Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу

Стаття 343 передбачає відповідальність за вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або домогтися прийняття незаконних рішень.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що в разі його вчи­нення порушується або може бути порушена нормальна робота право­охоронного органу, оскільки створюються перешкоди для виконання службових обов'язків працівниками правоохоронного органу, що врешті позначається на ефективності функціонування всієї правоохоронної системи держави.

Об'єктом злочину є регламентована нормативно-правовими актами діяльність правоохоронних органів. З об'єктивного боку, злочин передба­чає вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу, крім впливу у формі опору, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 342.

Під втручанням розуміють конкретні дії, спрямовані на перешкоду у виконанні працівниками правоохоронних органів службових обов'язків або на досягнення прийняття неправомірного рішення. Втручання може виявлятися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі впливу. При вирішенні питання про відповідальність за цією статтею слід мати на увазі, що прохання, наприклад, батьків або інших родичів правопоруш­ника про прийняття працівником правоохоронного органу рішення в інтересах цього правопорушника не утворює складу даного злочину (п. 11 постанови ПВСУ «Про застосування судами законодавства, що пе­редбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. № 8). У зв'язку з такою позицією Верховного Суду України є проблематичним притягнення до відповідальності родичів особи, які допущені до участі у справі як захисники, а відтак і адвокатів, які, дію­чи як захисники, звертаються з проханнями до слідчого про прийняття певних процесуальних та інших рішень на користь підзахисного.

Коли внаслідок дій, передбачених ч. 2 ст. 342, поєднаних з приму­шуванням працівника правоохоронного органу шляхом насильства або погрози застосуванням такого насильства до виконання явно не­законних дій, винний перешкодив запобігти вчиненню злочину або за­тримати особу, яка його вчинила, відповідальність настає за ч. 2 ст. 343 та ч. 2 або ч. З ст. 342.

Вплив на працівника правоохоронного органу шляхом захоплен­ня чи тримання заручниками його близького родича або співробітни­ка охоплюється ст. 349 і додаткової кваліфікації за ст. 343 не потребує, якщо не настали наслідки, передбачені ч. 2 ст. 343. Зазвичай адвокати не допускають таких дій, але можуть дати відповідні поради родичам або близьким обвинуваченого. У всякому разі існуюча судова практика та­ких випадків практично не знає.

Якщо втручання в діяльність працівника правоохоронного органу по­єднане з діями, передбаченими ст. 345 «Погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна», ст. 347 «Умисне знищення або пошкодження майна» та ст. 348 «Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів», вчине­не кваліфікують за сукупністю злочинів, передбачених ст. 343 і зазна­ченими статтями КК.Злочин вважається закінченим: за ч. 1 ст. 343 та ч. 2 ст. 343 у частині вчинення впливу з боку службової особи з використанням свого служ­бового становища - з моменту здійснення впливу в будь-якій формі на працівника правоохоронного органу; за ч. 2 ст. 343 в частині, коли вплив перешкодив запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчи­нила, - з моменту настання вказаних наслідків.108

Потерпілими від злочину є тільки працівники правоохоронних орга­нів. Під виконанням службових обов'язків працівниками правоохорон­них органів слід розуміти діяльність цих осіб, пов'язану із здійсненням функцій, покладених на них законами та іншими нормативними актами.

Під незаконними слід розуміти рішення працівників правоохорон­них органів, що суперечать вимогам законодавчих актів. Кваліфікація за ч. 2 ст. 343 має місце, якщо втручання в діяльність працівника правоохо­ронного органу перешкодило запобіганню злочину або затриманню осо­би, яка його вчинила, або вчинено службовою особою з використанням свого службового становища.

Стосовно перших двох ознак слід встановити, що запобіганню злочи­ну або затриманню злочинця перешкодив саме вплив на правоохоронця.

Здійснюючи з використанням свого службового становища вплив на працівника правоохоронного органу, службова особа використовує пра­ва та повноваження, надані їй за посадою або у зв'язку з певною служ­бовою діяльністю. Очевидно, що адвокат у таких ситуаціях може бути притягнутий до відповідальності як підбурювач. Із суб'єктивного боку, злочин характеризується прямим умислом. Особа, що його вчиняє, усві­домлює неправомірність і суспільну небезпечність впливу на працівни­ка правоохоронного органу і бажає втрутитись у його діяльність з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися при­йняття незаконних рішень.

