ЦІННІ ПАПЕРИ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Регулювання питань випуску та обігу цінних паперів акціонер­ного товариства традиційно підпадає під сферу застосування як зако­нодавства про цінні папери, так і законодавства про акціонерні това­риства, причому норми останнього слід вважати спеціальними. Поло­ження розділу IV нового Закону лише частково дублюють окремі норми Закону України «Про цінні паиери та фондовий ринок»; у біль­шості випадків вони є новелами вітчизняного законодавства про цінні папери (наприклад, норма про виключно бездокументарну форму існування акції — ч. 2 ст. 20) або деталізують існуючі положення (на­приклад, про оплату цінних паперів (ст. 23) або про компетенцію ор­ганів управління товариства щодо прийняття рішення про розміщен­ня цінних паперів (ч. 1 ст. 21).

Відповідно до ч. 1 ст. 194 ЦКУ, цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником, та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Основним ви­дом емісійного цінного папера, що випускається акціонерним товари­ством, є акція, яка посвідчує корпоративні права акціонера щодо цьо­го акціонерного товариства (ч. 1 ст. 20). Відповідно до розгорнутого визначення поняття «акція», що міститься в ч. 1 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», вона являє собою іменний цінний папір, що посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отри­мання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді диві­дендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені законодавством. Ця сукупність корпоративних прав, що становить зміст акції, являє собою єдиний і неподільний комплекс правомочносте й, юридична доля якого невіддільна від цінного папера: це означає, що передати або обтяжити зобов'язаннями права, посвідчені акцією, інакше, як шляхом передачі або обтяження самої акції, неможливо; з іншого боку, передача будь-якої із наведених правомочносте!! можлива тільки в нерозривній су­купності з іншими (наприклад, неможливо здійснити уступку права на отримання дивідендів, залишивши собі право на участь в уп­равлінні акціонерним товариством). Тільки акція як цінний напір, що фіксує зазначену сукупність корпоративних прав, являє собою оборо- тоздатний об'єкт цивільних правовідносин.

У ст. 20 Закону повторюються основні положення ст. 6 Закону Ук­раїни «Про цінні папери та фондовий ринок» стосовно акцій, а саме:

всі акції товариства за формою випуску мають бути тільки імен­ними (ч. 2 ст. 20);

товариство може здійснювати розміщення акцій двох типів — простих та привілейованих, причому статутом товариства може пе­редбачатися випуск привілейованих акцій одного чи кількох класів, які надають їх власникам різні права (абз. 1 ч. З ст. 20);

прості акції товариства не підлягають конвертації у привілейо­вані акції або в інші цінні папери акціонерного товариства (ч. 4 ст. 20);

частина привілейованих акцій у розмірі статутного капіталу ак­ціонерного товариства не може перевищувати 25 відсотків (ч. 5 ст. 20).

Разом з тим, ст. 20 передбачила і важливу новелу стосовно акцій: відтепер всі акції можуть існувати виключно в без документарній формі, тобто у формі облікового запису в депозитарній системі, що є підтвердженням права власності на цінний папір. Частина 1 Розділу XVII («Прикінцеві та перехідні положення») нового Закону передбачає спеціальний строк для набуття чинності цим положенням Закону — во­но набуває чинності через два роки з дня опублікування Закону; цей строк надається акціонерним товариствам для приведення форми існування своїх акцій у відповідність із Законом та здійснення всіх пов'язаних з цим заходів, зокрема дематеріалізації випусків акцій, які мають документарну форму існування.

Таке положення Закону варто розглядати в руслі загальносвітової тенденції до дематеріалізації цінних паперів, що обертаються у виг­ляді облікових записів на рахунках у цінних паперах у зберігачів та в депозитарії, здійснення правочинів з якими та реалізація корпоратив­них прав за якими пов'язані з необхідністю звернення управомоченої особи до відповідного посередника, що здійснює відкриття та ведення рахунків у цінних паперах для своїх клієнтів. Функціонування систе­ми непрямого багаторівневого тримання цінних паперів (indirect multi-tiered holding system), де між емітентом та кінцевим інвестором знаходиться цілий ланцюг таких посередників, стало характерною ри­сою сучасного фондового ринку, і запровадження Законом такого ре­жиму обігу акцій, напевне, продиктоване прагненням забезпечити як­найшвидше входження України в глобалізований простір світового ринку цінних паперів. Крім того, «рейдерськї атаки», як відомо, інко­ли здійснюються при змові осіб, які планують недружнє поглинання акціонерного товариства, та реєстратора товариства, адже відсутність реєстру на дату проведення загальних зборів унеможливлює визна­чення кворуму, а отже, і правомочності таких зборів. При існуванні акцій виключно у бездокументарній формі і участі у процесі підготов­ки переліку акціонерів, що мають право брати участь у загальних збо­рах, депозитарію та зберігачів ця проблема зникає.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фон­довий ринок», розміщення цінних паперів являє собою їх відчуження емітентом або андерайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником. Розміщення акцій відбувається як при первинному формуванні статутного капіталу акціонерного товарист­ва на етані його заснування, так і при наступному збільшенні його розміру. У вітчизняному акціонерному законодавстві відсутній інсти­тут оголошених акцій, тобто акцій, які товариство планує розмістити в майбутньому (див., наприклад, ст. 27 Федерального Закону РФ «Про акціонерні товариства»), і можливість та обсяги здійснення до­даткових емісій акцій товариством не залежать від наявності у його статуті відповідних положень щодо оголошених акцій.

