Проблема застосування насильства у кримінальному процесі.

В Україні залишається гострою проблема одержання доказів за до­помогою незаконних методів - тортур, катування, нелюдського пово­дження. Шансів реально довести в суді такі дії у адвоката практично не­має. Разом з тим статистика уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, особиста практика, проведені опитування засвідчують наявність такої проблеми. Попри всі зусилля адвокатів, правозахисни­ків зрушити з місця цю проблему не вдається. Хоча вже є досвід Росії, є норма статті 75 УПК РФ про недопустимі докази.

За КПК України, зізнання підслідного, які він дав на допиті без ад­воката, визнаються допустимим доказом. І слідство широко цим корис­тується. Навіть у Росії, де є стаття про недопустимі докази, ще не зжиті факти застосування фізичного та психічного насильства, інших неза­конних методів з боку оперуповноважених з метою одержання визнання вини будь-якою ціною. В Україні зізнання залишається «царицею до­казів». І все-таки в більшості випадків, якщо адвокат вступив у процес, застосування таких методів припиняється. Такою «чорною роботою», як вибивання доказів за допомогою тортур, здебільшого слідчі не займа­ються. Це робота для оперативників.

Не секрет, що іноді адвокати або перебільшують застосування тих чи інших дій до підслідного, або й узагалі, некритично сприймаючи пояс­нення своїх підзахисних, виправдовують зміну показань незаконними методами одержання доказів. Щоб зняти цю проблему, потрібно на зако­нодавчому рівні передбачити те, які докази вважаються недопустимими.

Отже, до перешкод правосуддю слід насамперед віднести тортури та насильство під час отримання пояснень або допитів. З адвокатської точки зору, пояснення, які дані обвинуваченим або підсудним на стадії дослідної перевірки або під час досудового слідства, слід виключити з числа доказів. Адже майбутній обвинувачений або підсудний дає такі пояснення без адвоката і, як правило, без роз'яснення йому його прав. «В опублікованому в 1767 р. «Наказі, даному комісії в творенні проекту нового Уложення» Катерина II, вважаючи можливим усунути тортури, зауважила: «...невинуватий закричить, тільки щоб його муки припини­лись... Тому тортури - надійний засіб засудити невинуватого, який має слабке здоров'я, і виправдати беззаконного, який на силу і кріпость свою уповає». Але тортури було скасовано тільки в 1801 р. указом Олексан­дра І'26. За часів розквіту теорії Вишинського (30-40 роки минулого сто­ліття) про царицю доказів - власне зізнання або ж теорію інкримінуван­ня вини - тортури розквітли пишним квітом і залишаються серйозним фактором одержання визнавальних доказів до сьогодення.

120 Свод законов уголовных. - СПб., 1836.

Стаття 75 УПК РФ принципово вирішила питання про те, що покази підозрюваного, обвинуваченого, дані під час досудового слідства в кри­мінальній справі у відсутність захисника, включаючи випадки відмови від захисника, і не підтверджені підозрюваним, обвинуваченим у суді, є недопустимим доказом.

Ця принципова новела дає можливість звести до мінімуму визнання вини за допомогою незаконних методів. Редакція відповідної статті як у чинному КПК України, так і в проекті КПК, на жаль, вирішена інакше й існуючої проблеми не вирішує. Так, ст. 164 проекту КПК передбачає: «Будь-який доказ, здобутий внаслідок застосування насильства чи ін­ших незаконних дій, не може використовуватися для підтвердження об­винувачення і визнається судом таким, що не має юридичного значення, а дослідження такого доказу, що відбулося, - недійсним». Це не вирішує проблеми, бо перекладає на захист обов'язок довести, що незаконні методи мали місце. В більшості випадків це зробити не вдається. Наве­демо приклад з протоколу допиту оперативного працівника щодо пере­вірки скарги на неправомірні дії міліції:

«Після цього Р. (оперативний працівник. - О.Б.) вибив у гр. Суркова пістолет, а я звалив його на підлогу. Але гр. Сурков не за­спокоївся і почав нахабно, з особливим цинізмом битися печінкою, нирками і обличчям об мої та Р. черевики.

Пізніше втомленого гр. Суркова ми доставили до слідчого, який почав ганьбити його за неправильну поведінку. В припадку каяття Сурков став плакати і випадково вдарився об кут сейфу тією час­тиною мозку, яка завідує усними показаннями.

