Слідчі хитрощі

Слідчими використовуються різноманітні засоби (прийоми та їх ком­бінації), як законні, так і незаконні, для досягнення основної тактичної мети допиту - впливу на допитуваного для одержання показань щодо розслідуваного злочину. Основні методи впливу на особу - переконан­ня і примус. Вважається, що певний примус допустимий у відповідних межах, які слідчий не повинен переступати. Отже, мова не про фізичний примус (тортури), що категорично заборонено, а примус моральний і психічний. Під моральним примусом розуміють створення таких умов, унаслідок яких щодо допитуваного зміниться думка оточення, окремих груп, знайомих, громадської думки в цілому, і це спонукає особу до від­вертості зі слідчим в обмін на недопущення таких змін. Під психічним примусом розуміють засоби (головним чином вербальні) впливу на осо­бу, в результаті яких пошукована слідчим інформація надається без усві­домленого бажання її значимості для своїх інтересів (тобто намагання приховати від слідчого інформацію).

Для впливу на підозрюваного, обвинуваченого і переконання у змі­ні його поведінки використовують пред'явлення доказів. Такі тактичні прийоми в літературі називають демонстрацією можливостей органів слідства. Слідчий пред'являє речові докази, роз'яснює можливості екс­пертизи, вилучення слідів підозрюваного, обвинуваченого на місці події або за місцем його проживання. Така демонстрація викликає в обвину­ваченого або підозрюваного зневіру в можливості ухилитися від відпо­відальності та недоцільності подальшої поведінки, спрямованої на від­мову розповісти про обставини справи та участь самого підозрюваного у вчиненні злочину.

Іншим тактичним прийомом, розрахованим на емоційну сферу пси­хіки, є звернення до особистих позитивних якостей допитуваного. Та­ким зверненням, наприклад, був суд царя Соломона і його допит двох жінок, кожна з яких стверджувала, що саме вона мати дитини. «І мовив цар: ця говорить: мій син живий, а твій мертвий; а та каже: ні, твій син мертвий, а мій живий. Подайте мені меч... розсічіть живе дитя надвоє і віддайте половину одній і половину другій. І відповідала та жінка, син якої був живий, царю, бо збурились всі її нутрощі від жалості до сина свого: о, пане мій! Віддайте їй цю дитину живою, не вбивайте її. А друга каже: хай же не буде ні мені, ні тобі, рубайте».

Досить часто слідчі застосовують прийоми так званих слабких місць у психіці допитуваного: підвищеного марнославства, жадібності, по­чуття помсти і ревності та інших психологічних станів. Розглянемо цей тактичний прийом, який у криміналістичній літературі називають роз­палюванням конфлікту. Суть цього прийому полягає в тому, що допи­туваного переконують дати правдиві показання, пояснюючи йому зміст показань, наприклад, його співучасників, які саме на нього покладають основну відповідальність. Це можуть бути і вигадані самим слідчим по­яснення. Ось приклад із слідчої практики:

«Мещерякова, як вважало слідство, намагалась скрити керівну й організаторську роль свого чоловіка у злочинах. У Мещерякова було вилучено листа, написаного ним у слідчому ізоляторі своїй коханці: «Я скоро виберусь, Людку засудять надовго. Думаю, нам з тобою до старо­сті вистачить блаженствувати, поки вона дочекається амністії. Обробив її я міцно. Вона мені віддана як кішка». Слідчий пред'явив цього листа

Мещеряковій. Вона кілька разів прочитала листа свого чоловіка, поди­вилася на слідчого і, не вимовляючи ані слова, почала не поспішаючи писати - дала повні, об'єктивні показання, що викривали дійсну роль чоловіка»[96].

Звичайно, можна поставити під сумнів правомірність і етичність та­ких прийомів. Можна стверджувати, що допитуваний у результаті дій слідчого і створеній ситуації не мав свободи вибору лінії своєї поведін­ки (що повинно би мати вирішальне значення при оцінці допустимості такого технічного прийому). Адже такий прийом нерідко містить озна­ки обману, що робить його незаконним. Якщо ж повідомлена слідчим інформація була правдива, то вважається, що така тактика допиту до­пустима.

Спеціалісти, однак, відзначають, що така тактика допиту може при­звести до самообмови. Обмова невинуватої особи через бажання пом­отатися або з інших міркувань також може мати місце[97].

