Діяльність адвоката спрямована на «користь» своєму клієнтові, з використанням незаконних методів і способів й усупереч інтересам пра­восуддя і держави

 (фальсифікація доказів, створення пасток для слідчо­го і спрямування його проти третіх осіб, наврочення, вплив на свідків, організація фіктивного алібі, схиляння клієнта до давання хабара.

Принципових відмінностей порівняно з Росією немає. Різниця лише в особливостях норм кримінальних кодексів двох країн. Для досліджен­ня становить інтерес поділ справ на:

основні, або, власне, адвокатські (злочини адвоката-виконавця);

супутні, або злочини адвоката-співучасника.

Можна очікувати, що на практиці, взявши на озброєння такий поділ, прослуховуватимуть запис телефонних розмов адвоката, здійснювати розробку версій про співучасть адвоката у вчиненні злочину. Як спосіб усунути адвоката від участі у справі такий підхід може мати місце. Але довести справу до суду в більшості випадків нереально.

Діяльність адвоката, спрямована проти свого клієнта або з ігноруванням його інтересів

Судова практика не знає випадків притягнення адвоката до відпові­дальності за дії проти інтересів свого підзахисного. Немає і спеціальної норми у Кримінальному кодексі України за такі дії. Але така діяльність захисника є не просто незаконною, вона не тільки суперечить духу й букві Конституції, а є недопустимою, з точки зору адвокатської етики та призначення адвоката. Такі дії підривають основи правозахисної ді­яльності, невід'ємне природне право людини на захист.

Майже у кожного слідчого у записній книжці є з десяток прізвищ ад­вокатів, з якими він співпрацював або постійно контактує. Саме з цього списку він рекомендує підозрюваним або обвинуваченим вибрати собі адвоката. І не секрет, що дуже часто підозрюваний обирає собі адвоката з осіб, яких рекомендує слідчий або прокурор. У цьому, як правило, немає нічого незаконного. Іноді людина, яка вперше зіткнулася з проблемами, із законом, сама питає у слідчого, до якого адвоката їй звернутись.

Людина в біді, людина, якій потрібна допомога, стає надмірно дові­рливою до свого захисника, і якщо той, зловживаючи довірою, починає допомагати слідству, то це ставить підозрюваного або обвинуваченого в особливо важке становище і робить його беззахисним.

М. обрала собі адвоката В. за порадою прокурора. Перше, що запро­понував адвокат, - приготувати кілька тисяч доларів США та визнати свою вину, що, мовляв, буде гарантією звільнення з-під варти. На запе­речення клієнта, що вона інкримінованих дій не вчиняла і є невинува­тою, адвокат заявив, що це не має ніякого значення, бо і без визнання вини її засудять. В умовах, коли підзахисний категорично заперечував свою вину і вважав себе невинуватим, захисник у цій ситуації позбавляв його віри у досягнення справедливості[81].

В адвокатське співтовариство влилося багато колишніх працівни­ків міліції, прокуратури, інших органів, які, зберігши зв'язки, взяли на себе роль захисників. Саме вони мають можливості вступати у контакт зі слідством, допомагати йому інформацією, безпосереднім впливом на підзахисного і водночас одержувати гонорар за «правову допомогу». За класифікацією Ю.П. Гармаєва, такий підхід до «захисту» більш доступ­ний для адвокатів «з попереднім досвідом» або «молодих пенсіонерів».

Реально довести вину цих адвокатів практично неможливо, конкрет­на кримінальна відповідальність за такі дії не передбачена. Якщо такому адвокату було відомо про невинуватість його підзахисного, то за певних умов його можна притягнути до кримінальної відповідальності, хіба що як пособника.

