ЗАСНУВАННЯ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Розділ II «Заснування акціонерного товариства» охоплює поло­ження, що регулюють порядок та етапи створення акціонерного това­риства шляхом заснування (ст. 9), питання проведення установчих зборів (ст. 10), порядок оплати вартості акцій засновниками акціонер­ного товариства (ст. 11), відповідальність засновників акціонерного товариства (ст. 12), а також положення, які регулюють зміст статуту акціонерного товариства (ст. 13).

1. Як уже зазначалося, створення акціонерного товариства відпо­відно до нового Закону може здійснюватися двома способами: шля­хом заснування і шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (дер­жавних), комунального (комунальних) та інших підприємств в акціонерне товариство (абз. 1 ч. З ст. 3). Перший спосіб можна назвати первинним, оскільки в результаті узгодження волі засновників виникає новий суб'єкт цивільних правовідносин, чиї права та обов'язки виника­ють вперше і не пов'язані із правонаступництвом щодо прав та обов'язків інших юридичних осіб. Питанням створення акціонерного товариства шляхом його заснування присвячений Розділ II цього Закону. Другий спосіб створення пов'язаний із правонаступництвом щодо всіх або части­ни прав та обов'язків юридичних осіб, які припиняються (при злитті, поділі, перетворенні) або продовжують своє існування (гіри виділі). Особливості створення акціонерного товариства шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) това­риств, державного (державних), комунального (комунальних) підпри­ємств у акціонерне товариство визначаються ДКЦПФР, а за участі дер­жавних та (чи) комунальних підприємств — ДКЦПФР за погодженням з Фондом державного майна України (абз. 2 ч. 4 ст. 9).

Під заснуванням акціонерного товариства варто розуміти юри­дичний акт певних осіб (засновників) або особи, спрямований на ви­никнення нової юридичної особи в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. Згідно з ч. 2 ст. 9, засновниками акціонерно­го товариства можуть бути одна, дві або більше осіб. Для створення акціонерного товариства засновники повинні провести закрите (при­ватне) розміщення його акцій, установчі збори та здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства (абз. 2 ч. З ст. 9). Перелік етапів створення акціонерного товариства міститься в ч. 5 ст. 9 Закону.

Закон більш детально окреслює коло суб'єктів, які можуть висту­пати засновниками акціонерного товариства: якщо у ч. 1 ст. 153

ЦКУ зазначено, що акціонерне товариство може бути створене юри­дичними та (або) фізичними особами, то ч. 1 ст. 9 Закону засновниками акціонерного товариства визнає державу в особі органу, уповноважено­го управляти державним майном, територіальну громаду в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, фізичних осіб та (або) юридичних осіб, які прийняли рішення про його заснування.

Право на участь у товаристві, згідно з ч. 1 ст. 100 ЦКУ, є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Участь у заснуванні юридичної особи, зокрема акціонерного товариства, є фор­мою реалізації такого права. Хоча Закон і не встановлює обмежень на участь у створенні акціонерних товариств, вони можуть бути передба­чені в спеціальному законодавстві, що регламентує діяльність окремих юридичних осіб. Так, згідно з ч. 2 ст. 21 Закону України «Про цінні папе­ри та фондовий ринок», засновниками фондової біржі, що може бути створена, зокрема в організаційно-правовій формі акціонерного товари­ства, можуть виступати тільки торговці цінними паперами, що мають відповідну ліцензію. Як вказується у ч. 1 ст. 12 Закону України «Про Національну депозитарну систему...», не можуть бути засновниками або учасниками реєстратора органи державної влади, центри сертифікатних аукціонів і їх правонаступники, а також емітент, реєстр власників імен­них цінних паперів якого веде цей реєстратор. Відповідно до ч. 4 ст. 14 Закону України «Про банки і банківську діяльність», учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

2. У випадку створення акціонерного товариства більш ніж однією особою засновниками може укладатися засновницький договір, який регулює спільну діяльність засновників щодо створення акціонерного товариства (абз. 1 ч. З ст. 9). Частина 3 ст. 9 Закону встановлює вимо­ги щодо форми та змісту такого договору. Так, абз. 1 ч. З ст. 9 встанов­лює його необхідні умови, до яких належать:

а)    порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства;

б)    кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником;

в)    номінальна вартість і вартість придбання цих акцій;

г)    строк і форма оплати акцій;

д)    строк дії договору (такий строк є законодавчо визначеним — до­говір діє до дати реєстрації ДКЦПФР звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій — абз. З ч. З ст. 9).

У такому договорі також може визначатися альтернативний уста­новленому Законом порядок прийняття рішень на установчих зборах з питань, щодо яких Закон не передбачає абсолютної більшості голосів (ч. З ст. 10). Закон прямо не встановлює необхідності включення до цього договору положень про відповідальність засновників за нездій­снення (неналежне здійснення) певних дій (наприклад, невиконання зобов'язань з оплати вартості акцій), проте їх включення до договору відповідатиме загальним принципам цивільного права про відпові­дальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань.

Не зовсім виправданим з термінологічної точки зору є позначення Законом зазначеного договору як «засновницького»(ч. З ст. 9, ч. З ст. 10, ч. 1 ст. 22; у п. 1 ч. 1 ст. 77 він іменується «засновницьким (установ­чим) договором»). Наявне термінологічне змішування понять заснов­ницького договору та договору про створення юридичної особи. Ос­танній є різновидом договору про спільну діяльність, за яким сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону (ч. 1 ст. 1130 ЦКУ). Про те, що мова йде саме про другу договірну конструкцію, свідчать і наведені умови, які регулюють лише зобов'язальні відноси­ни засновників на етапі створення акціонерного товариства, але жод­ним чином не корпоративні відносини, які виникають після такого створення (водночас, згідно з ч. З ст. 57 ГКУ, в засновницькому дого­ворі містяться не лише зобов'язання засновників утворити суб'єкт господарювання та порядок спільної діяльності щодо його утворення і умови передачі йому свого майна, а й порядок розподілу прибутків та збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності, порядок реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання), і строк дії такого договору (він діє до дати реєстрації ДКЦІ1ФР звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій — абз. З ч. З ст. 9), і той факт, що такий «засновниць­кий» договір не є установчим документом акціонерного товариства в силу прямої вказівки абз. З ч. З ст. 9 Закону. Тому ця договірна конструкція більше відповідає договору про створення акціонерного товариства, що згадується в ч. 2 ст. 153 ЦКУ та ч. 6 ст. 81 ГКУ (хоча ч. 7 ст. 81 ГКУ називає його «установчим договором»). Правове зна­чення такого договору після створення акціонерного товариства є вкрай обмеженим — до його положень можуть звертатися, наприклад, у разі виникнення сумнівів у правомірності створення товариства чи під час вирішення питань про відповідальність засновників. Як заува­жується в п. 15 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду су­дами корпоративних спорів», цей договір не регулює відносини між акціонерами під час здійснення діяльності товариства і припиняє свою дію після досягнення мети його укладення — створення та дер­жавної реєстрації товариства; на відміну від статуту, що є локальним нормативним актом, договір про створення акціонерного товариства підпорядковується загальним вимогам щодо правочинів, зокрема по­ложенням про недійсність правочинів. Надалі ми будемо послугову­ватися терміном «засновницький договір» як умовною назвою, що ви­користав законодавець для фактичного позначення договору про створення акціонерного товариства.

За новим Законом укладення засновницького договору не є обов'язковим (абз. 1 ч. З ст. 9 говорить, що засновниками може укла­датися такий договір), у той час як норми ЦКУ та ГКУ фактично передбачають обов'язковість укладення такого договору (абз. 1 ч. 2 ст. 153 ЦКУ: «Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства»; ч. 6 ст. 81 ГКУ: «Засновники акціонерного товариства укладають між со­бою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяль­ності по створенню акціонерного товариства...»). Слід, однак, заува­жити, що Положення про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства у чинній на даний момент редакції у п. 2.3 Глави 2, що визначає перелік документів, які подаються засновником (засновниками) або уповноваженою ним (ними) особою для реєст­рації випуску акцій, вимагає також подання і договору про створення товариства або його нотаріально засвідченої копії.

Новий Закон повторює вимоги абз. З ч. 2 ст. 153 ЦКУ та ч. 6 ст. 81 ГКУ щодо форми зазначеного договору: для засновницького договору, що укладається між юридичними особами, достатньо простої письмо­вої форми, якщо ж товариство створюється за участю фізичних осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню (абз. 4 ч. З ст. 9).

3. Новий Закон представляє в ч. 5 ст. 9 послідовність основних етапів створення акціонерного товариства. Першим етапом є про­ведення зборів засновників, на яких приймаються рішення:

про створення акціонерного товариства;

про закрите (приватне) розміщення його акцій.