Закон містить окремі положення стосовно компетенції органів управління акціонерного товариства щодо розміщення акцій та інших цінних паперів:

прийняття рішення про розміщення акцій належить до виключ­ної компетенції загальних зборів акціонерів (абз. 1 ч. 1 ст. 21, п. 5 ч. 2 сг. 33) і вимагає кваліфікованої більшості голосів у більш як три чверті голосів акціонерів від загальної їх кількості (ч. 5 ст. 42);

прийняття рішення про розміщення інших цінних паперів, крім акцій, на суму не більш як 25 відсотків вартості активів товариства на­лежить до компетенції наглядової ради, якщо інше не передбачено статутом товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21);

прийняття рішення про розміщення інших цінних паперів, крім акцій, на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товарист­ва, належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів (абз. 2 ч. 1 ст. 21).

Згідно з ч. 2 ст. 21 Закону, акціонерним товариствам дозволяється емісія акцій та облігацій для переведення зобов'язань товариства у цінні папери в порядку, встановленому ДКЦГІФР, а абз. 2 ч. З ст. 23 Закону прямо передбачає можливість оплати цінних паперів товари­ства вимогами до товариства, які виникли до розміщення цінних па­перів. Ідея надання можливості неплатоспроможним товариствам пе­реводити свою заборгованість в облігації або акції загалом не нова. Так, згідно з абз. 7 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом», план санації може містити, зокрема, умови про обмін вимог кредиторів на корпора­тивні права боржника. Реструктуризація боргових зобов'язань непла­тоспроможного товариства шляхом розміщення боргових цінних па­перів — облігацій, що гарантують інвесторам стабільний дохід, може забезпечити схвалення комітетом кредиторів плану санації такого боржника. Наведена норма нового Закону загалом не прив'язує мож­ливість конвертації певного боргу товариства в зобов'язання за борго­вим емісійним цінним папером чи обміну вимог кредиторів на акції виключно до здійснення будь-яких судових процедур банкрутства, так само як і не передбачає неможливість такої конвертації на будь- якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Згідно з абз. 2 ч. З ст. 20 Закону, товариство не може встановлювати обмеження щодо кількості акцій або кількості голосів за акціями, що належать одному акціонеру. Таке положення не є принципово но­вим у вітчизняному правовому середовищі; так, пп. 2 п. 2.3 Типового положення про корпоративне управління також передбачає заборону встановлювати мінімальну кількість акцій, що надає право голосу, або обмежувати кількість голосів, їло належать одному акціонерові, як елемент механізму забезпечення рівного ставлення товариства до всіх акціонерів. Можливість визначення статутом товариства максималь­ної кількості акцій чи голосів за акціями, що їх може мати акціонер то­вариства, передбачаються, як правило, законодавствами держав, у яких застосовується так звана «німецька модель корпоративного уп­равління», спрямована на захист міноритарннх акціонерів за умов ви­сокого рівня концентрації акціонерного капіталу. В таких державах правомірними визнаються, зокрема, статутні обмеження щодо кіль­кості голосів, яку акціонер може мати на загальних зборах і яка може не збігатися з кількістю належних акціонеру акцій. Так, п. З ст. 11 Фе­дерального Закону РФ «Про акціонерні товариства» передбачає, що статутом товариства можуть бути встановлені обмеження кількості акцій, що належать одному акціонеру, та їх сумарної номінальної вар­тості, а також максимальної кількості голосів, що надаються одному акціонеру. Таке положення спрямоване на недопущення надмірної кон­центрації корпоративних прав у руках одного акціонера і розглядаєть­ся як ефективний засіб від «рейдерськнх нападів». Навіть якщо акціонер придбає більше, ніж встановлене статутом, число акцій, кількість його голосів на загальних зборах не перевищить максимальну, передбачену статутом. Разом з тим, практична реалізація такого поло­ження може супроводжуватися виникненням серйозних проблем: по- перше, внесення до статуту таких обмежень практично можливе лише на етапі створення товариства, коли первинно акції розподіляються незначними пакетами між засновниками, оскільки значні акціонери завжди будуть перешкоджати встановленню такої несприятливої для них заборони; по-друге, виникає проблема визначення правових наслідків тих правочинів, за якими акціонер придбав більшу кількість акцій, ніж є максимально допустимою, зокрема, з огляду на захист інтересів його добросовісного контрагента, який може і не знати про статутні обмеження та кількість акцій, що вже знаходяться у володінні покупця. Вітчизняний законодавець відмовився від такого способу за­хисту інтересів акціонерної меншості, прямо передбачивши в абз. 2 ч. З ст. 20 заборону включення зазначеного положення до статутів акціонерних товариств. Ця норма кореспондує нормі абз. 2 ч. 2 ст. 42, відповідно до якої акціонер не може бути позбавлений права голосу.

