ЗНАЧНІ ПРАВОЧИНИ

1. Урегулювання порядку здійснення значних правочинів на зако­нодавчому рівні є новелою вітчизняного акціонерного законодавства — раніше питання санкціонування вищими органами товариства знач­них правочинів і критерії їх віднесення до такої категорії регулювали­ся виключно на локально-нормативному рівні. Здійснення ризикових операцій на істотну суму може негативно позначитися на фінансово­му становищі товариства та на ринковій вартості його акцій, і це обу­мовлює необхідність контролю за діями менеджменту з боку загальних зборів та наглядової ради; разом з тим, необхідність прийняття рішен­ня про вчинення кожного такого правочину виключно на загальних зборах підвищує витрати, пов'язані із здійсненням відповідної опе­рації, та знижує оперативність в управлінні діяльністю акціонерного товариства. Це обумовлює потребу в збалансованому та диференційо­ваному підході до регулювання правочинів, здійснення яких явно ви­ходить за рамки поточної господарської діяльності товариства, який і був покладений в основу положень ст. 70 нового Закону.

Визначення поняття значного правочину дається в п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону, де він характеризується як правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), учинений акціонерним това­риством, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його пред­метом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності. Таким чином, вартісний критерій є основним для виділення категорії значних правочинів за новим Законом; у разі відповідності цьому критерію на правочин по­ширюються спеціальні вимоги щодо прийняття рішення про його вчинення, передбачені Законом. Під «вартістю активів товариства» у цьому контексті варто розуміти їх балансову вартість, визначену за даними річної фінансової звітності на останню звітну дату. При цьому для цілей співвідношення із сукупною балансовою вартістю активів товариства за основу приймається ринкова, а не договірна і не балан­сова, вартість предмета правочину, визначена на підставі ст. 8 Закону, очевидно, на дату прийняття рішення про його вчинення. Ця вимога унеможливлює обхід положень ст. 70 Закону шляхом вказівки в дого­ворі свідомо заниженої вартості його предмета (наприклад, у випадку конфлікту інтересів особи, яка укладає правочин від імені товариства).

Поряд з цим основним критерієм віднесення правочинів до кате­горії значних статут акціонерного товариства може визначити ряд до­даткових критеріїв (абз. 2 ч. 1 с г. 70), і у такий спосіб звузити спектр правочинів, вчинення яких підлягає санкціонуванню визначеними органами товариства (наприклад, тільки правочини щодо відчуження активів (певної категорії активів) на суму, що перевищує визначене Законом граничне значення). Слово «додаткові» (а не, наприклад, «інші»), що вживається законодавцем щодо критеріїв віднесення пра­вочинів до категорії значних, які можна визначити в статуті, вказує на те, що основним критерієм повинен залишатися вартісний, який ха­рактеризується тими показниками, які встановлені Законом. Наприк­лад, статут не може встановлювати мінімальну величину ринкової вартості предмета значних правочинів, рішення про вчинення яких приймається наглядовою радою, в 5 або, навпаки, 20 відсотків вар­тості активів товариства, оскільки Законом відповідний мінімальний показник встановлений на рівні 10 відсотків вартості активів. Іншими словами, правовий режим значного правочину не може в силу статуту поширюватися на правочини, які не є значними з огляду на законо­давчо встановлений показник, однак, норми статуту можуть зменши­ти коло значних правочинів, рішення про вчинення яких мають прий­матися у спеціальному порядку, виключно шляхом запровадження додаткових, окрім вартісного, критеріїв кваліфікації правочинів як значних. На цей момент необхідно звернути увагу при приведенні акціонерними товариствами своїх статутних положень щодо визна­чення значних правочинів у відповідність із вимогами Закону.

Під правочином ч. 1 ст. 202 ЦКУ розуміє дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Як заз­начається в Узагальненні ВСУ «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24 листопада 2008 р., термін «правочин» включає в себе терміни «договір», «угода», «до­мовленість», при цьому договір та угода є тотожними поняттями, а термін «домовленість» слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укла­дення договору. Значними можуть бути не тільки правочини щодо купівлі-продажу майна або надання послуг; так, на укладення догово­ру застави майна, за яким ринкова вартість предмета застави переви­щує встановлений у Законі показник, також будуть поширюватися положення ст. 70 Закону; в іншому випадку, конструкція договору застави, що передбачає позасудовий порядок звернення стягнення на предмет застави з переходом його у власність заставодержателя, стала б зручним способом обходу зазначених законодавчих поло­жень. Єдиний виняток зі спеціального порядку прийняття рішення про вчинення значного правочину п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону передбачено для правочинів з розміщення товариством власних акцій (при цьому не ясно, чому воно не поширюється на випадки розміщення товари­ством інших емісійних цінних паперів). Отже, будь-який правочин, що не охоплюється цим винятком і ринкова вартість предмета якого виходить за встановлені Законом межі, може вважатися значним правочином.