У формулюванні п. 1 ч. 5 ст. 9 проявляється одна з істотних новел Закону: якщо раніше ч. 4 ст. 26 Закону України «Про господарські то­вариства» зобов'язувала засновників до проведення установчих зборів зробити повідомлення про намір створити акціонерне товари­ство, а п. а) ч. 1 ст. 36 цього Закону відносив до компетенції установ­чих зборів прийняття рішення про створення акціонерного товарист­ва, якщо згідно з Положенням про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства до компетенції зборів засновників належить прийняття рішення про намір створення акціонерного това­риства (п. 1.5.1), а рішення про створення акціонерного товариства — до компетенції установчих зборів (п. 1.5.8), новий Закон переносить вирішення питання про створення акціонерного товариства з компе­тенції установчих зборів у компетенцію зборів засновників.

Однак при цьому законодавець розмежовує рішення про створен­ня, яке приймається зборами засновників, і рішення про заснування товариства, яке, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 10 Закону, належить до компе­тенції установчих зборів. З огляду на те, що заснування товариства виступає одним із способів його створення, зазначене розмежування рішень про створення та про заснування товариства не відзначається логічною послідовністю та раціональністю. ГІри цьому законодавець також розмежовує поняття «відмова від створення товариства» та «не заснування товариства»: згідно з абз. 2 ч. 4 ст. 10 Закону, незатвер- дження установчими зборами статуту акціонерного товариства вва­жається відмовою засновників від створення цього товариства, тоді як термін «не заснований» використовується законодавцем стосовно то­вариства, чиї придбані акції не були оплачені (були неповністю опла­чені) до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій (абз. 1 ч. З ст.11).

Важливим етапом заснування акціонерного товариства є форму­вання його статутного капіталу. Відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 9 За­кону, в разі заснування акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед його засновників шляхом приватного розміщення; публічне розміщення акцій товариства може здійснюва­тися після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій. Таке положення не є новим у вітчизняному законодавстві: так, відповідно до ч. 2 ст. 155 ЦКУ, при заснуванні акціонерного товарист­ва усі його акції мають бути розподілені між засновниками, а ч. 2 ч. 4 ст. 28 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» перед­бачає, що перше розміщення акцій відкритого акціонерного товарист­ва є виключно закритим (приватним) серед засновників. Новим Зако­ном усувається істотна невідповідність наведених законодавчих норм із ч. 8 ст. 81 ГКУ, якою передбачалася організація засновниками відкритої підписки на акції при створенні акціонерного товариства, та ст. 29 Закону України «Про господарські товариства», що говорила про можливість розповсюдження акцій при створенні відкритих акціонер­них товариств шляхом відкритої підписки на них. Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 28 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», при­ватним (закритим) розміщенням цінних паперів є їх розміщення шля­хом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб. Це означає, що тільки засновники товариства вправі стати його акціонерами на етапі заснування, а закрите (приватне) розміщен­ня є єдиним допустимим способом розміщення акцій на цьому етапі. Засновники є особами, добре обізнаними з метою створення акціонер­ного товариства, вони особисто зацікавлені в успішному заснуванні то­вариства, а це є запорукою повноцінного формування його первинного статутного капіталу. Разом з тим, у цьому випадку втрачаються перева­ги публічного розміщення акцій, що дозволяє протягом короткого стро­ку залучити значні матеріальні кошти від сторонніх інвесторів.

Оскільки засновницький договір акціонерного товариства, як заз­началося, повинен містити, зокрема, відомості про кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, а також вартість їх придбання, тобто всі істотні умови придбання акцій товари­ства, що створюється, то розміщення акцій серед таких засновників не вимагає укладення додаткових договорів купівлі-продажу, що опосе­редковують набуття права власності на акції такого товариства.

Порядок проведення закритого (приватного) розміщення акцій під час створення акціонерного товариства, відображений в ч. 5 ст. 9 Закону, що коментується, в цілому відтворює основні етани такого розміщення, передбачені ч. 2 ст. 28 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». На етапі до проведення установчих зборів това­риства мають відбутися наступні події:

подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію ви­пуску акцій до ДКЦПФР;

реєстрація ДКЦПФР випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуго­вування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів — до­говору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

оплата засновниками повної номінальної вартості акцій.

До компетенції установчих зборів належить затвердження резуль­татів закритого (приватного) розміщення акції серед засновників то­вариства. Після реєстрації товариства та його статуту в органах дер­жавної реєстрації здійснюються:

подання до ДКЦПФР звіту про результати закритого (приват­ного) розміщення акцій;

реєстрація ДКЦПФР звіту про результати закритого (приватно­го) розміщення акцій;

отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

Важливо зазначити, що якщо, згідно з ч. 2 ст. 27 Закону України «Про господарські товариства», товариство було зобов'язане видати акціонерам акції (сертифікати акцій) не пізніше, ніж через шість місяців після реєстрації випуску акцій, то відповідно до ч. 4 ст. 11 но­вого Закону, документ, що засвідчує право власності засновника на акції, видається йому після повної оплати вартості таких акцій протя­гом 10 робочих днів з дати отримання товариством свідоцтва про дер­жавну реєстрацію випуску акцій.

Відповідно до абз. 2 ч. З ст. 11 Закону, до реєстрації звіту про ре­зультати розміщення акцій засновник має всі права, що засвідчують­ся акціями, крім права їх відчужувати та обтяжувати зобов'язаннями. Таке положення відповідає ч. 9 ст. 6 Закону України «Про цінні папе­ри та фондовий ринок», де вказується, що обіг акцій дозволяється після реєстрації ДКЦПФР звіту про результати розміщення акцій та видачі свідоцтва про реєстрацію випуску акцій. Момент виникнення емісійного цінного папера як об'єкта цивільних правовідносин, як відомо, пов'язується саме з його розміщенням, яке являє собою юри­дичний склад, що опосередковує одночасне виникнення права влас­ності на цінний папір і прав, засвідчених цінним папером. Наведене законодавче положення не спростовує цю доктринальну тезу, а лише встановлює обмеження щодо повноважень власника з розпорядження належними йому акціями.

Оскільки новий Закон не встановлює спеціальних строків прове­дення першого закритого розміщення акцій, буде діяти загальна норма ч. 2 ст. 32 Закону України «Про цінні папери та фондовий ри­нок», яка передбачає, що емітент повинен закінчити закрите (приват­не) розміщення цінних паперів у строк, передбачений рішенням про їх розміщення, але не пізніше ніж протягом двох місяців з дня почат­ку розміщення.

Виявлення дій, що порушують процедуру створення акціонерного товариства, встановлену Законом, є підставою для прийняття ДКЦПФР рішення про відмову в реєстрації звіту про результати зак­ритого (приватного) розміщення акцій. У разі прийняття такого рішення Закон уповноважує ДКЦПФР звернутися до суду з позовом про ліквідацію акціонерного товариства (ост. абз. ч. 5 ст. 9). Серед інших підстав для відмови в реєстрації звіту про результати закрито­го (приватного) розміщення акцій п. 1.9 Положення про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства називає відсутність будь-якого з документів, які необхідно подавати для реєстрації звіту, невідповідність поданих документів вимогам законо­давства, а також прийняття уповноваженою особою реєструвального органу або судом рішення про зупинення розміщення цінних паперів, яке є чинним на дату реєстрації.

4. Органом колективного волевиявлення засновників, рішення якого оформляють основні організаційно-правові дії із заснування акціонерного товариства, є установчі збори. Вони мають проводити­ся в будь-якому випадку у разі заснування акціонерного товариства двома й більше особами, хоча, як правило, їх проведення є не більш ніж формальністю. Ключовими питаннями, що підлягають вирішен­ню на установчих зборах, є питання про заснування акціонерного то­вариства, затвердження його статуту, утворення органів товариства. Невичерпний перелік повноважень установчих зборів наводиться в ч. 2 ст. 10; рішення з цих питань відображаються в протоколі установчих зборів і повинні прийматися в тій послідовності, у якій вони виклада­ються в зазначеній статті Закону.

Новий Закон збільшив строк, протягом якого засновники зо­бов'язані провести установчі збори: якщо у ч. 1 ст. 35 Закону України «Про господарські товариства» було передбачено, що установчі збори акціонерного товариства скликаються не пізніше двох місяців з мо­менту завершення підписки на акції, то ч. 1 ст. 10 нового Закону зо­бов'язує провести такі збори протягом трьох місяців з дати повної оп­лати акцій засновниками. Стаття 10 Закону, на відміну від ч. 2 ст. 35 Закону України «Про господарські товариства», де говорилося, що у разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій, не встановлює наслідків пропущення цього строку, говорячи лише про не затвердження установчими зборами статуту як про підставу для по­вернення засновникам внесків, зроблених ними в рахунок оплати акцій, протягом 20 робочих днів з дати проведення установчих зборів, на яких не було прийнято рішення про затвердження статуту (абз. 2 ч. 4 ст. 10). Однак логічно припустити, що будь-який засновник, який зро­бив внесок у рахунок оплати акцій товариства, у випадку не проведення установчих зборів протягом зазначеного строку, а отже, і не затверджен­ня статуту товариства установчими зборами, вправі вимагати повернен­ня зробленого внеску в статутний капітал акціонерного товариства.

