3.1. Фінансова політика держави, її сутність і складові

 

Фінансова політика держави є невід’ємною складовою державної економічної політики. Разом з тим фінансова політика є відносно самостійною сферою діяльності держави, найважливішим засобом реалізації державної політики у будь-якій сфері суспільної діяльності. Завдяки фінансовій політиці здійснюється багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення; конкретизуються основні напрями розвитку національної економіки; визначаються загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання; розробляється механізм регулювання та стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Сутність фінансової політики виявляється у поєднанні конкретних цілей та певних засобів, завдяки яким вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами розвитку економіки і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Пріоритетним напрямом фінансової політики є забезпечення економічного зростання в державі через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов’язана зі знаходженням компромісу між відповідними потребами і реальними можливостями.

Основною метою фінансової політики є підвищення рівня суспільного добробуту завдяки оптимальному розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Головне завдання фінансової політики держави полягає у забезпеченні реалізації тієї або іншої державної програми необхідними фінансовими ресурсами. Відтак державна фінансова політика сприяє вирішенню таких стратегічних завдань:

- формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження держави;

- забезпечення раціонального розподілу фінансових ресурсів між галузями економіки та регіонами;

- концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямах економічного і соціального розвитку;

- створення ефективної системи управління фінансами держави та інших суб’єктів економічних відносин.

Отже, фінансова політика держави – це сукупність державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою її функцій.

Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає в себе фінансову стратегію та фінансову тактику управління.

Фінансова стратегія – це довгостроковий курс фінансової політики, що розрахований на тривалу перспективу і передбачає вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку держави. Прикладами стратегічних завдань є розвиток і формування ефективного фінансового ринку, оптимізація пропорцій між індивідуальним і суспільним споживанням, створення сприятливого інвестиційного клімату тощо. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку держави на певному історичному етапі і орієнтується на певну модель фінансових відносин у суспільстві. В умовах економічної кризи головним завданням фінансової стратегії є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, а в умовах економічного розвитку – досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Наразі за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарської діяльності.

Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямовану на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Прикладами фінансової тактики можуть слугувати процес прийняття та виконання бюджету країни, удосконалення системи оплати праці, вдосконалення системи пенсійного забезпечення, надання пільг окремим платникам тощо. Фінансова тактика передбачає вирішення завдань поточного періоду (зазвичай у межах року), характеризується мобільністю, оскільки має вчасно й оперативно реагувати на економічні проблеми і диспропорції в економіці. Головне завдання фінансової тактики полягає у досягненні стратегічних цілей розвитку держави.

 

Основними складовими фінансової політики держави є:

 

1. Фіскальна політика – це сукупність заходів держави щодо регулювання її доходів і витрат. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою, наприклад, боротьба з інфляцією, нівелювання циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття тощо. Фіскальна політика здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів і розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків.

Фіскальна політика, в свою чергу, поділяється на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування — установлення видів і співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований або диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність суб’єктів господарювання. Бюджетна політика являє собою діяльність держави щодо формування, виконання та регулювання державного бюджету з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави. Бюджетна політика виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачанні на різні потреби держави, визначенні джерел фінансування бюджетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи тощо.

Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційну та недискреційну.

Дискреційна (активна) фіскальна політика — це свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку держави з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю над інфляцією, прискорення темпів економічного зростання. Така фіскальна політика використовується органами законодавчої та виконавчої влади для активної протидії циклічним коливанням.

Дискреційна фіскальна політика буває двох видів:

- стимулююча, яка полягає у збільшенні державних видатків, зниженні податків, одночасному поєднанні першого і другого. Ця політика проводиться у період економічного спаду та безробіття, але в результаті її здійснення може збільшитися дефіцит бюджету, що, в свою чергу, може призвести до Інфляції;

- стримуюча, яка характеризується зниженням державних видатків, збільшенням податків, одночасним поєднанням першого і другого. Ця політика проводиться у період високої інфляції та спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету.