Серед частини населення на підставі відомих фактів утверджується думка, що окремі адвокати негласно співробітничають з органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також з органами слід­ства. Оперативно-розшукова діяльність ґрунтується, крім інших поло­жень, і на праві цих органів залучати окремих осіб з їхньої згоди для підготовки і проведення оперативно-розшукових заходів, у тому числі і на підставі контракту. Стаття 11 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» забороняє залучати до виконання оперативно-розшукової діяльності медичних працівників, священнослужителів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є їх пацієнтом чи клієнтом. З цього переліку випали депутати, судді, прокурори. Очевидно також, що для священнослужите­лів прихожани не є ні пацієнтами, ні клієнтами.

Таким чином, Закон не встановлює абсолютної заборони для вер­бування адвокатів до негласної роботи та співробітництва з суб'єктами ОРД. Тому цілком можливе «взаємовигідне співробітництво», за яким адвокат забезпечує інформацію відповідним органам і є їх «сексотом», а вони, своєю чергою, «рекомендують» відповідній особі «кваліфікова­ного» адвоката.

В адвокатському середовищі за радянських часів такі факти були ві­домі. Чи є підстави стверджувати, що подібна практика залишилась у минулому? Кожен має зробити висновок сам. Для цього потрібно проа­налізувати, наскільки принципово змінились (і чи змінились) завдання спецслужб, а також проаналізувати зміст закону про ОРД.

Незважаючи на те, що закон про ОРД допускає можливість співробіт­ництва адвоката зі спецслужбами, вважаю, що така діяльність несумісна із самим поняттям правозахисту, і для всіх осіб (не тільки адвокатів), які надають правову допомогу, є недопустимою. Це суперечить Закону «Про адвокатуру» та нормам адвокатської етики.

Незаконною є і бездіяльність адвоката при захисті прав та інтер­есів довірителя. Знову ж таки спеціальної норми, яка б передбачала відповідальність за таку бездіяльність, не передбачено. Але якщо ад­вокат не вживає заходів до вчинення необхідних дій по захисту інтер­есів клієнта, не заявляє клопотань, які потрібно б заявити, не ставить у необхідних випадках питання про призначення експертизи, веде себе пасивно і тільки робить вигляд, що є захисником, а приходить лише на пред'явлення обвинувачення, то такий адвокат по суті залишає сво­го клієнта напризволяще й у такий спосіб допомагає слідству довести вину свого підзахисного.

Йдеться не про кримінальну відповідальність адвоката. Він завжди може прикритися посиланням на обрану ним тактику захисту. Мова йде про те, що +акі факти мають місце і можуть призвести до засудження не­винуватих осіб. В усякому разі така бездіяльність може бути розцінена як порушення адвокатом присяги та конституційного обов'язку надава­ти правову допомогу.

Адвокат С. вступив у справу при пред'явленні обвинувачення під­захисному К. До пред'явлення обвинувачення не скористався своїм правом поговорити з підзахисним наодинці. Спроба підзахисного ска­зати адвокату про застосування до нього незаконних методів допитів не увінчалась успіхом, оскільки адвокат заявив, що про це поговоримо потім. Слідчий запитав у К., чи підтверджує той свої показання, і за­пропонував підписати підготовлений протокол. Дезорієнтований ад­вокатом К. підписав протокол, в якому було викладено визнання його вини. Від участі у суді при розгляді питання про застосування запо­біжного заходу ухилився, у встановлений триденний строк скаргу на рішення суду про застосування арешту не подав, попри прохання ро­дичів обвинуваченого.

Тільки після цього довіритель відмовився від послуг адвоката С., але вже було пізно. Строк на оскарження застосування запобіжного заходу новому адвокату не поновили, скаргу на застосування незаконних мето­дів допиту відхилили й указали, що при пред'явленні обвинувачення К., маючи адвоката, підписав своє зізнання, визнав вину та не подав жодних зауважень і заперечень щодо складання протоколу. Протокол, підписа­ний як К., так і адвокатом С., вступ у справу нового адвоката не є підста­вою для поновлення строку.

