ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА

Розділ І Закону «Загальні положення» містить норми, що окрес­люють сферу застосування цього Закону (ст. 1), дають визначення термінів, що вживаються в Законі (ст. 2), регламентують правовий статус акціонерного товариства (ст. 3) і його акціонерів (ст. 4), вста­новлюють основні принципи розмежування типів акціонерних това­риств (ст. 5), норму, що передбачає можливість створення акціонерно­го товариства з одним акціонером (ст. 6), норми, які встановлюють по­рядок відчуження акцій акціонерного товариства (ст. 7), а також порядок визначення ринкової вартості майна (ст. 8).

1. Стаття 1 Закону встановлює загальні правила, що стосуються сфе­ри застосування нового Закону, а також передбачає випадки регулю­вання питань правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу окремих акціонерних товариств спеціальним законодавством.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 1, цей Закон визначає порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов'язки акціонерів.

Спеціальне законодавче регулювання передбачається для та­ких груп акціонерних товариств:

державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів — їх діяльність регулюється цим Законом, з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами (абз. 1 ч. 2 ст. 1);

акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, а також державних акціонерних товариств — особ­ливості їх правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу визначаються законами (абз. 2 ч. 2 ст. 1);

акціонерних товариств, що створюються у процесі приватизації та корпоратизації — особливості їх створення, правового статусу та діяльності у період до виконання плану приватизації (розміщення акцій) визначаються законодавством про приватизацію та корпорати- зацію (абз. 1 ч. З с г. 1);

акціонерних товариств, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави або територіальної громади, — їх управління здійснюєть­ся з урахуванням особливостей, визначених законом (абз. 2 ч. З ст. 1).

Для всіх наведених акціонерних товариств новий Закон представ­ляє лише «рамкове законодавство», тоді як спеціальні або додаткові вимоги щодо зазначених аспектів існування них труп акціонерних то­вариств можуть передбачатися у спеціальному законодавстві. Так, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 18 Закону України «Про приватизацію державно­го манна» від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ, при перетворенні держав­них підприємств в акціонерні товариства відповідно до цього закону мо­жуть випускатися тільки прості іменні акції, тоді як згідно з абз. 1 ч. З ст. 20 коментованого Закону акціонерне товариство може здійснювати розміщення акцій двох типів — простих та привілейованих. Частина 2 ст. 9 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулюван­ня ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. № 2664-ІП перед­бачає, що при створенні фінансової установи або у разі збільшення розміру зареєстрованого статутного капіталу, статутний капітал пови­нен бути сплачений у грошовій формі та розміщений на банківських рахунках комерційних банків, які є юридичними особами за законодав­ством України. Таку норму варто визнати спеціальною стосовно абз. 1 ч. 1 ст. 23 Закону, що коментується, де говориться про можливість оп­лати цінних паперів товариства не тільки грошовими коштами, а й за згодою між товариством та інвестором — майновими правами, немай- новими правами, що мають грошову вартість, цінними паперами, іншим майном.

Іншим прикладом спеціальної норми щодо певної категорії акціонерних товариств є ч. 1 ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де встановлено, що мінімальний розмір ста­тутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менше 10 мільйонів євро, хоча ч. 1 ст. 14 Закону, що коментується, встановлює загальний мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного това­риства в 1250 мінімальних заробітних плат. Стаття 2 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР передбачає, що учасників страховика, який може створюватися, зокрема у формі акціонерного товариства, повинно бути не менше трьох осіб. Отже, до страхових компаній не застосовуються норми нового Закону щодо створення та діяльності акціонерного товариства з одним акціонером. Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про інститути спільного інвестування...», корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному капіталі (фонді) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків. Ця норма вводить додаткову вимогу до засновників, що не відома новому Закону.

Крім зазначених випадків, спеціальне законодавче регулювання передбачене і для холдингових компаній, що створюються у формі відкритих акціонерних товариств — особливості їх утворення, діяль­ності та ліквідації регулюються Законом України «Про холдингові компанії в Україні». Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 цього Закону, статут­ний фонд холдингової компанії формується за рахунок внесків зас­новників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів та нема­теріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдин­гової компанії; при цьому частка у формі майна, коштів та нема­теріальних активів не повинна перевищувати 20 % статутного фонду холдингової компанії. У Законі України «Про холдингові компанії в Україні» також містяться спеціальні норми щодо виключної компе­тенції загальних зборів холдингової компанії (ч. 5 ст. 5), порядку прийняття ряду рішень (абз. 2 ч. 2 ст. 5), особливостей утворення та діяльності державних холдингових компаній (ст. 6). Для таких акціонерних товариств новий Закон буде застосовуватися як субсидіарне джерело правового регулювання тих питань, які не врегульо­вані у спеціальному законі. Як наголошувалося, новий Закон передбачає, що управління акціонерними товариствами, у статутних капіталах яких є корпора­тивні права держави або територіальної громади, здійснюється з урахуванням особливостей, визначених законом (абз. 2 ч. З ст. 1). Заз­начені особливості стосуються насамперед порядку реалізації корпо­ративних прав держави або територіальної громади. Згідно з ч. 1 ст. 168 ГКУ, корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особа­ми в порядку, встановленому КМУ. Як вказується у ч. З та 4 ст. 10 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», уповноважена особа здійснює функції з управління корпоративними правами держави шляхом реалізації прав акціонера (учасника) госпо­дарського товариства в межах повноважень, які надають зазначені корпоративні права держави, що передані цій особі в управління на підставі договору доручення; такі уповноважені особи визначаються на конкурсних засадах. Відповідно до п. 2 Порядку управління акціями (частками), які перебувають у державній власності, госпо­дарських товариств, створених за участю Фонду державного майна, затвердженого постановою КМУ від 16 травня 2001 р. № 518, уп­равління акціями товариств, які перебувають у державній власності, здійснює Фонд державного майна шляхом призначення представ­ників для участі у загальних зборах акціонерів товариства; такий представник зобов'язаний виконувати визначені для нього завдання організація відділена від своїх учасників «корпоративною завісою» (англ. corporate veit), «зняття» якої або «проникнення» за яку супере­чить самій природі корпоративних правовідносин, що виникають у цьому випадку. Разом з тим, варто зауважити, що і судова практика, і законодавства низки зарубіжних держав встановлюють ряд винятків із загального положення про обмежену відповідальність акціонерів акціонерного товариства, які є, однак, досить обмеженими або ситуа­тивними за своїм характером.

Зазначений принцип відображений в ч. 2 ст. 152 ЦКУ, ч. 2 ст. 80 ГКУ та ч. 2 ст. З нового Закону. В абзаці 1 та 2 ч. 2 ст. З Закону гово­риться, що акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів, а акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. Це означає, що акціонери несуть лише ри­зик падіння ринкової вартості акцій нижче рівня їх номінальної вар­тості, а також ризик того, що при ліквідації акціонерного товариства ліквідаційної маси виявиться недостатньо для задоволення всіх кре­диторів товариства, і розподіл майна ліквідованого акціонерного то­вариства між акціонерами може не відбутися.

Принцип розмежування майнової відповідальності акціонерного товариства та його акціонерів у Законі сформульований у такий спосіб: до товариства та його органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонерами про­типравних дій; водночас до акціонерів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх нрава, у разі вчинення протиправ­них дій товариством або іншими акціонерами (абз. 1 і 2 ч. 2 ст. 3).

Однак із цього правила передбачений виняток: у випадках, визна­чених статутом товариства, акціонери, які не повністю оплатили акції, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах неоплаченої час­тини вартості належних їм акцій (абз. З ч. 2 ст. 3). У цьому випадку кредитор товариства може пред'явити до акціонерів вимоги лише в частині неоплаченої вартості акцій. Це положення відтворює норму ч. З ст. 24 Закону України «Про господарські товариства», яка була ак­туальною за існування норми ч. 1 ст. 33 цього Закону, що встановлю­вала максимальний строк повної оплати вартості акцій в один рік після реєстрації акціонерного товариства. Разом з тим, з огляду на абз. 1 ч. З ст. 11 нового Закону, відповідно до якого кожний засновник акціонерного товариства повинен оплатити повну вартість придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій, та ч. 2 ст. 23, яка встановлює обов'язок повної оплати розміще­них акцій до моменту затвердження результатів розміщення акцій ор­ганом емітента, уповноваженим приймати таке рішення, включення цього положення до тексту нового Закону має більш традиційне, ніж практичне значення, оскільки відсутність обігу не повністю оплачених акцій зумовлює і відсутність солідарної відповідальності акціонерів, що не повністю їх оплатили, а отже, і можливості кредитора товарист­ва звернутися з вимогою до будь-якого з таких акціонерів. Вітчизня­ний Закон не містить винятку, передбаченого п. З ст. З Федерального Закону РФ «Про акціонерні товариства», де говориться про мож­ливість виникнення субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства в акціонерів, якщо неспроможність (банкрутство) товари­ства викликана діями (бездіяльністю) його акціонерів або інших осіб, що мають право давати обов'язкові для товариства вказівки. Включен­ня в новий Закон подібної норми, що викликала свого часу у Росії чи­мало нарікань із боку іноземних інвесторів, підривало б основи прин­ципу обмеженої відповідальності акціонерів акціонерного товариства.

3. Як і будь-якій іншій юридичній особі, акціонерному товариству властива організаційна єдність, що характеризує його як єдину ор­ганізацію з визначеною внутрішньою структурою, наявністю відок­ремленого майна, що належить на праві власності товариству, а не йо­го засновникам (акціонерам), можливістю від свого імені брати участь у цивільному обігу, своїми діями набувати та реалізовувати майнові та особисті немайнові права, так само як і нести цивільні обов'язки, а та­кож виступати позивачем і відповідачем у суді.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною (за­гальною), що дає їй можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах, так і спеціальною (обмеженою), що передбачає можливість юридичної особи вступати тільки у ті правовідносини, які відповідають визначеним законом чи установчими документами предмету та цілям її діяльності і встановленим обмеженням. Як відо­мо, ЦКУ стоїть на позиції визнання універсального характеру право­здатності юридичної особи, що відповідає сучасним загальносвітовим тенденціям розвитку цивільного законодавства, однією з яких є відхід від принципу спеціальної (обмеженої) правоздатності юридичних осіб та максимальне звуження сфери застосування концепції ultra vires (виходу за межі правоздатності юридичної особи). Так, у ст. 39 Закону Великобританії про компанії 2006 p. (UK Companies Act 2006) зазначено, що юридичну дійсність нравочину, вчиненого компанією, не можна оспорювати через відсутність правоздатності внаслідок будь-яких положень «конституції компанії» (виняток передбачений ст. 42 цього Закону лише для благодійних організацій). Згідно з ст. 31 британського Закону, якщо тільки статут компанії спеціально не об­межує предмет її діяльності, він вважається необмеженим. Будь-які статутні обмеження розглядаються лише як внутрішні положення, що не мають значення для третіх осіб.

Виходячи з аналізу положень нового Закону, можна також дійти висновку про те, що саме концепція універсальної (загальної) правоз­датності акціонерного товариства лягла в основу законодавчого ре­гулювання. Так, ч. 2 ст. 13 Закону, що містить перелік основних відомос­тей, які повинні міститися у статуті товариства, не згадує в принципі про предмет та цілі діяльності товариства, усуваючи таким чином будь- які натяки на концепцію ultra vires навіть в обмеженому її вигляді.