Слід звернути увагу на той факт, що Закон говорить лише про особливий порядок прийняття рішення про вчинення одиничного значного правочину, ринкова вартість предмета якого підпадає під встановлені законодавцем кількісні критерії, але не згадує про вчи­нення кількох взаємопов'язаних правочинів, які в сукупності можуть підпадати під категорію значного правочину. Взаємопов'язаними прийнято вважати такі правочини, які вчиняються задля досягнення єдиної економічної мети, при цьому відмова від здійснення єдиного правочину може бути зумовлена як економічною доцільністю, так і наміром обходу вимог закону. Разом з тим, вказівка на взаємо­пов'язані правочини при визначенні поняття значного правочину по­роджує серйозну проблему встановлення критеріїв такої взаємо- пов'язаності. Так, у п. 5.2.2 Рекомендацій з найкращої практики корпо­ративного управління міститься формулювання деяких підстав для віднесення кількох правочинів до категорії взаємопов'язаних (зокрема, якщо вони є частиною одного великого правочину, якщо їх сторонами є ті ж самі особи або їх афілійовані (пов'язані) особи, якщо предметом та­ких правочинів є майно (роботи, послуги) одного виду тощо). Новий же Закон обмежується лише, на наш погляд, не зовсім вдалою нормою, яка міститься в ч. 5 ст. 70 і забороняє ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого цим Законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину. Дійсно, найбільш простий спосіб об­ходу ст. 70 Закону — це розділити предмет одного правочину на кілька частин (звичайно за умови його подільності) та вчинити щодо кожної з них окремий правочин, ринкова вартість предмета якого становитиме менше 10 % вартості активів товариства. Однак тотожність предмета кількох правочинів (коли ним виступає аналогічне за видом та за вартістю майно) — лише одна з можливих кваліфікуючих ознак взаємо-пов’язаності правочинів, і для недобросовісного керівництва акціонер­ного товариства буде неважко обійти цю норму, використовуючи інші способи вчинення взаємопов'язаних правочинів.

Вимоги до порядку вчинення значного правочину застосовуються як додаткові до інших вимог щодо порядку вчинення певних правочинів, передбачених законодавством або статутом акціонерного товариства (ч. 4 ст. 70). Так, якщо правочин, щодо вчинення якого є заінтересо­ваність, одночасно відповідає критеріям значного правочину, прий­няття рішення про його вчинення повинне відбуватися з урахуванням як вимог, передбачених ст. 70, так і вимог ст. 71 Закону. Якщо ринко­ва вартість предмета правочину із заінтересованістю становить понад 25 відсотків вартості активів товариства, для його вчинення необхідно як рішення наглядової ради, що легалізує цей правочин, який здійснюється в умовах конфлікту інтересів, та знімає питання про за­подіяння шкоди товариству фактом заінтересованості, так і рішення загальних зборів, які вирішують нитання про доцільність вчинення такого правочину в принципі. Якщо зазначене питання наглядовою радою не вирішується по суті та виноситься на розгляд загальних зборів, рішення, прийняте загальними зборами з питання про вчинен­ня такого значного правочину, знімає, зокрема, і питання про на­явність конфлікту інтересів (проте питання наявності конфлікту інте­ресів, на наш погляд, має бути предметом окремого розгляду акціоне­рами на загальних зборах). Більш докладно питання вчинення правочинів, щодо яких є заінтересованість, буде розкрите далі.

2. Компетенція органів акціонерного товариства щодо прийняття рішення про вчинення значних правочинів і порядок прийняття такого рішення, відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 70 Закону, залежать від ринкової вартості предмета таких правочинів. Згідно з цими нормами:

а)    рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вар­тість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів товариства за даними останньої річної фінан­сової звітності акціонерного товариства, приймається наглядовою радою (абз. 1 ч. 1 ст. 70);

б)    рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вар­тість майна або послуг, що є його предметом, перевищує 25 відсотків вартості активів товариства, приймається загальними зборами за по­данням наглядової ради (абз. 1 ч. 2 ст. 70). Порядок прийняття такого рішення залежить від конкретної величини вартості предмета значно­го правочину:

і) якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 відсотків, але менша ніж 50 відсотків вар­тості активів товариства, рішення про вчинення значного правочину на загальних зборах приймається простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій (абз. 2 ч. 2 ст. 70);

іі) якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом тако­го правочину, становить 50 і більше відсотків вартості активів товари­ства, рішення про вчинення значного правочину на загальних зборах приймається трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості (абз. З ч. 2 ст. 70).