Слідчий Кокорін записав добровільні зізнання гр. Суркова. По­тім я і Р. пальцями розсунули затриманому повіки, травмовані у ресторані, щоб він міг бачити і підписатись під протоколом, що він і зробив. В доповнення до сказаного хочу додати, що ні з мого боку, а також із боку Р. і слідчого Кокоріна ніяке насильство до гр. Суркова не застосовувалося, а його заява прокурору - нахабна брехня і про­вокація з метою опорочити нашу рідну міліцію»127.В одній із справ в Україні захист і підсудний посилались на неза­конні методи слідства, наводили докази, зокрема висновки лікарів, які оглядали підсудного Р. у слідчому ізоляторі, а також виклик «швид­кої допомоги» та надання ними медичної допомоги. Вирок суду не був суворим, але при оцінці цих самих фактів обласним судом вирок був змінений у бік пом'якшення. Уражений цим суддя у приватній бесіді заявив: «Я вірю, що його били. Але вибили з нього правду»[86].

Посадові особи, які ведуть слідство, зобов'язані в силу закону забез­печувати дотримання прав затриманого і обвинуваченого. Тому вва­жалося, що захист прав обвинуваченого здійснює не тільки адвокат, а й прокурор, слідчий. Дійсно, усі органи, від яких тією чи іншою мірою залежить доля обвинуваченого (орган дізнання, слідчий, прокурор, суд), повинні не лише виконувати свою безпосередню справу, а й не порушу­вати реальне здійснення обвинуваченим своїх прав і законних інтересів. Ґрунтується така позиція на обов'язку об'єктивного дослідження обста­вин справи та виявлення як тих, що викривають, так і тих, що виправ­дують обвинуваченого, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Але це все-таки не захист[87].

Проблема ця донині є предметом теоретичних спорів, і я не претен­дую ні на глибоке її теоретичне осмислення, ні на її остаточне вирішення. Можна тільки приєднатися до певної позиції. Вирішення цієї проблеми примикає до конституційного принципу змагальності сторін. «У най­більш «екстремальній» галузі судочинства - кримінальній, де вирішу­ються питання злочину і покарання, свободи, а підчас і самого життя осо­би, звинуваченої у вчиненні злочину, - істина є результатом дослідження злочину з двох протилежних позицій: кримінального переслідування і захисту від нього»[88]. У зв'язку з цим заслуговує на увагу позиція, викла­дена в УПК РФ 2001 р.: «Функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи відокремлені одна від одної і не можуть бути покла­дені на один і той же орган або на одну і ту ж посадову особу» (ст. 15).

Але значна частина суддів (за результатами окремих досліджень - більше половини) продовжує розцінювати свою діяльність по відправ­ленню правосуддя з позицій, що суд є органом боротьби зі злочинністю. Таку установку суддям диктує інквізиційна форма досудового слідства,

яка й зумовлює обвинувальний ухил наших судів. У Російській Феде­рації визнали необхідним підкреслити ці обставини і записали, що «суд не є органом кримінального переслідування, не виступає на боці обви­нувачення або боці захисту» (ст. 15 УГІК РФ).

Отже, у системі криміналістичної тактики можна виділити дві са­мостійні підсистеми: тактика кримінального переслідування і тактика адвокатська (тактика професійного захисту від підозри або обвинувачення у вчиненні злочину як на досудовому слідстві, так і в суді). Ці дві підсистеми складають систему кримінального судочинства: а) кримі­нального переслідування; б) захисту від нього. Такий підхід відображає загальну тенденцію розвитку наук - системний підхід до вивчення пев­ного об'єкта. Системний підхід (принцип цілісності) полягає у вимозі вивчати кожне явище не тільки як самостійну систему, а й як підсистему якоїсь більшої системи. Тому кримінальне переслідування є невідділь­ним від захисту, це дві сторони однієї медалі131.

Всі ці теоретичні викладки мають практичну сторону. Захис­ник повинен усвідомлювати, що з моменту вступу в справу він ра­зом з підзахисним є суб'єктом протиборства. Всі компроміси, до­мовленості, у ступки слідства або навпаки, жорстка позиція слідчо­го, прокурора - все це тактичні прийоми, розраховані на досягнен­ня обвинуваченням своїх цілей. Можливості захисника при обранні тактичних прийомів захисту проти дій слідства є обмеженими, але вони є. Зокрема, протягом досудового слідства та після ознайомлен­ня з матеріалами справи захисник та обвинувачений мають право заявляти клопотання про доповнення судового розслідування, зміну кваліфікації тощо (тобто перелік клопотань не є вичерпним).

