Про конфіденційну інформацію

Під конфіденційною інформацією розуміються відомості, які знахо­дяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до перед­бачених ними умов (див. ч. 2 ст. ЗО Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.).

Під інформацією про особу розуміється сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про неї. Джерелами документова­ної інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею до­кументи, а також відомості про особу, зібрані державними органами вла­ди та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень (див. ст. 23 Закону України «Про інформацію»).

Чинне законодавство не містить переліку видів інформації про особу, які можуть визнаватись конфіденційними, а також не визначає порядку визнання тих чи інших видів відомостей про особу конфіден­ційною інформацією. Згідно з ч. 5 ст. ЗО Закону України «Про інфор­мацію», громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією про­фесійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншо­го характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерцій­ного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (спо­соби) захисту. Для окремих категорій громадян законодавством вста­новлений обов'язок зберігати в таємниці певні відомості про громадян, які їм стали відомі у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, тобто які є їхньою професійною (службовою) таємницею. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України «Про нотаріат» від 2 верес­ня 1993 р., нотаріуси та службові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій. Обов'язок додержання та­ємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків (працівники суду, прокуратури, органів дізнання і слідства, податкових органів тощо). Цією ж статтею передбачені й ви­падки, коли нотаріус може повідомити компетентним органам відомос­ті, що є нотаріальною таємницею.

Згідно зі ст. 46 Закону України «Про інформацію», не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удо­черіння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, а також які становлять іншу, передбачену законом таємницю, крім випад­ків, передбачених законом. Відомості, що становлять професіііну таєм­ницю певних категорій осіб, завжди повинні визнаватись такими, що є конфіденційною інформацією про особу. Розголошення зазначених у ст. 46 Закону України «Про інформацію» відомостей може кваліфікуватись або за ст. 182, або за спеціальними щодо неї ст. 145, 163, 168. Предметом злочину, передбаченого ст. 182, може бути будь-яка конфіденційна ін­формація про особу: незаконно одержана (зібрана); документована; яка стала відома певним особам у зв'язку з виконанням ними професійних чи службових обов'язків.

Із об'єктивного боку, злочин характеризується двома формами його вчинення: 1) незаконне збирання, зберігання, використання або поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди; 2) поширення конфіденційної інформації про особу в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Передбачений ст. 182 злочин містить формальний склад. Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-якого із передбачених диспозиці­єю цієї статті діянь.

Інформація про особу охороняється законом. Згідно з ч. 4 ст. 23 Зако­ну України «Про інформацію», забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених за­коном. Порядок збирання відомостей про особу, в тому числі й таких, що становлять конфіденційну інформацію, визначається Законом України «Про інформацію» та іншими законодавчими актами.

Державні органи та організації, органи місцевого самоврядуван­ня, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому до­ступу до неї.

Під незаконним збиранням конфіденційної інформації про особу треба розуміти добування будь-яким протиправним способом відомостей про особу, які, відповідно до законодавства України, становлять її конфіден­ційну інформацію: викрадення документів чи незаконне ознайомлення з документами, що містять такі відомості, будь-яким способом, заволодіння будь-яким іншим способом такими документами, підслуховування усних розмов, опитування осіб, які володіють такими відомостями, одержання таких відомостей за плату, шляхом застосування погроз, ведення спостере­ження за поведінкою особи, прослуховування телефонних розмов тощо.

Згідно з ч. 2,3,4 ст. 31 Закону України «Про інформацію», зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це передбачено для законно встановленої мети. До відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаці­ями і посадовими особами, доступ сторонніх осіб забороняється.

Незаконним зберіганням конфіденційної інформації про особу слід вважати:

зберігання письмових документів та інших матеріальних носіїв, що містять таку інформацію, особою, яка незаконно зібрала таку інформа­цію, чи особою, якій така інформація стала відома у зв'язку з виконан­ням професійних чи службових обов'язків;

зберігання зібраної у встановленому законодавством порядку кон­фіденційної інформації понад терміни, визначені законом.

Частиною 4 ст. 31 Закону України «Про інформацію» встановлене загаль­не правило, що зберігання інформації про громадян не повинно тривати до­вше, ніж це необхідно для встановленої законом мети. Це правило стосується інформації про громадян, зібраної у встановленому законом порядку. Терміни зберігання окремих видів конфіденційної інформації про громадян визнача­ються законодавством, яке регламентує підстави та порядок збирання і збері­гання такої інформації. Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гід­ності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Відомості, що стосуються особистого життя людини, зібрані в результаті оперативно-розшукової діяльності, не підлягають передачі та розголошенню (див. ч. 13 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» зі змінами, внесе­ними 18 січня 2001 р.). Звичайно, ніхто не вірить, що спецслужби знищують інформацію. Але таке правило дає можливість відповідним органам відбива­тись від запитів посиланням на знищення інформації.

Згідно з абз. 2 ч. З ст. 22 Закону України «Про організаційно-правові осно­ви боротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р., документи та інші джерела, що містять інформацію, одержану спеціальними підроз­ділами по боротьбі з організованою злочинністю та їх співробітниками, не пов'язану з вчиненням злочинів чи інших правопорушень з боку фізичних осіб, підлягають знищенню не пізніше шести місяців з дня їх одержання.