Новий Закон прямо не визначає кворум як критерій правомоч­ності установчих зборів (раніше ч. З ст. 35 Закону України «Про гос­подарські товариства» передбачала, що установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь осо­би, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку), як і строків проведення повторних установчих зборів, у ви­падку відсутності кворуму. Застосовувати за аналогією ч. 2 ст. 41 За­кону, що встановлює кворум загальних зборів акціонерів на рівні 60 % голосуючих акцій, у цьому випадку, на наш погляд, не вбачається доцільним, оскільки у ч. З ст. 10 Закону зазначено, що рішення з найбільш важливих питань компетенції установчих зборів (зокрема, про заснування товариства та про затвердження його статуту) вважа­ються прийнятими, якщо за них проголосували всі засновники акціонерного товариства, з чого випливає, що для прийняття рішень з усіх питань, які Законом виносяться на установчі збори, в них мають брати участь 100 % засновників.

Кількість голосів засновника на установчих зборах акціонерного товариства визначається кількістю акцій товариства, які підлягають придбанню таким засновником (абз. 2 ч. 1 ст. 10). Слова «підлягають придбанню», на наш погляд, роблять це формулювання не зовсім вда­лим: слід було б сказати, що кожний засновник на установчих зборах має ту кількість голосів, якими його наділяють придбані ним акції, адже розміщення акцій серед засновників товариства має місце до проведення установчих зборів, такі акції на момент проведення уста­новчих зборів є повністю оплаченими і, як наголошувалося вище, наділяють засновників всіма правами, крім права їх відчужувати та обтяжувати зобов'язаннями (абз. 2 ч. З ст. 11).

5. Істотні зміни торкнулися і компетенції установчих зборів. Як

і раніше, установчі збори компетентні приймати такі рішення, що ма­ють ключове значення при створенні акціонерного товариства (пп. 1-4, 6 ч. 2 ст. 10):

про заснування товариства;

про затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства;

про затвердження статуту товариства;

про утворення органів товариства;

про обрання членів наглядової ради, членів ревізійної комісії (ревізора).

Варто підкреслити, що стосовно формування виконавчого органу повноваження установчих зборів обмежені лише обранням голови ко­легіального виконавчого органа (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) (п. 6 ч. 2 ст. 10). Обрання членів ви­конавчого органу повинне відбуватися на першому засіданні сформо­ваної наглядової ради, якщо інше не передбачено статутом товарист­ва. Раніше установчими зборами здійснювалося обрання повного складу виконавчого органу (п. г) ч. 1 ст. 36 Закону України «Про гос­подарські товариства»).

Крім зазначеного, установчі збори також уповноважені приймати такі рішення (пп. 5, 7, 8 ч. 2 ст. 10, абз. 2 ч. 1 ст. 8):

про уповноваження представника (представників) на здійснен­ня подальшої діяльності щодо утворення товариства;

про затвердження результатів розміщення акцій;

про залучення суб'єкта оціночної діяльності — суб'єкта господа­рювання для оцінки негрошових внесків до статутного капіталу;

про вчинення інших дій, необхідних для створення товариства.

Документом, що відображає результати голосування та прийняті

установчими зборами рішення, є протокол установчих зборів. Як вип­ливає з абз. 1 ч. 4 ст. 10, у разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, віднесені до компетенції установчих зборів, приймаються цією особою одноосібно й оформляються рішенням про заснування товариства. Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про заснування підлягає нотарі­альному засвідченню.

Засновники можуть призначити представника (представників) для підготовки та подання документів до державних органів, укладен­ня необхідних договорів з третіми особами, здійснення інших дій, пов'язаних зі створенням акціонерного товариства. Віднесення до компетенції установчих зборів прийняття рішення про уповноважен­ня представника (представників) на здійснення подальшої діяльності щодо утворення товариства (тобто на забезпечення державної реєстрації товариства та реєстрації в ДКЦПФР звіту про результати розміщення акцій) (п. 5 ч. 2 ст. 10) також є однією із законодавчих но­вел: пп. б) п. 1.5.1 Положення про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства відносить до компетенції зборів засновників рішення про визначення уповноваженої особи (осіб) зас­новника (засновників), якій надаються повноваження здійснювати дії, пов'язані зі створенням товариства. Останній варіант, на наш пог­ляд, є більш доцільним через необхідність здійснення до дати прове­дення установчих зборів важливих заходів, реалізацію яких засновни­ки також можуть довірити своєму представникові (представникам).

Визначення пільг, які надаються засновникам, що раніше також належало до компетенції установчих зборів (п. е) ч. 1 ст. 36 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства»), відтепер не лише не передба­чається, а й забороняється: ч. З ст. 13 Закону прямо передбачає, що статутом акціонерного товариства не може бути передбачено надання засновникам товариства додаткових прав чи повноважень (хоча прак­тика надання певних привілеїв засновникам товариства відома євро­пейському корпоративному праву: відповідно до п. к) ч. 1 ст. З Другої Директиви Ради ЄС, у статуті товариства належить зазначати, зокре­ма, будь-які особливі привілеї, надані на момент створення товариства, будь-якій особі, що брала участь у створенні товариства). Не знайшла в новому Законі свого відображення і норма ч. 8 ст. 81 ГКУ та ч. 1 ст. ЗО Закону України «Про господарські товариства», яка зобов'язувала засновників бути держателями акцій на суму не менш як 25 відсотків статутного капіталу і строком не менше двох років. Така вимога, сфор­мульована у приватизаційні часи, за сучасних умов є очевидно зайвою та не відповідає принципу вільного обігу акцій на фондовому ринку.

Законодавчими новелами позначився і порядок прийняття рішень на установчих зборах. Якщо раніше ч. 6 ст. 35 Закону України «Про господарські товариства» передбачала прийняття більшістю в 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, рішень про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв, про обрання наглядової ради акціонерного товариства, виконавчого і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства, то ч. З ст. 10 вимагає одностайного голосу­вання під час прийняття наступних найбільш вагомих рішень:

про заснування товариства;

про затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства;

про затвердження статуту товариства.

Рішення з цих питань вважаються прийнятими, якщо за них прого­лосували всі засновники акціонерного товариства. Логіка такого поло­ження зрозуміла: ніхто не може бути примушений до участі в това­ристві проти своєї волі, й навряд чи особа, яка не бажає стати заснов­ником і голосувати за затвердження статуту, буде взагалі брати участь в установчих зборах. За відсутності волевиявлення будь-якого із зас­новників щодо прийняття будь-якого із вказаних рішень акціонерне товариство створене не буде. Рішення з інших питань порядку денно­го, включаючи обрання органів товариства, приймаються простою більшістю голосів засновників; про прийняття будь-яких рішень на ус­тановчих зборах кваліфікованою більшістю голосів засновників Закон не згадує. При цьому засновницьким договором може бути передбаче­ний і інший порядок прийняття рішень із таких питань, що не потребу­ють в силу Закону одностайного прийняття, наприклад, обрання ор­ганів товариства трьома чвертями голосів засновників.

6. Зміни за новим Законом також торкнулися строків, порядку та форми оплати акцій під час створення акціонерного товариства.

Якщо раніше, відповідно до ч. 7 ст. ЗО Закону України «Про госпо­дарські товариства», до дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції в рамках відкритої підписки, повинні були внес­ти не менше ЗО відсотків номінальної вартості акцій, а засновники закритого акціонерного товариства повинні були внести до дня скли­кання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій (ст. 31 зазначеного Закону), при цьому повна оплата вартості акцій мала відбутися не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про господарські товарист­ва»), новий Закон категорично вимагає в абз. 1 ч. З ст. 11, щоб кож­ний засновник акціонерного товариства оплатив повну вартість придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій, тобто до дати проведення установчих зборів, до компетенції яких належить прийняття такого рішення. З точки зо­ру законодавчої техніки таке положення є зайвим, оскільки ч. 1 ст. 10 Закону відраховує тримісячний строк, протягом якого мають бути проведені установчі збори, саме від дати повної оплати акцій заснов­никами, а тому у разі неповної оплати акцій засновниками установчі збори не можуть відбуватися взагалі. Слід також зазначити, що в п. 7 ч. 5 ст. 9 мова йде про оплату засновниками повної номінальної вар­тості акцій, що передує проведенню установчих зборів, проте, на наш погляд, вживання слова «номінальної» у цьому випадку невиправда­не, оскільки акції при первинному розміщенні можуть придбаватися і за ціною, вищою за номінал, тому варто було б вказати на сплату засновниками вартості придбання акцій, зафіксованої у засновниць­кому договорі.