Отже, захисник не позбавлений права заявити і клопотання про внесення в список осіб, які підлягають виклику в судове засі­дання для допиту, та підтвердження позиції сторони захисту. При цьому доцільність такого виклику слід продумати з точки зору тактики захисту. Адже клопотання про виклик певних свід­ків може спонукати слідчого на передопит тих чи інших свідків з метою «закріпити» позицію обвинувачення.

Адвокат повинен усвідомлювати, що його лінія поведінки та прийо­ми вчинення тих чи інших дій випливають із діяльності в умовах про­тиборства, конфліктності інтересів. Наявність елементу конфліктності

викликає необхідність обрати найбільш ефективні прийоми досягнення цілей. Це і є тактика.

Кожна слідча дія, чи то допит, чи обшук, чи інша дія, повинна мати продуману протидію (пасивну чи активну) з боку захисту із викорис­танням тих можливостей, які є дозволеними і доступними для захисни­ка та його підзахисного.

Понад те, кримінальне переслідування допускає й оперативно-розшукову діяльність, в процесі якої нерідко порушуються або обмежують­ся права людини. І частина матеріалів, одержаних у такий спосіб, можуть бути використані як доказ. Для досягнення мети слідчі використовують прийоми, які несуть у собі елементи обману (ілюзії, легенди), створення пе­ребільшеного уявлення про ті чи інші обставини, логічні пастки. Непідготовлена людина не зможе захищатись проти цих прийомів без захисника.

Наприклад, при проведенні допитів використовуються спеціаль­ні методики, тобто системи принципів, правил, методів і прийомів для отримання від допитуваного правдивих, достовірних даних у повно­му обсязі його поінформованості про обставини, що мають значення у справі, а також відомостей, необхідних для перевірки достовірності цих показань132. До прийомів, які використовуються слідчими, можна відне­сти такі, як шифрування мети допиту, створення перебільшеного уяв­лення у допитуваного про обсяг зібраних слідчим доказів, приховування істинної поінформованості, використання асоціативних зв'язків тощо.

Допитуваному неначе випадково демонструють предмети, які викли­кають у нього асоціації, пов'язані зі злочином. Інколи демонструються предмети-аналоги, наприклад, ніж, схожий на знаряддя вбивства, річ, схожа на вкрадену. Або ж слідчий повідомляє допитуваній особі про вчи­нення у певному місці злочину і ставить допитуваному запитання, чи не був він на місці цього злочину. Отримавши негативну відповідь, запитує, де він був у цей час.

Вважається, що невинуватий і непричетний до названого слідчим злочину, як правило, називає місце дійсного свого перебування, а при­четний до іншого злочину спробує приховати і факт свого перебування на місці вчиненого ним злочину, оскільки ще не має відомостей про по­інформованість про це слідчого.Після цього слідчий може рішуче пред'явити доказ, що підтверджує факт перебування допитуваного на місці злочину, і, проявляючи психо­логічний тиск, потребувати більше не брехати, а говорити правду і тіль­ки правду. Не будучи готовим до такого розвитку подій, допитуваний може переоцінити ступінь поінформованості слідчого і дійсно розказати все, що він знає по справі. Застосування вказаних прийомів, на думку спеціалістів права, не суперечить кримінально-процесуальному зако­ну[89], а відтак їх не можна віднести до перешкод правосуддю.

