2.3. Етапи становлення і розвитку фінансів україни

 

Історичний огляд еволюції фінансів України доводить, що її фінансова система пройшла тривалий шлях становлення і розвитку, упродовж якого формувались ЇЇ структура, функції та засадничі положення.

Перші ознаки фінансових відносин з’явились в Україні за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ-ХШ ст.). Основними потребами слов’янських політичних союзів були утримання князя, військові заходи, державне управління, судочинство, підтримка дипломатичних зв’язків та ін. Задоволення цих потреб здійснювалося переважно за рахунок особистих повинностей і натуральних зборів. Князь жив переважно на доходи від власного господарства, важливими складовими якого були мисливство, рибальство, торгівля, скотарство та землеробство і до якого належала ціла система повинностей навколишнього населення (ставити княжий двір, годувати княжих коней, косити княжі луки, обробляти княжі поля тощо).

Головним джерелом доходів князівської скарбниці були примусові побори, найдавнішою формою яких була данина — військова контрибуція, що сплачувалася підкореними племенами. Згодом вона набула значення родового поняття, до складу якого входили всі обов’язкові платежі населення на користь князя. Ними були натуральні збори, які князь збирав особисто (полюддя) або які доставлялися йому самим населенням (повози). До них додавалися добровільні дарунки населення – дари, поклони, почесть. Невдовзі ці збори набувають, повністю або частково, грошової форми. Поряд з цим, князівська скарбниця поповнювалась за рахунок надходжень від торгівлі (одна із найбільш надійних і безперебійних статей князівських доходів), доходів від органів судочинства, доходів від надання позик тощо.

Важливу роль у слов’янському державному житті відіграла татарська данина, яка спочатку виникла як наслідок підкорення переможцю, а згодом привчила населення до сплати прямого податку та призвела до виникнення поняття тягла, як податного обов’язку населення. З часом збір татарської данини перейшов у руки московського князя. Нічого не змінилось і після знищення татарського ярма: населення продовжувало платити данину, але тепер, надійшовши до великокнязівської казни, вона там і залишалась.

Отже, Київська Русь мала доволі розгалужену систему поповнення державної казни, яка відображала існуючий соціально-економічний уклад. Однак фіскальні операції здійснювались хаотично, не планово та без відображення результатів, що врешті-решт призвело до зменшення доходів княжої казни, а згодом до занепаду держави.

Без розвиненої економіки і міцного державного управління Київська Русь та Галицько-Волинське князівство стали підвладні сильнішим державам – Польщі та Литві. Період Польсько-Литовської доби (XIV-XVI ст.) характеризувався поступовим втрачанням атрибутів української державності (мови, традицій, державної символіки) та національних особливостей законодавчої, судової і податкової систем. Упродовж другої половини XVI-XVII ст. фінансово-податкова система України зазнала істотних змін. У Литовському князівстві основним податком вважалась сербщина, у Польському королівстві — десятина на користь церкви та стадія (натуральна повинність на утримання війська). Отже, разом із втратою державності у середині XIV ст. фінансову систему України та її складові визначали та регламентували іноземні країни (Польща, Литва, Угорщина, Молдавія).

Відновлення державності та фінансового устрою України відбулося під час Козацької доби (XV-XVIII ст.). Запорізька Січ мала чіткий адміністративний устрій, завершену систему надходжень та витрачання коштів скарбу.

У 1563 р., за часів гетьманування Б. Хмельницького, було організовано державну скарбницю, вперше запроваджено податкову систему, Основними джерелами доходів Запорізької Січі були військова здобич, кошові регалії і домени, королівські та царські субсидії, мито, торговельний, подимний, мостовий та інші збори, орендна плата тощо.

Основне податкове навантаження було покладено на нижчі верстви населення, тоді як доходи української шляхти, козацької старшини та православного духівництва не оподатковувались. Організатором та управителем казни був гетьман, хоча фактично вона перебувала у віданні підскарбія. Полковники і сотники керували місцевими фінансами відповідних адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Поряд із чітким розмежуванням доходів скарб Січі мав визначені статті витрат, зокрема: утримання та спорядження Запорізького війська; поточне утримання кошового господарства; видача кредитів; виплати членам війська та допомога козакам; утримання церковних установ; видатки на користь Російської імперії; задоволення претензій від інших держав; резервні кошти тощо.

Із посиленням впливу царської Росії в Україні и фінансове становище щоразу погіршувалось. Так, існувала заборона експорту української продукції в Європу, на українське населення накладався тягар утримання російського війська, з обігу до російської скарбниці вилучались золоті монети. Царат вимагав надавати йому правдиву інформацію щодо доходів та витрат української скарбниці.

За царювання Петра І скарбницю в Україні було ліквідовано, почався цілеспрямований відтік фінансових ресурсів у Росію. Останнє намагання відстояти фінансову незалежність України зробив гетьман К. Розумовський, однак його спроба була невдалою, і разом із ліквідацією у 1764 р. інституту гетьманства фінансову систему України було об’єднано з фінансовою системою Російської імперії.