Слід зауважити, що нормами спеціального законодавства щодо ок­ремих категорій акціонерних товариств можуть передбачатися інші строки оплати акцій. Так, відповідно до п. 1 Розділу III Положення про порядок реєстрації випуску акцій з метою здійснення діяльності зі спільного інвестування корпоративного інвестиційного фонду, зат­вердженого рішенням ДКЦПФР від 21 грудня 2006 р. № 1585, до да­ти подання документів на реєстрацію випуску акцій фонду засновни­ками повинно бути оплачено не менш ніж 50 відсотків статутного (складеного) капіталу фонду; 100 відсотків розміру початкового ста­тутного (складеного) капіталу повинно бути сплачено засновниками на дату подачі до ДКЦПФР документів для реєстрації регламенту та внесення корпоративного інвестиційного фонду до Єдиного держав­ного реєстру інститутів спільного інвестування (п. 2 Розділу IV та п. 2 Розділу V вказаного Положення).

Правові наслідки несплати (неповної оплати) вартості придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій передбачені абз. 1 ч. З ст. 11 — в цьому випадку акціонерне това­риство вважається не заснованим. Якщо взяти до уваги, що і розміщені акції додаткових емісій мають бути повністю оплачені до моменту затвердження результатів розміщення акцій органом емітен­та, уповноваженим приймати таке рішення (ч. 2 ст. 23), а відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», обіг акцій дозволяється після реєстрації ДКЦПФР звіту про резуль­тати розміщення акцій та видачі свідоцтва про реєстрацію випуску акцій, то можна дійти висновку, що за новим Законом взагалі виклю­чається можливість обігу не повністю оплачених акцій. Внесенням зазначеної норми законодавець насамперед прагнув забезпечити га­рантію повної оплати статутного капіталу акціонерного товариства. Норми ч. 4 ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» про те, що фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою), новий Закон ні щодо засновників публічних акціонерних товариств, ні загалом щодо засновників акціонерних то­вариств не відтворює.

Новелою Закону є положення абз. 1 ч. З ст. 11 Закону, який вста­новлює обмеження на вчинення товариством правочинів до моменту оплати 50 відсотків статутного капіталу. До цього моменту това­риство має право здійснювати лише операції, які пов'язані з його зас­нуванням. Важко з'ясувати смисл впровадження цієї норми, оскільки, як зазначалося вище, повна оплата акцій засновниками повинна мати місце до дати проведення установчих зборів, які приймають рішення про заснування товариства, а отже, і до дати його державної реєстрації, з моменту якої товариство вважається створеним; на цьому етапі вза­галі не існує акціонерного товариства, яке б могло здійснювати будь- які правочини, пов'язані з його заснуванням чн ні. Всі зобов'язання, що пов'язані із заснуванням товариства, до моменту їх схвалення загаль­ними зборами акціонерів товариства є зобов'язаннями виключно його засновників. Ця норма мала б сенс за умови збереження попередніх по­ложень Закону України «Про господарські товариства» щодо строків оплати акцій, відповідно до яких, як наголошувалося вище, повна оп­лата вартості акцій повинна була відбутися протягом року після реєстрації акціонерного товариства (ч. 1 ст. 33 зазначеного Закону): в цьому випадку можна було б говорити, що до моменту оплати 50 % ста­тутного капіталу створене акціонерне товариство користується обме­женою цивільною правоздатністю. Правочини, не пов'язані зі створен­ням акціонерного товариства, які були вчинені засновниками на етапі його створення, не будуть схвалені загальними зборами товариства, а отже, відповідальними за виконання відповідних зобов'язань залиша­тимуться виключно засновники.

Згідно з ч. 1 ст. 11 нового Закону, оплата вартості акцій, що розміщуються під час заснування акціонерного товариства, може здійснюватися грошовими коштами або майном, майновими і немай- новими правами, що мають оцінку, цінними паперами, крім тих, що за­боронені Законом. Перелік цінних паперів, які не можуть вноситися як внесок до статутного капіталу акціонерного товариства, пред­ставлений у ч. 1 ст. 11 та абз. 1 ч. 1 ст. 23 Закону, в цілому не є новим: він включає векселі (їх забороняє вносити в статутний фонд госпо­дарських товариств також ст. 12 Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. № 2374-ІІІ) та боргові емісійні цінні па­пери, емітентом яких є засновник. Мета такої заборони — забезпечен­ня реального вартісного наповнення статутного капіталу на етапі йо­го формування. На оплату акцій також не можуть передаватися права, нерозривно пов'язані з особистістю кредитора, наприклад, на одер­жання аліментів, на відшкодування шкоди, заподіяної життю або здо­ров'ю. Заборони на використання для формування статутного капіта­лу акціонерного товариства бюджетних коштів, коштів, отриманих у кредит і під заставу (порівняно із загальними нормами ч. З ст. 86 ГКУ та ч. З ст. 13 Закону України «Про господарські товариства»), новий Закон не встановлює.

Спеціальним законодавством можуть запроваджуватися додаткові обмеження щодо форм оплати акцій. Так, у ст. 2 Закону України «Про страхування» встановлено, що при створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду він повинен бути спла­чений виключно в грошовій формі; при цьому забороняється вико­ристовувати для формування статутного фонду векселі, кошти стра­хових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заста­ву і вносити нематеріальні блага. Згідно з ч. 6 ст. 32 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статутний капітал банку не пови­нен формуватися з непідтверджених джерел і прн цьому забороняєть­ся використовувати для його формування бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Зако­ну України «Про інститути спільного інвестування...», початковий ста­тутний капітал (фонд) корпоративного інвестиційного фонду фор­мується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі, та об'єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності.

Ціна майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства, повинна відповідати ринковій вартості цього майна, виз­наченій відповідно до ст. 8 Закону (ч. 2 ст. 11). У цьому випадку рин­кова вартість такого майна, незалежно від її розміру, повинна визнача­тися на засадах незалежної оцінки, що здійснюється незалежним оцінювачем — суб'єктом оціночної діяльності, рішення про залучення якого приймається установчими зборами (ч. 1 ст. 8). Варто зазначити, що раніше ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» вказувала на обов'яз­ковість проведення оцінки майна лише для визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств із державною часткою (часткою комунального майна). Щоправда, не зовсім зрозуміло в цьому випадку, як на одних установчих зборах можна прийняти рішення і про залучення незалежного оцінювача (абз. 2 ч. 1 ст. 8), і про затвердження ринкової вартості майна, внесе­ного засновниками в рахунок оплати за акції (ч. З ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 10), якщо за основу затверджуваної ринкової вартості береться звіт про оцінку майна, складений незалежним оцінювачем; доцільніше було б вказати на необхідність залучення суб'єкта оціночної діяльності та проведення ним оцінки до дати установчих зборів на замовлення зас­новників (уповноваженої особи засновників) у випадку, якщо до ста­тутного капіталу здійснюються негрошові внески. Договір на прове­дення оцінки майна в цьому випадку має укладатися із засновниками або уповноваженою ними особою. Копію звіту про оцінку майна (ак­ту оцінки майна) необхідно подавати разом з іншими документами для реєстрації звіту про результати закритого (приватного) розміщен­ня акцій при створенні товариства, якщо до його статутного капіталу вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), для визначення вартості внесків зас­новників товариства (пп. ж) п. 3.2 Глави 3 Положення про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства).

Факт реального наповнення статутного капіталу акціонерного то­вариства у передбаченому статутом обсязі має бути документально підтверджений. Відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону України «Про держав­ну реєстрацію юридичних осіб...», серед документів, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, для якої зако­ном встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, фігурує і документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду такої юридичної особи. Поло­ження про реєстрацію випуску акцій під час створення акціонерного товариства у пп. е) п. 3.2 Глави 3 також вимагає подавати для реєстрації звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій довідку, яка свідчить про повну оплату акцій, щодо яких прий­нято рішення про розміщення, з переліком внесків, унесених в оплату за акції, номерів та дат платіжних документів (у разі оплати акцій гро­шовими коштами), актів приймання-передавання або інших доку­ментів, що підтверджують оплату акцій (у разі оплати акцій негрошо- внми коштами).

7. Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону, засновники акціонерного товариства несуть солідарну відповідальність за пов'язаними з його заснуванням зобов'язаннями, що виникли до його державної реєстрації (так звані «передінкорпораційні зобов'язання»). Це означає, що хоча обов'язок здійснити певну дію за конкретним договором, укладеним з третьою особою, несе відповідний засновник, що уклав цей договір, у випадку його невиконання вимога може бути заявлена кредитором до будь- якого засновника акціонерного товариства. Ця норма загалом відтво­рює положення абз. 1 ч. З ст. 153 ЦКУ та ч. З ст. 26 Закону України «Про господарські товариства», де зазначено, що особи, які створю­ють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Лише подальше схвалення акціонерним товариством зобов'язань заснов­ників, пов'язаних з його заснуванням, призводить до заміни сторони в таких зобов'язаннях, роблячи товариство зобов'язаною за ними особою (абз. 2 ч. З ст. 153 ЦКУ, ч. 1 ст. 84 ГКУ, ч. 2 ст. 12 нового Закону). Но­вий Закон, як раніше й абз. 2 ч. З ст. 153 ЦКУ, відносить вираження згоди стосовно гіередіно-корпораційних зобов'язань до компетенції за­гальних зборів акціонерів, а не установчих зборів, як це робить п. д) ч. 1 ст. 36 Закону України «Про господарські товариства». Абзац 1 ч. 2 ст. 12 Закону говорить про схвалення дій засновників загальними збо­рами акціонерів як про підставу настання відповідальності акціонерно­го товариства за пов'язаними з його заснуванням зобов'язаннями зас­новників. Такі загальні збори акціонерів, у порядку денному яких фігу­рує питання про схвалення дій засновників, повинні бути проведені протягом шести місяців після державної реєстрації товариства (абз. 1 ч. 2 ст. 12). Це положення слід визнати цілком обгрунтованим, оскіль­ки до моменту державної реєстрації товариства як суб'єкта права не існує в принципі, і засновники продовжують діяти від свого імені і після проведення установчих зборів, будучи суб'єктами солідарної відповідальності за прийнятими на себе у процесі заснування зо­бов'язаннями. У випадку, якщо державна реєстрація товариства за якихось причин не відбулася або товариство не визнало зобов'язань за укладеними засновниками правочинами, засновники залишаються солідарними боржниками за такими зобов'язаннями, пов'язаними зі створенням нествореного товариства (ч. 2 ст. 84 ГКУ, ч. 2 ст. 8 Закону України «Про господарські товариства; ст. 7 Першої Директиви Ради ЄС говорить про «необмежену солідарну відповідальність» осіб, які вчинили правочини від імені товариства у процесі його створення до отримання статусу юридичної особи, якщо товариство не визнає зо­бов'язань за такими правочинами). Питання про те, які зобов'язання, взяті на себе засновниками, пов'язані із заснуванням акціонерного то­вариства, а які — ні, також має вирішуватися відповідними загальни­ми зборами акціонерів (зокрема, проблемні питання можуть виникну­ти при одночасному вчиненні ряду взаємопов'язаних правочинів, нап­риклад, договору оренди офісних приміщень та договорів суборенди частини цих приміщень). Закон не містить вказівки на те, якою кількістю голосів акціонерів приймається рішення загальних зборів акціонерів про схвалення зобов'язань засновників, пов'язаних із зас­нуванням товариства; отже, для прийняття цього рішення буде дос­татньо простої більшості голосів присутніх акціонерів.

Оскільки, відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 12 Закону, інформація про такі зо­бов'язання товариства має бути відображена у статуті товариства, то на тих саме загальних зборах також необхідно приймати рішення про вне­сення відповідних змін до статуту. Слід зауважити, що зміст цієї норми не зовсім зрозумілий: як правило, зобов'язання засновників на етапі створен­ня товариства обмежуються звичайними комерційними операціями (нап­риклад, укладення договору оренди офісних приміщень), відображати які в статуті товариства не має особливого сенсу.

8. Установчим документом акціонерного товариства є його статут (ч. 1 ст. 13 Закону). Статут акціонерного товариства являє собою своєрідний «внутрішній регламент» товариства, що регулює найбільш істотні аспекти його діяльності. Первинна редакція статуту приймається на установчих зборах, внесення змін та доповнень, а та­кож викладення статуту в новій редакції здійснюються за рішенням загальних зборів акціонерів; публічний характер цьому внутрішньому документу товариства надає акт державної реєстрації, а також обов'язок товариства надавати статут для ознайомлення кожному акціонеру (ч. 1 ст. 78) та іншим зацікавленим особам. Статут виступає першочерговим джерелом субсидіарного правового регулювання діяльності акціонерного товариства — його положення заповнюють законодавчі прогалини, доповнюють або розвивають існуючі норма­тивні приписи або ж закріплюють альтернативний законодавчому по­рядок урегулювання тих чи інших питань. Іншими субсидіарними джерелами виступають внутрішні положення акціонерного товарист­ва про органи товариства (положення про загальні збори, про нагля­дову раду, виконавчий орган, ревізійну комісію (ревізора) тощо), а та­кож внутрішні положення, що регламентують реалізацію тих чи інших корпоративних процедур або порядок здійснення прав акціонерів (наприклад, положення про викуп товариством розміще­них ним акцій, положення про порядок реалізації акціонерами права на отримання інформації про діяльність товариства тощо). І хоча існу­юче в ряді зарубіжних країн поняття «конституції компанії» (яка охоплює, крім статуту, також рішення вищого органу товариства та правочини, укладені за участю всіх акціонерів товариства або всіх акціонерів — власників певного класу акцій — див., наприклад, ст.ст. 29 та 257 Закону Великобританії про компанії 2006 р.) у Законі відобра­ження не знайшло, на доктринальному рівні можна вважати статут та внутрішні положення товариства своєрідною «локальною консти­туцією» акціонерного товариства, норми якої не повинні суперечити вимогам законодавства і які обов'язкові для виконання всіма акціоне­рами та посадовими особами (органами) товариства.

У світовій практиці існують різні погляди щодо правової природи статуту акціонерного товариства. В юрисдикціях англо-американської системи права набула поширення ідея про те, що статут являє собою, по суті, багатосторонній договір приєднання. Так, згідно з ч. 1 ст. 33 Закону Великобританії про компанії 2006 p., положення конституції компанії, невід'ємною частиною якої є статут, створюють договірні зо­бов'язання для компанії та для кожного її учасника; раніше ст. 14 Зако­ну Великобританії про компанії 1985 р. говорила про презумпцію участі компанії та всіх її учасників у такому договорі sui generis так, як­би він був підписаний та скріплений печаткою кожної такої сторони — набуття статусу учасника компанії нерозривно пов'язувалося із приєднанням до такого договору. Характер sui generis цього договору полягає, зокрема, в тому, що його учасниками вважаються всі акціоне­ри, навіть ті, хто голосував проти або не голосував за прийняття відповідної спеціальної резолюції загальних зборів акціонерів.

У вітчизняному правопорядку, як і в цілому в континентальній системі права, ідея договірної правової природи статуту компанії не прижилася. Як зазначається в п. 4.5 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що ви­никають з корпоративних відносин», статут є локальним норматив­ним актом, а не гіравочином. У п. 14 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» також підкрес­люється, що статут юридичної особи є актом, що визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов'язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а та­кож визначає порядок затвердження і внесення змін до статуту. Ста­тут не є одностороннім правочином, оскільки затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів), що не є ні суб'єктом права, ні органом, що здійснює представництво товариства; не є він також і договором, тому що зат­верджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (заснов­ників, акціонерів), а законодавчо визначеною більшістю їхніх голосів.

У зв'язку з відсутністю зазначеної презумпції статуту як квазі-до- говору у вітчизняній правовій доктрині була сформульована точка зо­ру, що статут створює зобов'язання тільки для акціонерного товарист­ва та його органів (посадових осіб), а не для акціонерів (про це свідчить, зокрема, і ч. 2 ст. 29, у якій зазначено, що акціонери можуть мати інші обов'язки, крім передбачених у цій статті, які встановлені цим та іншими законами, не згадуючи при цьому про статут); зо­бов'язання засновників з оплати акцій мають договірний характер, але виникають із «засновницького договору». Недоговірна природа статуту також унеможливлює застосування до нього загальних поло­жень щодо правочинів, зокрема, як підкреслювалося в п. 14 Постано­ви Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», норм, які регламентують недійсність правочинів.

9. Положення статуту акціонерного товариства можна поділити на ті, обов'язковість яких передбачена законом, і ті, які можуть бути включені до статуту за бажанням засновників (акціонерів), зокрема ті, що диспозитивно допускаються законодавцем. До першої категорії належать положення, відсутність яких є підставою для відмови у про­веденні державної реєстрації юридичної особи (абз. З ч. 1 ст. 27 Зако­ну України «Про державну реєстрацію юридичних осіб...») та відмови у проведенні державної реєстрації змін до статуту (ст. ЗО Закону Ук­раїни «Про державну реєстрацію юридичних осіб...»).

Порівняно із положеннями ч. 2 ст. 154 ЦКУ, ч. З ст. 82 ГКУ та ст. 37 Закону України «Про господарські товариства», Закон розширив ко­ло питань, які повинні обов'язково бути зафіксовані в статуті акціонерного товариства, навівши їх перелік у ч. 2 ст. 13 нового Зако­ну. Відповідно до зазначеної норми, статут акціонерного товариства повинен містити відомості про:

повне та скорочене найменування товариства українською мовою;

тип товариства;

розмір статутного капіталу;

розмір резервного капіталу;

номінальну вартість і загальну кількість акцій, кількість кожно­го типу розміщених товариством акцій, у тому числі кількість кожно­го класу привілейованих акцій, а також наслідки невиконання зо­бов'язань з викупу акцій;

умови та порядок конвертації привілейованих акцій певного кла­су у прості акції товариства чи у привілейовані акції іншого класу у ви­падках, якщо товариством передбачений випуск привілейованих акцій;

права акціонерів — власників привілейованих акцій кожного класу;

наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до продажу третій особі, та порядок його реалізації;

порядок повідомлення акціонерів про виплату дивідендів;

порядок скликання та проведення загальних зборів;

компетенцію загальних зборів;

спосіб повідомлення акціонерів про зміни у порядку денному за­гальних зборів;

склад органів товариства та їх компетенцію, порядок утворення, обрання і відкликання їх членів та прийняття ними рішень, а також порядок зміни складу органів товариства та їх компетенції;

порядок внесення змін до статуту;

порядок припинення товариства.