Надто часто допускаються помилки при здійсненні захисту в справах про ухилення від сплати податків. Труднощі тут полягають у тому, що суди не залучають до участі у справі спеціалістів (всупереч рекоменда­ціям Верховного Суду України) і будь-яким чином ухиляються від оцін­ки актів перевірки, які складаються податковими службами, а також не дають оцінки таким актам з точки зору наявності ознак злочину. Дійсно, сам акт може містити точні та правдиві відомості про порушення подат­кового законодавства, але його зміст не дає підстав для визнання акта таким, що вказує на наявність ознак злочину, передбаченого, зокрема, ст. 212 КК України. Нерідко адвокати, не володіючи достатнім рівнем знань у сфері податкового законодавства, не звертають уваги на такі «дрібниці», не ініціюють перед судом питання про закриття проваджен­ня у справі, або ж відповідне пом'якшення відповідальності.

У справі М. органами досудового слідства було пред'явлено обвину­вачення в ухиленні від сплати податків у великих розмірах - на суму 6100 гри., його дії були кваліфіковані за ч. 2 ст. 148-2 КК 1960 р. Суд визнав його винним в ухиленні від сплати податків у великих розмірах саме на цю суму та кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 212 КК 2001 р. У подальшому вирок не оскаржувався ні адвокатом, ні його підзахисним. Адвокат пояснив це «джентльменською угодою» з судом, який застосу­вав «м'яке» покарання. Між тим у цих категоріях справ судова практика була однозначно на користь підсудних. В аналогічній справі ухвалою спільного засідання суддів Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 25 червня 2004 року наголошено, що сума 6720 гри., яка була інкримінована Р., не скла­дала не тільки великого, а й значного розміру (17 гри. х 1000 + 17 000; 17 гри. х 3000 = 51 000 гри.). За таких обставин вирок місцевого суду від 21 вересня 2001 р. був скасований, а справа на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України скасована[82]. Було визнано, що Р. засуджений необґрунтовано.

У справі про ухилення від сплати податків С. адвокат приступив до захисту після пред'явлення обвинувачення. В основу обвинувачення було покладено акт перевірки податкової служби, згідно з яким голо­вний бухгалтер не подала декларацію про податок на прибуток підпри­ємства по кредиторській заборгованості, по якій закінчилась позовна давність. Це призвело до ненадходження податків на прибуток. Слід­чий наголошував, що за ч. 1 інкримінованої статті передбачено тільки штраф, адвокат з ним погоджувався і наголошував, що буде простіше визнати вину й у такий спосіб гарантувати пом'якшення своєї відпо­відальності.

Після оголошеного вироку С. звернулася до іншого адвоката, який з'ясував, що у справі була допущена судова помилка, яка полягала в тому, що положення акта про несплату податку є помилковими, оскіль­ки позовна давність не була пропущена, а відтак і нарахування податку є помилковим. Незважаючи на очевидність допущеної помилки, яка ви­являлась навіть при поверховій перевірці, Верховний Суд України не знайшов підстав для перегляду справи. Основним мотивом для відмови було те, що підсудна сама визнала свою вину.

Гр-на Н. було засуджено до 6 років позбавлення волі. Вирок було ска­совано з підстав порушення вимог ст. 22 КПК України. Після нового роз­гляду справи вирок було посилено і до Н. застосовано позбавлення волі до 8 років і 6 місяців із конфіскацією майна. Захисник Л., який надавав правову допомогу, не знайшов підстав для оскарження рішення суду, яке вступило у законну силу. Після звернення родичів до іншого адвоката з'ясувалося, що у справі є підстави для скасування рішення. Відповідно до судової практики Верховного Суду України після скасування виро­ку посилення покарання допускається тільки за умови, що вирок було скасовано за м'якістю обраного покарання або у зв'язку з необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин[83].

Таких обставин у справі не було, у зв'язку з цим була подана відпо­відна скарга для пом'якшення покарання, яка була задоволена.

У цьому випадку захисник С., який мав вищу юридичну освіту, пра­цював юристом на підприємстві, не мав досвіду захисту в кримінальних справах і тому припустився помилки. Притягнути його до якоїсь відпові­дальності практично неможливо. Між тим допущену помилку Верховний Суд України міг проігнорувати (такі випадки мають місце) або ж родичі не звернулися б до іншого адвоката і помилка не була б виправлена.