Але бажання одержати викривальні докази або ж визнання своєї вини на практиці нерідко переходить за ту межу, яка дозволена. Застосування погроз (наприклад, заарештувати допитуваного, погіршити його режим, розголоси­ти відомості, які допитуваний бажає зберегти у таємниці), обману, шанта­жу, фізичного насильства ще залишається в арсеналі слідства. Від слідчого вимагають результат. Начальство нагадує: «робіть усе можливе, але злочин повинен бути розкритий. Ми не обмежуємо вас, робіть і неможливе». 1 ро­блять. Хай це окремі, виняткові випадки, але вони є. Захисник повинен зро­бити все, щоб таких незаконних методів слідства не допустити. Приклад. У гучній справі по обвинуваченню 3. допитували свідка обвину­вачення, який відбував вирок. Свідок замість пояснення звернувся до судді з питанням, чому його ще не випустили з тюрми. Адже прокурор, який його допитував, обіцяв йому звільнення, якщо він дасть викривальні свідчення. Потім свідок заявив: «Ой, що я гово­рю. Мені потрібен адвокат»[90]. Всі присутні, за винятком проку­рора, одержали моральне задоволення від такого виступу. Але цей виступ вказує і на прийоми, до яких може вдатися слідство. Приклад. Слідчий викликав гр-ку М. на допит як свідка на 9 год. Вона змушена була прийти з немовлям, якого не було на кого залишити. Слідчий змусив її чекати в коридорі, де не було можливості на­віть сісти. Змучена чеканням жінка звернулася в кабінет слідчо­го, який вийшов. їй веліли чекати. Розрахунок слідчого був на те, що змучена багатогодинним очікуванням жінка буде готова дати викривальні показання у справі, щоб якнайшвидше звільнитись і піти додому.

Етичні вимоги до тактичних прийомів слідчого, адвоката у роботах по судовій етиці завжди проголошуються. Але практика знає численні випадки, як з боку слідчого, так і з боку адвоката, підходу до права, як

^Л^Зейкан

механізми: написати скаргу прокурору, оскаржити відмову в суд, подати заяву до Європейського суду з прав людини.

Тому обвинуваченому потрібен захисник, який, крім всього іншого, ще є чи не єдиним зв'язком із навколишнім світом, якщо обвинувачений заарештований. Робота адвоката на попередньому слідстві може бути розпочата і значно раніше, ніж він допущений до участі у справі. Нерід­ко до адвоката підходить за консультацією особа, яка вже допитувалась або буде допитуватись як свідок. З бесіди з нею стає зрозумілим, що по­рушення справи щодо неї - питання часу.

Тут не йдеться про те, наскільки можливою і допустимою з боку ад­воката є така консультація. У адвокатів старшого покоління щодо цього існують певні перестороги. Проте нинішня практика слідства знає бага­то випадків, коли справа була порушена «по факту», майбутні обвину­вачені протягом 2-5 років неодноразово викликалися і допитувались як свідки, а потім, через 2-5 років, їм пред'являлось обвинувачення.

Адже слідство кілька років збирає докази у порушеній «по факту» спра­ві, добре знаючи, хто буде обвинуваченим, якого протягом тривалого часу допитують як свідка. Адвокат вправі порадити клієнту, як йому поводитись на допитах, хоч він сам не може брати участь у такій слідчій дії. Можна зро­бити і дальший крок. Піти з таким клієнтом до слідчого і почекати за две­рима. Але за нинішніх систем пропускного режиму зробити це непросто, а іноді й неможливо. Отже, почекати «за дверима» не завжди вдається.

Зауважимо, що на часі є введення до КПК норми, яка б передбачала право свідка запросити до участі у допиті адвоката для надання правової допомоги. Адвокат у такому допиті не вправі ставити свідку запитання, але вправі надавати поради свідку щодо його законних прав і свобод, робити заяви з приводу їх порушень. Зазначені заяви підлягають вне­сенню до протоколу допиту свідку. Така норма є надзвичайно важливою з точки зору права кожного на правову допомогу. В Росії така норма пе­редбачена процесуальним законом.

Відповідно до статті 69 КПК особа може відмовитися давати пока­зання як свідок, якщо своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину. Не­зважаючи на дещо незграбне формулювання «яка своїми показаннями викривала б себе», стаття підтверджує право свідка відмовитись давати показання щодо себе і своїх родичів. Було б простіше і точніше перене­сти в КПК визначення, яке міститься у статті 63 Конституції України. У всякому разі слід визнати, що особа, щодо якої порушили криміналь­ну справу і не пред'явивши обвинувачення намагаються допитати її як свідка, може не давати пояснення. У багатьох випадках відмова вступати у контакт із слідчим, звуження до мінімуму інформації про себе (вклю­чаючи і питання, які стосуються загальних відомостей про особу, від­мова від підпису будь-яких документів, відмова надати зразки підписів) є ефективним засобом, особливо у випадку затримання й арешту. Іноді це єдино правильна відповідь на неправомірні дії слідства. Присутність адвоката при допиті виключає одержання показань від свідка за допо­могою незаконних методів.