М., вірмену за національністю, було пред'явлено звинувачення в ухи­ленні від сплати податків. Через адвоката С. він звернувся до начальника слідчого відділу з проханням закрити провадження у справі. Начальник слідчого відділу забрав у слідчого Л. справу і передав її іншому слідчому, який закрив провадження у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. За надану послугу начальник слідчого відділу одержав ха­бар у розмірі 35 тис. доларів США. Особи, які замовили цю справу, зверну­лися до прокурора з проханням скасувати постанову слідчого про закриття провадження у справі. Постанова була скасована, справа передана до суду і М. був засуджений. Зі слів М., з ним розправились тому, що він відмовився вийти з бізнесу, в якому успішно працював. Звісна річ, що М. ні в суді, ні після нікому не розповідав, крім свого захисника. Отже, у цій ситуації саме адвокат виступав підбурювачем до незаконних дій і через службову особу впливав на слідчого, від якого зрештою забрали справу і передали іншому. Такі історії досить часто можна почути від обвинувачених, Але реально по­дані заяви про такі дії і порушені справи - велика рідкість.

Такі корупційні схеми із залученням адвоката характерні для Укра­їни саме тому, що адвокати постійно спілкуються з правоохоронними органами, у них виникають товариські відносини, що полегшує виходи на «контакт». Завдяки таким фактам, які відомі серед людей, у суспіль­стві створюється думка, що все можна вирішити через «продажних» ад­вокатів. В результаті такої негативної оцінки страждає все адвокатське співтовариство. У молодого покоління адвокатів, яке ще не має досвіду і навичок роботи, створюється переконання, що важливо працювати «зі слідчим», а не здійснювати кваліфікований захист свого підзахисного, бо саме це гарантія успіху.

Ось ще одна типова ситуація. З адвокатом через його знайомого укла­ли угоду про захист у кримінальній справі про порушення правил без­пеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом (ч. 2 ст. 286). Захисник виявив у справі грубі по­рушення порядку призначення та проведення експертиз, недбале скла­дання протоколу про дорожньо-транспортну пригоду та низку інших по­рушень. Посилаючись на ці недоробки слідства, адвокат, як щось само собою зрозуміле говорить, що так, вона вкаже на всі ці порушення, але без грошей тут нічого не зробиш... Така переконаність у неможливості за­хист}' «без грошей» є тривожним симптомом для системи правосуддя.

Ось картинка з реальної судової практики. У справі по обвинуваченню М. у хуліганстві в результаті успішної роботи адвоката було доведено не­обхідність перекваліфікації діяння нач. 1 ст. 206 КК України 1961 р. Спра­ва вирішувалась уже після введення в дію нового кримінального кодексу. Оскільки ч. 1 ст. 206 КК після введення в дію нового кодексу була декриміналізована, то адвокат просив закрити провадження у справі відповідно до перехідних положень. Прокурор погодився з позицією адвоката щодо перекваліфікації діяння, але вважав, що необхідно застосувати покарання.

Суддя після тривалих роздумів постановила вирок, яким застосува­ла покарання у вигляді одного року позбавлення волі. Адвокат подав апеляцію на рішення суду. Аналогічну апеляцію подав і прокурор.

Апеляційний суд без з'ясування обставин справи, без перевірки доказів (тобто грубо порушивши процесуальний закон) вирок скасу­вав, а справу направив на новий розгляд. Після оголошення вироку «на прощання» головуючий у судовому засіданні кинула адвокату фразу: «Добре ви розійшлися з прокурором». У підтексті по суті звучало, що адвокат у якийсь спосіб домовився з прокурором щодо результату справи. І апеляційний суд, незважаючи на очевидну необ­хідність закрити провадження у справі, прийняв інше і по суті неза­конне рішення, хоч жодних перемовин з прокурором не було. Тобто рішення суду було вмотивовано переконаністю суддів апеляційного суду, що без домовленості з прокурором такого результату в суді не­можливо досягнути. Про те, що це могла бути заслуга адвоката, який здійснював у справі кваліфікований захист, судді навіть думки не до­пускали109.