3. Новим Законом врегульовано також ціпу розміщення акцій та порядок їхньої оплати. Раніше в Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» законодавець обмежувався лише вказівкою на те, що під час закритого (приватного) та відкритого (публічного) розміщень пайові цінні папери не можуть продаватися за ціною, мен­шою ніж їх номінальна вартість (ч. З ст. 32, ч. 4 ст. 33), а в ч. 2 ст. 28 За­кону України «Про господарські товариства» зазначено, що акція мо­же бути придбана на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку. Тепер ч. 1 ст. 22 Закону імперативно встановлює, що ціна, за якою акціонерне товариство здійснює розміщення або про­даж кожної акції, яку воно викупило, повинна встановлюватися не нижче за її ринкову вартість, що затверджується наглядовою ра­дою, крім випадків, передбачених Законом. Положення щодо визна­чення ринкової вартості емісійних цінних паперів акціонерного това­риства містяться в ч. 2 ст. 8 Закону, яка коментується вище.

Подібна норма рідко застосовується в законодавствах європейсь­ких держав, де розміщення акцій (опціонів на придбання акцій) за ціною, ннжчою за їх ринкову вартість, використовується лише як спосіб заохочення менеджменту компаній. В Україні така заборона на­самперед спрямована на недопущення розміщення акцій товариства серед «заінтересованих осіб» за ціною, нижчою за ринкову вартість. При цьому варто враховувати, що товариство взагалі не зможе розмістити акції, якщо їх ринкова вартість знизиться до рівня, нижчо­го за номінальну вартість — відповідно до ч. 2 ст. 22, акціонерне това­риство не має права розміщувати жодну акцію за ціною, нижчою за її номінальну вартість. Щоправда, така небезпека легко усувається або шляхом первинного встановлення гранично низької номінальної вар­тості акцій, або шляхом подальшого зменшення номінальної вартості у разі виникнення такої події, до проведення збільшення статутного капіталу.

На наш погляд, обхід зазначеної вимоги про продаж акцій виключ­но за їх ринковою вартістю можливий за допомогою такої схеми. Оскільки в ч. 1 ст. 22 Закону говориться виключно про розміщення та продаж викуплених акцій за ціною, не нижчою за їх ринкову вартість, то товариство може розмістити облігації, що конвертуються в акції власного випуску, викуплені товариством (можливість розміщення конвертованих облігацій прямо передбачена в ч. 4 ст. 8 Закону Ук­раїни «Про цінні папери та фондовий ринок» та ті. 12 Розділу І Поло­ження про порядок емісії облігацій підприємств): ні ціна розміщення облігацій, ні зазначений у них коефіцієнт конвертації, що визначає кількість акцій, які власник такого цінного папера отримає в резуль­таті конвертації, за відсутності прямих вказівок у Законі не повинні відповідати ринковій вартості викуплених акцій.

Закон у ч. 1 ст. 22 встановлює три винятки із правила про фік­сацію ціни розміщення чи продажу викуплених акцій на рівні їх рин­кової вартості:

а)    розміщення акцій під час заснування акціонерного товариства — для таких акцій ціна розміщення встановлюється в «засновницькому договорі»;

б)    розміщення акцій під час злиття, приєднання, поділу, виділу акціонерного товариства;

в)    розміщення акцій за участю торговця цінними паперами, з яким укладено договір про андерайтинг.

Зміст першого винятку очевидний — говорити про ринкову вартість акцій незаснованого акціонерного товариства, які ще не мають власно­го ринку обігу, було б некоректно, а визначити таку вартість — в прин­ципі неможливо. Під час заснування акціонерного товариства нижньою межею ціни розміщення акцій виступає їх номінальна вартість, однак, розміщення фактично може відбуватися і за ціною, що перевищує номінальну вартість. У випадку розміщення акцій додаткових емісій або продажу викуплених акцій ціна розміщення (продажу) має бути не нижчою як номінальної, так і ринкової вартості. Не має сенсу положен­ня про ринкову вартість і при розміщенні акцій акціонерного товарист­ва, яке створюється в результаті злиття, приєднання, поділу або виділу; коефіцієнт конвертації акцій товариства правопопередника в акції товариства-правонаступника та суми можливих грошових виплат акціонерам встановлюються в договорах про злиття (приєднання) або в плані поділу (виділу) акціонерного товариства (п. 2 ч. 1 ст. 81).