Адвокат має право на конфіденційне побачення з затриманим або аре­штованим до першого допиту, а після першого допиту - такі самі побачення без обмеження їх кількості та тривалості. Що таке «побачення без обмежен­ня їх кількості та тривалості» закон не розшифровує. Зокрема, практично неможливо зустрітись із підзахисним в СІЗО у вихідні та святкові дні.

Тепер про «конфіденційність» побачення. В середовищі адвокатів вважається загальновизнаним, що в кабінетах СІЗО, де відбуваються побачення, є звукозаписні прилади та інша апаратура. Перевіряти, чи це дійсно так, шляхом певних тестів не рекомендується. Краще мати на увазі таку можливість, вживши певних запобіжних заходів, наприклад, написавши записку, яку підзахисний може прочитати. Взагалі давати затриманому або арештованому рекомендації чи поради з досвіду тих життєвих правил, що діють на волі, наприклад, «не вір, не бійся, не про­си» - треба обережно. Щоб не зашкодити.

Приклад. В одному із СІЗО захисник, підозрюючи, що їх прослуховують, написав записку підзахисному та просив її прочитати. При цьому виключив світло у камері. В результаті у камері стало напівтемно. Одразу ж пролунав голос із вимогою включити світло. З цього було зроблено припущення, що їх не тільки прослуховували, а й здійсню­вався візуальний контроль.

Тривалість побачення обмежується робочим часом працівників СІЗО (з 9.00 до 17.30). У багатьох СІЗО встановлюють порядок, за яким з 9.00 і до 13.00 проводяться слідчі дії, а адвокати можуть зустрітися з підза­хисним тільки після обіду. До того ж слід зважати, що встановлюється «жива черга» на вільні кабінети для побачень і треба чекати годину-дві, поки підзахисного приведуть на побачення.По-різному вирішується і порядок допуску адвоката. В одних випад­ках вимагають лист від слідчого про дозвіл на побачення (що законом для захисника не передбачено), в інших - потрібно пред'явити посвідчення особи та заяву з печаткою адвокатського об'єднання на побачення, на якій відповідний відділ робить позначку про камеру, в якій перебуває підза­хисний. Після цього заповнюється картка на особу з якою просять органі­зувати побачення. У проекті КПК передбачено, що підставою для допуску захисника є постанова слідчого або ухвала суду про допуск адвоката до участі у справі. Це зніме непорозуміння, які ще іноді трапляються.

Як правило, диктофон, ноутбук і, звичайно, мобільний телефон взя­ти з собою не дозволяють. Хоча диктофон і ноутбук - це ті технічні засо­би, якими вправі користуватися адвокат (з дозволу слідчого). Але тіль­ки в окремих, виняткових випадках вдавалося одержати такий дозвіл. Стаття 55 проекту КПК розширює можливості захисника і передбачає, що при проведенні слідчих дій він може застосовувати технічні засоби, якщо цим не порушуються права інших учасників кримінального про­вадження. Тобто вже не ставиться вимога одержувати дозвіл у кожному випадку. Натомість слідчий вправі заборонити захиснику застосовувати технічні засоби при виконанні окремої слідчої дії, про що виноситься мотивована постанова.

Якщо слідчий надіслав у СІЗО повідомлення про допуск адвоката до участі у справі, йому окремого дозволу на побачення не потрібно. Пере­пони у побаченні з боку керівництва СІЗО у цьому випадку є незакон­ними. Якщо ж вони вчиняються, то, як правило, за вказівкою слідчого.

У справі Т. слідство вела Генеральна прокуратура України. Слід­чий дав вказівку в СІЗО допускати захисників тільки за його спеці­альним дозволом у кожному окремому випадку. Скарга на дії слідчо­го не допомогла. Тому захисник змушений був звернутися до суду зі скаргою на дії посадових осіб СІЗО. І тільки за допомогою суду вда­лося забезпечити побачення без встановлених слідчим обмежень137.

Гарантії конфіденційності є невід'ємною частиною адвокатської ді­яльності, на що вказує і Кодекс поведінки юристів Європейського спів­товариства, прийнятий ще 28 грудня 1988 року. В Україні адвокатська таємниця оберігається законом. Передбачена кримінальна відповідаль­ність за втручання у діяльність адвоката. На практиці зустрічаються факти грубого порушення прав адвоката, а домогтись від прокурату­ри порушення кримінальної справи в цих випадках дуже важко. Хоча ущемлення прав адвоката є не чим іншим, як перешкодою правосуддю.