Вироком суду Н., визнаному винним у скоєнні злочину, передбаче­ного ч. З ст. 187 КК України, було призначено 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Захисник Л., який діяв за призначенням, не зробив висновків з того, що Н. вчинив злочин у неповнолітньому віці. Відпо­відно до ст. 98 КК України, покарання у вигляді конфіскації майна не застосовується до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці. Та обставина, що на момент оголошення вироку Н. уже був повнолітнім, не має значення при застосуванні ст. 98 КК України. І хоча пізніше вдалося змінити вирок, конфіскація авто, яке Н. одержав у спадщину, на той час відбулася, і повернути його не вдалося.

Адвокат у цій ситуації поставився до захисту легковажно, не звернув уваги на очевидну помилку суду. У цьому випадку також можна було б говорити про порушення адвокатом присяги.

Чинне законодавство не передбачає кримінальної відповідальності за такі специфічні випадки, коли адвокат вступає у змову зі слідчим і допомагає йому в доведенні вини свого підзахисного. У випадку коли до відповідальності притягнуто свідомо невинного (ст. 372 КК), адво­ката за певних обставин можна було б притягнути до відповідальності як пособника. Оскільки судова практика практично не знає випадків за­стосування ст. 372 КПК, то тим паче неможливо притягнути адвоката як пособника. Тому заслуговує на увагу внесення до КК України спеці­альної статті, яка б установила кримінальну відповідальність адвокатів за змову з органами досудового слідства і суду, незалежно від того, чи був підзахисний визнаний судом винним. Недопустимо досягати успіху в розслідуванні справ за допомогою таких методів, позбавляючи людину природного права на захист.

Проблема неналежного захисту в суді, коли захисник самоусунувся від виконання своїх обов'язків або явно є некомпетентним у питаннях захисту, теж заслуговує на увагу. Адже у такий спосіб спотворюється судовий процес, він набирає однобічного характеру. В результаті по­рушується право на захист. На одному із семінарів суддя Верховно­го Суду України наголошував, що іноді до Верховного Суду України надходять такі справи, де неякісний захист стає настільки очевидним, що суд вимушений реагувати окремими ухвалами на адресу адвокатів, які не виконали свого обов'язку, а справу скасовувати через порушен­ня права на захист. Така практика не знаходить підтримки у судової громадськості, оскільки можливе штучне створення ситуації нена­лежного захисту.

Однак проблема має бути поставлена на порядок денний. Прикла­дом цьому є резонансна справа у процесі обвинувачених у Скнилівській трагедії. Підсудні в судовому засіданні не мали належного захисту. їх не захищали в суді професійні адвокати. Допущення до захисту як за­хисників родичів окремих підсудних не вирішувало питання. У такій надскладній резонансній справі потрібно було б залучати найкращих адвокатів. Особливо у суді першої інстанції. В результаті захист прой­шов повз кількох грубих порушень норм як процесуального, так і мате­ріального права. Залучення професійних адвокатів при розгляді справи у Верховному Суді ситуації вже не змінило.

У Скнилівській справі при проведенні експертиз залучались осо­би, які раніше брали участь у перевірці обставин трагедії як члени Державної комісії (тобто, по суті, ревізори), що недопустимо. По­каз фігур вищого пілотажу здійснювався на основі наказу і в умовах ризику. Ці обставини могли бути визнані такими, що пом'якшують вину обвинувачених. Льотчикам не було надано можливості провес­ти тренувальні польоти на місці демонстрації польоту (тобто у Скнилові). Відповідна стаття Кримінального кодексу є відсильною. При інкримінуванні порушень керівництву польотів до обвинувачення було пред'явлено норми, які регулювали зовсім інші ситуації (фото-стрільби та тактичні бомбометання). Зрозуміло, що нічого такого у Скнилові й не планувалось.