У третьому випадку Закон робить виняток для розміщення акцій із залученням торговця цінними паперами, що надає емітенту послу­ги з андерайтингу. Під андерайтингом, згідно з н. З ч. 1 ст. 4 Закону України «ГІро державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р. № 448/96-ВР, розуміється розміщення (підпис­ка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за доручен­ням, від імені та за рахунок емітента. На виконання укладеного дого­вору про андерайтинг та на підставі заявки на придбання торговець укладає договір купівлі-продажу цінних паперів з першим власником (контрагентом), який бажає придбати акції нової емісії. За надання андерайтером послуг щодо розміщення цінних паперів емітент зо­бов'язується сплатити йому винагороду у встановленому розмірі та у визначений строк (п. 5 Типового договору про андерайтинг, затвер­дженого рішенням ДКЦПФР від 18 листопада 2008 р. № 1336). Закон говорить, що у випадку укладення договору про андерайтинг ціна розміщення акцій може бути нижчою за їх ринкову вартість на розмір винагороди торговця, що, однак, не може перевищувати 10 відсотків ринкової вартості таких акцій (раніше такого обмеження розміру ви­нагороди андерайтера в законодавстві не передбачалося). Така «знижка» дозволяє компенсувати ризик торговця цінними паперами під час розміщення акцій додаткової емісії, коли не відомо, чи будуть ці акції розміщені за їх ринковою вартістю, а встановлення максималь­ного розміру винагороди торговця дозволить уникнути можливих зловживань. Закон не відповідає на питання про наслідки перевищен­ня розміру винагороди андерайтера встановленого граничного показ­ника; очевидно, суму, отриману андерайтером від емітента як винаго­роду, у розмірі, що перевищує 10 відсотків ринкової вартості акцій, слід розглядати як безпідставно набуте майно з наслідками, встановле­ними законом. Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 17 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», у разі публічного розміщення цінних паперів андеррайтер може брати на себе зобов'язання щодо га­рантування продажу цінних паперів емітента, що підлягають розміщенню; якщо випуск розміщується не в повному обсязі, андер­райтер може здійснити повний або частковий викуп нереалізованих цінних паперів за визначеною в договорі фіксованою ціною. Якщо та­ка фіксована ціна буде встановлена меншою за ринкову вартість акцій, відповідну різницю, на наш погляд, не слід розглядати як винагороду андеррайтера, що зумовлює незастосування норми Закону про обме­ження розміру такої винагороди у зазначеному випадку.

Подібне врегулювання цього питання характерне, зокрема, і для ч. 2 ст. 8 Другої Директиви Ради ЄС, де наголошується, що держави члени можуть дозволяти тим особам, які здійснюють розміщення акцій у межах своєї професійної діяльності, сплачувати вартість меншу, ніж загальна вартість акцій, на які вони підписуються під час таких опе­рацій. На жаль, Закон не передбачає аналогічної «знижки» для акціонерів товариства, що придбавають акції додаткових емісій у по­рядку реалізації свого переважного права в процесі приватного розміщення, хоча така практика також відома європейським країнам.

Слід зазначити, що з точки зору законодавчої техніки говорити про ринкову вартість акції, що розміщується, у цій статті не зовсім коректно, тому що до моменту розміщення (передачі за договором купівлі-продажу першому власнику) самої акції ще не існує в природі; оскільки мова тут йде про встановлення ціни розміщення акції на рівні ринкової вартості акцій товариства, що перебувають в обігу на момент проведення додатко­вої емісії, то більш доцільно було зробити саме таке застереження.

Ми вже звертали увагу на законодавчу заборону розміщувати акції за ціною, нижчою за номінальну (ч. 2 ст. 22), причому альтернативне положення не може передбачатися навіть у «засновницькому дого­ворі». При цьому номінальна вартість акцій на етапі розміщення під час заснування товариства, як зазначалося, становить лише мінімаль­ний розмір їх ціни розміщення. Оскільки статутний капітал утво­рюється із суми номінальної вартості всіх розміщених акцій (п. 19 ч. 1 ст. 2), розміщення акцій за ціною, що перевищує їх номінальну вартість, жодним чином не відображається на розмірі статутного капіталу. Сума перевищення надходжень, отриманих емітентом від продажу власних акцій над номінальною вартістю таких акцій при їх первинному розміщенні, для цілей оподаткування визначається як йо­го емісійний дохід (п. 1.27 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Суми одержаного платником податку емісійного доходу не включаються до складу валового доходу (пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 зазначеного Закону).