Вимога про вказівку в статуті типу товариства, на наш погляд, є зайвою, оскільки повне найменування товариства, яке також вка­зується в статуті, повинне, в силу ч. 4 ст. З Закону, містити наймену­вання його типу.

У наведеному переліку відсутня вимога вказувати на співвідно­шення акцій різних видів (вона міститься у ч. З ст. 82 ГКУ та ст. 37 За­кону України «Про господарські товариства»), гак само як і на строк і порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року (ст. 37 Закону України «Про госпо­дарські товариства»); п. 9 ч. 2 ст. 13 нового Закону вимагає лише виз­начати в статуті порядок повідомлення акціонерів про виплату дивідендів. Не згадує ч. 2 ст. 13 Закону і про необхідність внесення до статуту акціонерного товариства відомостей про кількість акцій, що ку­пуються засновниками, як того вимагають ч. З ст. 82 ГКУ та ст. 37 Зако­ну України «Про господарські товариства». На відміну від ч. 2 ст. 154 ЦКУ, яка вимагає визначати у статуті права акціонерів, п. 7 ч. 2 ст. 13 За­кону чомусь згадує тільки про права акціонерів — власників привілейо­ваних акцій. Разом з тим, останній абзац ч. 1 ст. 25 Закону, що визначає права акціонерів — власників простих акцій, говорить, що статутом то­вариства можуть бути передбачені й інші права таких акціонерів; з цьо­го можна зробити висновок про те, що перелік, у тому числі розширений, прав акціонерів — власників простих акцій може міститися у статуті, але до обов'язкових його реквізитів він не належить.

У ч. 4 ст. 13 зазначається, що статут акціонерного товариства може містити й інші положення, що не суперечать законодавству. Значна частина процедурних питань діяльності органів товариства норматив­но врегульована в Законі, й повторювати їх у тексті статуту немає особливої потреби. Проте в ряді випадків законодавець використовує норми, що прямо відсилають до локального рівня регулювання у формі імперативних приписів про статутне заповнення законодавчо­го пробілу («статут повинен передбачити», «у порядку, передбачено­му в статуті» тощо), диспозитивних формулювань про можливість альтернативного врегулювання ряду процедурних питань статутними положеннями («якщо інше не передбачено в статуті», «статут може закріплювати інший порядок» тощо) або про можливість розширення сфери нормативного регулювання («статут може також передбачити інші питання»), або ж взагалі не регулює те або інше питання, залиша­ючи можливість для його врегулювання на рівні статуту та внутрішніх положень товариства. У кожному з цих випадків обов'яз­ковим або доцільним є відображення відповідних положень у статуті або внутрішніх положеннях товариства (положеннях про загальні збори, про наглядову раду, виконавчий орган, ревізійну комісію (ревізора) тощо).

Таким чином, весь перелік питань, крім тих обов'язкових, що наво­дилися, які Закон вимагає або дозволяє закріпити в статуті, можна умовно поділити на три основні категорії:

питання, які обов'язково повинні фігурувати в статуті, на дода­ток до питань, визначених у ч. 2 ст. 13 Закону;

питання, які можуть бути врегульовані в статуті альтернативно законодавчим приписам;

питання, неврегульовані в Законі, які можуть бути регламенто­вані в статуті, за бажанням засновників (акціонерів) товариства.

До першої категорії належать такі питання:

відображення інформації про зобов'язання, пов'язані із засну­ванням товариства, які були прийняті засновниками і схвалені на за­гальних зборах акціонерів (абз. 2 ч. 2 ст. 12);

встановлення розміру дивідендів, що виплачуються акціонерам — власникам привілейованих акцій всіх класів (ч. З ст. 26, абз. 2 ч. З ст. ЗО) (у випадку розміщення товариством привілейованих акцій);

вказівка на особу або орган товариства, що уповноважені вносити зміни до переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах акціонерного товариства, після його складення (абз. 1 ч. 2 ст. 34) (така вказівка може міститися і у положенні про загальні збори акціонерів);

визначення способу персонального письмового повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів акціонерів та їх порядок денний, яке надсилається особою, що скликає загальні збори (абз. 2 ч. 1 ст. 35);

визначення способу доведення до відома акціонерів підсумків голосування після закриття загальних зборів у передбачений Законом строк (абз. 2 ч. З ст. 45);

визначення конкретного способу обрання членів наглядової ра­ди приватного товариства — за принципом пропорційності представ­ництва у її складі представників акціонерів відповідно до кількості на­лежних їм акцій, або шляхом кумулятивного голосування (абз. 2 ч. З ст. 53) (лише для статутів приватних акціонерних товариств);

встановлення періодичності проведення засідань наглядової ра­ди (абз. 4 ч. 1 ст. 55);

передбачення випадків дострокового припинення повноважень членів наглядової ради та обрання нових членів (абз. 1 ч. 1 ст. 57) (та­ке положення може міститися і у положенні про наглядову раду);

визначення кількісного складу виконавчого органу та порядку призначення його членів (ч. 1 ст. 59);

встановлення порядку скликання та проведення засідань ко­легіального виконавчого органу (ч. 1 ст. 59) (може також встановлю­ватися в положенні про виконавчий орган);

визначення порядку обрання голови колегіального виконавчого органу (абз. 1 ч. 5 ст. 59) (може також встановлюватися в положенні про виконавчий орган);

встановлення порядку прийняття рішень особою, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу (ч. 1 ст. 60) (може та­кож встановлюватися в положенні про виконавчий орган);

визначення порядку реалізації права товариства на викуп влас­них акцій (абз. 1 ч. 1 ст. 66) (додатково або альтернативно такий поря­док може визначатися в рішенні загальних зборів про викуп акцій);

встановлення меж доступу до інформації членам ревізійної комісії (ревізору) для проведення перевірок фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства (абз. 1 ч. 1 ст. 74) (можуть також встановлюватися положенням про ревізійну комісію);

визначення черговості розподілу майна ліквідованого акціонер­ного товариства між акціонерами — власниками кожного класу привілейованих акцій, у випадку розміщення товариством декількох класів привілейованих акцій (абз. 2 ч. 2 ст. 89).

До другої категорії питань варто віднести:

обмеження строку діяльності акціонерного товариства (абз. 2 ч. З ст. 3);

закріплення коротших, у порівнянні із законодавчими, строків реалізації переважного права акціонерів приватного акціонерного то­вариства та самого товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими акціонерами третім особам (абз. 1 та 3 ч. З ст. 7);

фіксація положення про те, що повідомлення інших акціонерів приватного акціонерного товариства про намір акціонера продати свої акції третій особі здійснюється за рахунок товариства, а не акціонера- нродавця (абз. 1 ч. 4 ст. 7);

закріплення положення про менший, у порівнянні із законодав­чо встановленим, розмір резервного капіталу акціонерного товарист­ва (ч. 1 ст. 19);

віднесення до компетенції іншого, ніж наглядова рада, органу то­вариства прийняття рішення про розміщення інших, крім акцій, цінних паперів товариства на суму, що не перевищує 25 відсотків вар­тості активів товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21);

віднесення затвердження інших внутрішніх документів товари­ства (крім статуту, положень про загальні збори, наглядову раду, вико­навчий орган та ревізійну комісію (ревізора)) до компетенції іншого органу товариства, ніж загальні збори акціонерів (п. 10 ч. 2 ст. 33);

встановлення іншого порядку, відмінного від передбаченого Зако­ном, надання акціонерам документів, з якими вони можуть ознайоми­тися під час підготовки до загальних зборів (наприклад, шляхом їх на­дання в електронній формі) (ч. 2 ст. 36) (тільки для акціонерних това­риств з кількістю акціонерів — власників простих акцій понад 100 осіб);

визначення іншої, ніж зазначеної в Законі, особи, яка головує на загальних зборах (абз. 2 ч. 1 ст. 40);

встановлення більшої, ніж проста більшість, кількості голосів акціонерів, необхідної для прийняття рішень з питань порядку денно­го (ч. З ст. 42) (тільки для приватних акціонерних товариств і з ураху­ванням передбачених обмежень цього права);

встановлення вимоги стосовно більшої, ніж три чверті голосів, кількості голосів акціонерів — власників привілейованих акцій, не­обхідної для прийняття рішення з питання, що приймається за учас­тю таких акціонерів (абз. 1 ч. 6 ст. 26) (тільки для акціонерних това­риств з кількістю акціонерів 25 осіб і менше);