Поширеним у слідчій практиці є прийом, спрямований на прихову­вання наміру слідчого стосовно мети допиту. Слідчий приховує осно­вну мету допиту та з'ясовує обставини, які начебто не стосуються спра­ви, при цьому евентуально (побічно) намагається одержати дані про обставини, які стосуються предмета допиту. Наприклад, з'ясовується де перебувала особа у певний час, але не у зв'язку з розслідуваним зло­чином, а з іншою подією.«Калінін підозрювався в тому, що, видаючи себе за працівника мілі­ції, проводив у різних містах самочинні обшуки з вилученням у грома­дян значних цінностей. Він мав автомобіль. Слідчий організував до­пит у приміщенні ДАІ, де його запитували не про самочинні обшуки, а про те, чи не причетний він до автопригоди, яка дійсно мала місце з авто такої ж марки і кольору, як і його, у Вологді. Калінін відповів, що до автопригоди непричетний, бо в цей день був у Харкові, а піз­ніше у Києві. При цьому своє твердження підкріпив деякими доказа­ми перебування у цих містах. Коли після цього слідчий перейшов до допиту стосовно вчинення самочинних обшуків, Калінін зрозумів, що розповів про те, що потрібно було приховати, розгубився і зізнався у вчинених злочинах»[98]. Такий самий принцип зміщення акцентів може використовуватись і за інших приховуваних обставин. Нерідко такий прийом застосовують і в процесі очної ставки, і в інших слідчих діях. Він є допустимим, спрямованим на розкриття злочину і по суті не є перешкодою у правосудді.

О.Я. Баєв наводить приклади так званих географічних пасток, тобто таких, що ґрунтуються на знанні про певне місце і час, коли допитува­ний, згідно з його ж показами, там перебував. Якщо допитуваний дає не­правдиві покази, то у нього неминуче виникають психологічні труднощі (бо він не знає, чи мали місце ті чи інші події у той час, чи ні). У Баєва наведено і приклад з відомого роману В. Богомолова «В Августе сорок четвертого...». Герой роману при проведенні перевірки говорить:

«- А мы с вами, как говорится, земляки... В одном госпитале лежали... У меня там в госпитале женщина была... Повариха!. Может, знаете, Ли- завета, младший сержант?

- Нет, не знаю, - после некоторой, пожалуй, излишне затянутой паузы угрюмо сказал старший лейтенант. - Я поварихами не интересовался».

Ось коментар цього епізоду іншим героєм, Таманцевим: «старший лейтенант ответил с очевидным промедлением. Что тут ответить с ходу, когда тебя спрашивают? Сказать: «знаю», а вдруг это вопрос-ловушка и никакой поварихи Лизаветы там нет? Сказать: «не знаю», а это опять же ловушка и Лизавета местная знаменитость, и не знать ее просто невозможно»160.

Вважається, що такі пастки допустимі, якщо вони не ґрунтуються на обмані. На практиці ж суди не прискіпуються до таких тонкощів, осо­бливо якщо цей обман призвів до визнання вини підозрюваним.

До ефективних «слідчих хитрощів» відносять створення перебіль­шеного уявлення у допитуваного про інформованість слідчого про об­ставини злочину.

«Кусенев підозрювався у вбивстві Чокіна, яке було здійснено ударом металевої труби, виявленої поряд з трупом. На ній були виявлені відбит­ки пальців, але змазані і не придатні для ідентифікації. За наперед проду­маним «сценарієм» під час допиту Кусенева зайшов працівник криміналь­ного розшуку. Слідчий його запитав, чи не знайдені відбитки пальців на трубі. Той відповів, що відбитки пальців виявлені й експертами вже дослі­джені. Оперативний уповноважений вийшов. «До речі, - сказав слідчий, - а відбитки пальців у вас в ізоляторі тимчасового тримання під вартою взяли? Одержавши від Кусенева позитивну відповідь, слідчий почав роз­питувати, чи виразно вони вийшли, чи були зроблені контрольні відбит­ки. «Та буде вам, сказав Кусенев, - вбивство моя справа»... і дав докладні показання про вбивство ним Чокіна»[99]. Слідчий створив ситуацію, коли Кусенев повірив, що на трубі знайшли відбитки його пальців, і вирішив усе розказати. Хоча відбитків, достатніх для ідентифікації, не було.

Слідчі використовують також прийоми на створення у підозрювано­го уявлення про те, що інші учасники злочину вже зізнались. При цьо­му показання інтерпретуються у таких випадках на те, що показання, які були дані, вказують на допитуваного як на організатора («підете за паровоза»). Вважається, що в цих випадках обман недопустимий. Але результат досягнутий, і суди не дуже-то зважають на використання не­допустимого методу (обману). Це перешкода правосуддю, бо не можна одержувати докази незаконними методами.

Ось приклад. У показаннях П. та І., які заперечували свою причет­ність до злочину, мали місце істотні суперечності. Слідчий організував очну ставку і поставив І. запитання: «Скажіть, ваші показання про по­дії того дня також правдиві?». Відповідь І.: «Так, усі мої показання про цей день є правдивими повністю». Слідчий видалив з кабінету І. і перей­шов до допиту П. Оскільки у П. склалося враження, що І. все розповів про злочин, то він визнав себе винним і дав показання про обставини злочину»[100].