Оплата цінних паперів, що розміщуються акціонерним товарист­вом, може здійснюватися як грошовими коштами, так і, за згодою між товариством та інвестором, майновими правами, немайновими права­ми, що мають грошову вартість, цінними паперами (крім боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є набувач, та векселів), іншим майном (абз. 1 ч. 1 ст. 23). Під майновими правами зазвичай ро­зуміють суб'єктивні права, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням речей, а також майновими вимогами, які виникають у цивільному обігу з приводу обміну речей, виконанням робіт, надан­ням послуг. За загальним правилом вони є відчужуваними, за винят­ком випадків, коли такі права невіддільні від особи їх суб'єкта (зокре­ма, право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю, на отримання аліментів тощо), а отже, не можуть передаватися в оплату цінних паперів. Особисті немайнові права, навпаки, не мають економічного змісту і невіддільні від особи їх носія, а тому є в принципі невідчужуваними. Закон дозволяє вноси­ти як плату за цінні папери лише ті права, які хоч і не належать до ка­тегорії майнових прав, але мають грошову вартість (зокрема, права інтелектуальної власності). Документи, які надаються для реєстрації звіту про результати розміщення акцій, згідно з п. 2 Глави 4 Розділу II Положення про порядок реєстрації випуску акцій, включають доку­ментальні докази внесення до статутного капіталу товариства відповідного майна (зокрема, у разі оплати акцій грошовими коштами — копії платіжних доручень, у разі внесення цінних паперів — копію до­кумента, що підтверджує право власності на цінні папери особи, яка вносить їх в оплату за акції (сертифіката чи виписки з рахунка у цінних паперах), у разі внесення майнових прав інтелектуальної влас­ності — копію документа, який підтверджує такі права).

Окрім заборони на оплату цінних паперів товариства зазначеними видами боргових цінних паперів, Закон також передбачає, що інвес­тор не може здійснювати оплату цінних паперів шляхом взяття на се­бе зобов'язань іцодо виконання для товариства робіт або надання пос­луг (абз. 2 ч. 1 ст. 23). Цей перелік обмежень може бути розширений: статутом акціонерного товариства можуть встановлюватися й інші обме­ження щодо форм оплати цінних паперів, крім обмеження або заборони на оплату цінних паперів коштами (абз. З ч. 1 ст. 23). Таке положення оз­начає право товариства зазначити у статуті конкретні види майна, які приймаються в оплату акцій, або заборонити приймати певне майно, окрім грошових коштів. Як і у випадку з формуванням статутного капіта­лу, спеціальним законодавством можуть встановлюватися додаткові об­меження щодо форм оплати акцій окремих акціонерних товариств.

Форма оплати вартості акцій при заснуванні товариства вказуєть­ся в засновницькому договорі (абз. 1 ч. З ст. 9), а у разі розміщення до­даткових акцій — у протоколі рішення про приватне розміщення акцій чи у проспекті емісії акцій, у випадку їх публічного розміщення (п. 16 ст. 1.2 Глави 1 Розділу II та п. 13 ст. 1.2 Глави 2 Розділу II Поло­ження про порядок реєстрації випуску акцій). Можливість продажу цінних паперів за іноземну валюту встановлюється законодавством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України «Про банки і банківську діяльність», грошові внески для формування та збільшення статутно­го капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерези­денти — в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях.

За загальним правилом абз. 2 ч. 2 ст. 115 ЦКУ, грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Законодавець застосовує критерій відповідності грошової оцінки вартості маііна, що вноситься як плата за цінні папери, його ринковій вартості як спосіб забезпечен­ня реального наповнення статутного капіталу та отримання акціонер­ним товариством ринкової вартості цінних паперів, що розміщуються. Однак спеціальні вимоги ч. З ст. 23 Закону щодо обов'язкової від­повідності грошової оцінки такого майна його ринковій вартості, яка визначається та затверджується відповідно до законодавчо вста­новленої процедури, поширюються тільки на три випадки:

якщо таке майно вноситься як плата за цінні папери, які розмі­щуються публічним акціонерним товариством;

якщо майно, внесене як плата за цінні папери, перебуває в дер­жавній або комунальній власності;

якщо цінні напери товариства оплачуються вимогами до товари­ства, які виникли до розміщення його цінних паперів.