передбачення альтернативного законодавчому порядку підра­хунку голосів під час голосування акціонерів — власників кількох класів привілейованих акцій — окремо за кожним класом привілейо­ваних акцій (абз. 2 ч. 6 ст. 26);

розширення законодавчо встановленого переліку питань, рішен­ня щодо яких приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від за­гальної їх кількості (ч. 5 ст. 42) (тільки для приватних акціонерних товариств);

передача повноважень наглядової ради з підготовки та прове­дення загальних зборів іншому, ніж виконавчий, органу товариства, в якому обов'язкове створення наглядової ради Законом не передба­чається і в якому наглядова рада не створювалась (абз. 2 ч. 2 ст. 51);

передача повноважень наглядової ради з обрання аудитора та визначення умов договору, що укладатиметься з ним, встановлення розміру оплати його послуг іншому, ніж виконавчий, органу товарист­ва, в якому обов'язкове створення наглядової ради Законом не перед­бачається і в якому наглядова рада не створювалась (п. 13 ч. 2 ст. 52);

передбачення альтернативного законодавчо встановленому по­рядку обрання голови наглядової ради товариства (абз. 1 ч. 1 ст. 54) (та­ке положення може бути зафіксоване у положенні про наглядову раду);

закріплення додаткових або зміна зазначених у Законі повнова­жень голови наглядової ради товариства (ч. 2 ст. 54) (закріплення до­даткових повноважень голови наглядової ради може також фіксува­тися в положенні про наглядову раду);

здійснення повноважень голови наглядової ради у разі немож­ливості виконання ним своїх повноважень іншою особою, ніж та, що зазначена в Законі (ч. З ст. 54) (таке положення може бути зафіксова­не у положенні про наглядову раду);

вказівка на більшу, ніж половина складу наглядової ради, кількість членів наглядової ради, що необхідна для визнання її засідань правомочними (ч. 2 ст. 55) (таке положення може бути зафіксоване у положенні про наглядову раду);

встановлення більшої, ніж проста більшість, кількості голосів членів наглядової ради, необхідної для прийняття рішень загалом, і окремо з питання про утворення комітету наглядової ради та про пе­релік питань, що передаються йому для вивчення і підготовки (ч. 4 ст. 55, ч. 2 ст. 56) (таке положення може бути зафіксоване у положенні про наглядову раду);

обрання голови колегіального виконавчого органу іншим орга­ном, ніж наглядова рада (абз. 1 ч. 5 ст. 59);

• — передача здійснення повноважень голови колегіального вико­навчого органу в разі неможливості їх виконання самим головою іншій особі, ніж та, що зазначена в Законі (ч. 6 ст. 59) (таке положен­ня може також передбачатися положенням про виконавчий орган);

визначення особи, якій передаються повноваження особи, що здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу, у випадку неможливості їх виконання такою особою (ч. З ст. 60) (таке положен­ня може визначатися в положенні про виконавчий орган);

віднесення питання припинення повноважень голови та членів колегіального виконавчого органу (особи, що здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) до компетенції загальних зборів, встановлення підстав притінення повноважень голови та члена вико­навчого органу (ч. 1 ст. 61);

передбачення альтернативного законодавчому порядку обрання голови ревізійної комісії (абз. З ч. 1 ст. 73) (таке положення може пе­редбачатися в положенні про ревізійну комісію);

встановлення іншого, ніж передбачений у Законі, строку повно­важень членів ревізійної комісії (ревізора) (абз. 5 ч. 1 ст. 73) (таке по­ложення може передбачатися в положенні про ревізійну комісію або в рішенні загальних зборів);

встановлення іншої, ніж передбачена у Законі, періодичності проведення ревізійною комісією (ревізором) перевірок фінансово- господарської діяльності акціонерного товариства (абз. 1 ч. 1 ст. 74) (таке положення може передбачатися в положенні про ревізійну комісію або в рішенні загальних зборів).

До третьої категорії питань слід віднести:

створення інших органів товариства, крім передбачених у Законі (п. 15 ч. 1 ст. 2);

наявність переважного права акціонерного товариства на прид­бання ним акцій, що продаються його акціонерами, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій (абз. 2 ч. З ст. 7) (тільки для приватних акціонерних товариств);

передбачення створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями (ч. 5 ст. 14);

наявність можливості зменшення статутного капіталу акціонер­ного товариства шляхом анулювання раніше викуплених товарист­вом акцій та зменшення їх загальної кількості (ч. 1 ст. 16);

закріплення можливості розміщення кількох класів привілейо­ваних акцій, що надають їх власникам різні права (абз. 1 ч. З ст. 20);

встановлення додаткових до передбачених у Законі обмежень щодо форм оплати цінних паперів (абз. З ч. 1 ст. 23 );

закріплення інших прав акціонерів — власників простих акцій, на додаток до тих, що передбачені в Законі (останній абзац ч. 1 ст. 25);

розширення переліку питань, з яких акціонери — власники привілейованих акцій наділяються правом голосу на загальних зборах (абз. 1 ч. 4 ст. 26, абз. 5 ч. 5 ст. 26) (ця можливість передбачена тільки для приватних акціонерних товариств);

фіксування спеціального порядку підрахунку голосів при голо­суванні за участю акціонерів — власників привілейованих акцій — ра­зом або окремо від голосів за простими акціями та/або іншими класа­ми привілейованих акцій (абз. 2 ч. 4 ст. 26);

надання акціонерам — власникам привілейованих акцій пере­важного права придбавати розміщувані товариством привілейовані акції цього або іншого класу, якщо акції такого класу надають їх влас­никам перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, пропорційно частці належних акціонеру привілейованих акцій певного класу в загальній кількості привілейо­ваних акцій цього класу (абз. 2 ч. 2 ст. 27);

наявність можливості укладення договору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додаткові обов'язки, зокрема обов'язок участі у загальних зборах, і передбачається відповідальність за його недотримання (ост. абз. ч. 1 ст. 29);

розширення виключної компетенції загальних зборів акціонерів (п. 25 ч. 2 ст. 33, ч. 4 ст. 33);

передбачення інших, крім законодавчо встановлених, випадків скликання наглядовою радою позачергових загальних зборів акціонерів (п. 5 ч. 1 ст. 47);

встановлення випадків проведення загальних зборів шляхом за­очного голосування з прийняттям рішень методом опитування (ч. 1 ст. 48) (тільки для акціонерних товариств з кількістю акціонерів не більш ніж 25 осіб);

віднесення до виключної компетенції наглядової ради інших пов­новажень, крім тих, що передбачені ч. 2 ст. 52 Закону (п. 23 ч. 2 ст. 52);

визначення інших осіб, крім передбачених у Законі, що мають право вимагати скликання засідання наглядової ради і беруть участь у засіданні наглядової ради (абз. 2 ч. 1 ст. 55);

встановлення порядку прийняття наглядовою радою рішень шля­хом проведення заочного голосування (опитування) (абз. 5 ч. 1 ст. 55) (може також передбачатись у положенні про наглядову раду);

визначення права вирішального голосу голови наглядової ради у разі рівного розподілу голосів членів наглядової ради під час прий­няття рішень (абз. 2 ч. 5 ст. 55) (може також передбачатись у поло­женні про наглядову раду);

визначення порядку утворення і діяльності комітетів наглядової ради (абз. 4 ч. 1 ст. 56) (може також передбачатись у положенні про наглядову раду);

встановлення додаткових підстав для припинення повноважень члена наглядової ради без рішення загальних зборів акціонерів (абз. 7 ч. 1 ст. 57);

надання права іншим особам, крім тих, що зазначені в Законі, бу­ти присутніми на засіданнях колегіального виконавчого органу (ч. З ст. 59);

надання права іншим особам, крім тих, що зазначені в Законі, от­римувати протокол засідання колегіального виконавчого органу для ознайомлення (ч. 4 ст. 59);

вказівка на можливість наділення іншого, крім голови колегіаль­ного виконавчого органу, члена виконавчого органу правом без довіреності діяти від імені товариства, в тому числі представляти інте­реси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками товариства (абз. З ч. 5 ст. 59);

наявність в акціонерного товариства права викупу за рішенням наглядової ради розміщених ним інших, крім акцій, цінних паперів за згодою власників цих цінних паперів (ч. 4 ст. 66) (така можливість та­кож має бути передбачена проспектом емісії таких цінних паперів);

визначення додаткових критеріїв для віднесення правочинів до категорії значних правочинів (абз. 2 ч. 1 ст. 70);

визначення випадків, крім передбачених Законом, коли члени ревізійної комісії (ревізор) мають право брати участь у засіданнях наглядової ради та виконавчого органу (абз. З ч. З ст. 73) (також мо­жуть визначатися внутрішніми положеннями товариства);

визначення інших документів, крім тих, що зазначені в Законі, які акціонерне товариство зобов'язане зберігати (п. 17 ч. 1 ст. 77) (та­кож можуть визначатися внутрішніми положеннями товариства, рішеннями загальних зборів, наглядової ради, виконавчого органу);

визначення граничного розміру грошових виплат, які можуть от­римувати акціонери товариств, що беруть участь у злитті, приєднанні, поділі або виділі, при конвертації акцій під час злиття, приєднання, поділу або виділу акціонерного товариства (абз. 1 ч. 4 ст. 80).