Спеціального порядку прийняття рішення про вчинення значного правочину наглядовою радою Закон не визначає. Неприйняття нагля­довою радою рішення про вчинення такого правочину може бути підставою для винесення цього питання на розгляд загальних зборів (абз. З ч. 1 ст. 70); у цьому випадку, виходячи з и. 2 ч. 1 ст. 47, виконав­чий орган сам може виступати ініціатором скликання позачергових загальних зборів, до порядку денного яких включається питання про вчинення значного правочину, або ж наглядова рада, не дійшовши висновку про доцільність вчинення такого правочину, може винести питання щодо його вчинення на загальні збори.

Закон не згадує про те, яка інформація (документи) повинна нада­ватися акціонерам для ознайомлення перед проведенням загальних зборів у випадку винесення питання про вчинення значного правочи­ну на порядок денний. Очевидно, що до такої інформації варто віднес­ти істотні умови проекту договору (договорів), що товариство планує укласти в рамках вчинення значного правочину. Такі умови доцільно зафіксувати в рішенні про вчинення правочину. Наступне укладення договору з іншими істотними умовами, очевидно, має визнаватися вчиненням значного нравочину з порушенням вимог ст. 70 Закону.

Якщо акціонер — власник простих акцій на загальних зборах голо­сував проти прийняття рішення про вчинення значного правочину, п. 2 ч. 1 ст. 68 Закону надає йому право вимагати здійснення обов'язково­го викупу акціонерним товариством належних йому голосуючих акцій, причому таке право не залежить від вартості предмета такого правочину чи порядку прийняття рішення про його вчинення.

Слід підкреслити, що відповідне рішення, яке приймається нагля­довою радою або загальними зборами, у формулюванні Закону зву­чить як «рішення про вчинення значного правочину», але не про «схвалення» (крім зазначеного випадку), «погодження» або «затверд­ження». У такий спосіб законодавець намагався підкреслити, що ви­конання зазначеної внутрішньої корпоративної процедури не може відбуватися постфактум, після укладення значного правочину, тому що виконавчий орган виступає не більш ніж ініціатором таких правочинів, питання про вчинення яких віднесене до виключної компе­тенції наглядової ради або вищого органу акціонерного товариства.

3. Законом передбачається можливість на загальних зборах прий­няти рішення про попереднє схвалення значних правочинів, які мо­жуть ним вчинятися протягом не більш як одного року (ч. З ст. 70). Раціональність цього нормативного положення очевидна: було б не­розумно вимагати проведення загальних зборів акціонерів щоразу, ко­ли потрібно прийняти рішення про вчинення значного правочину, особливо якщо товариство за характером своєї діяльності часто укла­дає нравочнни щодо майна або послуг з істотною вартістю.

Для таких випадків законодавцем передбачені наступні вимоги:

ці нравочнни повинні вчинятися у ході поточної господарської діяльності товариства (наприклад, правочини щодо придбання това­риством сировини, матеріалів, які звичайно використовуються у його виробничій діяльності, щодо реалізації готової продукції, здійснення торгових правочинів щодо великих оптових партій товарів ком­панією, для якої цей вид діяльності є основним тощо) і при цьому на дату проведення загальних зборів неможливо визначити, які конкрет­но значні правочини вчинятимуться акціонерним товариством під час такої діяльності протягом не більш як одного року;

у рішенні загальних зборів повинні чітко зазначатися характер правочинів та їх гранична вартість. Відсутність вказівки на харак­тер значних правочинів, які попередньо схвалюються загальними збо­рами, дата б менеджменту занадто велику свободу дій, тому що при бажанні тлумачити поняття «поточної господарської діяльності» можна досить широко. Так, може виникнути спір щодо віднесення до категорії «поточної господарської діяльності» придбання товарист­вом обладнання для модернізації виробництва товарів, яким звичайно займається підприємство, або укладення кредитного договору для оп­лати оптових партій товарів, що закуповуються торговою компанією для наступної роздрібної реалізації; з одного боку, такі правочини ніби і пов'язані з його звичайною діяльністю, а з іншого, вони явно вихо­дять за рамки поточних. Термін «гранична вартість» можна інтерпре­тувати і як величину, що встановлюється стосовно всіх значних пра­вочинів у сукупності, які виконавчий орган може здійснити за рік (по суті, таку граничну вартість можна назвати «вартісною квотою знач­них правочинів»), і як граничну величину вартості предмета кожного ок­ремого правочину (останній! варіант, на наш погляд, є більш доцільним).

