ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ АКЦІОНЕРІВ

1. У Розділі V Закону деталізується обсяг та характер корпора­тивних прав, що їх надають своїм власникам прості та привілейовані акції, міститься ряд гарантій цих прав. Джерелами, у яких закріплю­ються права акціонерів, виступають цей Закон, інші акти законодав­ства, статут акціонерного товариства.

Стаття 25 Закону передбачає, що кожною простою акцією акціонерного товариства її власннку-акціонеру надається однакова сукупність прав, що включає:

право на участь в управлінні акціонерним товариством;

право на отримання дивідендів;

право на отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості;

право на отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.

Цей загальний перелік корпоративних прав, які надаються акціями, не є вичерпним: в ост. абз. ч. 1 ст. 25 зазначається, що акціонери — влас­ники простих акцій товариства можуть мати й інші права, передбачені актами законодавства та статутом акціонерного товариства.

У самому Законі розширюються або деталізуються конкретні правомочності акціонера-власника простих акцій, до яких, зокре­ма, належать:

право на отримання письмового повідомлення про проведення загальних зборів акціонерного товариства та їх порядок денний (ч. 1 ст. 35);

право на ознайомлення з документами, необхідними для прий­няття рішень з питань порядку денного, що діє від дати надіслання повідомлення про проведення загальних зборів до дати проведення загальних зборів (ч. 1 ст. 36);

право вносити пропозиції щодо питань, включених до порядку денного загальних зборів акціонерного товариства, а також щодо но­вих кандидатів до складу органів товариства (ч. 1 ст. 38);

право призначати свого постійного або тимчасового представни­ка для участі у загальних зборах акціонерів (ч. 2 сг. 39);

право голосу на загальних зборах акціонерів (абз. 6 ч. 1 ст. 25);

право вимагати здійснення обов'язкового викупу акціонерним товариством належних йому голосуючих акцій, якщо акціонер за­реєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прий­няття загальними зборами визначених Законом рішень (ч. 1 ст. 68);

право на доступ та ознайомлення з документами, зазначеними у ч. 1 ст. 77 Закону, право на отримання додаткової інформації про діяльність товариства у передбачених випадках (ч. 1 та 2 ст. 78);

право відчужувати належні акціонеру акції без згоди інших акціонерів і товариства або з дотриманням їх переважного права, вста­новленого статутом приватного товариства (ч. 1 і 2 ст. 7);

переважне право придбавати розміщувані товариством прості акції пропорційно частці належних йому простих акцій у загальній кількості простих акцій (ч. 1 ст. 27);

переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі, пропорційно кількості належних акцій (абз. 1 ч. З ст. 7) (таке право мають виключно акціонери приватного акціо­нерного товариства, статут якого передбачає це право);

право на отримання акцій товариств-правонаступників та перед­бачених грошових виплат при конвертації акцій під час злиття, приєд­нання, поділу або виділу акціонерного товариства (ч. 2 та 4 ст. 80).

Окрім вказаних прав, існує категорія спеціальних прав, передба­чених Законом виключно для акціонерів, що володіють 10 і більше відсотками акцій товариства, причому в одних випадках виникнення у акціонера таких прав обумовлюється досягненням визначеного об­сягу володіння акціями, а в інших — їх перевищенням. До категорії та­ких прав належать, зокрема:

право призначати своїх представників для нагляду за реєстрацією акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням та підбиттям його підсумків, що належить акціонерам (акціонеру), які на дату складення переліку акціонерів, які мають право на участь у за­гальних зборах, сукупно є власниками 10 і більше відсотків простих акцій (абз. 1 ч. 4 ст. 40);

право вимагати скликання позачергових загальних зборів акціонерів і скликати їх самостійно, якщо наглядова рада не виконає зазначену вимогу; таке право належить акціонерам (акціонеру), які на день подання вимоги сукупно є власниками 10 і більше відсотків простих акцій товариства (п. 4 ч. 1 ст. 47);

право вимагати проведення спеціальної перевірки фінансово- господарської діяльності акціонерного товариства ревізійною комісією (ревізором), а у випадку її відсутності — аудитором; таке право мають акціонери (акціонер), які на момент подання вимоги є власниками не менше ніж 10 відсотків простих акцій товариства (ст. 76);

— право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності акціонерного товариства, яке визнається за акціонером (акціонера­ми), який є власником (власниками) більше ніж 10 відсотків акцій товариства.

Перелік прав акціонерів статутом може бути розширений, але ніяк не звужений. Права та повноваження (можливості) акціонерів, що ви­никають в силу володіння конкретними пакетами акцій, зведені нами у таблицю, що представлена у Додатках до цієї роботи.

2. Закон містить спеціальні положення, що стосуються моменту виникнення конкретних прав акціонера та загальних гарантій їх здійснення. Так, згідно з абз. 1 ч. 2 ст. 42, право голосу на загальних зборах мають акціонери — власники простих акцій товариства, а у ви­падках, передбачених ст. 26 Закону, також акціонери — власники привілейованих акцій, які володіють акціями на дату складення пе­реліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах. Акціонер не може бути позбавлений права голосу (абз. 2 ч. 2 ст. 42). Право голосу не надають лише ті прості акції, які були викуплені това­риством (абз. 1 ч. З ст. 66); крім того, в силу загальної норми ч. З ст. 98 ЦКУ учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальни­ми зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та що­до спору між ним і товариством. Обмеження права акціонера на участь у загальних зборах встановлюється законом (абз. 2 ч. 2 ст. 34).

