ДИВІДЕНДИ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Розділ VI Закону «Дивіденди акціонерного товариства» містить дві статті, що встановлюють порядок виплати дивідендів (ст. ЗО) і об­меження на виплату дивідендів (ст. 31).

1. Право на отримання дивідендів належить до корпоративних прав акціонера. Участь у прибутках акціонерного товариства, поряд із зростанням ринкової вартості акцій, виступає джерелом доходу акціонерів від володіння акціями. Під дивідендами абз. 1 ч. 1 ст. ЗО За­кону розуміє частину чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. При цьому розмір дивідендів, що нарахо­вується за акціями одного типу та класу, має бути однаковий (абз. 1 ч. 1 ст. ЗО). Згідно з абз. З ч. 1 ст. ЗО, дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких зареєстровано у встановленому за­конодавством порядку. Винятком є акції, викуплені акціонерним то­вариством: відповідно до абз. 1 ч. З ст. 66, такі акції не враховуються у разі розподілу прибутку.

Незважаючи на те, що питання про розподіл прибутку і збитків то­вариства має обов'язково вноситися до порядку денного річних загаль­них зборів (абз. З ч. 2 ст. 32), прийняття рішення про виплату дивідендів є правом, а не обов'язком акціонерного товариства; його ре­алізація залежить від ряду факторів, зокрема від наявності прибутку за звітний період. Законодавець встановлює основні джерела виплати дивідендів: їх виплата здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку (абз. 1 ч. 2 ст. ЗО). Під чистим при­бутком розуміється прибуток, що залишається в розпорядженні това­риства за результатами звітного періоду після сплати всіх зобов'язань, у тому числі податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконан­ня яких настав. Чистий прибуток визначається за даними бухгалтерсь­кої звітності товариства. У зазначеній нормі сформульоване загальне правило щодо джерела виплат дивідендів як за простими, так і за привілейованими акціями. Відсутність чистого прибутку звітного ро­ку та нерозподіленого прибутку минулих років унеможливлює випла­ту дивідендів за простими акціями. Щодо виплат дивідендів за привілейованими акціями Закон формулює спеціальне правило: вони не залежать від зазначених фінансових джерел, оскільки у разі відсут­ності або недостатності чистого прибутку звітного року та нероз­поділеного прибутку минулих років виплата дивідендів за привілейо­ваними акціями здійснюється за рахунок резервного капіталу товари­ства (абз. 2 ч. 2 ст. ЗО). Крім того, згідно з ч. 5 ст. 14 Закону, статут акціонерного товариства може передбачати створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями.

Як зазначається в п. 1.2.2 Рекомендацій з найкращої практики кор­поративного управління, акціонерне товариство може мати затвердже­ну дивідендну політику, з якою потенційні інвестори можуть ознайо­митися перед прийняттям інвестиційних рішень. Така дивідендна політика може визначати не тільки частку прибутку, яку підприєм­ство в майбутньому планує спрямовувати на виплату дивідендів, а й обставини, які братимуться до уваги під час визначення певного розміру дивідендів — особливості розвитку бізнесу в минулому періоді, потреби в реінвестуванні частини прибутку, наявність випу­щених привілейованих акцій тощо. Але в будь-якому разі остаточне рішення про виплату або невиплату дивідендів за простими акціями навіть за наявності прибутку прийматиметься загальними зборами акціонерів. Як зазначається у Роз'ясненні ДКЦПФР щодо порядку підготовки та прийняття рішення про нарахування та виплату дивідендів в акціонерних товариствах, затвердженому рішенням ДКЦГІФР від 24 травня 2007 р. № 1165, плановий розмір дивідендів є орієнтовним і може бути змінений на річному засіданні загальних зборів акціонерів залежно від фінансових результатів діяльності акціонерного товариства, наявності обмежень, інших обставин шля­хом прийняття загальними зборами акціонерів рішення про нараху­вання та сплату частини прибутку (дивідендів) у розмірі більшому або меншому, ніж плановий розмір, що передбачався попередніми рішеннями зборів.