У статуті також можуть бути закріплені й інші положення, що не суперечать закону.

Як видно з наведеного переліку, Закон дозволяє закріплювати ті або інші положення альтернативно або в статуті, або у внутрішньому по­ложенні про окремий орган акціонерного товариства (загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган, ревізійну комісію (ревізора) тощо). Зміст внутрішніх положень визначається товариством. Як правило, у такому документі закріплюються наступні положення:

норми про порядок формування такого органу (кількісний склад органу, основні принципи його формування, вимоги до кандидатів на заміщення посад, строк повноважень, випадки дострокового припи­нення повноважень і порядок обрання нових членів органу замість тих, що вибули, тощо);

норми, що вирішують організаційні питання діяльності ко­легіального органу товариства (періодичність проведення засідань, порядок скликання та проведення засідань, принцип визначення їх правомочності, порядок голосування та прийняття рішень, вимоги щодо фіксації ходу та результатів проведення засідань органу й ухва­лених рішень (порядок ведення протоколу, можливість фіксації ходу засідання технічними засобами тощо), надання акціонерам та іншим зацікавленим особам можливості ознайомлення із протоколом засідань такого органу тощо);

норми, що встановлюють підстави відповідальності посадових осіб цього органу за зловживання своїми повноваженнями та пору­шення, допущені при виконанні своїх обов'язків, порядок звільнення таких осіб від виконання своїх повноважень та призначення осіб, що тимчасово здійснюють повноваження відповідних посадових осіб.

Водночас окремі норми Закону забороняють закріплювати певні положення в статуті або відхилятися від встановленого імпе­ративними нормами Закону порядку. 'Гак, як зазначалося вище, стату­том акціонерного товариства не може бути передбачено надання зас­новникам товариства додаткових прав чи повноважень (ч. З ст. 13). Згідно з абз. 2 ч. З ст. 20, товариство не може встановлювати обмежен­ня щодо кількості акцій або кількості голосів за акціями, що належать одному акціонеру; таким чином, забороняється встановлювати в ста­туті положення, які б перешкоджали можливій концентрації акцій у руках одного акціонера, хоча такі статутні положення зазвичай вважа­ються найефективнішим засобом захисту від «рейдерських атак». Відповідно до абз. З ч. 1 ст. 23, товариство не може встановлювати об­меження або заборону на оплату цінних паперів грошовими коштами. Частина 3 ст. 33 Закону забороняє передавати повноваження з вирішення питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів, іншим органам товариства. Питання, що належать до виключ­ної компетенції наглядової ради, не можуть вирішуватися іншими ор­ганами товариства, крім загальних зборів, за винятком випадків, уста­новлених Законом (ч. З ст. 52). Згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 34, обмеження права акціонера на участь у загальних зборах встановлюються зако­ном, а отже, не можуть фігурувати в статуті. А ч. 2 ст. 4 Закону забо­роняє закріплювати в статуті та інших документах товариства будь- які обов'язки акціонерів, що суперечать закону.

10. Внесення змін до статуту акціонерного товариства належить до виключної компетенції загальних зборів (п. 2 ч. 2 ст. 33), причому для прийняття рішення з цього питання потрібна кваліфікована більшість у більш як три чверті голосів акціонерів від загальної їх кількості (ч. 5 ст. 42). Як підкреслюється в п. 16 Постанови Пленуму ВСУ «Про прак­тику розгляду судами корпоративних спорів», суди не вправі вносити зміни до статуту товариства у зв'язку з тим, що це належить до вик­лючної компетенції загальних зборів; судам підвідомчі лише спори що­до недійсності внесених змін до установчих документів товариства або визнання недійсними рішень загальних зборів стосовно внесення змін до установчих документів, а також справи про зобов'язання внести зміни до установчих документів у передбачених законом випадках.

Внесення змін можливе як шляхом зміни (доповнення) окремих положень статуту, так і шляхом внесення нових положень або шляхом викладення статуту в новій редакції. Внесенням змін до статуту, зок­рема, завжди супроводжуються:

зміни тину акціонерного товариства (абз. 2 ч. 2 ст. 5);

збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу;

корпоративні операції емітента з консолідації та дроблення акцій: в цьому випадку до статуту акціонерного товариства вносяться відповідні зміни в частині номінальної вартості та кількості розміще­них акцій (ч. 4 ст. 18).

Порядок проведення державної реєстрації змін до установчих до­кументів юридичної особи визначений у ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб...». Зміни до статуту юридичної особи, за загальним правилом ч. 5 ст. 89 ЦКУ, набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації. Юридичні особи та їх учас­ники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч. 5 ст. 89 ЦКУ). Так, якщо контрагент акціонерного товари­ства уклав з ним договір, виходячи з того, що загальними зборами бу­ли належним чином прийняті зміни до статуту і відповідні документи подані для державної реєстрації таких змін, такий договір не може бу­ти в подальшому бути визнаний недійсним, навіть якщо зміни до ста­туту фактично не були зареєстровані.

11. Закон не містить спеціальних положень щодо підстав для виз­нання недійсними статутів акціонерних товариств, тому ця про­галина, як і раніше, заповнюється судовою практикою. Як зазначаєть­ся в п. 1.4 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», спори за позовами учасників товариства про визнання недійсними установчих документів товариства або їх частини, змін до них належать до корпоративних і вирішуються господарськими суда­ми за місцезнаходженням відповідних господарських товариств. Відповідачем за позовом про визнання недійсним статуту, його части­ни або змін до нього є безпосередньо товариство, а не його акціонери (засновники). Разом з тим, як наголошується в п. 1.5 зазначених Реко­мендацій, аналогічні спори за позовами осіб, які не є учасниками (акціонерами) господарського товариства (наприклад, органів дер­жавних реєстраторів, державної податкової служби, інших органів, які контролюють діяльність товариства), за своїм суб'єктним складом не належать до корпоративних, і залежно від складу сторін справи розглядаються господарськими або загальними судами.

Оскільки, як зазначалося, статут за своєю правовою природою є не правочином, а локальним нормативним актом, стосовно нього не мо­жуть застосовуватися підстави недійсності правочинів, передбачені ч. 1 ст. 215 ЦКУ. Підставами для визнання акта, у тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвер­див) цей акт, а також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача (п. 14 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»), У Рекомендаціях Президії ВГСУ «Про практику застосування законо­давства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» зазначено, що підставами прийняття рішення про визнання недійсни­ми установчих документів господарських товариств є порушення за­кону, які не можуть бути усунуті. Такою підставою може бути, зокре­ма, відсутність на момент державної реєстрації товариства в його ус­тановчих документах тих відомостей, які відповідно до закону повинні обов'язково в них міститися, або недотримання вимог закону при їх прийнятті. У випадку не приведення в подальшому таких уста­новчих документів у відповідність із законом господарський суд має підстави визнати установчі документи та запис про державну реєстрацію господарського товариства недійсними (п. 4.1 Рекомен­дацій). Разом з тим, Президія ВГСУ в цьому документі також звертає увагу на необхідність встановлення господарським судом під час роз­гляду відповідного позову факту порушення прав або охоронюваних законом інтересів позивача у зв'язку з невідповідністю змісту уста­новчих документів закону або недотриманням закону під час їх прий­няття; якщо за наслідками розгляду справи господарським судом не встановлено порушення прав або охоронюваних законом інтересів по­зивача, суд не має підстав для прийняття рішення про визнання уста­новчих документів товариства або їх окремих положень недійсними (п. 4.3 зазначених Рекомендацій).

Подібна позиція висловлюється і Пленумом ВСУ в п. 13 Постано­ви «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», де вста­новлено, що суди вправі визнати недійсними установчі документи то­вариства за одночасної наявності таких умов:

на момент розгляду справи установчі документи не відповідають вимогам законодавства;

допущені при прийнятті та затвердженні установчих документів порушення не можуть бути усунені;

відповідні положення установчих документів порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.

Не є безумовною підставою для визнання недійсними установчих документів факт неправомірної участі одного із засновників товарист­ва в його створенні. У цьому випадку Президія ВГСУ рекомендує гос­подарським судам визнавати недійсними тільки положення установ­чих документів про участь відповідного засновника, якщо з обставин справи можна дійти висновку, що товариство могло б бути створене і без участі такого засновника (п. 4.4 зазначених Рекомендацій).

Визнання недійсними установчих документів і запису про держав­ну реєстрацію товариства не є підставою визнання недійсними всіх правочинів, учинених товариством, оскільки на момент їх здійснення товариство було внесено в Єдиний державний реєстр юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців, користувалося правами юридичної осо­би, мало цивільну правоздатність та дієздатність (и. 4.9 Рекомендацій).