У всіх цих випадках грошова оцінка такого майна повинна дорівнювати його ринковій вартості, яка визначається суб'єктом оціночної діяльності й підлягає затвердженню наглядовою радою. Слід зазначити, що вартість майна, яка затверджується наглядовою радою, необов'язково має дорівнювати тій величині, що фігурує у звіті про оцінку майна, складеному суб'єктом оціночної діяльності. Разом з тим, законодавець встановлює межі можливого відхилення затверд­женої вартості майна від вартості, визначеної оцінювачем — вони не повинні відрізнятися більше ніж на 10 відсотків — та обов'язок нагля­дової ради відповідним чином мотивувати своє рішення про затвер­дження ринкової вартості майна, якщо затверджена вартість відріз­няється від визначеної оцінювачем (абз. 1 ч. З ст. 23). Спеціального порядку прийняття такого рішення, на відміну від одностайного затвер­дження на установчих зборах оцінки майна, що вноситься засновни­ками як плата за акції товариства, Законом не передбачено.

Важливою новелою Закону стала фактично санкціонована абз. 2 ч. З ст. 23 можливість проведення зарахування зустрічних вимог як спо­собу припинення зобов'язання інвестора з оплати цінних паперів: у цій нормі визначено, що грошова оцінка вимог до товариства, які ви­никли до розміщення цінних паперів і якими оплачуються цінні папе­ри товариства, проводиться в порядку, встановленому абз. 1 ч. З ст. 23, тобто здійснюється суб'єктом оціночної діяльності та підлягає затвер­дженню наглядовою радою. Хоча раніше законодавство про акціо­нерні товариства не встановлювало прямої заборони на проведення такого зарахування (на відміну від ч. 2 ст. 99 Цивільного кодексу Російської Федерації, де прямо зазначено, що акціонер не може бути звільнений від обов'язку оплачувати акції, у тому числі шляхом зара­хування вимог до товариства, і від ч. 2 ст. 144 ЦКУ, що передбачає не­можливість звільнення учасника товариства з обмеженою відпо­відальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу то­вариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства), проте позиція ДКЦПФР стосовно цього питання була негативною: відмовляючись реєструвати звіти про результати розміщення акцій, припинення зобов'язань з оплати яких відбувалося шляхом зараху­вання зустрічних вимог, вона посплатася на необхідність реального вартісного наповнення статутного капіталу та захисту інтересів інших акціонерів і кредиторів товариства.

Виходячи зі ст. 601 ЦКУ, можна виділити наступні загальні умови припинення зобов'язання шляхом зарахування:

вимоги, що підлягають зарахуванню, мають бути зустрічними, де кредитором за одним зобов'язанням є боржник за іншим, за винят­ком випадків, встановлених законом;

вимоги, мають бути однорідними (як правило, зарахуванню під­лягають зустрічні вимоги за грошовими зобов'язаннями);

строк виконання за цими вимогами має наступити на момент здійснення зарахування; зарахування також можливе у випадках, ко­ли строк виконання не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги кредитором.

Новий Закон доповнює цей перелік спеціальною умовою щодо ви­мог до товариства, якими оплачуються його цінні папери: грошова оцінка таких вимог, як і у випадках, визначених абз. 1 ч. З ст. 23, по­винна дорівнювати їх ринковій вартості, що визначається суб'єктом оціночної діяльності і підлягає затвердженню наглядовою радою.

Згідно з ч. 2 ст. 23 Закону, розміщені акції мають бути повністю оплачені до моменту затвердження результатів розміщення акцій органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення. Та­кий уповноважений орган емітента (загальні збори акціонерів, нагля­дова рада, виконавчий орган), який затверджує результати розміщен­ня акцій та звіт про результати розміщення акцій, може визначатися у статуті товариства або рішенні загальних зборів, на яких прийнято рішення про розміщення акцій (пп. в) п. 2.1 та пп. г) п. 3.1 Глави 2 Розділу II Положення про порядок збільшення (зменшення) статут­ного капіталу). Раніше, незважаючи на норму ч. З ст. 38 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства», відповідно до якої підписка на додатково випущені акції провадиться у порядку, передбаченому ст. ЗО цього Закону, а отже, з можливістю неповної оплати акцій протягом строку розміщення, п.п. 2.10 та 3.9 Глави 2 Розділу II Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу також передба­чалось здійснення сплати акцій першим власником відповідно до умов емісії не пізніше дня затвердження уповноваженим органом емітента результатів розміщення акцій та звіту про результати розміщення акцій. Завдяки законодавчо встановленому обов'язку повної оплати акцій на етапі їх розміщення не буде виникати питання про можливість та обсяг реалізації корпоративних прав акціонером, що не повністю оплатив свої акції, так само як і питання про обмежен­ня обігу не повністю оплачених акцій на вторинному ринку. Крім то­го, коло осіб, які несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями акціонерного товариства, не буде розширюватися за рахунок акціо­нерів, що не повністю оплатили свої акції (хоча, як зазначалося вище, відповідна норма міститься у абз. З ч. 2 ст. З Закону).