Ще приклад. Жінку підозрювали у вбивстві чоловіка. Слідчий вва­жав, що про обставини злочину знає і дочка. Але на допиті вона заяви­ла, що нічого не знає про вбивство батька, і стверджувала, що говорить правду. Після закінчення допиту слідчий вийшов з допитуваною у ко­ридор і, прощаючись з нею, сказав так, щоб це почула мати, яка чекала своєї черги на допит: «Дякую, ваші показання дуже важливі для нас. Це добре, коли люди кажуть правду». Тут же до кабінету було запрошено матір, яка, вирішивши, що дочка дала правдиві показання, розповіла про вчинене нею вбивство.

Мартинов і Юдін були затримані за підозрою у вчиненні квартирної крадіжки, зокрема дублянки, кришталевих ваз та інших цінних речей.

Речей виявлено не було, у вчиненні злочину затримані не зізнавалися. Під час допиту Мартинова до кабінету слідчого працівник міліції заніс дублянку (аналог був підібраний на підставі показань потерпілої) і за­питав у слідчого, куди її покласти, при цьому додав, що інші речі у нього в машині. Мартинов вирішив, що оскільки він показань не давав, а речі знайдені, значить, показання дав Юдін, а тому нема сенсу заперечувати факт крадіжки, після чого дав правдиві показання103.

Слідчі використовують також прийоми на виявлення прихованих об'єктів та осіб. їх метою є спонукання допитуваних на вчинення дій по переховуванню об'єктів або їх знищення. При цьому дії підозрюваних контролюються. Н. удержувався у камері тимчасового тримання під вартою. Був захоплений на місці злочину. Оперативні працівники під­озрювали, що він має приховані докази готування до злочину. Навпроти камери Н. посадили знайому йому молоду жінку, яка провокувала Н. на розмову. Спілкуванню не заважали. Знайома заявила, що сьогодні після обіду її випускають, і вона може повідомити матері Н. про його побажання. Н. заявив, щоб вона передала, що у штанах в ііого кімнаті є документи і гроші, хай мати їх переховає. Замість знайомої до матері завітали оперативні працівники з постановою про обшук. Вони одразу попросили повести їх до кімнати Н. та надати для огляду штани. Вилу­чивши гроші та документи, пішли[101].

Ще приклад. В результаті оперативної роботи по нерозкритому вбив­ству були виявлені підозрювані, які могли вчинити злочин. Один з них на той час був призваний до армії. Слідчий допитав його у військовій частині й попередив, що при поверненні з відрядження проведе ретель­ний обшук на квартирі його матері. На кореспонденцію матері було на­кладено арешт. Здогадка слідчого підтвердилася. Спочатку матері при­йшла телеграма, а потім і лист, в якому підозрюваний проінструктував матір, як знищити сліди злочину. Одержавши цю інформацію з перехо­пленої кореспонденції, слідчий провів обшук і виявив докази - взуття підозрюваного із слідами крові потерпілого та документи останнього[102].

Безумовно, участь адвоката у такому допиті значно ускладнює мож­ливості «слідчих хитрощів». Однак, згідно з українським законодав­ством, адвокат не вправі втручатися у допит, давати зауваження та по­ради у процесі допиту. Єдине, що може адвокат, так це по закінченню допиту написати зауваження щодо допустимості деяких прийомів і за­стосування навідних питань і вказати, в чому полягає порушення прав і законних інтересів допитуваного в результаті їх застосування.

«Слідчі хитрощі», або психологічні пастки, використовуються для одержання від допитуваного інформації, яку той намагається приховати від слідства. Тобто слідчий вважає, що особа володіє цінною інформацією, але не бажає її надати. Насправді ситуація не завжди така однозначна. До­питуваний дійсно може володіти інформацією, але бажає її скрити або ви­кривити; допитуваний може не володіти розшукуваною інформацією або ж відтворює її ненавмисно викривляючи тому, що так помилково її сприй­няв. Якщо допитуваний дійсно хоче допомогти слідству, але неправильно сприйняв інформацію, то на одержані від слідчого навідні запитання, «ду­маючи за слідчого», він може видати неправдиву інформацію. Допитува­ний майже завжди намагається вгадати, а що відомо слідчому про справу, та враховує цю рефлексію у своїх показаннях. У всякому разі вірогідність неточності при застосуванні слідчим «хитрощів» підвищується.

При застосуванні обману, психологічного або фізичного тиску на під­озрюваного або обвинуваченого маємо перешкоду правосуддю, бо одер­жання викривальних доказів супроводжується неприпустимими мето­дами. І суди повинні б ці обставини враховувати та виключати з числа доказів дані, одержані з порушенням закону.