Разом з тим, таке загальне правило не виключає спеціальної право­здатності окремих акціонерних товариств, що існує в силу закону чи по­ложень статуту. Так, згідно з ч. 4 ст. 13 нового Закону статут акціонер­ного товариства може містити й інші положення, що не суперечать за­конодавству, тому акціонерне товариство має право самостійно встановити у статуті обмеження (пряму заборону) на здійснення това­риством тих або інших видів діяльності (при цьому саму лише відсутність вказівки у статуті на можливість здійснення тих або інших видів діяльності не можна розглядати як їх заборону). Однак такі само­обмеження, навіть будучи встановлені на локально-нормативному рівні, не повинні використовуватися на обґрунтування недійсності прав третіх осіб, що випливають з правовиків, які були укладені таки­ми особами з акціонерним товариством, за винятком, очевидно, ви­падків поінформованості таких осіб про наявність подібних внутрішніх обмежень — у цьому випадку доречно застосувати за аналогією поло­ження абз. 2 ч. З ст. 92 ЦКУ, що встановлює наслідки недотримання об­межень повноважень щодо представництва юридичної особи у відноси­нах із третіми особами. Суд може визнати вчинений товариством пра­вовим недійсним, тільки якщо він явно порушує передбачену статутом заборону і якщо буде доведено, що інша сторона правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про таке обмеження.

У вітчизняному законодавстві обмеження універсальної право­здатності юридичних осіб і, зокрема, акціонерних товариств, пов'я­зані, як правило, зі здійсненням окремих видів підприємницької діяльності, які вимагають отримання спеціального дозволу (ліцензії) і найчастіше несумісні із здійсненням інших видів діяльності або сумісні лише з деякими з них (так, згідно з ч. 5 ст. 26 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» забороняється поєднання діяльності з управління активами інституційних інвесторів з іншими видами професійної діяльності на фондовому ринку, крім діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів інститутів спіль­ного інвестування). Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦКУ правотін юридич­ної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бу­ти визнаний судом недійсним.

Абз. 1 ч. З ст. З Закону передбачає такі способи створення акціонерного товариства:

шляхом заснування;

шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницько­го (підприємницьких) товариства, державного (державних), комуналь­ного (комунальних) та інших підприємств в акціонерне товариство.

Порядок створення акціонерного товариства шляхом заснування регулюється Розділом II (ст.ст. 9-13) цього Закону; порядок злиття, поділу, виділу, перетворення акціонерних товариств регулюється по­ложеннями Розділу XVI (ст.ст. 79-83, 85-87). Зміна типу акціонерного товариства з публічного на приватне або з приватного на публічне не є перетворенням в силу прямої вказівки абз. З ч. 2 ст. 5 Закону, а тому не може розглядатися як окремий спосіб створення акціонерного товари­ства. Більш докладно порядок створення акціонерного товариства шляхом заснування та шляхом злиття, поділу, виділу, перетворення буде охарактеризований у коментарях до зазначених статей Закону.

За загальним правилом абз. 2 ч. З ст. З нового Закону акціонерне товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом. Моментом створення та набуття това­риством прав юридичної особи вважається момент його державної реєстрації у встановленому законом порядку (абз. З ч. З ст. 3), що відповідає загальному положенню ч. 4 ст. 87 ЦКУ.

Частина 4 ст. З Закону, що коментується, містить норми стосов­но найменування акціонерного товариства. Якщо ч. З ст. 152 ЦКУ

передбачає, що найменування такого товариства, крім власне його найменування, повинне містити зазначення того, що товариство є акціонерним, то абз. 1 ч. 4 ст. З, крім організаційно-правової форми (акціонерне товариство), вимагає ще зазначати й назву типу товари­ства (публічне чи приватне). Крім обов'язкового повного наймену­вання українською мовою, акціонерне товариство також може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене най­менування іноземною мовою (мовами) (абз. 2 ч. 4 ст. 3). Як зазна­чається в Інформаційному листі Державного комітету України з пи­тань регуляторної політики та підприємництва та ДКЦПФР від ЗО квітня 2009 р. № 5030 «ГІро найменування юридичних осіб у зв'язку з прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства», в скороче­ному найменуванні можна не вказувати тип акціонерного товариства (публічне чи приватне), а зазначити лише організаційно-правову форму (АТ). Оскільки чинним законодавством не передбачені вимоги щодо написання скороченого найменування, то суб'єкт господарю­вання може самостійно визначити скорочене найменування; у зазна­ченому документі пропонується використовувати скорочені назви організаційно-правових форм за типом ПАТ і ГІрАТ, відповідно, замість публічних та приватних акціонерних товариств.

Закон не містить спеціального правила визначення місцезнаходження акціонерного товариства, що дає підстави застосовувати загальне правило ст. 93 ЦКУ, відповідно до якої місцезнаходженням юридич­ної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих до­кументів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

6. Поняття «акціонер товариства» розкривається в абз. 1 ч. 1 ст. 4 Закону. Відповідно до його формулювання акціонерами товари­ства визнаються фізичні та юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або тери­торіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти кому­нальним майном, які є власниками акцій товариства.

Саме володіння акцією, що наділяє її власника визначеним комплек­сом майнових і немайнових прав, опосередковує правовий зв'язок між акціонерним товариством та акціонером. Концепція цього правового зв'язку є предметом дискусій у доктрині акціонерного права. Відносини акціонера та товариства варто розглядати не як зобов'язальні, а як кор­поративні, підставою виникнення яких є набуття особою права влас­ності на акції. Під корпоративними розуміються відносини, що вини­кають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (ч. З ст. 167 ГКУ). До категорії корпоративних прав ч. 1 ст. 167 ГКУ відносить правомочності особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, на участь цієї особи в управлінні гос­подарською організацією, отримання певної частини прибутку (диві­дендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Подібне визначення поняття корпоративних прав, що нерозривно пов'язані із правом власності на акції, формулюється в п. 8 ч. 1 ст. 2 нового Закону. Корпоративними правами акціонера вважаються право на участь в управлінні акціонерним товариством, право на отримання дивідендів, право на отримання у разі ліквідації товариства частини йо­го майна або вартості, право на отримання інформації про господарську діяльність товариства. Основним корпоративним правом акціонера є його право на участь в управлінні товариством, що реалізується шляхом участі в роботі загальних зборів акціонерів; здійснюючи своє корпора­тивне право, акціонери активно формують волевиявлення вищою орга­ну акціонерного товариства, яке, будучи об'єктивно вираженим у формі рішення загальних зборів, є обов'язковим для виконання іншими орга­нами товариства та самими акціонерами. Віднесення корпоративних прав (зокрема, права на участь в управлінні товариством і права на отри­мання інформації про діяльність товариства) до категорії майнових є, принаймні, дискусійним і підтримується далеко не всіма дослідниками. Більш докладно на характеристиці прав акціонера ми зупинимося, ко­ментуючи Розділ V Закону («Права та обов'язки акціонерів»).

Крім прав, на акціонерів також покладаються обов'язки, які вста­новлюються законом, статутом, іншими внутрішніми документами товариства. Такі обов'язки повинні бути правомірними: згідно з ч. 2 ст. 4 Закону будь-які обов'язки акціонерів, що суперечать закону, не мо­жуть визначатися статутом або іншими документами товариства.

Акціонерне товариство може мати у своєму складі одного чи декількох акціонерів. Особливості створення та діяльності акціонер­ного товариства з одним акціонером та законодавчі обмеження, що накладаються у зв'язку з цим, будуть розглянуті нами нижче.

7. Поняття «пов'язані особи» та «афілійовані особи» використову­ються в цілому ряді нормативно-правових актів. Новий Закон також використовує поняття «афілійовані особи» для позначення відносин пов'язаності між юридичними та/або фізичними особами, але при цьо­му не обмежується відсиланням до інших законодавчих актів, а фор­мулює своє визначення цього поняття. Під цією категорією осіб Закон розуміє (п. 1 ч. 1 ст. 2):

а)    юридичних осіб, за умови, що одна з них здійснює контроль над іншою чи обидві вони перебувають під контролем третьої особи;

б)    членів сім'ї фізичної особи (чоловіка (дружину), батьків (усино­вителів), опікунів (піклувальників), братів (сестер), дітей та їхнього чоловіка (дружину)), які спільно провадять господарську діяльність;

в)    фізичну особу та членів її сім'ї, які спільно провадять госпо­дарську діяльність, і юридичну особу, якщо ця фізична особа та/або члени її сім'ї здійснюють контроль над юридичною особою.

Слід зауважити, що поняття «афілійовані особи» не рівнозначне поняттю «особи, що діють спільно», яке розкривається в п. 12 ч. 1 ст. 2 Закону; під такими особами розуміються фізичні та/або юри­дичні особи, які діють на підставі правочину між ними і узгоджують свої дії для досягнення спільної мети. Таким чином, взаємодія зазна­чених осіб ґрунтується на правочині між ними, але не на відносинах контролю-підпорядкування або здійсненні спільної господарської діяльності, як у випадку з афілійованими особами.

Можна виділити відмінності наведеного поняття «афілійовані осо­би» від сталого законодавчого поняття «пов'язані особи», яке, зокре­ма, використовується в інвестиційному, податковому, антимонополь­ному законодавчих актах. Так, згідно з абз. 4 ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» пов'язаними є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють госпо­дарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання; пов'язаними фізичними особами, при цьому, вважаються такі, які є подружжям, батьками та дітьми, братами та (або) сестрами. Пункт 10 ч. 1 ст. З За­кону України «Про інститути спільного інвестування...» та п. 1.26 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до кате­горії пов'язаних осіб, окрім юридичних осіб, що здійснюють контроль чи контролюються певною юридичною особою, або перебувають під спільним контролем з такою юридичною особою, а також фізичних осіб або членів їх сімей, які здійснюють контроль за відповідною юридич­ною особою, відносять також посадових осіб відповідної юридичної особи, уповноважених здійснювати від її імені юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правових відносин, та членів їх сімей. Таким чином, це поняття є більш широким, ніж поняття «афілійовані особи», що використовується в новому Законі. Водночас поняття «афілійовані особи» за новим Законом відрізняється від ана­логічного, що застосовується в банківському законодавстві — там під афілійованою особою банку розуміється юридична особа, в якій банк має істотну участь або яка має істотну участь у банку (ч. З ст. 2 Зако­ну України «Про банки і банківську діяльність»).

Новий Закон гіри визначенні поняття «афілійовані особи» не вво­дить граничного відсоткового показника участі в юридичній особі для кваліфікації відносин контролю, що визначають афілійованість. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 2 Закону під контролем розуміється вирішальний вплив або можливість здійснення вирішального впливу на госпо­дарську діяльність суб'єкта господарювання, що здійснюється, зокре­ма, шляхом:

реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною частиною;

реалізації права вирішального впливу на формування складу, ре­зультати голосування та прийняття рішення органами управління суб'єкта господарювання;

вчинення правочннів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання.

Згідно з ч. З ст. 126 ГКУ вирішальна залежність виникає у разі встановлення відносин контролю-підпорядкування за рахунок пере­важної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління, зокрема во­лодіння контрольним пакетом акцій. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 2 ново­го Закону контрольним є пакет із 50 і більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. Таким чином, про наявність контролю над акціонерним товариством з боку юридичної та/або фізичної особи, а отже, і про наявність у такої особи статусу афілійованої з акціонерним товариством особи свідчить, зокрема, володіння нею контрольним па­кетом акцій такого товариства.

