Регулювання затримання в Європейській конвенції та Кримінально-процесуальному кодексі

Підстави для затримання містяться в інших нормативних актах: Кримінально-процесуальному кодексі України та Конвенції про захист прав людини та основних свобод і в уже згаданому Положенні.

Так, стаття 5 Конвенції (згідно зі ст. 9 Конституції, конвенція є час­тиною українського законодавства) передбачає можливим законний арешт або затримання особи, а саме:

за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення вико­нання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

здійснення арешту або затримання особи з метою припроваджен­ня її до компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчи­ненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Передбачено й інші підстави для затримання й арешту: затримання неповнолітнього, затримання осіб для запобігання поширенню інфек­ційних захворювань, затримання психічно хворих, алкоголіків, нарко­манів, бродяг, затримання осіб, щодо яких вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Отже, у статті 5 Конвенції питання арешту та затримання вирішено значно ширше, ніж у Конституції. При цьому стаття 5 Конвенції вимагає, щоб ці дії були законними. На мою думку, словосполучення «законний арешт або затримання» вимагає чіткої регламентації у законі випадків законного арешту або затримання. Поки що цього немає.

У КПК України право на затримання й арешт (в тому числі право на запобіжне затримання, передбачене Конституцією) належним чином не реалізовано. В результаті маємо ситуацію, коли слідчий, прокурор не­минуче буде змушений порушити вимоги статті 106 (115) КПК України, якщо керуватися тільки нормами КПК.

Аналіз статті 106 КПК засвідчує, що вона дозволяє органу дізна­ння провести затримання тільки у випадках, якщо злочинця захопи­ли на місці, на нього вказали очевидці, на ньому чи на його одягу є сліди злочину або ж ця особа намагалася втекти. Затримання також допустиме, якщо особа не має постійного місця проживання або якщо не встановлено її особу. В основному це випадки, коли щодо особи ще не порушено кримінальну справу і мають місце дії по припиненню зло­чину, що вчиняється або вже вчинений. У цих випадках немає потреби одержувати дозвіл суду. Таке саме право на затримання має і слідчий (ч. 1 ст. 115). Але законність затримання протягом 72 годин повинна бути перевірена судом. Як бачимо, статті 106 та 115 КПК не регулю­ють усіх ситуацій, передбачених і статтею 29 Конституції України, і статтею 5 Конвенції.

Зокрема це стосується випадку із затриманням пана К., коли у слідчого зникла необхідність припровадити його до суду для вирі­шення питання про застосування запобіжного заходу. По суті, такий випадок передбачений статтею 5 Конвенції (пункти Ь, с) та статтею 165-2 КПК. Але через недосконалість цієї статті та її невиваженість вона у конкретному випадку не могла бути застосована. За статтею 165-2, «якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою». Як бути в ситуації, коли справа порушена, але особа не є ні підозрюваною, ні обвинуваченою, процесуальний закон не передба­чає. В цій ситуації суддя з формальних міркувань відмовить у дозволі на затримання для доставки особи в суд на тій підставі, що особа не є ще ні підозрюваною, ні обвинуваченою. Отже, виходить, що К. за­тримати у «законному», передбаченому статтями 106,115, 165-2 КПК, порядку було неможливо.

Слід також переглянути і статтю 154-1 КПК про заставу та встано­вити, що в більшості обвинувачень, включаючи навіть тяжкі злочини, суд може застосувати заставу замість утримання під вартою. Порядок внесення застави має бути спрощений. І тільки для тих, хто обвинува­чується не вперше або порушив застосовані інші запобіжні заходи чи ухилявся від явки по викликам слідчого, слід застосовувати тримання під вартою. В результаті таких заходів значно зменшилась би кількість осіб, які перебувають під вартою, держава б одержала кошти на певний період у вигляді застави, які можна було б використовувати як кредит­ний ресурс.