Особливостями відрізняється реалізація дивідендної політики тих господарських організацій, корпоративні права у статутних фондах яких належать державі. Як зазначається у ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», господарська ор­ганізація, у статутному фонді якої є корпоративні права держави, за підсумками календарного року зобов'язана спрямувати частину чис­того прибутку на виплату дивідендів. Згідно з п. 5 Порядку формуван­ня та реалізації дивідендної політики держави, затвердженого поста­новою КМУ від 12 травня 2007 р. № 702, базові нормативи та строки перерахування до державного бюджету дивідендів щороку затверджу­ються КМУ за поданням Фонду державного майна та доводяться до суб'єктів управління корпоративними правами. Відповідно до затвер­джених базових нормативів, зазначені суб'єкти забезпечують реалізацію дивідендної політики держави шляхом здійснення заходів щодо прийняття у межах корпоративних прав держави рішень про визна­чення розміру, порядку та строків виплати дивідендів господарськими організаціями відповідно до їх установчих документів та законодав­ства (н. 7 зазначеного Порядку).

2. Серед законодавчих новел, пов'язаних з виплатою дивідендів, можна виділити наступні.

ГІо-перше, Законом встановлена виключна форма виплати диві­дендів — грошова (абз. 2 ч. 1 ст. ЗО); епоха виплат дивідендів про­дукцією підприємства остаточно відійшла у минуле.

По-друге, чітко зафіксований граничний строк виплати дивіден­дів — не пізніше шести місяців після закінчення звітного року (абз. 1 ч. 2 ст. ЗО), тоді як раніше законодавець обмежувався віднесенням зат­вердження строку виплати частки прибутку (дивідендів) до компе­тенції загальних зборів (п. д) ч. 5 ст. 41 Закону України «Про госпо­дарські товариства») (в Анотаціях до п. 2.1.2 Принципів корпоратив­ного управління говорилося, що дивіденди повинні бути виплачені товариством протягом трьох місяців з моменту прийняття загальни­ми зборами акціонерів рішення про виплату дивідендів). Якщо враху­вати, що крайній строк проведення річних загальних зборів — ЗО квітня наступного за звітним року (абз. 2 ч. 2 ст. 32), то виплата дивідендів, рішення про виплату яких було прийняте на зборах, проведених у та­кий крайній строк, повинна відбутися не пізніше ніж через два місяці після прийняття рішення; це потрібно враховувати, призначаючи дату проведення річних загальних зборів, особливо акціонерним товарист­вам з великою кількістю акціонерів. Разом з тим, варто зазначити, що вказаний строк, на наш погляд, є невиправдано великим для приватно­го акціонерного товариства.

По-третє, Законом по-іншому вирішується питання про коло осіб, які мають право на отримання дивідендів. Раніше, згідно з п. б) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства», право на отри­мання частки прибутку (дивідендів) визнавалося за особами, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів. Тепер для кожної виплати дивідендів наглядова рада акціонерного товари­ства встановлює дату складення переліку осіб, які мають право на от­римання дивідендів (абз. 1 ч. 4 ст. ЗО). Право на отримання дивідендів мають особи, що є акціонерами на дату складення зазначеного пе­реліку і внесені до нього. Таке рішення наглядовою радою приймаєть­ся після проведення загальних зборів, на яких було прийняте рішення про виплату дивідендів, і дата складення зазначеного переліку не мо­же передувати даті прийняття рішення про виплату дивідендів (абз. 1 ч. 4 ст. ЗО). Перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів, при документарній формі випуску акцій складається на підставі да­них реєстру власників іменних цінних паперів, що формується реестродержателем на визначену дату, а при бездокументарній формі випуску — на підставі зведеного облікового реєстру, складеного депо­зитарієм на визначену дату (раніше такі реєстри формувалися на дату початку виплати дивідендів, яка вказувалася у рішенні загальних зборів про виплату дивідендів — див. п. 2.7 Положення про порядок одержання інвесторами доходів від володіння корпоративними права­ми в акціонерних товариствах, затвердженого рішенням ДКЦГІФР від 25 грудня 2001 р. № 386).