Поняття «афілійовані особи» використовується в Законі в таких випадках:

а)    у контексті заборони посадовим особам органів товариства та їх афілійованим особам виступати представниками інших акціонерів на загальних зборах (абз. 2 ч. 1 ст. 39);

б)    відносини афілійованості враховуються при визначенні факту придбання особою (особами, що діють спільно) значного пакета акцій (абз. 1 ч. 1 ст. 64);

в)    дані про особу (кожну з осіб, що діють спільно), яка придбала контрольний пакет акцій, повинні міститися в пропозиції акціонерам про придбання належних їм акцій (п. 1 ч. 2 ст. 65);

г)    поняття «афілійовані особи» використовується законодавцем при визначенні кола осіб, що є заінтересованими у вчиненні акціонер­ним товариством правочину (ч. 1 ст. 71);

д)    поняття «афілійованих осіб» також використовується гіри виз­наченні критеріїв незалежності аудитора, що запрошується товарист­вом (ч. З ст. 75);

е)    перелік афілійованих осіб акціонерного товариства із зазначен­ням кількості, типу та/або класу належних їм акцій належить до доку­ментів, що підлягають відповідальному зберіганню акціонерним това­риством (п. 15 ч. 1 ст. 77) і наданню на вимогу акціонера або ДКЦПФР (ч. 4 ст. 78).

8. Істотною новелою Закону стало запровадження двох типів акціонерних товариств — публічних та приватних, замість двох попередніх видів — відкритих і закритих. На необхідності створення публічних акціонерних товариств як товариств з найбільшим ступе­нем прозорості та узгодженості інтересів, де була б впроваджена сис­тема корпоративного управління відповідно до міжнародних стан­дартів, акцентувалася увага в Концепції Державної цільової еко­номічної програми модернізації ринків капіталу в Україні, схваленій розпорядженням КМУ від 8 листопада 2007 р. № 976-р. Основна відмінність між зазначеними типами товариств сформульована в ч. 2 ст. 5 Закону: публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій; приватне акціонерне товари­ство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. Як і у ви­падку із закритим акціонерним товариством, основною метою ство­рення приватного товариства є прагнення обмежити коло акціонерів, не допускаючи володіння акціями сторонніми особами: як при засну­ванні приватного акціонерного товариства, так і при здійсненні додат­кових емісій його акції розподіляються тільки серед заздалегідь виз­наченого кола осіб. Обрання типу товариства здіііснюють його зас­новники на етапі створення, а зміна типу пов'язана з рядом формальностей; саме тип акціонерного товариства багато в чому виз­начає його правовий статус, а також необхідність виконання спеціаль­них вимог і обмежень, що накладаються Законом.

Розподіл компаній на публічні та приватні властивий для законо­давств ряду зарубіжних країн. Так, у британській правовій системі публічні та приватні компанії є різновидами компаній з обмеженою відповідальністю — компаній, відповідальність учасників яких обме­жена акціями (англ. companies limited by shares), і компаній, відпо­відальність учасників яких обмежена гарантією (англ. companies limited by guarantee). Відповідно до Закону Великобританії про компанії 2006 p., основні відмінності між публічними та приватними компані­ями з обмеженою відповідальністю полягають у такому:

приватним компаніям заборонено проводити публічні розмі­щення цінних паперів, їхні акції не допускаються до котирувань на ор­ганізованому фондовому ринку;

публічна компанія повинна відповідати вимогам про мінімальний розмір акціонерного капіталу (відповідно до ст. 763 зазначеного Закону, він повинен становити не менш 50 000 фунтів стерлінгів); зменшення акціонерного капіталу публічної компанії нижче встановленого мініму­му повинне супроводжуватися її перереєстрацією в приватну (ст. 650);

публічна компанія не може виступати заставодержателем або суб'єктом іншого забезпечувального права відносно власних акцій, за винятком права застави на не повністю оплачені акціонерами акції або застави, що виникає в ході звичайної підприємницької діяльності (ст. 670); для приватних компаній такого обмеження не передбачено;

стосовно публічних компаній і їхніх дочірніх компаній діє забо­рона на надання фінансової допомоги особі, що набуває акції таких компаній, для оплати їхньої вартості (ст. 678);

рішення учасників публічної компанії можуть прийматися вик­лючно на зборах учасників, у той час як для рішень учасників приват­ної компанії передбачена можливість їх прийняття шляхом заочного голосування (ст. 281);

передбачаються різні строки повідомлення учасників про скли­кання загальних зборів: для приватної компанії цей строк становить 14 днів, для публічної — залежно від категорії зборів: для річних за­гальних зборів — 21 день, для всіх інших — 14 днів (ст. 307); в обох ви­падках статути можуть передбачати більш тривалі строки;

річні загальні збори учасників публічної компанії повинні про­ходити не пізніше ніж через 6 місяців після закінчення звітного періоду (ст. 336) і повідомлення учасникам повинне містити вказівку на те, що ці збори є річними (ст. 337);

різні строки подання компаніями річної звітності реєстраторові: для приватної компанії він становить 9 місяців після завершення звітного періоду, а для публічних — шість місяців після його закінчен­ня (ч. 2 ст. 422);

річна звітність публічних компаній підлягає винесенню на роз­гляд річних загальних зборів (ст. 437);

акції публічних компаній не можуть розміщуватися доти, доки підпискою не буде покритий весь випуск акцій (ст. 578);

закон пред'являє більш жорсткі вимоги до оплати акцій публічних компаній: акції, що розміщуються серед засновників, по­винні оплачуватися тільки в грошовій формі (ст. 584); за будь-яких інших розміщень акцій публічна компанія не має права приймати в оплату акцій зобов'язання з виконання робіт або надання послуг для компанії або іншої особи (ст. 585), а також зобов'язання зі строком ви­конання більш ніж через п'ять років після проведення розміщення акцій (ст. 587); акції публічної компанії повинні бути сплачені не менш ніж на одну чверть від їх номінальної вартості (ст. 586);

диференційовані вимоги стосовно кількості директорів: публіч­на компанія повинна мати не менше двох директорів, причому їхнє обрання повинне здійснюватися шляхом індивідуального голосуван­ня по кожній кандидатурі, для приватної компанії достатньо одного директора (ст. 154);

публічні компанії повинні мати корпоративного секретаря відповідної кваліфікації (ст. 271);

для перевірки фінансової звітності публічних компаній повинен призначатися аудитор або аудитори, при цьому таке призначення має відбутися не пізніше дати проведення загальних зборів, на яких затвер­джується річна фінансова звітність за попередній рік (ст. 489); ауди­торський висновок має виноситися разом зі звітністю на загальні збори (ст. 495);

спеціальні законодавчі вимоги передбачені для злиття та поділу публічних компаній.

Ми навмисно навели повний перелік розходжень між публічними та приватними компаніями в англійському корпоративному праві, для того щоб показати, що він, з одного боку, є значно ширшим, ніж той, який можна сформулювати, виходячи з положень нового Закону, і який наводиться нижче, а з іншого боку, — вужчим, оскільки не включає ряд критеріїв розмежувань між типами акціонерних това­риств, які використовуються вітчизняним законодавцем як ключові (не згадуючи вже про те, що в основі критерію застосовності біль­шості вітчизняних законодавчих вимог лежить не поділ акціонерних товариств на публічні та приватні, а кількість їх акціонерів[1]). Навіть поверхове порівняння цих розбіжностеіі дозволяє зробити висновок про те, що запозичення українським акціонерним законодавством за­рубіжних правових категорій публічних та приватних компаній є скоріше термінологічним, ніж ідеологічно-концептуальним.

Водночас навряд чи можна погодитися і з Висновком Головного науково-експертного управління Верховної Ради України від 2 квітня 2007 р., де зазначено, що правовий статус публічних акціонерних то­вариств практично збігається із правовим статусом відкритих акціонерних товариств, а статус приватних товариств — відповідно із правовим статусом закритих акціонерних товариств, і де, щоб уникну­ти плутанини публічних і приватних акціонерних товариств із юридич­ними особами публічного та приватного права (у розумінні ч. 2 ст. 81 ЦКУ), пропонується відмовитися від такого поділу. Насправді роз­ходження у правових статусах зазначених типів акціонерних това­риств набагато глибше. З обранням того або іншого типу акціонерно- го товариства пов'язані не тільки особливості формування та попов­нення статутного капіталу і наявність (відсутність) переважного пра­ва акціонерів на придбання акцій, які відчужуються іншими акціоне­рами третім особам, а й значно ширше коло особливостей їх функ­ціонування. Порівняння положень нового Закону стосовно публічних та приватних акціонерних товариств із тими положеннями, що діяли раніше щодо відкритих та закритих акціонерних товариств, дозволяє встановити такі ключові розбіжності:

1. Якщо раніше ч. 2 і 3 ст. 81 ГКУ та ст. 25 Закону України «Про господарські товариства» передбачали як єдиний критерій розмежу­вання відкритого та закритого акціонерних товариств можливість (неможливість) розповсюджувати свої акції шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржі, тепер ч. 2 ст. 5 нового Закону передбачає, що публічне акціонерне товариство може здійснюва­ти як публічне, так і приватне розміщення акцій, тоді як приват­не товариство наділяється лише правом проведення приватного розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщен­ня акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства з приватного на публічне (абз. 2 ч. 2 ст. 5). Невнесення змін до статуту товариства у зв'язку зі зміною його типу з приватного на публічне, очевидно, дає державному реєстратору підста­ву для відмови у проведенні державної реєстрації змін до статуту тако­го товариства у зв'язку зі зміною розміру статутного капіталу в резуль­таті відкритого (публічного) розміщення акцій. Зміна типу товари­ства, відповідно до нового Закону, не є його перетворенням (абз. З ч. 2 ст. 5), тому що і публічні, і приватні акціонерні товариства є різно­видами однієї організаційно-нравової форми, а не різними видами гос­подарських товариств; раніше ж і ч. 10 ст. 81 ГКУ, і ч. 2 ст. 25 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства» говорили про «реорганізацію» закритого акціонерного товариства у відкрите, а п. 6.5 Положення про реорганізацію розглядав таку операцію як «перетворення». Тепер зміна типу акціонерного товариства пов'язана виключно із внесенням змін до статуту товариства, але не зі здійсненням тих дій, які передбачені ст. 87 Закону щодо перетворення товариства.

Яке б розміщення акцій (закрите або відкрите) не здійснювало публічне акціонерне товариство, його акціонери, як і раніше акціоне­ри відкритого акціонерного товариства (ч. 2 ст. 81 ГКУ), вправі відчу­жувати належні їм акції без згоди інших акціонерів і самого товарист­ва (ч. 1 ст. 7 нового Закону). Акціонери такого товариства та саме то- вариство не можуть наділятися в силу його статуту переважним пра­вом придбання акцій, які відчужуються іншим акціонером третім осо­бам, а сам продавець не повинен інформувати таких осіб про свій намір укласти договір купівлі-продажу акцій.

Новий Закон запроваджує кількісне обмеження щодо складу акціонерів приватного акціонерного товариства — він не може переви­щувати 100 акціонерів (абз. 2 ч. 1 ст. 5 Закону). До їх числа входять власники як простих, так і привілейованих акцій. Перевищення мак­симального кількісного складу акціонерів на момент подання доку­ментів для проведення державної реєстрації приватного товариства, очевидно, є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації через порушення порядку створення юридичної особи. Перевищення цієї кількості акціонерів під час діяльності товариства закономірно ставить питання про зміну типу акціонерного товариства з приватно­го на публічне; слід, однак, зауважити, що у Законі відповідна вимо­га щодо внесення змін до статуту у зв'язку із зміною типу акціонер­ного товариства в такому випадку прямо не встановлена, як і не виз­начається строк, протягом якого товариство зобов'язане вжити вказаних заходів, а також не згадується про санкції за невиконання нормативного припису щодо максимальної кількості акціонерів при­ватного товариства, зокрема про примусову ліквідацію такого това­риства за рішенням суду. Подібного кількісного обмеження стосовно складу акціонерів закритих акціонерних товариств ні ГКУ, ні Закон України «Про господарські товариства» не передбачали. Разом з тим, новий Закон не встановлює будь-якого мінімального або максималь­ного кількісного обмеження для публічних товариств ні щодо складу засновників, ні стосовно складу акціонерів, що робить можливим, принаймні теоретично, створення публічного акціонерного товарист­ва однією особою[2]. Саме необмеженість числа засновників і акціонерів публічного товариства робить цей тип акціонерного това­риства ефективним інструментом залучення значних обсягів зовнішнього капіталу.

