсів країни; за їх рахунок проводиться задоволення потреб населення відповідних територіальних формувань. У доходи місцевих бюджетів надходять грошові кошти з державного бюджету у вигляді дотацій і субвенцій, які призначені для фінансування делегованих повноважень органів місцевої влади і проведення фінансового вирівнювання.

Частина доходів місцевих бюджетів обов’язково формується за рахунок місцевих податків і зборів. До місцевих належать податки та збори, установлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим кодексом України, рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. Нині до місцевих податків належить податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та єдиний податок, а до місцевих зборів — збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності, збір за місця для паркування транспортних засобів і туристичний збір. Установлення місцевих податків і зборів, не передбачених Податковим кодексом, забороняється. Зарахування місцевих податків і зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

До місцевих фінансових інститутів належать також цільові фонди органів місцевого самоврядування, що являють собою позабюджетні фонди місцевих органів влади, валютні та резервні фонди. Утворення і визначення статусу позабюджетних фондів є виключно компетенцією рад будь-якого рівня. Місцеві державні адміністрації забезпечують надходження коштів до цих фондів та їх раціональне використання з наступним інформуванням відповідної місцевої ради.

Практика функціонування цільових фондів органів місцевого самоврядування у нашій державі є доволі суперечливою. Так, у законодавчих актах, які ознаменували відродження місцевого самоврядування на початку 1990-х років, було передбачено право місцевих органів влади утворювати і використовувати позабюджетні фонди. Однак у подальшому відбувалося поступове згортання сфери їх функціонування шляхом включення до відповідних бюджетів. Згідно з Бюджетним кодексом України, створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та Іншими бюджетними установами не допускається.

Наступним інститутом місцевих фінансів є комунальний кредит як сукупність економічних відносин, що виникають між органами місцевого самоврядування, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з другого, за яких місцеві органи влади виступають частіше у ролі позичальника, рідше – кредитора. Чинне законодавство передбачає можливість створення місцевими радами комунальних банків та Інших фінансово-кредитних установ, проте в Україні й досі немає жодної вказаної установи, утвореної за участю місцевих органів влади.

Найпоширенішою формою комунального кредиту є місцеві запозичення, до яких належать операції, що пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов’язання,перед бюджетом та здійснюються операції, пов’язані з поверненням цих коштів до бюджету.

Відповідно до чинного законодавства місцеві запозичення виникають у таких випадках:

-         запозичення (позики) з бюджетів вищого рівня. Бюджетним кодексом України передбачено, що запозичення з Державного бюджету надаються місцевим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду бюджету впродовж бюджетного року. Дуже часто такі запозичення перетворюються у непряму форму дотування місцевих бюджетів, оскільки вони пролонгуються або взагалі списуються;

-         запозичення в комерційних банках. Виконавчі органи місцевого самоврядування можуть отримувати короткострокові (на термін до трьох місяців) позички у фінансово-кредитних установах з погашенням у межах поточного бюджетного періоду;

-         бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур, у тому числі на потребу бюджетної сфери (будівництво шкіл, лікарень тощо). Ця форма виникнення зобов’язань передбачає надання органами місцевого самоврядування гарантій під позики комерційних банків. У разі несвоєчасного погашення кредитів бюджетна гарантія вступає в силу;

-         випуск муніципальних позик. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати цільові муніципальні позики під конкретні заходи, в яких зацікавлена територіальна громада. Облігації місцевої позики реєструються Міністерством фінансів України та Державною комісією з цінних паперів, але держава не несе відповідальності за зобов’язаннями за муніципальними позиками до місцевих бюджетів. Видатки з обслуговування боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету.

 

У розвинених країнах випуск муніципальних позик досить поширений, а облігації органів місцевої влади користуються попитом і довірою у населення, держава всебічно сприяє здійсненню місцевих запозичень. В Україні випуск муніципальних позик не набув поширення, що пояснюється певними обставинами: недосконалістю і суперечливістю законодавчої бази; нестабільністю умов господарювання, недостатнім розвитком вітчизняного фондового ринку і, зокрема, відсутністю необхідної інфраструктури; негативним попереднім досвідом у практиці випуску місцевих позик і небажанням органів місцевої влади брати на себе відповідальність за розміщення і погашення позик.

Основна частка фінансів органів місцевого самоврядування припадає на фінансові ресурси підприємств, які є власністю цих органів. У нашій державі місцеві органи влади отримали право мати свою власність, яка називається комунальною. Суб’єктами права комунальної власності в Україні були визнані всі місцеві ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Існує кілька видів комунальної власності: комунальна власність областей, міст, районів, районів у містах, сіл і селищ, спільна комунальна власність територіальних громад. Рухоме І нерухоме майно, природні ресурси, земля та кошти комунальних форм власності стали власністю територіальної громади. Комунальне майно не належить до державного майна і є самостійною формою власності.

Суб’єкти господарювання комунальної форми власності здійснюють діяльність більш як за 20 напрямами, серед яких житлове господарство, транспорт (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітени), комунальна енергетика (електричні, газові і теплові мережі), комунальне обслуговування, міські шляхи та ін. Підприємства і заклади соціально-культурної сфери комунальної форми власності організаційно можна поділити на три групи: ті, які повністю перебувають на бюджетному фінансуванні; підприємства, які частково фінансуються за рахунок місцевих бюджетів, і підприємства, які функціонують на принципі самоокупності.

Матеріальною основою місцевих фінансових інститутів є централізовані і децентралізовані фінансові ресурси, що формуються у фондовій і нефондовій формах. Головними фінансовими фондами органів місцевого самоврядування є місцеві бюджети, резервні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств. У нефондовій формі, як правило, перебувають фінансові ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від розміщення місцевих позик та ін.