Коли у Верховному Суді ці питання були поставлені на порядок ден­ний, було запізно. Спрацював політичний фактор, необхідність швид­кого і «справедливого» суду для громадськості. Судді Верховного Суду України у цій ситуації діяли за принципом: «Так вирішила Україна», іменем якої проголошено вирок.

Діяльність адвоката, спрямована на «користь» своєму клієнтові та всупереч інтересам правосуддя і держави

До злочинів проти правосуддя, які можуть учинятися адвокатами, передусім необхідно віднести втручання в діяльність судових органів в Україні. Статті 276 КК РФ відповідає ст. 376 КК України. Але на від­міну від Росії в Україні не передбачено кримінальну відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність прокурора, слідчого або особи, яка здійснює дізнання.

Втручанням у діяльність судових органів порушується порядок здій­снення правосуддя відповідно до конституційного принципу незалеж­ності суддів. На практиці не поодинокі випадки, коли органи виконавчої влади намагаються контролювати діяльність суддів, дають їм вказівки з тих чи інших питань. Є і випадки втручання з боку представників зако­нодавчої влади по конкретних судових справах з питань наявності чи від­сутності складу злочину в діях підсудного, призначення йому покарання тощо. Все це негативно відбивається на здійсненні правосуддя. У зв'язку з важливістю проблеми захисту суддів від сторонніх впливів Верховний Суд України тричі виносив постанови з питань кримінально-правового захисту суддів. Так, 26 червня 1992 р. була прийнята постанова ПВСУ «ГІро застосування судами законодавства, що передбачає відповідаль­ність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і пра­цівників правоохоронних органів». 12 квітня 1996 р. ПВСУ прийняв по­станову «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів». 18 червня 1999 р. ухвалено постанову ПВСУ «Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві».

Об'єктом складу злочину є діяльність судді (суду) по вирішенню кримінальних, цивільних, адміністративних справ у будь-якій інстанції, а також інша службова діяльність судді. Додатковим об'єктом можуть бути права та законні інтереси судді (суддів). Потерпілими від цього злочину є суддя (судді), народний засідатель, що виконують функції зі здійснення правосуддя.

Об'єктивна сторона злочину полягає у незаконному втручанні в будь- якій формі у діяльність судді (суддів). У п. 4 постанови ПВСУ від 12 квіт­ня 1996 р. № 4 зазначається, що під втручанням у діяльність по здійсненню правосудця слід розуміти будь-який вплив на суддю (прохання, вказівку, вимогу, критику судді в засобах масової інформації до вирішення спра­ви тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій або ухвалення бажаного судового рі­шення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів (обіцяння різних вигод, погрози тощо), в якій стадії процесу і в діяльності якого суду здійснюється вплив. Втручання в діяльність судових органів може бути здійснено в усній чи письмовій формі шляхом безпосереднього контакту з суддею, а також через посередників. Погрози можуть бути спрямовані як на самого суддю, так і на його близьких родичів. Застосований в законі тер­мін «неправосудне рішення» слід тлумачити розширено, маючи на увазі, що неправосудним може бути також вирок, ухвала, постанова.

Здійснення тиску на суддю, вчинене не у формі психологічного впли­ву на його свідомість і волю, а іншим способом, зокрема підміною речо­вих доказів, викраденням чи знищенням кримінальної справи тощо, не утворює досліджуваного складу злочину.

Основний склад досліджуваного злочину є формальним і вважається закінченим з моменту вчинення передбаченого у ст. 376 діяння. Втру­чання в діяльність судових органів може переслідувати різні цілі, але головне при цьому, щоб винна особа домагалась незаконних дій з боку судді. Це може проявитись у вимозі виправдати винну особу або засу­дити невинного, перекваліфікувати дії підсудних, обрати певну міру по­карання тощо. Інколи з метою винесення судом неправосудного вироку винна особа може вимагати того, щоб у судове засідання не були викли­кані певні свідки, не призначались експертизи, не проводилися інші дії.