Якщо ч. З ст. 81 ГКУ імперативно встановлювала переважне пра­во акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами такого товариства, і у п. 32 Пос­танови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоратив­них спорів» наголошувалося на неможливості обмеження цього права установчими документами ЗАТ, то у ч. 2 ст. 7 нового Закону зазиаче- но, що статутом приватного акціонерного товариства може бу­ти передбачено переважне право на придбання акцій цього товари­ства, що пропонуються їх власником до продажу третій особі, й таким чином, диспозитивно виносить вирішення питання про надання такого переважного права на розсуд установчих зборів (загальних зборів) при­ватного акціонерного товариства, що затверджують його статут (зміни до статуту). При цьому зазначена стаття Закону розширює коло суб'єктів цього переважного права: крім акціонерів, реалізувати його може і саме товариство. Закон не передбачає можливості іншого об­меження прав акціонера приватного акціонерного товариства на відчу­ження належних йому акцій (наприклад, шляхом встановлення у ста­туті необхідності одержання згоди всіх акціонерів на відчуження акцій). Детально порядок здійснення переважного права акціонерів приватного акціонерного товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами третім особам, буде розглянуто в подальшому.

Якщо ч. 8 ст. 81 ГКУ та ст. 29 Закону України «Про господарські товариства» передбачали, що під час створення відкритого акціонер­ного товариства його акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них, то в абз. 1 ч. 4 ст. 9 нового Закону зазначе­но, що у разі заснування акціонерного товариства (незалежно від ти­пу) його акції підлягають розміщенню лише серед його засновників шляхом приватного розміщення.

Закон встановлює спеціальні вимоги щодо обігу цінних паперів, що емітовані публічним акціонерним товариством: відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 24, публічне акціонерне товариство зобов'язане пройти проце­дуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. В акцій публічних товариств взагалі немає по- забіржового обігу: укладення договорів купівлі-продажу акцій пуб­лічного акціонерного товариства, яке пройшло процедуру лістингу на фондовій біржі, здійснюється лише на цій фондовій біржі (абз. 2 ч. 1 ст. 24). Аналогічної вимоги щодо акцій відкритого акціонерного това­риства попереднє законодавство не передбачало.

На етапі розгляду законопроекту виникали дискусії з приводу доцільності обов'язкового проходження процедури лістингу всіма публічними акціонерними товариствами, а також достатності дворічно­го перехідного періоду для приведення такими товариствами своєї діяльності у відповідність із вимогами Закону. Якщо звернутися до іно­земного законодавчого досвіду в цій сфері, то можна побачити, що в ба­гатьох юрисдикціях немає вимог обов'язкового лістингу для всіх публічних компаній. Так, британське корпоративне право розрізняє публічні компанії та компанії, що пройшли процедуру ліспшгу (англ. quoted companies). До категорії останніх ст. 385 Закону Великобританії про компанії 2006 р. відносить компанії, чиї акції включені до офіційно­го лістингу відповідно до Розділу 6 Закону Великобританії про фінан­сові послуги та ринок 2000 p., пройшли лістинг в інших країнах ЄС або допущені до торгів на Нью-Иоркській фондовій біржі або в системі NASDAQ. До таких компаній британський закон пред'являє більш жорсткі, ніж до публічних компаній, вимоги щодо розкриття інформації.

Оскільки згідно з положеннями нового Закону поняття публічно­го акціонерного товариства та товариства, що пройшло процедуру лістингу на фондовій біржі, тотожні, то всі зобов'язання, які форму­люються Законом у зв'язку з котируванням акцій акціонерного това­риства на фондовій біржі, стосуються у повній мірі всіх публічних то­вариств. До числа таких вимог відносять наступні:

а)    визначення ринкової вартості емісійних цінних паперів (нап­риклад, для проведення їх викупу емітентом), що перебувають в обігу на фондових біржах, відбувається відповідно до вимог н. 2 ч. 2 ст. 8;

б)    публічне акціонерне товариство зобов'язане повідомляти фон­дову біржу (біржі), у біржовому реєстрі якої (яких) перебуває таке товариство:

про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів — протя­гом 10 днів після прийняття рішення про виплату дивідендів (абз. 2 ч. 4 ст. ЗО);

про проведення загальних зборів акціонерів та про їх порядок денний (абз. З ч. 1 ст. 35);

про зміни в порядку денному загальних зборів акціонерів (абз. 2 ч. 7 ст. 38);

про прийняття рішення про припинення акціонерного товарист­ва шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або рішення про виділ (ч. 1 ст. 82);

в)    особа (особи, що діють спільно), яка має намір придбати знач­ний пакет акцій такого товариства, повинна до дати придбання такого пакета, зокрема, надавати відповідне повідомлення на кожну фондову біржу, на якій таке товариство пройшло процедуру лістингу (абз. 1 ч. 1 ст. 64);

г)    особа (особи, що діють спільно), яка придбала контрольний пакет акцій публічного акціонерного товариства, повинна, зокрема, направ­ляти повідомлення на кожну фондову біржу, де товариство пройшло процедуру лістингу, про надіслання товариству публічної невідкличної пропозиції (оферти) для акціонерів — власників простих акцій про придбання акцій (абз. 2 ч. 1 ст. 65).

У цьому контексті виникає питання про правові наслідки факту делістингу акцій публічного акціонерного товариства та виключен­ня їх з біржового реєстру тієї фондової біржі, де таке товариство пройшло процедуру лістингу. Положенням про функціонування фон­дових бірж та правилами фондової біржі встановлюються вимоги для внесення та перебування цінних паперів у біржовому реєстрі, більшість з яких має фінансово-економічний характер (наприклад, ви­моги щодо вартості чистих активів, обсягу річного доходу, ринкової капіталізації емітента, відсутності збитків, кількості та вартості укла­дених біржових угод та виконаних біржових контрактів тощо). Так, наявність збитків у емітента за підсумками останнього фінансового року, виходячи з п. 4.1 Розділу IV Положення про функціонування фондових бірж, несумісне з перебуванням його цінних паперів у біржо­вому реєстрі за другим рівнем лістингу і, як наслідок, є підставою для припинення торгівлі на фондовій біржі (виключення цінного паперу із біржового списку). Закон не говорить про наслідки такого порушення публічним акціонерним товариством положення абз. 1 ч. 1 ст. 24, зокре­ма, не вказує, протягом якого строку товариство має повторно пройти процедуру лістингу на фондовій біржі і чи тягне невиконання такої ви­моги виникнення обов'язку щодо зміни типу акціонерного товариства або можливість застосування певних санкцій до товариства. Вирішення питань, пов'язаних з реалізацією норми абз. 1 ч. 1 ст. 24 Закону, очевид­но, відбуватиметься на незаконному рівні.

Спеціальна вимога передбачена Законом і щодо способу голосу­вання на загальних зборах публічного акціонерного товариства: голо­сування з питань порядку денного повинне проводитися тільки з ви­користанням бюлетенів для голосування (абз. 2 та 3 ч. 1 ст. 43); ця вимога застосовується лише щодо товариства, яке здійснило публічне розміщення акцій, або товариства з кількістю акціонерів — власників простих акцій понад 100 осіб. В інших товариствах можливе прове­дення голосування відкритим способом, крім випадків, передбачених у Законі.

Закон передбачає виключний спосіб обрання членів наглядової ради публічного акціонерного товариства — шляхом кумулятивного голосування; водночас у приватному акціонерному товаристві таке обрання може здійснюватися як за принципом пропорційності пред­ставництва у складі наглядової ради представників акціонерів відповідно до кількості належних акціонерам голосуючих акцій, так і шляхом кумулятивного голосування (конкретний спосіб обрання членів наглядової ради приватного товариства визначається його ста­тутом) (ч. З ст. 53). Такої вимоги стосовно відкритого акціонерного то­вариства раніше також не передбачалося. Порядок здійснення куму­лятивного голосування докладніше буде розглянутий нижче.

Стосовно приватних акціонерних товариств Закон більш диспо­зитивний щодо регулювання ряду питань, передбачаючи можливість зафіксувати у статутах таких товариств інший порядок, відмінний від законодавчо встановленого. Так, відповідно до нового Закону:

статутом приватного товариства акціонеру — власнику привілейо­ваних акцій може бути надане право голосу також з інших питань, окрім тих, що зазначені в ч. 5 ст. 26 (абз. 5 ч. 5 ст. 26); при цьому в разі зміни ти­пу акціонерного товариства з приватного на публічне надання прав, не передбачених цим Законом для акціонерів — власників привілейованих акцій публічного товариства, припиняється (ч. 7 ст. 26);

статутом приватного товариства може встановлюватися більша, ніж проста більшість, кількість голосів акціонерів, необхідних для прийняття рішень із питань порядку денного, включаючи кваліфіко­вану більшість у три чверті голосів акціонерів, крім випадків, прямо зазначених у Законі (ч. З і 5 ст. 42);

конкретний спосіб обрання членів наглядової ради визначається статутом приватного товариства (абз. 2 ч. З ст. 53).

Акціонерне товариство не вправі приймати рішення про збіль­шення статутного капіталу шляхом публічного розміщення акцій у випадку, якщо розмір його власного капіталу є меншим, ніж розмір його статутного капіталу (абз. 2 ч. 4 ст. 15). Раніше такої вимоги що­до відкритого акціонерного товариства законодавство не передбачало.

У разі розміщення цінних паперів публічного акціонерного то­вариства грошова оцінка майна, що вноситься як плата за цінні папе­ри, повинна дорівнювати його ринковій вартості. Така ринкова вартість визначається суб'єктом оціночної діяльності та підлягає зат­вердженню наглядовою радою (абз. 1 ч. З ст. 23).

У Законі, з огляду на те, що публічні акціонерні товариства ха­рактеризуються, як правило, значним розміром капіталу та обсягом фінансово-господарських операцій, передбачено, що річна фінансова звітність публічного акціонерного товариства підлягає обов'язковій перевірці незалежним аудитором (ч. 1 ст. 75). Крім того, публічні акціонерні товариства повинні додатково розкривати інформацію про свою діяльність на основі міжнародних стандартів бухгалтерського обліку в порядку, встановленому ДКІДПФР (див. п. 5 ч. З Розділу XVII). Більш докладно про проведення перевірок незалежним аудитором йдеться в коментарях до Розділу XIV Закону («Перевірка фінансово- господарської діяльності акціонерного товариства»).

Нарешті, публічне акціонерне товариство для виконання зобо­в'язань з оперативного інформування акціонерів про свою діяльність зобов'язане мати власну веб-сторінку в мережі Інтернет, на якій розмі­щується інформація, що підлягає оприлюдненню та розкриттю відповідно до законодавства (ч. З ст. 78).