Оскільки дата складення переліку осіб, які мають право на отриман­ня дивідендів, та дата виплати дивідендів не співпадають, то можливе виникнення питання про те, чи переходить на набувача право на отри­мання нарахованих, але не виплачених дивідендів при відчуженні акції акціонером у період між цими двома датами. Закон вирішує це питання у абз. З ч. 4 ст. ЗО, норма якого передбачає, що у разі відчуження акціоне­ром належних йому акцій після дати складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, але раніше дати виплати дивідендів, право на отримання дивідендів залишається в особи, зазначеної у тако­му переліку. Таке положення не порушує принципу неподільності юри­дичної сукупності прав, утілених у цінному папері, та принципу сліду­вання таких прав за цінним папером, про які зазначалося вище. В цьо­му випадку мова йде не про засвідчуване акцією корпоративне право на отримання частини прибутку акціонерного товариства взагалі, мож­ливість реалізації якого залежить від прийняття відповідного рішення загальними зборами акціонерів, а про право на отримання конкретного нарахованого дивіденду за конкретний період часу, протягом якого виз­начена особа була акціонером товариства. Саме включення особи до зазначеного переліку є останнім з юридичних фактів, сукупний склад яких обумовлює виникнення у такої особи права на отримання дивідендів, і факт наступного переходу права власності на акцію не здатний позбавити таку особу її права. Закон не передбачає іншого вре­гулювання цього питання на договірному рівні, що, однак, не заважає сторонам договору купівлі-продажу акції дійти згоди про передачу про­давцем отриманих ним дивідендів новому акціонеру.

Якщо ж продаж акцій відбувся в період між датою прийняття за­гальними зборами акціонерів рішення про виплату дивідендів і датою складення переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, суб'єктом права на отримання цих дивідендів, очевидно, варто визна­ти нового власника. Як зазначається у п. 2.9 Положення про порядок одержання інвесторами доходів від володіння корпоративними права­ми в акціонерних товариствах, акціонер, включений до реєстру, має право отримати дивіденди незалежно від терміну, протягом якого він був власником акцій. Проте, на наш погляд, більш доцільно було б пе­редбачити, що датою, на яку складається перелік осіб, які мають пра­во на отримання дивідендів, є дата складення переліку осіб, які мають право брати участь у загальних зборах, на яких було прийняте рішен­ня про виплату дивідендів, — тоді б не виникало питання, чому грошо­вий приріст від володіння акцією протягом року, за який роз­поділяється прибуток товариства, дістається особі, що стала акціоне­ром вже після оголошення дивідендів за такий звітний рік.

По-четверте, Закон перерозподілив компетенцію між органами управління стосовно виплати дивідендів: якщо раніше п. д) ч. 5 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» відносив затвердження строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) до компе­тенції загальних зборів, то тепер прийняття самого рішення про випла­ту дивідендів та їх розмір за простими акціями належить до компетенції загальних зборів акціонерного товариства (абз. 1 ч. З ст. ЗО, п.п. 12 та 15 ч. 2 ст. 33), а визначення порядку та строків виплати дивідендів є пре­рогативою наглядової ради (абз. 1 ч. 4 ст. ЗО, п. 14 ч. 2 ст. 52). Розмір дивідендів за привілейованими акціями всіх класів визначається у статуті акціонерного товариства (абз. 2 ч. З ст. ЗО, п. 1 ч. 2 ст. 26). Як зазначалося вище, статутом товариства може передбачатися розміщення кількох класів привілейованих акцій з різним розміром дивідендів; у цьому випадку статутом має визначатися не тільки розмір, а й черговість виплати дивідендів акціонерам — власникам привілейованих акцій кожного класу (п. 1 ч. 2 ст. 26). Визначення розміру дивідендів за привілейованими акціями у статуті та гаранто- ваність їх виплати за рахунок резервного капіталу (спеціального фонду для виплати дивідендів) не означають відсутності необхідності прий­няття загальними зборами рішення про виплату таких дивідендів — автоматично вони не виплачуються. Загальні збори, приймаючи рішен­ня про виплату дивідендів за привілейованими акціями, не можуть відійти від їх встановленого статутом розміру.