Закон не встановлює виключень для значних правочинів, які укла­даються між афілійованими особами (такі правочини, очевидно, бу­дуть вимагати дотримання зазначених корпоративних процедур як у контролюючій, так і в підконтрольній компанії), а також для акціонерного товариства, що складається з одного акціонера (на відміну від п. 7 ст. 79 Федерального Закону РФ «Про акціонерні това­риства», за якими положення про схвалення великого правочину не застосовуються до товариств, що складаються з одного акціонера, який одночасно здійснює функції одноосібного виконавчого органу).

4. Закон також не містить спеціальних положень про правові наслідки вчинення значного правочину без дотримання спеціаль­ного порядку прийняття відповідного рішення. Виходячи з ч. З ст. 42

Закону, що забороняє статутам приватних акціонерних товариств встановлювати більшу кількість голосів акціонерів, необхідних, зок­рема, для прийняття рішення з питання про звернення з позовом у разі недотримання вимог цього Закону при вчиненні значного право­чину, можна дійти висновку про можливість його оскарження в судо­вому порядку за позовом товариства. Уявляється, що значний нравочин, щодо якого не були виконані зазначені корпоративні процедури, має розглядатися як такий, що був укладений з перевищенням повно­важень органом або особою, яка виступає від імені юридичної особи, а тому на нього має поширюватися положення абз. 2 ч. З ст. 92 ЦКУ: такий правочин може бути оскаржений із зазначених підстав тільки у випадку наявності доведеної фактичної або передбачуваної інформованості контрагента акціонерного товариства про відсутність спеціальних повноважень на укладення такого правочину (рішення компетентного органу товариства про його вчинення) від імені акціонерного товариства. При цьому під інформованістю не слід ро­зуміти лише знання положень Закону чи статуту акціонерного това­риства про спеціальний порядок вчинення певних абстрактних нравочинів, що належать до категорії значних, — третя особа може і не знати, скільки відсотків від сукупної вартості активів товариства ста­новить ринкова вартість предмета її договору з товариством і, відповідно, не знати, чи були дотримані всі необхідні внутрішні про­цедури; акціонерне товариство має довести, що третя особа, знаючи про факт недотримання зазначених вимог щодо конкретного значно­го правочину, тим не менш, свідомо уклала його з товариством. Саме такі наслідки передбачені Законом для випадків недотримання вимог Закону стосовно правочинів, щодо вчинення яких є заінтересо­ваність (ч. 1 ст. 72), і в цьому сенсі доречно говорити про можливість застосування аналогії закону.

Слід також звернути увагу на необхідність подання відповідного позову про визнання недійсним значного правочину уповноваженою на те особою. 'Гак, як випливає з рішення Господарського суду Рівнен­ської області від 29 жовтня 2008 р. у справі № 15/96 за позовом до ЗАТ «Центр харчування» та іншої особи про визнання недійсним до­говору купілі-продажу цінних паперів № В-424/Б-250 від 21 травня 2007 р., незважаючи на те, що оспорюваний правочин не пройшов про­цедури погодження спостережною радою товариства як такий, ціна якого перевищує суму, визначену статутом, суд відхилив позовні ви­моги, оскільки воші були заявлені неуповноваженою особою: як голо­ва спостережної ради така особа не мала права вчиняти позов з огля­ду на припинення її повноважень через відкриття ліквідаційної про­цедури; як акціонер вона не уповноважувалась на представництво інтересів товариства, зокрема на звернення до суду за захистом прав останнього. Вітчизняний законодавець свідомо не наділяє акціонерів правом безпосереднього звернення до суду з позовом про визнання недійсним значного правочину (на відміну від п. 6 ст. 79 Федерально­го Закону РФ «Про акціонерні товариства»).

Якщо значний правочин, вчинений без прийняття рішення відповідного органу товариства, не буде оскаржений та визнаний су­дом недійсним, він зберігає свою юридичну силу; це, однак, не означає неможливості товариства звернутися з позовом проти посадової осо­би, що вчинила такий значний нравочин в обхід положень Закону, про відшкодування збитків, заподіяних товариству.

На практиці може виникнути питання про можливість визнання недійсним значного правочину, який був вчинений з порушенням ви­мог ст. 70 Закону, але в подальшому був схвалений рішенням компетент­ного органу. З одного боку, як наголошувалося, санкціонування вчинен­ня такого правочину має бути лише прелімінарним; оскільки рішення про вчинення такого правочину компетентним органом товариства не приймалося, його слід розглядати як укладене представником товари­ства за межами своїх повноважень. Разом з тим, мета запровадження спеціального порядку вчинення таких правочинів полягає в захисті інтересів товариства та його акціонерів; гарантією їх захисту можна розглядати, зокрема, і рішення про схвалення значного правочину вже після його вчинення. На наш погляд, суд може звернути увагу на факт подальшого схвалення такого правочину та залишити його в силі.