Водночас новий Закон:

не обмежує права вибору засновниками типу акціонерного това­риства;

не встановлює диференційованих вимог до мінімального розміру статутного капіталу публічних та приватних акціонерних товариств;

не передбачає можливості розміщення цінних паперів публічних акціонерних товариств тільки за грошові кошти;

не передбачає мінімальної кількості засновників (акціонерів) пуб­лічного товариства (отже, акціонерне товариство будь-якого типу теоре­тично може створюватися однією особою або складатися з однієї особи);

не передбачає спеціальних норм щодо мінімального кількісного складу органів публічного акціонерного товариства (стосовно кіль­кісного складу наглядової ради та лічильної комісії прив'язка законо­давцем робиться до кількості акціонерів, а не до типу товариства);

не передбачає для публічних товариств спеціальних строків про­ведення річних загальних зборів або особливого порядку прийняття певних рішень на загальних зборах, відмінних від загальних вимог для всіх товариств;

не ставить обов'язковість наявності посади корпоративного сек­ретаря в залежність від типу товариства.

Виходячи з викладеного, на наш погляд, варто говорити не про «перейменування» відкритого акціонерного товариства в публічне, а закритого — у приватне акціонерне товариство, а про введення додат­кових і принципово інших критеріїв розмежування двох типів акціонерних товариств, розбіжності між якими більш глибокі, ніж розбіжності між відкритими та закритими акціонерними товариства­ми. Ступінь «закритості» приватного акціонерного товариства може бути меншим, ніж закритого, оскільки статут першого може і не пе­редбачати переважного права акціонерів та самого товариства на придбання акцій, що відчужуються його акціонерами третім особам. Водночас ступінь «відкритості» публічного акціонерного товариства, поза сумнівом, вищий, ніж у відкритого, завдяки законодавчій вимозі про обов'язкове проходження ним процедури лістингу на фондовій біржі, що обумовлює необхідність виконання емітентом вимог, перед­бачених правилами фондової біржі, у тому числі й щодо розкриття інформації. Тому для трансформації відкритого акціонерного товарист­ва, що існує на момент набрання чинності новим Законом, в публічне, а закритого — у приватне, необхідно не тільки змінити найменування то­вариства, а й забезпечити ряд більш істотних змін у діяльності товари­ства. В цілому, якщо раніше юристамп-дослідниками справедливо відзначався факт некритичного запозичення конструкції закритого акціонерного товариства з англо-американського права, де його найб­лижчий аналог, по суті, виконує функції товариства з обмеженою відповідальністю, аналогічна критика, на наш погляд, може бути вис­ловлена й щодо настільки ж некритичного перенесення у вітчизняний правопорядок категорій публічних і приватних компаній, адаптованих у вигляді зазначених типів акціонерних товариств.

9. У правовій доктрині певний час спостерігалось негативне став­лення до самої ідеї створення акціонерного товариства однією особою, що ґрунтувалося на впевненості в суперечності такого утво­рення фундаментальним основам правової природи акціонерного то­вариства як корпоративної юридичної особи, що виступає однією з форм об'єднання осіб для здійснення підприємницької діяльності. Ще й досі у деяких країнах законодавчі акти про акціонерні товариства не дозволяють створювати такі товариства одному засновнику. З прий­няттям ЦКУ, ч. 2 ст. 114 якого передбачає, що господарське товарист­во, крім повного та командитного, може бути створене однією особою, яка стає йото єдиним учасником, і ГКУ, де в ч. 1 ст. 79 говориться, що господарське товариство може діяти в складі одного учасника, з'яви­лася можливість створення однією особою господарських товариств у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю або товариства з додатковою відповідальністю. Спеціаль­на норма щодо акціонерних товариств міститься в абз. 1 ч. 4 ст. 153 ЦКУ, де передбачається, що акціонерне товариство може бути створе­не однією особою або складатися з однієї особи у разі придбання од­ним акціонером усіх акцій товариства. Таке нововведення не означало порушення принципів майнової відокремленості та роздільної майно­вої відповідальності, про які йшлося вище — єдиний засновник акціонерного товариства вправі розраховувати на повноцінні перева­ги «корпоративної завіси» і диверсифікувати ризики, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Разом з тим, воно породило ряд питань, пов'язаних зі створенням та діяльністю такого акціонерного товарист­ва, зокрема, в аспекті роботи установчих зборів і функціонування йо­го вищого органу — загальних зборів акціонерів, що a prion є колегіальним за своїм складом та механізмом прийняття рішень. Но­вий Закон робить спробу врегулювати цей та ряд інших проблемних аспектів існування акціонерних товариств, створюваних однією осо­бою. Законодавець спеціально зазначив, які з положень цього Зако­ну не застосовуються до таких товариств в принципі, а які застосову­ються з певними застереженнями.

Стаття 6 нового Закону майже дослівно повторює норму абз. 1 ч. 4 ст. 153 ЦКУ, де говориться про те, що акціонерне товариство може бу­ти створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером всіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації й опублікуванню для загального відома в по­рядку, установленому ДКЦПФР. Новий Закон також містить спеціальні положення щодо створення та діяльності акціонерного товариства, що створене або складається з однієї особи, а саме:

у випадку заснування товариства однією особою договір про створення акціонерного товариства (в термінології нового Закону — «засновницький договір») не укладається (абз. 5 ч. З ст. 9);

рішення, віднесені Законом до компетенції установчих зборів, приймаються цією особою одноосібно та оформляються рішенням про заснування товариства, що заміняє, таким чином, протокол уста­новчих зборів; якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про заснування підлягає нотаріальному засвідченню (абз. 1 ч. 4 ст. 10);

до такого товариства не застосовуються положення ст.ст. 33-48 Закону щодо порядку скликання та проведення загальних зборів акціонерного товариства (ч. 1 ст. 49);

повноваження загальних зборів товариства, передбачені ст. 33 Закону, а також внутрішніми документами товариства, здійснюються єдиним акціонером одноосібно; при цьому рішення акціонера з пи­тань, що належать до компетенції загальних зборів, оформляється ним письмово (у формі наказу) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально (ч. 2 ст. 49);

обрання персонального складу наглядової ради та ревізійної комісії (у разі їх створення) здійснюється без застосування кумулятив­ного голосування (ч. З ст. 49) (на наш погляд, це положення зайве, тому що, по суті, не тільки «голосування», а й «обрання» як результату ко­лективного волевиявлення акціонерів в ньому випадку не відбувається: посадові особи товариства призначаються єдиним акціонером).

Особливості створення та функціонування акціонерного товарист­ва з одним акціонером, переважно, пов'язані із процесом прийняття рішень, які під час створення товариства приймаються колегіально засновниками, а в подальшій діяльності товариства — загальними збо­рами акціонерів. З огляду на специфіку цього акціонерного товарист­ва воно в принципі не має будь-яких колегіальних органів, зокрема, відсутні загальні збори акціонерів як вищий представницький орган акціонерного товариства, оскільки в Законі мова фактично йде про «підміну» одноособовим волевиявленням єдиного акціонера колек­тивного розуму цього корпоративного утворення. Єдиний акціонер, діючи виключно в цьому статусі (а не як одноосібний орган уп­равління), вправі самостійно вирішувати питання, що належать до компетенції загальних зборів. Прийняті акціонером рішення з питань, що віднесені до компетенції загальних зборів, оформляються ним у формі наказу, а не протоколом загальних зборів. Тому, на наш погляд, назва ст. 49 Закону («Особливості проведення загальних зборів това­риством, що складається з однієї особи») є, скоріше, даниною традиції, ніж відображенням реального стану речей.

При цьому варто зазначити, що Закон у ч. 1 ст. 49 скасовує лише вимоги щодо порядку скликання та проведення загальних зборів акці­онерів, що містяться в ст.ст. 33-48 (наприклад, стосовно повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів, внесення пропозицій до порядку денного тощо), але не вимоги щодо щорічного скликання за­гальних зборів, щодо строків їх проведення, щодо питань, які повинні неодмінно фігурувати у порядку денному таких зборів і на які вка­зується в абз. З та 4 ч. 2 ст. 32. З цього випливає, що єдиний акціонер зобов'язаний щороку та у визначений в абз. 2 ч. 2 ст. 32 строк (не пізніше ЗО квітня наступного за звітним року) в порядку, передбаче­ному ч. 2 ст. 49 Закону, приймати рішення з питань, які мають обов'яз­ково виноситися на річні загальні збори товариства.

В усіх інших аспектах акціонерне товариство, створюване одним акціонером, має всі характерні ознаки звичайного акціонерного това­риства: статут із законодавчо визначеними реквізитами, статутний капітал, розділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, органи, що забезпечують діяльність такого товариства і які формуються єдиним акціонером у розпорядчому порядку. Більше того, як наголошувалося вище, Закон не передбачає заборони на створення публічного акціонерного товариства однією особою (щоправда, на практиці існування такого товариства малоймовірно, оскільки воно не зможе виконати законодавчої вимоги абз. 1 ч. 1 ст. 24 Закону про обов'язкове проходження процедури лістингу: згідно з п. З і 4 Розділу IV Положення про функціонування фондових бірж, унесення та перебування акцій у котирувальному списку першого рівня лістингу можливе за дотримання спеціальних умов, зокрема, якщо за­гальна кількість акціонерів емітента становить не менш ніж 500 осіб, а щодо другого рівня лістингу — не менш ніж 100 осіб).

Спеціальний статус акціонерного товариства з одним акціонером не є «довічним» — товариство може первісно створюватися однією особою, що згодом може продати свої акції третім особам, або навпа­ки, всі акції товариства, первісно створеного кількома засновника­ми, можуть бути придбані однією особою. Факт настання вказаних змін у складі акціонерів товариства є підставою для застосування (припинення застосування) до такого товариства наведених поло­жень Закону.

Єдиним акціонером товариства може бути як фізична, так і юри­дична особа. Водночас Закон формулює два обмеження, що стосу­ються зазначених акціонерних товариств (абз. 2 ч. 1 ст. 4):

акціонерне товариство не може маги єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ана­логічна заборона передбачається і абз. 2 ч. 4 ст. 153 ЦКУ);

акціонерне товариство не може матії у своєму складі лише акціонерів — юридичних осіб, єдиним учасником яких є одна і та сама особа.

Мета наведених заборон полягає в необхідності захисту інтересів кредиторів від зловживань, пов'язаних з приховуванням реальним влас­ником своїх активів за «фасадом» корпоративних структур. Оскільки Закон, як і ЦКУ, не забороняє одній особі виступати єдиним учасником кількох акціонерних товариств, то першу із зазначених заборон раніше можна було легко обійти — особа могла заснувати два чи більше фор­мально незалежних акціонерних товариств, які б спільно виступили зас­новниками певного цільового акціонерного товариства. За новим Зако­ном створення акціонерного товариства за такою схемою неможливе.

10. Новий Закон детально регламентує порядок реалізації акціоне­рами як переважного права на придбання акцій, що відчужуються іншими акціонерами третім особам, так і переважного права на придбання акцій додаткової емісії (останнє буде детально розглядати­ся нами нижче). Переважні права, за своєю юридичною природою, ма­ють особливий характер, оскільки ставлять своїх суб'єктів у привілейоване становище щодо інших суб'єктів (так, акціонерам на­дана переважна можливість придбання акцій, що відчужуються, сто­совно третіх осіб), а тому є винятком із принципу рівності учасників цивільних правовідносин і принципу свободи договору, внаслідок чо­го такі права можуть виникати лише у випадках, прямо передбачених законом. Перше з вказаних переважних прав передбачене диспози­тивними нормами ст. 7 Закону і виникає тільки у випадку його безпосереднього закріплення положеннями статуту приватного акціонер­ного товариства. Це право невідчужуване: відповідно до ч. 6 ст. 7 За­кону, уступка зазначеного переважного права іншим особам не допускається.