Серед документів, які надаються для реєстрації звіту про результа­ти розміщення акцій, п. 2.13 Глави 4 Розділу II Положення про поря­док реєстрації випуску акцій називає довідку з переліком внесків, уне­сених в оплату за акції, з наданням копій документів, які підтверджу­ють оплату першими власниками повної вартості розміщених акцій до затвердження звіту про результати розміщення акцій. Отже, непов­на оплата розміщених акцій до моменту затвердження результатів розміщення акцій зумовить відмову в реєстрації звіту про результати розміщення акцій внаслідок порушення вимог законодавства та невідповідності поданих документів вимогам Положення про поря­док реєстрації випуску акцій (див. п. 16 Розділу І цього Положення).

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 2 Закону, розміщеними є цінні папери акціонерного товариства, відчужені ним на користь інших осіб у вста­новленому законодавством порядку. Під час розміщення цінних па­перів право власності на них виникає у набувача в порядку та у стро­ки, встановлені законодавством про депозитарну систему України (ч. 4 ст. 23). Так, право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігана (ч. З ст. 5 Закону Ук­раїни «Про Національну депозитарну систему...»). Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, пере­ходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних па­перів (абз. 1 ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону). Іменні цінні папери, випу­щені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не заз­начено, що вони не підлягають передачі), передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії) (абз. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему...»). Підтвер­дженням права власності на цінні папери є сертифікат, а у разі їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів (ч. 4 ст. 5 За­кону України «Про Національну депозитарну систему...»). Перехід права власності обумовлює і перехід сукупності прав, засвідчених цінним папером (ч. 2 ст. 194 ЦКУ). Як зазначається в п. 1.1 Рекомен­дацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», особа вва­жається акціонером та відповідно суб'єктом корпоративних прав з мо­менту набуття права власності на акції, а не з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів, що є лише умовою реалізації прав, посвідчених акціями, а не моментом набуття корпоративних прав.

4. Важливою новелою Закону стала заборона на здійснення това­риством «фінансової допомоги» на придбання його акцій. Під фінан­совою допомогою (англ. financial assistance) зазвичай розуміється на­дання позики емітентом акцій третім особам, як правило, з метою фіктивного завищення їх ринкової вартості шляхом штучного форму­вання попиту. Заборона фінансової допомоги зумовлюється не­обхідністю захисту прав акціонерів, насамперед міноритарних, від та­ких дій керівництва, яке, володіючи відповідною інформацією, може штучно стимулювати зростання курсу акцій товариства шляхом на­дання третім особам позик для придбання акцій та вчасно продати свої акції за завищеною ціною, після чого падіння вартості акцій знецінить інвестиції акціонерної меншості, а також захисту прав кре­диторів, чиї вимоги можуть залишитися незадоволеними внаслідок зменшення вартості чистих активів товариства.

Поширена у зарубіжних країнах (так, відповідно до ст. 23 Другої Директиви Ради ЄС, товариство не має права надавати фінансування, позики та гарантії з метою придбання його акцій третіми особами), норма про заборону фінансової допомоги у вітчизняному акціонерно­му законодавстві донедавна не фігурувала зовсім (поняття поворотної та безповоротної фінансової допомоги, яке розкривається у п. 1.22 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», вико­ристовується для цілей оподаткування і має інший зміст, ніж той, яким позначене поняття фінансової допомоги в акціонерному праві). Згідно з ч. 5 ст. 23 Закону, акціонерне товариство не може надавати позику для придбання його цінних паперів або поруку за позиками, наданими третьою особою для придбання його акцій. При цьому мо­мент надання такої позики (до укладення договору купівлі-продажу або після виникнення зобов'язання з оплати акцій) значення не має.

Механізм заборони фінансової допомоги може реалізовуватися у вузькому га у широкому варіантах: по-перше, може заборонятися або тільки пряма, або і пряма, і опосередкована фінансова допомога (саме останній варіант був сприйнятий вітчизняним законодавцем, який за­бороняє надавати як позику для придбання цінних паперів, гак і пору­ку за позиками, наданими третьою особою); по-друге, заборона може поширюватися без обмежень за колом осіб, що придбавають акції цьо­го товариства, або законодавець може встановлювати винятки для певних категорій осіб чи операцій. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 Другої Директиви Ради ЄС, заборона на надання такого фінансування не зас­тосовується, зокрема, до операцій, які проводяться банками та інши­ми фінансовими установами під час звичайної діяльності, а також до операцій, проведених для придбання акцій працівниками або для працівників цього товариства, працівниками асоційованих товариств або для них, однак такі операції не повинні призводити до зменшення розміру чистих активів нижче визначеного в Директиві рівня. Крім того, у законодавчій практиці іноземних держав доктрина «заборони фінансової допомоги» часто незастосовна до приватних компаній, а також до публічних, якщо фінансова допомога не призводить до змен­шення власного капіталу. Компаніям, як правило, дозволяється нада­вати такі позики відповідно до програм пільгового придбання акцій (англ. shares purchase plans), або ж у межах, встановлених законодавчи­ми нормами, або за умови належного розкриття інформації, якщо фінан­сова допомога надається добросовісно та в інтересах товариства. Проте у вітчизняному законодавстві жодних подібних винятків не сформульо­вано, що дозволяє зробити висновок про застосовність ч. 5 ст. 23 до акціонерних товариств будь-якого типу і за будь-яких обставин.