У тому випадку, коли винна особа досягла своєї мети і суддею (судом) постановлено незаконний вирок, рішення, ухвалу, постанову, її дії підля­гають кваліфікації не лише за ст. 376, а й як співучасть у вчиненні суддею злочину, передбаченого ст. 375, 364 чи 365. У такому разі особа розгля­датиметься як підбурювач до вчинення суддею відповідного злочину. У випадках коли мало місце «невдале підбурювання» і суддя не виніс не­правосудного акта, винна особа відповідатиме за ст. 376 і за ч. 1 ст. 14 як готування до того злочину, до вчинення якого вона схиляла суддю.

У випадках коли втручання в діяльність судових органів пов'язане з даванням хабара, дії винної особи кваліфікуються за сукупністю зло­чинів, передбачених ст. 376 та відповідною частиною ст. 369. Якщо хабар не був переданий судді, а мала місце лише спроба його дати, дії такої осо­би кваліфікуються за відповідними частинами ст. 15 і ст. 369.

У ч. 2 ст. 376 передбачені кваліфіковані склади досліджуваного зло­чину. Як кваліфікуючі закон передбачає дві обставини: коли втручання в діяльність судових органів перешкодило запобіганню злочину чи затри­манню особи, яка його вчинила, та коли втручання в діяльність судових органів вчинено особою з використанням свого службового становища.

Перша з перелічених обставин утворює кваліфікований матеріальний склад злочину. Для його наявності необхідно не лише втручання в діяль­ність судових органів, а й настання певних наслідків. Вони можуть про­явитись у вигляді перешкоди запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила. Уявляється, що термін «запобігання злочину» тут за­стосовується не в широкому розумінні цього слова, як це має місце в кри­мінології, а в більш вузькому, процесуальному, коли мова йде про обрання обвинуваченому (як виняток - підозрюваному), підсудному, засудженому (до набрання вироком законної сили) певних запобіжних заходів проце­суального примусу. Як випливає зі ст. 148 КПК, застосування запобіжних заходів поряд з іншими повинно перешкодити названим вище особам у подальшому вести злочинну діяльність. Найбільш суворим запобіжним заходом є взяття під варту. Цей захід, відповідно до ст. 165 КПК, застосо­вується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Отже, в тому разі, коли втручання в діяльність судових органів було пов'язане з безпідставним незастосуванням цього запобіжного заходу суддею і це призвело до вчинення винною особою нового чи нових злочинів, дії осо­би, яка здійснювала незаконний вплив на суддю, належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 376 КК. Зрозуміло, що в цих випадках необхідно встановлювати причиновий зв'язок між діями особи, яка допустила втручання в діяль­ність конкретного судді, відмовою судді взяти під варту обвинуваченого (підозрюваного), підсудного, засудженого за наявності всіх підстав для цього, і вчиненням цією особою нового злочину чи злочинів.

Втручання в діяльність судових органів з боку особи, яка викорис­товує своє службове становище, може мати місце в тих випадках, коли службова особа має певні повноваження щодо судді і, зловживаючи сво­їми правами, націлює суддю (суддів) на прийняття незаконних рішень у конкретній справі. Така діяльність може мати місце і в разі, коли службо­ва особа впливає на інших службових осіб, домагаючись певного впливу на прийняття суддею (суддями) незаконного рішення. У п. 13 постанови ПВСУ від 12 квітня 1996 р. № 4 у зв'язку з вищенаведеним зазначається, що за змістом ч. 2 ст. 176-1 (КК 1960 р„ нині це ч. 2 ст. 376) відповідаль­ність за цей злочин може нести лише посадова (нині - службова) особа. При цьому під використанням посадового становища слід розуміти не лише випадки зловживання ним з боку посадових осіб, які мають певні повноваження щодо судді, а й використання свого становища чи можли­востей, які воно надає, іншими посадовими особами. Якщо адвокат діє через таку посадову особу з метою впливу на суддю, то за певних обста­вин його можна притягнути до відповідальності як підбурювача.