Не зовсім вдале, на наш погляд, формулювання ч. 1 ст. 7 Закону, у якому зазначено, що акціонери публічного акціонерного товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства, може створити враження, що в приватному акціонерному товаристві акціонери «замкнені» всередині товариства, оскільки свої повноваження власників акцій з розпорядження належним їм майном вони можуть здійснювати лише за згодою інших осіб — інших акціонерів і самого товариства. Насправді ж обмеження за колом осіб, серед яких акціонерне товариство може розміщувати свої акції при проведенні їх приватного розміщення, не означає, що подальший обіг цих акцій замикається в тому ж самому колі. Переважне право акціонерів приватного акціонерного товариства та самого товариства на придбання акцій, що продаються третім особам, варто розглядати не як обмеження щодо розпорядження акціонером своїм майном, а лише як обмеження, яке накладається на свободу вибору таким акціонером контрагента за правочином купівлі-продажу акцій. Не на здійснення правочинну купівлі-продажу акціонер просить згоди інших акціонерів або товариства, а лише робить пропозицію суб'єктам переважного пра­ва на умовах, що відповідають тим, які породжені його домовленістю з первісним контрагентом. Метою реалізації зазначеного переважного права може слугувати намір запобігти небажаним змінам у складі акціонерів приватного товариства та зберегти співвідношення участі в статутному капіталі акціонерів, що залишилися, яке забезпечується у випадку придбання акцій самим товариством (фактор збереження співвідношення участі у товаристві для акціонерів може виявитися на­багато важливішим за власне придбання акцій).

Як зазначалося, переважне право, що розглядається, не встанов­люється законодавством імперативно, його існування має передбача­тися положеннями локального нормативного акта — статуту конкрет­ного товариства. Пункт 8 ч. 2 ст. 13 Закону встановлює, що вказівка на наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до продажу третій особі, та порядок його реалізації є невід'ємним реквізитом статуту. Разом з тим, якщо таке право передбачене стату­том, воно має реалізовуватися в порядку, передбаченому частинами 3- 6 ст. 7 Закону (ч. 2 ст. 7). Частина цих приписів носить диспозитивний або частково диспозитивний характер (наприклад, щодо строку дії пе­реважного права, який статутом може бути скорочений до певної межі, але не збільшений — абз. 1, 3 та 4 ч. З ст. 7), інші ж за своїм фор­мулюванням цілком імперативні (наприклад, положення щодо прид­бання акцій іншими акціонерами виключно за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі — абз. 1 ч. З ст. 7). Загалом же детальну фіксацію механізму реалізації переважного права на прид­бання акцій, які відчужуються акціонерами приватного товариства, варто віднести до безумовних переваг нового Закону, оскільки раніше відсутність законодавчої регламентації порядку та строків здійснення переважного права обумовлювала серйозні практичні проблеми, якщо і в статуті закритого акціонерного товариства також були відсутні відповідні положення або якщо положення статуту були надзвичайно обтяжливими для виконання акціонерами.

Передбачений законом порядок реалізації переважного права вста­новлює такі умови (абз. 1 ч. З ст. 7):

підставою виникнення переважного права є намір акціонера (але не самого товариства!) продати акції третій особі; намір укласти до­говір з іншим акціонером не пов'язаний з виконанням формальнос­тей, передбачених ст. 7 Закону, оскільки в ній говориться виключно про пропозицію акцій до продажу третій особі;

обсяг переважного права кожного акціонера є пропорційним кількості акцій товариства, що належать такому акціонерові;

цінові та інші умови договору купівлі-продажу, що укладається з акціонерами — суб'єктами переважного права, повинні відповідати ціновим та іншим умовам, запропонованим акціонером третій особі;

строк переважного права становить два місяці з дня отриман­ня товариством повідомлення акціонера про намір продати акції; ста­тутом може передбачатися і коротший (але не триваліший!) строк, який, однак, не може бути меншим, ніж 20 днів з дня отримання това­риством відповідного повідомлення (абз. 4 ч. З сг. 7).

Строк переважного права припиняється у разі, якщо до його спли­ву від всіх акціонерів товариства та від самого товариства отримані письмові заяви про використання або про відмову від використання переважного права на купівлю акцій (абз. 4 ч. З ст. 7). Іншими слова­ми, отримання вказаних заяв, так само як і сплив встановленого с гро- ку переважного права, дає можливість укласти договір (договори) купівлі-продажу акцій або з початковим контрагентом (у випадку прямої чи мовчазної відмови акціонерів та товариства від придбання), або з суб'єктом (суб'єктами) переважного права, що виявив бажання ним скористатися. При цьому останнім юридичним фактом у юридич­ному складі, що зумовлює дострокове припинення строку переважно­го права та можливість укладення акціонером договору з третьою осо­бою, слід вважати отримання заяви про відмову від використання пе­реважного права саме від товариства, оскільки, як випливає з абз. 2 ч. З ст. 7, право останнього (за умови передбачення його статутом) вини­кає лише при невикористанні акціонерами свого переважного права на придбання акцій; якщо ж переважне право придбання товариством акцій, що продаються його акціонерами, статутом не передбачене, строк переважного права достроково припинятиметься фактом отри­мання письмової заяви від останнього з акціонерів.

Наскільки виправданим є такий тривалий строк (у порівнянні, наприклад, зі строком дії переважного права учасників товариства з обмеженою відповідальністю на придбання частки іншого учасника, що становить один місяць з дня повідомлення про намір учасника продати свою частку — абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦКУ та ч. З ст. 53 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства»), судити важко, але якщо стату­том не буде встановлений менший строк, єдиним способом його змен­шити для акціонера-нродавця буде одержання від усіх акціонерів і від самого товариства (очевидно, в особі наглядової ради) письмових за­яв про відмову від використання переважного права на купівлю акцій (абз. 4 ч. З ст. 7); можливість попередньої відмови всіх акціонерів від переважного нрава шляхом укладення договору між акціонерами вар­то визнати більш ніж спірною через можливе визнання судом такого правочину недійсним.

Статут приватного акціонерного товариства може передбачати наявність переважного права на придбання відчужуваних акціоне­ром акцій і у самого товариства. Як наголошувалося вище, пере­важне право товариства може бути використане, тільки якщо акціонери протягом установленого строку своїм переважним правом не скористалися (абз. 2 ч. З ст. 7). Згідно з абз. З ч. З ст. 7 Закону, пе­реважне право товариства на придбання акцій, що продаються акціонерами цього товариства, може бути реалізоване протягом 10 днів після закінчення строку дії переважного права на придбання цих акцій акціонерами товариства, якщо коротший строк не перед­бачено статутом товариства.

Порядок реалізації переважного права включає (абз. 1 ч. 4 ст. 7):

надіслання акціонером приватного товариства, що має намір продати свої акції третій особі, письмового повідомлення акціонер­ному товариству із зазначенням ціни та інших умов продажу (по суті, це повідомлення є безвідкличною офертою, адресованою іншим акціонерам та, якщо це передбачено статутом, самому товариству);

направлення товариством копій зазначеного повідомлення іншим акціонерам протягом двох робочих днів з моменту отримання письмового повідомлення від акціонера-продавця (згідно з абз. 42 п. 1 Розділу II Положення про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, реєстроутримувач може здійснювати розсилку акціонерам закритих акціонерних товариств інформації щодо пропозиції про придбання належних їм цінних паперів з визначенням строків та ціни придбання, якщо це передбачено договором на ведення реєстру між емітентом та реєстратором). Відправлення такого повідомлення повинно відповідати вимогам п. 14 ч. 1 ст. 2 — воно має направлятися адресату листом з описом вкладення та повідомленням про вручення. Останнє має важливе значення насамперед для продавця акцій, оскільки за умови доведення відсутності повідомлення будь-якого акціонера його право переважного придбання вважатиметься поруше­ним з наслідками, передбаченими ч. 5 ст. 7 Закону.

Якщо інше не передбачено статутом товариства, повідомлення акціонерів товариства здійснюється за рахунок акціонера, що має намір продати свої акції (абз. 1 ч. 4 ст. 7). Закон не визначає порядку оплати акціонером витрат товариства, пов'язаних з таким повідом­ленням; таке питання має вирішуватися у статуті або за домовленістю між акціонером та товариством. Статутом також може передбачатися інший порядок відшкодування цих витрат (наприклад, за рахунок власних коштів товариства або за рахунок акціонерів, що мають намір набути акції).

Прийом заяв від акціонерів про намір реалізувати переважне пра­во, очевидно, також здійснює товариство, і воно ж повідомляє акціонера-продавця про заяви, що надійшли. У цьому контексті вини­кає питання, який саме юридичний факт слід вважати фактичною відмовою акціонера від використання ним переважного права на купівлю акцій — не надіслання акціонером товариству протягом вста­новленого строку письмової заяви про використання такого права чи ненадходження її до товариства у такий строк? Чи можна вважати «використанням переважного права» відправлення акціонером заяви про придбання ним акцій за один день до спливу строку переважного права? Позитивна відповідь на останнє запитання робить можливою ситуацію, за якої заява від акціонера про придбання акцій буде отри­мана вже після укладення договору купівлі-продажу акцій з третьою особою і внаслідок використання таким акціонером способу правово­го захисту, передбаченого ч. 5 ст. 7 (пред'явлення позову про переве­дення на нього прав та обов'язків покупця акцій), постраждає не про­давець (його правочин не буде визнаний недійсним), а добросовісний набувач акцій. З одного боку, Закон не вказує, що переважне право акціонера слід вважати реалізованим у випадку отримання від нього заяви про використання такого права протягом строку переважного права. За відсутності спеціальних положень і важаючи, що здійснен­ням переважного права є волевиявлення акціонера у формі відповідної заяви, ми мали б дійти висновку про застосування загаль­них норм ст. 255 ЦКУ, де говориться, що якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку; при цьому письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно. З іншого боку, як наголошувалося вище, абз. 4 ч. З ст. 7 Закону припинення строку переважного права до його спливу пов'язує саме з отриманням письмових заяв від акціонерів та товари­ства, так само як і його перебіг починається з дня отримання товари­ством повідомлення від акціонера-продавця (абз. 1 та 4 ч. З ст. 7). З точки зору практичної доцільності інтерпретація строку переважно­го права як такого, що окреслює граничні часові межі для отримання заяв від суб'єктів переважного права, має очевидні переваги перед по­передньою позицією, яка створює стан невизначеності і для акціонера-продавця (незрозуміло, коли ж можна нарешті «наважитися» укласти договір з третьою особою), і для самого товариства (адже можливе от­римання заяви від акціонера протягом строку переважного права вже товариства), і для третьої особи контрагента, чиї права за договором купівлі-продажу акцій можуть бути вразливими для вимог зацікавле­ної особи. Для уникнення подібних проблем доцільно прямо закріпи­ти в Законі положення, згідно з яким акціонер вважатиметься таким, що відмовився від свого переважного права на придбання акцій, якщо протягом строку переважного права було отримано його письмову за­яву про відмову від використання такого права або не отримано жод­ної заяви. Щоправда, в цьому випадку саме такий акціонер буде нести ризики, пов'язані з роботою відділень поштового зв'язку.