Закон встановлює обов'язок товариства щодо повідомлення осіб, які мають право на отримання дивідендів, про дату, розмір, порядок та строк їх виплати. Публічне акціонерне товариство також зобов'язане повідомити про дату, розмір, порядок та строк виплати дивідендів фондо­ву біржу (біржі), у біржовому реєстрі якої (яких) перебуває таке товари­ство; для здійснення цього повідомлення Законом встановлений спеціальний строк — протягом 10 днів після прийняття рішення про вип­лату дивідендів (абз. 2 ч. 4 ст. ЗО). Обов'язок щодо публікації зазначеного повідомлення в офіційному друкованому органі Закон на акціонерне то­вариство не покладає. Хоча законодавець і не визначає чіткого строку для встановлення наглядовою радою дати складення перелік}' осіб, які мають право на отримання дивідендів, однак, виходячи з наведеної норми, у ви­падку з публічним акціонерним товариством наглядова рада повинна прийняти відповідне рішення про порядок та строки виплати дивідендів у межах зазначеного десятиденного строку. Строки здійснення персо­нального повідомлення акціонерів Закон не встановлює.

3. Закон окремо зупиняється на порядку виплати дивідендів акціо­нерам, акції яких зареєстровані на ім'я номінального утримувача. Згідно з абз. 23 ч. 1 ст. 1 Закону Україні! «Про Національну депози­тарну систему...», номінальним утримувачем є депозитарій або зберігай цінних паперів, зареєстрований у реєстрі власників іменних цінних паперів як юридична особа, якій ці цінні папери передано за дорученням та в інтересах власників цінних паперів для здійснення операцій у Національній депозитарній системі. Пункт 3 Розділу XI Положення про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає, що для реалізації власниками прав за цінними паперами номінальний утримувач за розпорядженням реестро держателя зо­бов'язаний надати перелік власників, для яких він є номінальним ут­римувачем, станом на дату обліку, зокрема у випадку прийняття емітентом рішення про виплату дивідендів. Новий Закон у ч. 5 ст. ЗО передбачає два альтернативні способи виконання акціонерним това­риством зобов'язання з виплати дивідендів акціонерам, чиї акції за­реєстровані на ім'я номінального утримувача: в цьому випадку то­вариство може як самостійно виплатити дивіденди власникам акцій (відповідно до переліку таких власників, що надається номінальним утримувачем), так і перерахувати їх номінальному утримувачу, який забезпечує їх виплату власникам акцій, на підставі договору з відповідним номінальним утримувачем. Таке перерахування буде вва­жатися належним виконанням зобов'язання з виплата дивідендів. Та­ким чином, якщо акції зареєстровані на ім'я номінального утримува­ча, право на отримання дивідендів може бути реалізоване акціонером як особисто, так і через номінального утримувача, що розглядається в цьому випадку як представник власника цінних паперів.

4. Закон передбачає обмеження на виплату дивідендів як за прос­тими, так і за привілейованими акціями, розрізняючи випадки, коли акціонерне товариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими та привілейованими акціями (ч. 1 та 3 ст. 31), і коли товариство не має пра­ва здійснювати виплату дивідендів за простими акціями (ч. 2 ст. 31). Метою запровадження обмежень щодо прийняття рішення про вип­лату дивідендів за простими та привілейованими акціями є захист інтересів кредиторів товариства і самого товариства у випадках, коли виплата дивідендів послабить його фінансове становище; обмеження на виплату нарахованих дивідендів за простими акціями спрямовані на захист інтересів акціонерів, які мають право вимагати обов'язково­го викупу акцій товариством, та акціонерів — власників привілейова­них акцій, які мають перевагу в черговості отримання дивідендів.