Так, слідчий М. та співробітники одного з СІЗО провели обшук адвока­та, вилучили у нього низку документів з адвокатського досьє. У відповідь на зауваження адвоката, що дії слідчого незаконні, той зухвало відповів, що одержаний позитивний результат буде виправданням його дій. Незважа­ючи на скаргу адвоката і звернення президента Спілки адвокатів з цього приводу в Генеральну прокуратуру, в порушенні кримінальної справи було відмовлено. Публікація про цей випадок мала такі наслідки: слідчий звер­нувся до суду з вимогою про компенсацію моральної шкоди і журналу, який опублікував листа президента Спілки адвокатів, і адвокатам журналу «Ад­вокат» коштувало неабияких зусиль, аби захиститись від цих вимог138.

Генетична єдність російського та українського законодавства до­зволяє робити висновки щодо можливої реакції українських силових структур в аналогічних до російських ситуаціях. Тому приклади з ро­сійського досвіду заслуговують на увагу. У гучній справі Михайла Ходорковського від адвоката Ольги Артюхової вилучили шляхом обшуку записку, яка, на думку силових структур, містила складену Ходорковським «інструкцію по протидії слідству шляхом впливу на учасників кримінального процесу, які перебувають на свободі». Одразу ж Головне управління Міністерства юстиції РФ по м. Москві направило подання про припинення статусу адвоката. Влада стверджувала: «Знайомство із запискою показує, що вона містить плани по захисту, які «потрібно від­працювати» і висновки до яких адвокат з клієнтом зробили в результаті аналізу ситуації». Відповідний дисциплінарний орган адвокатури Росії відхилив подання про позбавлення О. Артюхової адвокатського стату­су та виступив з публічною заявою, в якій засуджувалися дії «влади». В аналогічній справі в Україні і за подібної ситуації можна очікувати таку саму реакцію українських силових структур. На відміну від Росії, де адвокатура добре організована і готова себе захищати, в Україні поки що немає такої єдності.

Обшуки були проведені і в офісах адвокатів, вилучені документи, комп'ютери, зірвані двері, проломлена стінка. Отже, адвокат, який бере участь у «резонансній справі», має бути готовим до подібних дій «вла­ди» і не надто покладатись на гарантії «адвокатської таємниці». Відсут­ність «позитивного» результату при подібному обшукові ускладнює си­туацію для влади і відкриває адвокату можливості для оскарження їх дій та стягнення збитків, моральної шкоди тощо.Безплідність звернень про порушення кримінальної справи за ст. 397 КК України «Втручання в діяльність захисника або представника осо­би» засвідчує і публікація в газеті «Юридическая практика». Адвокати юридичної фірми, де був проведений незаконний, на їхню думку, обшук, звертались з відповідною заявою до прокурора, але в порушенні кри­мінальної справи їм було відмовлено139. Це типова ситуація. Звичайно, якщо адвокати не згодні з рішенням прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи, то вони, з принципових міркувань, повинні йти до кінця, й оскаржувати постанову прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи до суду, і далі «до упору» продемонструвати, що людина, яка знає свої права, може захистити себе'40.

З огляду на небажання прокурорів порушувати кримінальні справи у випадках втручання в діяльність адвокатів, заслуговує на увагу про­позиція про надання права порушити таку справу і направити її для проведення розслідування уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Які заходи протидії може протиставити адвокат при проведенні до­питу підозрюваного або обвинуваченого? Передусім це реалізація права відмовитись давати свідчення. В окремих випадках така позиція є до­цільною, особливо на досудовому слідстві та при проведенні дізнання. Незважаючи на відмову, слідчий продовжує давати запитання, споді­ваючись «розговорити» обвинуваченого. Адвокат повинен попередити свого підзахисного про можливість такої поведінки. В УГІК РФ (ч. 4 ст. 189) передбачено, що «повторний допит обвинуваченого з того ж обви­нувачення у випадку його відмови може проводитись тільки на прохан­ня обвинуваченого». Ні чинний КПК України, ні проект нового КПК такої норми, на жаль, не містять.