У цій справі виникло кілька проблем, які пов'язані з кваліфікацією злочину, а також процесуальними можливостями оскарження ухвали про скасування вироку та направлення його на новий розгляд. За ст. 206 КК 1961 р., хуліганство, вчинене групою осіб, не було кваліфікуючою обставиною. Частина ж перша статті 206 КК була декриміналізована. Натомість ст. 296 КК 2001 року вчинення хуліганства групою осіб ви­знає кваліфікуючою обставиною. В результаті дії, які підлягали квалі­фікації за ч. 1 ст. 206 КК (зроблені, як стверджувало обвинувачення) за участю ще однієї невстановленої особи, після введення в дію нового кодексу кваліфікувались обвинуваченням за ч. 2 ст. 296 КК 2001 р. як вчинені групою осіб.

Тобто намагались надати нормі, яка посилює відповідальність, зво­ротну силу. На щастя для підсудного у суді вдалося довести, що невста- новлена особа жодних хуліганських дій не вчиняла, а зміст незаконних дій не виходив за межі ч. 1 ст. 206 КК 1961 р., яка була декриміналізо­вана. Що стосується оскарження ухвали апеляційного суду в касацій­ному порядку, то Верховний Суд України (попри те, що чинні на той час норми КПК таке дозволяли) відмовив у прийнятті скарги адвоката. Пізніше у КПК було внесено відповідні зміни, якими була підтримана ця позиція Верховного Суду110.

Суб'єкт злочину - особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років. Суб'єктами даного злочину можуть бути: особи, від яких потерпілий перебуває у службовій залежності; представники влади; особи, від яких залежить фінансове, матеріально-технічне забезпе­чення органу, де працює потерпілий, а також медичне та інше об­слуговування потерпілого чи його близьких родичів або вирішення побутових питань потерпілого тощо. Суб'єктом злочину, вчиненого службовою особою з використанням свого службового становища, є тільки службова особа. Звичайно, що адвокат, який постійно спіл­кується з працівниками правоохоронних органів і в нього можуть виникати конфлікти на цьому ґрунті, є кандидатом на роль суб'єкта такого злочину. В запалі конфлікту він може висловити свої дум­ки так, що вони будуть сприйняті як погроза, умовляння, шантаж тощо. Але насправді досвідчений адвокат ніколи не опуститься до таких кроків. Разом з тим адвокат, який має налагоджені зв'язки, знайомства тощо, може впливати на ситуацію через інших осіб. У таких випадках дії адвоката можуть бути кваліфіковані як підбу­рювання.

Довести вину адвоката, як і взагалі факт тиску, практично неможли­во. Але це не означає, що таких ситуацій не існує. Суспільна свідомість фіксує факти, які стають відомі від засуджених осіб, від потерпілих, із розмов адвокатів, суддів, працівників правоохоронних органів, які є час­тиною суспільства. Фіксуючи у своїй свідомості такі факти, люди ро­блять висновки. Вони не є точними стосовно певного конкретного фак­ту, але сукупність таких фактів, які зберігаються у свідомості і пам'яті людей, почасти навіть вигаданих, створює громадську думку, виявляє тенденцію, і з цим потрібно рахуватися.

Нерідко у справах виникають ситуації, коли адвокат змушений пи­сати скарги на незаконні дії оперативних працівників (фальсифікацію доказів, застосування тортур). Верховний Суд України роз'яснив, що такі заяви є повідомленням про злочин. Це роз'яснення по суті пере­крило можливість визнання недопустимим протоколу допиту, одержа­ного із застосуванням тортур, погроз та інших незаконних дій з боку слідства. Визнання доказу недопустимим за такої ситуації по суті ви­магає, щоб проти осіб, які його здобули, була порушена кримінальна справа. Це нереально. Суди на це не йдуть. Нереально також притяг­нути до відповідальності і самого адвоката як такого, що вчиняє тиск на службову особу. Адже ці заяви робляться на підставі довірчих бесід з підзахисним. Вони, по суті, не зовсім відповідають і вимогам ст. 94 КПК України.