Закон містить майже схожий перелік випадків, коли акціонерне то­вариство не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими та за привілейованими акціями. Такими ситуаціями є наступні (ч. 1 та 3 ст. 31):

якщо звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку;

якщо власний капітал товариства менший, ніж сума його ста­тутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю (для простих акцій) або якщо власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю, власники яких мають переваги щодо черговості отримання виплат у разі ліквідації (для привілейованих акцій).

Цей перелік за змістом обмежень подібний до того, що міститься в ч. З ст. 158 ЦКУ. Так, п. 1 ч. З ст. 158 ЦКУ забороняє акціонерному то­вариству оголошувати та виплачувати дивіденди до повної сплати всього статутного капіталу; оскільки, за новим Законом, розміщені акції повинні бути повністю оплачені до моменту затвердження ре­зультатів розміщення акцій органом емітента (ч. 2 ст. 23), а неповна їх оплата буде підставою для відмови в реєстрації звіту про результати розміщення акцій, то положення п. 1 ч. 1 та п. 1 ч. З ст. 31 забезпечу­ють дотримання товариством і вимоги ЦКУ про повну сплату статут­ного капіталу до прийняття рішення про виплату дивідендів.

Пункт 2 ч. 3 ст. 158 ЦКУ забороняє оголошувати та виплачувати дивіденди при зменшенні вартості чистих активів акціонерного това­риства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резерв­ного фонду. Новий Закон у п. 2 ч. 1 та п. 2 ч. З ст. 31 також містить ви­могу про неможливість прийняття товариством рішення про виплату дивідендів, якщо не дотримані вимоги до розміру вартості чистих ак­тивів (власного капіталу товариства). Разом з тим, він по-іншому і ди­ференційовано для різних типів акцій формулює фінансовий показ­ник, дотримання якого дозволяє прийняти рішення про виплату дивідендів; необхідно, щоб власний капітал товариства перевищував сукупне значення не тільки розмірів статутного капіталу та резервно­го капіталу, а й різниці ліквідаційної вартості розміщених привілейова­них акцій та їх номінальної вартості (для виплати дивідендів за привілейованими акціями враховується лише різниця між ліквіда­ційною та номінальною вартісно тих привілейованих акцій, власники яких мають переваги щодо власників цього класу акцій щодо черго­вості отримання виплат у разі ліквідації). Під ліквідаційною вартістю привілейованої акції певного класу у Законі розуміється сума коштів, яка належатиме власнику такої акції під час ліквідації акціонерного то­вариства (п. 10 ч. 1 ст. 2). В силу п. 2 ч. 2 ст. 26 вона має визначатися у статуті товариства.

Підтримання власного капіталу на належному рівні є важливим показником платоспроможності товариства, і наведена норма Закону слугує захистом інтересів кредиторів (положення про співвідношен­ня власного капіталу із статутним та резервним капіталом) і привілейованих акціонерів (положення про співвідношення власного капіталу із резервним капіталом та різницею ліквідаційної та номінальної вартості привілейованих акцій) від необгрунтованих дій товариства з виплати дивідендів у період його несприятливого фінан­сового становища. Разом з тим, слід зазначити, що за відсутності пря­мої заборони Закону наявність власного капіталу товариства у належ­ному розмірі на дату прийняття рішення про виплату дивідендів та на дату виплати дивідендів дає змогу безперешкодно здійснити зазна­чені дії, навіть якщо результатом виплати дивідендів стане зменшен­ня розміру власного капіталу нижче встановленого показника. Закон також не передбачає наслідків прийняття рішення про виплату дивідендів та здійснення такої виплати всупереч встановлених забо­рон; уявляється, що в цьому випадку відповідне рішення загальних зборів може бути визнане судом недійсним як таке, що порушує вимо­ги цього Закону, за умови наявності передбачених Законом підстав для задоволення такого позову[5]. Дивіденди, яки були виплачені акціонерам всупереч законодавчих вимог, підлягають поверненню як безпідставно набуте майно (згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦКУ, особа зобов'яза­на повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала).