Якщо акції бажають придбати два чи більше акціонери, кількість акцій, яку кожний з них має право придбати, виходячи з кількості на­лежних їм акцій, очевидно, повинно визначати також товариство; За­кон, як зазначалося, встановлює принцип пропорційності під час ре­алізації переважного права одночасно декількома акціонерами, не пе­редбачаючи для акціопера-продавця свободу вибору контрагента за правочином (на відміну від ч. З ст. 362 ЦКУ, що регулює переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності) та не перед­бачаючи можливості встановлення альтернативного порядку здійснення цього права в статуті товариства чи за домовленістю між акціонерами (на відміну від абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦКУ, що регулює перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи). Норма абз. 1 ч. З ст. 7 щодо забезпе­чення пропорційності при придбанні акцій суб'єктами переважного права є новелою вітчизняного акціонерного законодавства, відсут­ність якої породжувала у минулому суперечки щодо можливості зас­тосування в порядку аналогії закону вказаних норм у випадку, якщо статут закритого акціонерного товариства не регулював порядку ре­алізації переважного права (хоча позиція ВСУ, висловлена у п. 32 Пос­танови Пленуму «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», та Президії ВГСУ у п. 3.12 Рекомендацій «Про практику зас­тосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпора­тивних відносин» однозначна: у разі неврегульованості в установчих документах акціонери мають переважне право купівлі пропорційно кількості належних їм акцій).

Як наголошувалося, реалізація акціонерами переважного права можлива за незмінності умов продажу акцій, які були узгоджені акціонером-продавцем та третьою особою і які були вказані у повідомленні. Акціонер, який бажає укласти договір купівлі-продажу, не має права вимагати виключення чи зміни будь-якої з цих умов, яку він вважає обтяжливою чи такою, що спрямована на перешкоджання реалізації переважного права акціонерами товариства. Якщо ціна, за якою певний акціонер виявив бажання придбати акції, нижча тієї, що зазначена в пропозиції третій особі, акціонер-продавець не пов'язаний зобов'язанням укласти договір купівлі-продажу акцій з таким акціонером. Відповідь на запитання, чи зобов'язаний акціонер-прода­вець укласти договір купівлі-продажу з іншим акціонером, що бажає придбати не весь пакет акцій, який пропонується до продажу, а лише його частину (за відсутності заяв від інших акціонерів про прийняття пропозиції про придбання акцій), виходячи з текстуального аналізу абз. 2 ч. 4 ст. 7 Закону, повинна даватися негативна: зазначена норма говорить про «переважне право на придбання всіх акцій, що пропонуються для продажу», невикористання якого акціонерами приватного товариства та/або самим товариством протягом встановленого зако­ном або статутом строку обумовлює можливість продажу акціонером своїх акцій третій особі за ціною та на умовах, які були повідомлені товариству та його акціонерам. Дійсно, вартість пакета акцій завжди вища за суму вартостей кожної окремої акції, оскільки визначається вона можливістю більш впливової участі в управлінні акціонерним товариством. Якби продавець повинен був дробити пакет, що відчу­жується, укладаючи договір купівлі-продажу щодо частини своїх акцій, він був би змушений продати акції, що залишилися, за значно нижчою ціною або не зміг би продати їх взагалі, оскільки третя особа може втратити зацікавленість у їх придбанні. Разом з тим, такий акціонер може і погодитися на пропозицію продажу частини початко­вого пакета, при цьому повторне дотримання процедури повідомлен­ня про намір укласти договір купівлі-продажу такого зменшеного па­кета акцій не потрібне, оскільки його контрагентом виступатиме акціонер товариства.

Закон не встановлює спеціальних вимог стосовно акцій, які були придбані самим товариством у випадку реалізації ним свого переваж­ного права. Отже, на них поширюється правовий режим, аналогічний режиму інших викуплених товариством акцій — згідно з абз. 1 ч. З ст. 66 Закону, такі акції не враховуються у разі розподілу прибутку, голосу­вання та визначення кворуму загальних зборів; вони повинні бути продані товариством або анульовані відповідно до рішення загальних зборів акціонерів протягом одного року з моменту придбання. Таким чином, акціонери, які відмовилися від реалізації свого переважного права, протягом цього строку можуть передумати і придбати ці акції.

У разі порушення переважного права на придбання акцій будь- який акціонер та/або саме товариство (якщо статутом товариства пе­редбачене переважне право товариства на придбання акцій товарист­вом) має право вимагати в судовому порядку переведення на них прав та обов'язків покупця акцій (ч. 5 ст. 7). Такий спосіб правового захис­ту є більш доцільним, порівняно із визнанням правочину купівлі-про­дажу недійсним та наступною реституцією. Наведене положення є но­велою українського акціонерного законодавства; його відсутність по­роджувала неоднозначну позицію судових органів щодо можливості застосування в порядку аналогії закону ч. 4 ст. 362 ЦКУ щодо наслідків продажу частки у праві спільної часткової власності з пору­шенням переважного права купівлі. Так, якщо у п. 32 Постанови Пле­нуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» вказувалося, що наслідком порушення переважного права є право будь-якого акціонера ЗАТ вимагати в судовому порядку переведення на нього прав та обов'язків покупця за аналогією з нормою ч. 4 ст. 362 ЦКУ, то позиція Президії ВГСУ, викладена у п. 3.12 Рекомендацій «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що ви­никають з корпоративних відносин», категорично негативна: оскільки між акціонерами закритого акціонерного товариства відсутні відноси­ни спільної часткової власності, у господарських судів відсутні підста­ви для застосування ч. 4 ст. 362 ЦКУ у вирішенні спорів, пов'язаних із захистом переважного права на придбання акцій закритого акціонер­ного товариства, що продаються (хоча в цілому визнавалася мож­ливість застосування альтернативних способів захисту цивільних нрав, якщо вони не суперечать законодавству і не порушують прав інших осіб).

Спеціальний строк позовної давності за такою вимогою становить три місяці з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або по­винні були дізнатися про таке порушення (ч. 5 ст. 7) (на відміну від аналогічного способу захисту переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності за позовом співвласника, де спеціальна позовна давність законодавчо встановлена в один рік — абз. 2 ч. 4 ст. 362 ЦКУ). Запровадження такого обмеження має за ме­ту забезпечити стабільність обігу акцій приватних акціонерних това­риств шляхом унеможливлення заміни сторони в договорі купівлі- продажу акцій за рішенням суду поза межами встановленого скороче­ного строку позовної давності.

Як зазначається в п. 6 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», справи за позовами акціонерів про переведення на акціонера прав та обов'язків покупця акцій у зв'язку з наявністю переважного права на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства, підвідомчі (підсудні) господарським судам. Президія ВГСУ у п. 3.12 Рекомендацій «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» зазначає, що оскільки переважним правом на придбання акцій, які продаються, наділені всі акціонери акціонер­ного товариства, господарський суд під час вирішення спору, пов'яза­ного з порушенням переважного права, повинен залучати до участі у справі всіх акціонерів такого товариства. Відповідачем за вказаним позовом виступатиме набувач акцій, який у разі задоволення позову перестає бути стороною у договорі купівлі-продажу акцій і може ви­магати від продавця відшкодування завданих йому збитків на підставі ст. 661 ЦКУ; продавець акцій має бути залучений до участі у справі на стороні покупця.

Закон не розкриває, що ж слід вважати порушенням переважного права на придбання акцій. Очевидно, що продаж акцій без повідом­лення товариства та інших акціонерів або продаж до спливу строку переважного права слід безапеляційно кваліфікувати як порушення такого переважного права. Питання може виникнути стосовно укла­дення договору купівлі-продажу акцій на інших умовах, ніж ті, що бу­ли повідомлені акціонерам, які відмовилися від реалізації переважно­го права. Так, якщо договір було укладено за більш низькою ціною, ніж було вказано у повідомленні, така дія має розглядатися як одноз­начне порушення переважного права; разом з тим, і укладення догово­ру за вищою ціною, так само як і будь-який інший відхід від первинно заявлених умов купівлі-продажу, незалежно від того, чи можна вважа­ти такий відхід поліпшенням чи погіршенням становища продавця, слід також розглядати як порушення переважного права, оскільки абз. 2 ч. 4 ст. 7 Закону уповноважує акціонера продати акції третій особі вик­лючно за ціною та на умовах, що повідомлені товариству та його акціонерам. Приховання акціонером-продавцем будь-якої умови купівлі-продажу, що може вплинути на намір інших акціонерів ско­ристатися переважним правом (наприклад, умови щодо можливості односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково), можна також кваліфікувати як порушення переважного права.

Очевидно, що рано чи пізно постане питання про можливість обхо­ду положень Закону та статутів приватних товариств щодо переваж­ного права за допомогою класичних схем, таких як укладання догово­ру дарування на одну (декілька) акцій з метою зробити третю особу акціонером з наступним продажем їй всього цільового пакета акцій без виконання передбачених вимог, або ж шляхом внесення акцій приватного акціонерного товариства як внесок до статутного капіталу господарського товариства. З одного боку, Закон, як і ч. З ст. 81 ГКУ, говорить про «продаж» та «намір продажу» акцій третій особі як підставу виникнення переважного права в акціонерів та товариства, що дозволяє говорити про поширення законодавчих та статутних об­межень лише на договори купівлі-продажу та міни (до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ст. 716 ЦКУ), у зв'язку з чим п. 32 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» наголошує на необхідності вважати купівлею-гіродажем акцій ЗАТ також і передання їх у власність за договором міни)[3]. У п. 3.11 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що ви­никають з корпоративних відносин» також відзначається, що пере­важне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства, поширюється лише на випадки продажу акцій закритого акціонерного товариства, а не на інші випадки їх відчуження. Як свідчать матеріали судової практики, суди не схильні визнавати, наприклад, договори дарування акцій закритих акціонер­них товариств удаваними без наявності належних доказів, зокрема, доказів, що підтверджують оплатний характер такого договору (див., наприклад, постанову ВГСУ від 3 червня 2008 р. у справі № 25/220-07 за позовом АТЗТ «Феріт» про визнання недійсним договору, переве­дення прав та обов'язків покупця). З іншого боку, ч. 7 ст. 7 робить зас­тереження про те, що зазначене переважне право акціонерів приват­ного товариства не поширюється лише на випадки переходу права власності на цінні папери цього товариства в результаті їх спадкуван­ня чи правонаступництва. З цього положення випливає, що інші похідні способи набуття права власності на акції приватного акціонерного товариства підпадають під дію ст. 7, і суд може задоволь­нити відповідний позов акціонера (товариства) про переведення на нього прав та обов'язків покупця акцій, давши розширене тлумачення положенням ст. 7, і зокрема, поняттю «продаж акцій». Очевидно, по­ложення ч. 7 ст. 7 у наведеному формулюванні внесено в Закон з пря­мою метою захистити приватні акціонерні товариства від «рейдер- ських атак», під час яких раніше використовувалися наведені нами схеми придбання акцій закритих акціонерних товариств.

Частина 8 ст. 7 Закону стосується давно назрілого в практиці пи­тання щодо порядку звернення стягнення та реалізації заставле­них акцій товариства, статут якого передбачає переважне право акціонерів на їх придбання. У цій нормі визначено, що у разі виник­нення права звернення стягнення на акції у зв'язку з їх заставою, відчуження таких акцій здійснюється з дотриманням переважного права акціонерів на такі акції. Однак спеціальний правовий режим, передбачений для реалізації цього виду заставленого майна, порушує ряд важливих практичних питань, що залишені законодавцем без відповіді.