Недискреційна (автоматична) фіскальна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів – «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці. Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Вмонтовані стабілізатори – це будь-який захід, що має тенденцію до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду або до скорочення дефіциту бюджету в період економічного зростання та Інфляції без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Наразі повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики.

 

2. Грошово-кредитна (монетарна) політика – це сукупність дій і заходів держави щодо регулювання грошового та кредитного ринків. Розробку та реалізацію монетарної політики покладено на центральний банк. Головна мета монетарної політики полягає у забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВВП.

Основними інструментами грошово-кредитної політики є:

- облікова (дисконтна) політика, яка полягає у регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає кредити комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

- регулювання норми обов’язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках в центральному банку без права їх використання і без виплати відсотків за ними;

- операції на відкритому ринку, які пов’язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на фондовому ринку. Цей метод грошово-кредитного регулювання є найбільш поширеним у державах з розвиненою ринковою економікою.

 

3. Митна політика – це система принципів і напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних Інтересів і безпеки за допомогою митно-тарифних і нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі. Метою митної політики є забезпечення національних митних інтересів держави та її безпеки. Митна політика може реалізовуватися у формі протекціонізму (політики, спрямованої на захист І стимулювання розвитку національної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасування обмежень у галузі зовнішньоекономічної діяльності) з використанням тарифних інструментів регулювання.

 

4. Боргова політика – це система дій та заходів щодо уникнення і врегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів. Боргова політика встановлює межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.

 

5. Інвестиційна політика — це політика, пов’язана з державними та приватними інвестиціями в розвиток тих галузей та окремих підприємств, які мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Основне завдання інвестиційної політики полягає у створенні привабливого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У разі активної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі методи регулювання і досить часто сама стає безпосереднім інвестором. За реалізації пасивної інвестиційної політики максимальна свобода і самостійність суб’єктів господарювання під час формування власної інвестиційної політики лімітується державою через податкову, амортизаційну, грошово-кредитну політику, систему пільг і санкцій, що мають бути адекватними інвестиційній політиці.

Крім перелічених вище самостійних складових, фінансова політика поєднує певні напрями державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.

Фінансова політика у сфері фінансового ринку виявляється у прийнятті законодавчих і нормативно-правових актів щодо фінансових питань діяльності учасників ринку, регулюванні випуску та обігу фінансових активів, створенні системи захисту прав інвесторів і проведенні фінансового контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів та особами, що здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку.

Фінансова політика держави в галузі страхування полягає у державному нормативно-правовому регулюванні страхової діяльності, залученні страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створенні цільових резервів для компенсації неспроможності окремих страхових організацій виконати зобов’язання за угодами страхування життя, здійсненні державного нагляду за фінансовою діяльністю страховиків.

Фінансова політика у соціальній сфері полягає у законодавчому та нормативно-правовому регулюванні соціального страхування, встановленні та затвердженні розмірів страхових внесків, видів та розмірів соціальних виплат, обов’язкових вимог щодо створення страхових резервів, здійсненні фінансового контролю за дотриманням законодавства та нагляду за діяльністю державних цільових фондів.

Успіх фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. Тільки скоординована й узгоджена політика у сфері фінансів може дати позитивні результати. Фінанси – це єдиний механізм, в якому всі складові досить тісно взаємопов’язані, а тому прорахунки у будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно призводять до негативних наслідків. Процес реалізації фінансової політики держави включає такі етапи: розробка концепції розвитку фінансової системи держави, визначення основних напрямів використання фінансового механізму в економічній політиці держави, складання цільових програм стосовно розвитку загальнодержавних та місцевих фінансів, розробка конкретних заходів щодо реалізації концепції, напрямів та програм. Ефективність фінансової політики країни тим вища, чим повніше вона враховує об’єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси суспільства в цілому та його складових, історичні умови та особливості поточного моменту.