Закон нічого не говорить про санкції за порушення заборони падан­ня фінансової допомоги; законодавства іноземних держав, як правило, передбачають, що директори компанії, винні в наданні фінансової до­помоги,зобов'язані відшкодувати компанії заподіяний збиток, а, на­приклад, згідно із ст. 680 Закону Великобританії про компанії 2006 p., надання забороненої фінансової допомоги є кримінальним злочином.

5. Деякі особливості обігу цінних паперів акціонерного товари­ства встановлені в ст. 24. Вони стосуються переважно специфіки обігу акцій товариств різних типів. Згідно з ч. 1 ст. 24, публічне акціонерне товариство зобов'язане пройти процедуру лістингу та за­лишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. При цьому укладення договорів купівлі-продажу акцій такого товари­ства можливе тільки на цій фондовій біржі. Як зазначалося вище, ці вимоги, і особливо строк для приведення акціонерними товариствами своєї діяльності у відповідність з ними, можуть виявитися надзвичай­но обтяжливими для публічних акціонерних товариств, адже унесен­ня та перебування цінних паперів У котирувальних списках першого або другого рівнів лістингу фондової біржі здійснюється при дотри­манні цілого ряду вимог. Так, для акцій першого рівня лістингу п. 3.1 Розділу IV Положення про функціонування фондових бірж передба­чає, що емітент має існувати не менше трьох років, вартість його чис­тих активів має становити не менше 100 мли грн, річний дохід від ре­алізації товарів, робіт, послуг за останній фінансовий рік — не менше 100 млн грн, ринкова капіталізація емітента — не менше 100 млн грн, загальна кількість акціонерів — не менше 500 осіб, кожен з останніх 6 місяців з цінними паперами емітента має укладатись не менше 10 біржових угод з визначеною середньомісячною вартістю та виконува­тись не менше 10 біржових контрактів, і при цьому у емітента мають бути відсутні збитки за підсумками двох фінансових років з останніх трьох фінансових років. Виконання цих вимог є забезпеченням підтримання фінансового становища публічного акціонерного това­риства на достатньо високому рівні.

Акції ж приватних акціонерних товариств, навпаки, не можуть продаватися та/або купуватися на фондовій біржі, за винятком ви­падків продажу шляхом проведення на біржі аукціону (ч. 2 ст. 24).

Частина 3 ст. 24 забороняє акціонерному товариству виступати заставодержателем цінних паперів власного випуску. Власне кажучи, стосовно власних акцій акціонерне товариство не може виступати будь-якою стороною заставних правовідносин, адже з акціями, які бу­ли ним викуплені у акціонерів, Закон дозволяє робити тільки дві дії — продати або анулювати у встановлений строк. Ця заборона продикто­вана побоюваннями обходу норм Закону щодо порядку викупу това­риством власних акцій: акціонерне товариство могло б укласти з акціонером договір застави акцій власного випуску, який би передба­чав перехід до товариства-заставодержателя права власності на ці акції у випадку невиконання забезпеченого зобов'язання, що давало б змогу уникати процедури викупу товариством розміщених ним цінних паперів, встановленої ст. 66, та обмежень на викуп акціонер­ним товариством акцій, передбачених ст. 67 Закону. У законодавствах європейських держав подібний забезпечувальний правочин прямо розглядається як викуп товариством власних акцій; так, як вказуєть­ся в ст. 24 Другої Директиви Ради ЄС, прийняття власних акцій това­риства під заставу самим товариством варто розглядати як їх викуп з усіма наслідками, що звідси випливають.

Відповідно до ч. 4 ст. 24, правочини щодо акцій вчиняються у пись­мовій формі. Проста письмова форма для таких правочинів передба­чалася і раніше у вітчизняному законодавстві: згідно з ч. 5 ст. 5 Зако­ну України «Про Національну депозитарну систему...», угоди щодо цінних паперів не підлягають нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законодавством чи угодою сторін.