По-перше, неможливим без дотримання зазначених процедур стає такий позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет забезпечу­вального обтяження, як його передача у власність заставодержателю в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання (п. 1 ч. і ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІУ), якщо тіль­ки заставодержателем не є інший акціонер цього товариства. Тільки отримання від кожного акціонера та товариства письмових відмов від використання переважного права може забезпечити такому заставо­держателю можливість звернути у свою власність заставлений пакет акцій. При цьому слід зауважити, що такими заявами про відмову від переважного права не слід «запасатися» заздалегідь: в абз. 4 ч. З ст. 7 зазначено про «припинення» строку переважного права у разі отри­мання письмових відмов від акціонерів і товариства до його спливу, отже, тільки після виникнення юридичного факту, що обумовлює по­чаток перебігу цього строку — отримання товариством повідомлення від акціонера, яке, у свою чергу, може направлятися тільки після ви­никнення підстави для звернення стягнення — варто забезпечити от­римання таких відмов. Потрібно також ураховувати, що існує ймовірність ухилення заставодавцем-акціонером, який не виконав ос­новне зобов'язання, від повідомлення товариства про майбутній пе­рехід права власності на його акції, що може зробити всю позасудову процедуру звернення стягнення на заставлені акції нездійсненною. По-друге, продаж заставодержателем предмета застави шляхом безпосереднього укладання договору купівлі-продажу із третьою особою або з публічних торгів як позасудовий спосіб звернення стяг­нення на предмет обтяження (п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень») також пов'язаний з необхідністю виконання передбачених формальнос­тей. І навіть у тому випадку, якщо звернення стягнення та реалізація заставлених акцій відбуваються на підставі рішення суду в порядку, передбаченому ст.ст. 590-591 ЦКУ, вимоги ст. 7 Закону залишаються в силі, оскільки новий Закон, на відміну від ч. 1 ст. 362 ЦКУ, що регу­лює переважне право купівлі частки в праві спільної часткової влас­ності, такого винятку, як «продаж з публічних торгів», не передбачив. Отже, учасниками публічних торгів у формі закритого аукціону мо­жуть бути тільки акціонери цього акціонерного товариства, тому що присутність на торгах третіх осіб і тим більше укладення з ними дого­вору купівлі-продажу робить ймовірність задоволення судом позову зацікавленого акціонера про переведення на нього прав та обов'язків покупця досить високою. Повідомлення товариству про проведення торгів у цьому випадку, очевидно, має направляти організатор торгів; строк проведення торгів після надіслання повідомлення повинен ура­ховувати строк, передбачений законом (статутом) для реалізації пере­важного права акціонерів. Інший варіант (проведення торгів серед не­обмеженого кола учасників з наступним надісланням організатором торгів пропозиції про придбання акцій за ціною, що запропонована пе­реможцем аукціону) навряд чи можна визнати прийнятним: небагато знайдеться бажаючих взяти участь у торгах, якщо переможець торгів не тільки не зможе укласти договір купівлі-продажу відразу після оформлення протоколу проведення публічних торгів і змушений буде два місяці й десять днів чекати волевиявлення своїх потенційних кон­курентів, а й взагалі може бути позбавлений можливості придбання акцій у випадку, якщо таке волевиявлення виявиться позитивним.

Якщо тільки один з акціонерів виявить бажання взяти участь у публічних торгах, заставлені акції можуть бути ним придбані за по­чатковою ціною, визначеною в договорі застави або рішенні суду. Як­що ж жоден з акціонерів протягом передбаченого строку не виявить наміру взяти участь у торгах, публічні торги варто визнати такими, що не відбулися, з наслідками, установленими ч. З ст. 591 ЦКУ (предмет застави за згодою заставодержателя та заставодавця може бути пере­даний у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом).

11. Однією із ключових вимог до здійснення цілого ряду правочинів акціонерного товариства є вимога щодо відчуження (придбан­ня) певного майна за ціною, що відповідає його ринковій вартості. Відхилення цін від такої ринкової вартості або не допускаються За­коном взагалі, або допускаються у передбаченому інтервалі, вихід за межі якого вимагає обов'язкового мотивування (див. абз. 1 ч. З ст. 23). При цьому не має значення факт заподіяння товариству збитків при здійсненні правочину, де ціна відчужуваного майна була встановлена нижче рівня його ринкової вартості — відповідні вимоги Закону вима­гають буквального їх виконання.

Так, термін «ринкова вартість майна» («ринкова вартість цінних паперів») використовується законодавцем:

при визначенні поняття значного правочинну (п. 4 ч. 1 от. 2) і кри­теріїв віднесення питання про його вчинення до компетенції того або іншого органу товариства (ч. 1 та 2 ст. 70);

при встановленні критерію відповідності ціни майна, внесеного засновниками акціонерного товариства в рахунок оплати акцій това­риства (ч. 2 ст. 11);

при визначенні мінімальної ціни, за якою товариство може здійснювати розміщення або продаж кожної акції, яку воно викупило, крім передбачених Законом випадків (ч. 1 ст. 22, абз. 2 ч. З ст. 66);

при встановленні критерію відповідності грошової оцінки май­на, внесеного як плата за цінні папери, у разі розміщення цінних па­перів публічного акціонерного товариства чи у разі, якщо вноситься майно, яке перебуває в державній або комунальній власності (абз. 1 ч. З ст. 23) (створення господарських товариств на базі державного майна або майна, що перебуває в комунальній власності, належить до числа обов'язкових випадків проведення оцінки майна також відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та про­фесійну оціночну діяльність в Україні»);

при визначенні мінімальної ціни придбання акцій, що придбаваються в акціонерів особою, яка придбала 50 і більше відсотків простих акцій товариства (ч. 4 ст. 65);

при визначенні мінімальної ціни викупу акції як у випадку здійснення такого викупу за ініціативою товариства, так і у випадку обов'язкового викупу акцій на вимогу акціонерів (абз. 7 ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 69).

Разом з тим, поняття ринкової вартості саме по собі досить розплив­часте і без чітко встановлених правил щодо її визначення не буде мати бажаного ефекту. Об'єктивність ринкової вартості досягається завдяки обов'язковому залученню незалежного суб'єкта оціночної діяльності, відповідно до результатів оцінки якого визначений у Законі орган това­риства затверджує ринкову вартість майна (цінних паперів).

Регламентації порядку визначення ринкової вартості майна прис­вячена ст. 8 Закону. Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 8, ринкова вартість майна у разі його оцінки відповідно до цього Закону, інших актів законодав­ства або статуту акціонерного товариства, визначається на засадах не­залежної оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Згідно з ч. 1 ст. З Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та про­фесійну оціночну діяльність в Україні», оцінка майна є процесом виз­начення його вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом прак­тичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Суб'єктами оціночної діяльності виступають, зокрема, суб'єкти господарювання, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності (ч. 1 ст. 5 зазначеного Закону). Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 8 нового Закону, рішення про залучення суб'єкта оціночної діяльності — суб'єкта господарювання приймаєть­ся наглядовою радою товариства, а у випадку, якшо акціонерне това­риство перебуває в процесі створення — установчими зборами. Оцінка майна проводиться на підставі договору між суб'єктом оціноч­ної діяльності та замовником оцінки. Затвердження умов договору, що укладатиметься з оцінювачем майна товариства, встановлення розміру оплати його послуг, у силу п. 20 ч. 2 ст. 52 Закону, також нале­жить до виключної компетенції наглядової ради товариства. Обме­ження щодо проведення оцінки майна встановлені ст. 8 Закону Ук­раїни «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (зокрема, не допускається проведення суб'єктом оціночної діяльності оцінки майна своїх засновників (учасників), а та­кож майна, що належить йому або оцінювачам, які працюють у його складі). За результатами проведення незалежної оцінки складається звіт про оцінку майна, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна (ч. 4 ст. З, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»),

Частина 2 ст. 8 Закону, що коментується, передбачає різні способи визначення ринкової вартості емісійних цінних паперів акціонер­ного товариства залежно від ринку їхнього обігу:

ринкова вартість емісійних цінних паперів, які не перебувають в обігу на фондових біржах, визначається як вартість цінних паперів, визначена відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність;

ринкова вартість емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, визначається як вартість цінних паперів, визначена відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок. Ринкова вартість таких акцій відповідає їх біржовому курсу, що встановлюється на підставі котирування цінних паперів і опри­люднюється відповідно до правил фондової біржі. Згідно з абз. 6 п. 1 Розділу 1 Положення про функціонування фондових бірж, біржовий курс являє собою ринкову ціну цінного папера, яка визначається за результатами біржових торгів на підставі виконаних біржових конт­рактів, у яких передбачено, що термін їх виконання не перевищує трьох днів з моменту їх укладення. Закон не вказує на порядок визначення ринкової вартості емісійних цінних паперів, які знаходяться в обігу на кількох організаторах торгівлі (зокрема, чи повинна така вартість виз­начатися за найменшим чи найбільшим з біржових курсів, визначених та оприлюднених на кожному з таких організаторів торгівлі, або за певною середньозваженою величиною).

Повноваження щодо затвердження ринкової вартості майна (цінних паперів) Закон у ч. З ст. 8 покладає на наглядову раду, а якщо акціонерне товариство перебуває в процесі створення — на установчі збори. У випадку затвердження ринкової вартості емісійних цінних паперів, що не перебувають в обігу на фондових біржах, наглядова ра­да повинна керуватися висновком про вартість таких цінних паперів, що викладений у звіті про оцінку майна, а у випадку затвердження ринкової вартості емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, наглядова рада приймає рішення на підставі біржового курсу, що склався в результаті торгів на фондовій біржі, на визначену дату.

У контексті викладеного може виникнути питання про правові наслідки укладення правочину акціонерним товариством, ціна пред­мета якого буде істотно відрізнятися від його ринкової вартості. Даючи на нього відповідь, необхідно враховувати наступне. Норми коментованої статті спрямовані лише на встановлення спеціальної процедури визначення ринкової вартості майна, відповідно до якої повинна визначатися ціна правочину; правові наслідки недотримання законодавчої вимоги щодо відповідності ціни правочину ринковій вартості його предмета повинні визначатися в кожному конкретному випадку окремо. У ряді випадків Закон прямо передбачає нікчемність таких правочинів. Так, згідно з ост. абз. ч. 1 ст. 66, правочини щодо пе­реходу права власності на акції, що викуповуються, до товариства, вчинені за ціною, відмінною від ціни, вказаної в рішенні загальних зборів про викуп, є нікчемними; така ціна викупу не може бути мен­шою за ринкову вартість акцій. Згідно з абз. З ч. З ст. 66 Закону, пра­вочини щодо переходу права власності на викуплені товариством акції, вчинені з порушеннями вимог Закону, зокрема щодо ціни про­дажу, яка не може бути меншою за їх ринкову вартість, є нікчемними. Однак у випадку, передбаченому абз. 1 ч. З ст. 23 Закону, відмінність затвердженої ринкової вартості майна від визначеної оцінювачем ви­магає від наглядової ради лише належного мотивування. Визнання недійсними всіх правочинів з акціонерним товариством, ціна предмета яких відрізняється від його ринкової вартості, поставило б у важке становище насамперед контрагента товариства, який може і не знати, за якою ціною (ринковою чи ні) товариство вчиняє з ним правочин купівлі-продажу майна. Недотримання внутрішніх корпоративних про­цедур, зокрема процедури визначення та затвердження ринкової вар­тості майна товариства, не повинно розглядатися як підстава недійсності правочинів із третіми особами, крім випадків доведеної реальної або передбачуваної поінформованості таких осіб про недот­римання зазначених процедур. Водночас, якщо ціна правочину вияви­лася меншою за ринкову вартість відчужуваного майна, що заподіяло збитки акціонерному товариству, можливе притягнення посадових осіб товариства, які вчинили цей правочин від імені товариства, до відповідальності перед товариством на підставі ч. 2 ст. 63 Закону.

Виходячи з наведених міркувань, можна припустити, що в тому випадку, якщо недійсність правочину, ціна предмета якого відмінна від його ринкової вартості, прямо не передбачена в Законі, дії органів товариства щодо навмисного встановлення ціни предмета правочину на рівні, який істотно відрізняється від його ринкової вартості, не по­винні розглядатися як підстава недійсності такого правочину, вчине­ного з добросовісним контрагентом.