Використання і поширення інформації стосовно особистого життя гро­мадянина без його згоди особою, яка володіє відповідною інформацією вна­слідок виконання своїх службових обов'язків, а також порушення порядку зберігання конфіденційної інформації є порушеннями законодавства про інформацію, передбаченими ст. 47 Закону України «Про інформацію», які тягнуть за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність (див. абз. 8,10 ч. 2 ст. 47 Закону).

Незаконне поширення конфіденційної інформації про особу - це не­законне доведення до відома сторонніх осіб такої інформації без її згоди, вчинене особою, яка зобов'язана зберігати її в таємниці: усне чи пись­мове повідомлення її іншій особі, тобто розголошення конфіденційної інформації. Законом України «Про інформацію» передбачено, що до­ступ до інформації, що міститься в офіційних документах, здійснюється на основі інформаційного запиту зацікавленої особи, але не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення офіційні документи, що міс­тять конфіденційну інформацію та які містять інформацію, що стосу­ється особистого життя громадян. Надання доступу до конфіденційної інформації у подібних випадках має вважатись незаконним.

Як найбільш суспільно небезпечні прояви поширення конфіденційної інформації про особу безпосередньо у диспозиції ст. 182 виділені випадки її поширення (оприлюднення) у: 1) публічному виступі чи 2) творі, що пу­блічно демонструється, або 3) в засобах масової інформації. Під поширен­ням конфіденційної інформації про особу в публічному виступі слід ро­зуміти її оприлюднення у виступах на різних зібраннях громадян: зборах, з'їздах, мітингах, конференціях, нарадах, симпозіумах тощо. Поширенням конфіденційної інформації про особу в творі, що публічно демонструється, є її оприлюднення під час публічної демонстрації аудіовізуального твору чи відеограми, тобто їх публічного одноразового або багаторазового пред­ставлення публіці в приміщенні чи під час публічного показу будь-якого твору, фонограми, відеограми за допомогою різних пристроїв чи процесів у місцях, де присутня публіка. До творів, що публічно демонструються, належать також різні предмети, що містять конфіденційну інформацію про особу (плакати, рекламні щити, фотографії тощо), окремі види ауді­овізуальних творів (кінофільми, діафільми, слайд-фільми тощо) та інші подібні предмети. Під поширенням конфіденційної інформації про особу в засобах масової інформації розуміється оприлюднення такої інформації у будь-якому засобі масової інформації будь-яким способом. Про поняття засобів масової інформації див. п. З Коментарю до ст. 171.

Із суб'єктивного боку, злочин характеризується умисною формою вини: особа усвідомлює, що нею незаконно збираються, зберігаються, використовуються чи поширюються (розголошуються чи оприлюдню­ються) відомості про іншу особу, які згідно з чинним законодавством є конфіденційною інформацією і які вона не має права збирати, зберігати, використовувати чи поширювати, і бажає вчинити такі дії.

Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку.

Розголошення окремих видів конфіденційної інформації про осо­бу може утворювати склади інших злочинів, передбачених ст. 132, 145, 159,163,168,381). Зазначеними статтями передбачена відповідальність за розголошення окремих видів конфіденційної інформації щодо особи, незалежно від того, яким чином вона стала відома особі, що її розголо­сила, а тому якщо розголошенню таких відомостей передувало їх неза­конне збирання чи зберігання, дії винного мають кваліфікуватись за ст. 182 та відповідною статтею, якою передбачається відповідальність за розголошення таких видів конфіденційної інформації про особу. Від­повідно до ст. 22 Закону України «Про державну статистику» від 17 вересня 1992 р. в редакції від 13 липня 2000 р., не заборонено поши­рення знеособленої статистичної інформації у незведеному вигляді, яка не дозволяє визначити конфіденційну статистичну інформацію щодо конкретного респондента.

Дії по незаконному збиранню конфіденційної інформації про особу, вчинені з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, або з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, утворюють сукупність злочи­нів, передбачених ст. 182 та відповідними частинами ст. 163 чи ст. 359.

Оскільки робота адвоката по збиранню доказів чітко не регламентована, йому потрібно завжди мати на увазі дотримання законодавства, яке регулює доступ до інформації. Не секрет, що нині набула поширення практика одер­жання інформації про певних осіб за певну плату від нотаріусів, від подат­кової служби, осіб, які займаються оперативно-розшуковою діяльністю, й у одержанні такої інформації окремі адвокати займають активну позицію.

Процес дослідження та реалізація права адвоката на запит за певних умов може переростати у дії, не допустимі з етичної точки зору. В справі Н. адвокат виявив, що С. сфальсифікував у нотаріуса підпис своєї дружини та одержав довіреність на право управління майном. Строки давності для притягнення до відповідальності за ці дії закінчились. С. займався бізнесом, систематично брав кредити у банках та укладав різні договори, а тому потребував довіри з боку банків. І тоді адвокат написав у кілька десятків банків та до окремих но­таріусів запити про те, чи укладались кредитні та інші угоди із застосуванням довіреності, щодо якої колишня дружина С. стверджує, що це не її підпис.

Це викликало настороженість до С. з боку банківських структур і при­звело до відмови йому в наданні кредитів у кількох банках, з якими до за­питів С. плідно працював. Довіра до С. була підірвана й у нотаріусів, з якими він систематично працював, укладаючи правочини щодо нерухомості.