Варто також зазначити, що законодавець у ч. 1 ст. 31 не вказав на відсутність чистого прибутку звітного року та нерозподіленого при­бутку минулих років як підставу неможливості прийняття рішення про виплату дивідендів за простими акціями. Це пояснюється тим, що відсутність прибутку, як зазначалося вище, є загальною перешкодою до прийняття рішення про виплату дивідендів за цим типом акцій, у той час як наведена норма містить спеціальні підстави неможливості прийняття такого рішення в умовах наявності прибутку, який, за інших обставин, міг би бути розподілений між акціонерами.

Хоча переліки обставин неможливості прийняття рішення про виплату дивідендів та здійснення самої виплати у ч. 1 та 3 ст. 31 Зако­ну сформульовані як вичерпні, спеціальним законодавством можуть встановлюватися і додаткові заборони. Так, відповідно до ч. 11 ст. 13 Закону України «ГІро відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», після призначення розпорядника майном і до припинення процедури розпорядження майном органи уп­равління боржника не мають права без згоди розпорядника майном, зокрема, приймати рішення про виплату дивідендів. Наявність такої згоди є додатковою умовою легітимності прийнятого рішення про виплату дивідендів.

До випадків, коли акціонерне товариство не має права здійсню­вати виплату дивідендів за простими акціями, Закон відносить (ч. 2 ст. 31):

наявність у товариства зобов'язань про викуп акцій відповідно до ст. 68 Закону;

неповну виплату поточних дивідендів за привілейованими акціями.

На відміну від попередніх ситуацій, у цих випадках Закон не забо­роняє приймати рішення про виплату дивідендів, він лише встанов­лює пріоритетність виконання зобов'язань з викупу акцій та з випла­ти дивідендів за привілейованими акціями перед виконанням зо­бов'язань з виплати дивідендів за простими акціями. Перше із зазначених обмежень на виплату дивідендів є гарантією забезпечення вимог акціонерів щодо здійснення товариством обов'язкового викупу акцій у передбачених Законом випадках; до спливу строку такого ви­купу (він охоплює ЗО днів, передбачені для подання акціонером вимо­ги про викуп, та ЗО днів, протягом яких має відбутися сплата вартості належних такому акціонеру акцій — ч. 2 та 3 ст. 69), а також після йо­го спливу, якщо товариство своє зобов'язання не виконало, виплата дивідендів за простими акціями відбуватися не може.

Друге обмеження забезпечує пріоритетність права акціонерів — власників привілейованих акцій на отримання дивідендів: до виплати дивідендів цій категорії акціонерів у повному обсязі, передбаченому статутом товариства, забороняється здійснювати виплату дивідендів за простими акціями. У контексті цієї заборони варто зупинитися на наступному моменті. Уявімо собі ситуацію, коли чистого прибутку за звітний рік і нерозподіленого прибутку за минулі роки в акціонерно­го товариства, що здійснило розміщення і простих, і привілейованих акцій, виявляється недостатньо для виплати і дивідендів за привілейованими акціями в передбаченому статутом обсязі, і дивідендів, що планується оголосити за простими акціями. Чи може товариство прийняти рішення про виплату дивідендів за простими акціями та здійснити їх виплату з прибутку товариства, а за рахунок резервного капіталу (спеціального фонду), в разі його створення, вип­латити дивіденди за привілейованими акціями? На наш погляд, відповідь на це питання має бути негативною. Абзац 1 ч. 1 ст. ЗО Зако­ну визначає поняття «дивіденду» (не деталізуючи, за яким типом акцій) як частину чистого прибутку акціонерного товариства, оскіль­ки будь-який дивіденд — це насамперед форма реалізації права акціонера на участь у розподілі прибутку товариства і саме прибуток виступає первинним джерелом виплати дивідендів за акціями будь-якого типу. Абзац 2 ч. 2 ст. ЗО Закону містить спеціальну норму щодо використання резервного (альтернативного) джерела фінансування виплати дивідендів за привілейованими акціями, однак, застосовуєть­ся вона тільки для випадків відсутності або недостатності чистого прибутку та нерозподіленого прибутку минулих років для виплати таких дивідендів. З огляду на встановлену Законом черговість привілейовані акціонери мають беззаперечну перевагу в отриманні дивідендів у повному обсязі до виплат акціонерам — власникам прос­тих акцій, причому такі дивіденди повинні виплачуватися з прибутку товариства настільки, наскільки його вистачає для виконання товари­ством своїх зобов'язань з виплати дивідендів перед привілейованими акціонерами; дивіденди за простими акціями повинні виплачуватися за «залишковим принципом» і лише з прибутку товариства, оскільки