Наприкінці XVIII ст. українські землі знову були поділені та протягом майже двох століть перебували у складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської Імперій. Панування інших імперій негативно позначилось на економічній, культурній та інших сферах суспільного життя України, гальмувало розвиток її фінансової системи.

В умовах промислового розвитку кінця XIX – початку XX ст. значно вдосконалилась кредитно-банківська система України, з’явилось багато фінансово-кредитних установ, таких як Торговельно-Промисловий банк, страхове агентство «Дністер», Міщанський союз кредитовий і каси взаємодопомоги. Основи власної фінансової системи формувалися в Україні одночасно зі спробами створити свою незалежну державу.

Особливе значення в історії вітчизняних фінансів мав період 1917—1920 рр., коли під впливом революційних подій було зроблено декілька спроб відродити українську державність та її основні інститути. Вищим виконавчим органом Української Центральної Ради став Генеральний секретаріат, який після проголошення Української Народної Республіки став першим українським урядом XX ст. З червня 1917 р. у складі Секретаріату діяло Генеральне секретарство фінансових справ. У грудні 1917 р. у Харкові було створено радянський уряд і в його складі – Народне секретарство фінансів, яке в 1919 р. було перейменовано в Наркомат фінансів, а в 1946 р. – у Міністерство фінансів УРСР.

В Українській державі в уряді гетьмана П. Скоропадського і в Українській Народній Республіці в уряді Директорії С. Петлюри фінансову політику проводило Міністерство фінансів України. Уряд Центральної Ради 1 березня 1918р. запровадив власну грошову одиницю — гривню та ухвалив закон про надходження податків і прибутків, зібраних на території Української Народної Республіки, в державну скарбницю. За часів правління гетьмана П. Скоропадського було складено, але не виконано з об’єктивних причин перший бюджет української держави.

Із входженням України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік кардинально змінюється її фінансово-економічне становище. В усіх союзних республіках фінансово-економічна політика здійснювалась однаково і полягала в націоналізації банків, залізниць, підприємств, запровадженні контрибуції для заможних верств населення. Усі фінансові органи нашої країни були безпосередньо підпорядковані РСФРР, яка проводила фінансово-кредитну політику за посередництва Народного комісаріату фінансів РСФРР через свого уповноваженого в Україні, а з 1923 р. – через Народний комісаріат фінансів УРСР. У перші роки радянської влади в Україні завдяки фінансово-кредитній системі надавалась допомога націоналізованим підприємствам, які фінансувалися безпосередньо з державної скарбниці. Фінансування здійснювалось через Народний банк, який було створено після націоналізації радянською владою банківських установ.

Із запровадженням у 1922 р. нової економічної політики (НЕП) змінились і пріоритети фінансово-економічної політики держави, зокрема, основними її напрямами були: запровадження стійкої грошової одиниці, дозвіл на приватну торгівлю, денаціоналізація малих І середніх підприємств, зменшення тиску держави на фінансово-економічний сектор, введення єдиної податкової системи, створення ощадних кас та Ощадного банку. Внаслідок проведення таких заходів господарські взаємозв’язки пожвавішали, з’явилися перші ознаки відродження фінансових відносин. Однак, незважаючи на певні переваги НЕПу (зростання промислового виробництва, розвиток торгівлі, зняття суспільного напруження), були й значні недоліки (відсутність зовнішньої торгівлі, харчова криза та ін.), що І призвело до ліквідації НЕПу та встановлення командно-адміністративної системи управління.

Загалом перебування України у складі Радянського Союзу дало їй змогу наростити економічний, промисловий, сільськогосподарський, військовий потенціал, але водночас була знищена державна самостійність нашої країни. Фінансова система України як адміністративно-територіальної складової СРСР існувала символічно, оскільки параметри цієї політики затверджував уряд СРСР. У зв’язку з цим розвиток фінансової та кредитно-грошової систем відбувався за законами адміністративно-командної економіки.

Новий етап у формуванні національної фінансової системи України розпочався із проголошенням Верховного Радою незалежності України 24 серпня 1991 р. За роки незалежності в Україні сформувалися стійкі тенденції до формування ефективних ринкових відносин, створення незалежної фінансової системи та проведення ефективної фінансової політики, досягнення макроекономічної стабільності та ефективності розподілу фінансових ресурсів. Аналіз становлення та розвитку сучасної фінансової системи України засвідчує, що вона досягла етапу еволюції, який характеризується наявністю великої кількості складових фінансової системи, високим ступенем їх впливу на економіку та різноманітністю фінансових відносин.

Таким чином, фінансова система України пройшла тривалий шлях розвитку, який характеризувався національними особливостями і впливом права та звичаїв Інших держав. Кожному етапу розвитку державності України відповідав властивий йому фінансовий устрій, якому притаманні певні особливості, що історично склалися і визначали характер функціонування фінансової системи того періоду. Набутий досвід і ділові якості українського уряду стали основою формування національної фінансової системи, що нині успішно інтегрується у світовий фінансовий простір.