На практиці втручання у діяльність судді нерідко здійснює голова від­повідного районного суду. Зустрічались випадки, коли голова суду вилучав у судді вже призначену до слухання справу та передавав її іншому, мабуть, більш «поступливому» суддєві. За певних обставин такі, достатньою мі­рою поширені дії, можна б кваліфікувати як втручання у діяльність судді.

Суб'єктом складу злочину, передбаченого ч. 1 і частково ч. 2 ст. 376, може бути приватна особа, яка досягла 16 років. Вчинення злочину спеціальним суб'єктом (службовою особою) є кваліфікуючою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 376.

Суб'єктивна сторона складу злочину передбачає наявність прямого умислу щодо вчинюваних особою дій. У матеріальному складі злочину ставлення до наслідків може бути як умисним, так і необережним. До­сліджуваний склад злочину слід відмежовувати від складів злочинів, передбачених ст. 377-379. Розмежування складу злочину, передбачено­го ст. 376, і названих вище здійснюється на підставі аналізу погроз, які застосовує винна особа. Вони є більш суспільно небезпечними у ст. 377- 379. Наприклад, погрози вбивством, насильством або знищенням чи по­шкодженням майна (ст. 377), умисним знищенням або пошкодженням майна судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльніс­тю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК)"1'.

Називати таку статтю «адвокатською», мабуть, немає достатніх під­став. Хоча, звичайно, саме адвокати найчастіше підходять до суддів з різними «пропозиціями» та намагаються вплинути на суддів у поза процесуальному порядку. Випити каву разом із суддею або ж разом пообіда­ти - це не завжди означає, що адвокат «втручається» у діяльність судді. Оскільки на такі дії дивляться з особливою підозрою, то судді вжили

11,7 За матеріалами Науково-практичного коментарю до Кримінального кодексу Укра­їни за загальною редакцією В.Г. Гончаренка та П.П. Андрушка.заходів щодо припинення контактів з адвокатами та іншими особами. У судах вивішено оголошення про те, що вони не спілкуються з учасника­ми процесу «за межами» судового засідання.

Така самоізоляція суддів викликана як огульною критикою судової системи, так і необхідністю виключити факти провокації хабара, а також забезпечити нормальну роботу з розгляду справ. «Веселі часи», коли суд­ді дозволяли собі обіди в товаристві прокурора й адвоката, залишились позаду. Зауважу, що товаришування адвоката, прокурора і судді не зава­жало бути принциповим у судовому процесі. У сьогоднішній обстановці підозр та обвинувачень судді не можуть собі дозволити таку поведінку. Втрачається почуття корпоративності й усвідомлення, що всі троє (суд­дя, прокурор, адвокат) роблять одну справу - здійсняють правосуддя.

Перетворення суддів на своєрідних «інтровертів» унаслідок таких надмірних підозр не йде на користь правосуддю, негативно відбиваєть­ся на їхньому психічному стані. Крім того, судді поза судовим засідан­ням повинні вирішувати чимало справ: надавати дозволи на побачення з арештованими, підписувати виконавчі документи тощо. Перекладати цю роботу на помічників суддів не завжди можна.

Одним із способів впливу на суддю (такі спроби мали місце) було пе­рерахування коштів на ім'я судді або його родичів, або на його рахунок у банку і використання цього факту для відводу судді, який начебто пе­ребуває у певних стосунках із підсуднім або другою стороною. Методи фальсифікації компромату проти суддів можуть набувати витончених форм з використанням методик, розроблених у службах безпеки, служ­бах економічного шпіонажу тощо.

Збирання інформації для подальшого шантажу судді також має місце. Не буде ж суддя кожну свою розмову записувати на диктофон, аби потім виправдовуватися перед перевіряючими. Разом з тим адвокат для реалі­зації свого права на відвід має представити певні докази та з'ясувати на­явність підстав для відводу. Отже, він повинен мати для обґрунтування відводу певну інформацію, яку якимось чином ще потрібно роздобути.