Закон не передбачає альтернативних джерел фінансування таких вип­лат. Наскільки б великим не був резервний капітал чи спеціальний фонд з виплати дивідендів за привілейованими акціями, він лише «страхує» товариство від ризику невиконання зобов'язань перед привілейованими акціонерами через відсутність чи недостатність прибутку, але не страхує акціонерів — власників простих акцій від ви­падків недостатності прибутку для виплати дивідендів за акціями обох типів. Отже, в цій ситуації товариство має здійснити виплату дивідендів за привілейованими акціями в повному обсязі за рахунок наявного прибутку і не оголошувати та не здійснювати виплати дивідендів за простими акціями, якщо для цього не залишиться дос­татньо коштів з прибутку товариства.

Неможливість виплати дивідендів за привілейованими акціями мо­же виникнути тільки за умови, якщо акціонерне товариство здійснило розміщення кількох класів привілейованих акцій, які відрізняються черговістю отримання дивідендів; в цьому випадку товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями певного класу до виплати поточних дивідендів за привілейованими акціями, власники яких мають перевагу в черговості отримання дивідендів (абз. 4 ч. З ст. 31). Ця «міжкласова» черговість є більш фор­мальною, у порівнянні з «міжтиповою», оскільки ситуація, коли акціонери — власники привілейованих акцій одного класу не отрима­ють дивіденди після повної їх виплати акціонерам — власникам привілейованих акцій іншого класу, які користуються пріоритетом в от­риманні дивідендів, є менш ймовірною, ніж та, що описана нами вище.

Водночас товариство не може встановлювати черговість в отри­манні дивідендів акціонерами — власниками простих акцій за будь- якими штучними критеріями (наприклад, залежно від розміру пакета акцій, яким володіє акціонер). Забороняються й інші дискримінаційні обмеження: як підкреслюється в п. 2.23 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що ви­никають з корпоративних відносин», усі власники простих акцій ма­ють рівні права на отримання дивідендів, якщо загальними зборами акціонерів прийнято рішення про спрямування прибутку (частини прибутку) на їх виплату; рішення загальних зборів про нарахування і виплату дивідендів лише одному або частині акціонерів, які не є влас­никами привілейованих акцій, є таким, що порушує права інших акціонерів на отримання частини прибутку товариства.

За наявності затримок з виплатою дивідендів з інших причин, ніж ті, що зазначені в Законі, акціонер вправі звернутися до суду з позо­вом про стягнення належних йому сум. Разом з тим, як справедливо зазначається в п. 2.22 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпо­ративних відносин» і в п. 35 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», суд вправі прийняти рішен­ня про стягнення дивідендів лише за наявності рішення загальних зборів акціонерного товариства про спрямування прибутку на випла­ту дивідендів, виходячи з якого визначається розмір належних акціонеру-позивачу дивідендів, строки та порядок їх виплати. Якщо ж загальні збори прийняли рішення не розподіляти прибуток товарист­ва, суд не може підміняти собою вищий орган управління товариства і втручатися в господарську діяльність товариства (хоча в спеціальній літературі можна зустріти точку зору про те, що регулярна відмова то­вариства від виплати дивідендів, за наявності достатніх показників чистого прибутку, порушує майнові інтереси акціонерів, за захистом яких вони можуть звернутися до суду). Аналогічним чином не підля­гатимуть задоволенню позовні вимоги акціонера про стягнення з то­вариства дивідендів у більшому розмірі, ніж це передбачено рішенням загальних зборів, навіть якщо суду будуть представлені докази свідо­мого заниження розміру чистого прибутку товариства.