Як випливає з ч. 4 ст. ЗО Закону, право на отримання дивідендів ма­ють акціонери, що володіють акціями товариства на дату складення пе­реліку осіб, які мають право на отримання дивідендів. Прийнято вважа­ти, що це право існує за відсутності кореспондуючого обов'язку акціо­нерного товариства щодо виплати дивідендів; насправді ж безумовне право на отримання дивідендів виникає у акціонера в разі прийняття загальними зборами товариства відповідного рішення щодо такого роз­поділу прибутків, і в цьому випадку у товариства існує безумовний обо­в'язок здійснити виплату дивідендів. Право на отримання у разі лік­відації товариства частини його майна або вартості також є умовним — воно виникає у разі ліквідації товариства, якщо після розрахунків з кре­диторами у товариства залишилося достатньо майна для здійснення виплат та його розподілу між акціонерами. Зате право на отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства нале­жить до категорії безумовних, оскільки для його здійснення акціонером відсутня необхідність у виникненні тієї або іншої обставини.

Спеціальні гарантії прав акціонера — працівника акціонерного товариства передбачені у ст. 28 Закону. Під цією категорією осіб слід розуміти таких акціонерів, які пов'язані з акціонерним товариством не лише фактом володіння його акціями, а й трудовими відносинами. Ця група акціонерів є найбільш уразливою з погляду можливих злов­живань з боку менеджменту, адже вони перебувають у трудових відно­синах із товариством, і керівники мають численні можливості шанта­жу таких акціонерів з метою забезпечити вигідне керівництву голосу­вання на загальних зборах з тих або інших питань. У цій статті Закону наголошується, що посадові особи органів акціонерного товариства та інші особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах, не мають права вимагати від акціонера-працівника товариства надання інформації про те, як він голосував чи має намір голосувати на загаль­них зборах, або про відчуження (намір відчуження) акціонером- працівником товариства своїх акцій, або вимагати передачі довіреності на участь у загальних зборах. Останнє положення щодо посадових осіб є зайвим, оскільки абз. 2 ч. 1 ст. 39 Закону і так забороняє посадовим особам органів товариства та їх афілійованим особам бути представни­ками інших акціонерів товариства на загальних зборах.

Закон в абз. 2 ч. 1 ст. 28 передбачає правові наслідки порушення цих вимог: у разі їх порушення посадова особа товариства притягається до адміністративної і майнової відповідальності, звільняється із займаної посади, а трудовий (цивільно-правовий) договір з нею розривається відповідно до закону. Щоправда, за умов відсутності конфіденційності голосування на загальних зборах (всі бюлетені повинні бути іменними й недійсні без підпису акціонера — абз. 1 ч. 4 ст. 43) захисний ефект цієї статті може бути значно знижений.

Одна проста акція товариства надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання на загальних зборах (абз. 6 ч. 1 ст. 25). Єдиним виключенням з цього правила є проведення кумулятивного голосування, коли кількість голосів акціонера, які він може віддати за певну кандидатуру в орган товариства, «накопичується» за рахунок відмови від голосування за інші кандидатури. Докладніше принцип кумулятивного голосування розглядатиметься нами далі.

Як зазначалося вище, згідно з абз. 2 ч. З ст. 20, товариство не може встановлювати обмеження щодо кількості акцій або кількості голосів за акціями, що належать одному акціонеру. Закон не встановлює за­гальної заборони на «перехресне володіння», коли дочірнє акціонерне товариство виступає власником акцій материнського акціонерного товариства (у спеціальному законодавстві подібна заборона присутня у ч. 4 ст. 5 Закону Україно «Про холдингові компанії в Україні», де го­вориться, що господарське товариство не може мати у власності цінні папери холдингової компанії, корпоративним підприємством якої во­но є), а також заборони на так зване «циркулярне голосування» (англ. circular voting), хоча така норма поширена в акціонерних законодав­ствах ряду іноземних держав; механізм «циркулярного голосування» дозволяє менеджменту материнської компанії контролювати викорис­тання голосів дочірньої компанії, забезпечуючи прийняття вигідних йому рішень, а тому законодавча практика йде шляхом встановлення заборони голосування акціями емітента, які належать іншій компанії, в якій емітент, прямо чи опосередковано, володіє більшістю голосів, що дає йому змогу здійснювати вирішальний вплив на прийняття клю­чових рішень у такій компанії, зокрема, обирати її керівництво.

5. Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання части­ни майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також нада­ють права на участь в управлінні акціонерним товариством у випад­ках, передбачених статутом і законом (ч. 7 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»). Привілейованість цього типу акцій стосовно простих акцій полягає в тому, що вони надають можливість гарантованого отримання фіксованого прибутку від володіння такими акціями та переважної виплати ліквідаційної вартості — суми коштів, яка належатиме власнику привілейованої акції цього класу під час ліквідації товариства. Гарантією реалізації першого з вказаних пере­важних прав акціонера-власника привілейованих акцій слугує поло­ження п. 2 ч. 2 ст. 31 нового Закону, відповідно до якого акціонерне то­вариство не має права здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, якщо поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено повністю; гарантією реалізації другого переважного пра­ва є встановлена ч. 1 ст. 89 Закону черговість задоволення вимог кре­диторів та акціонерів товариства, відповідно до якої виплати нарахова­них, але не виплачених дивідендів по привілейованих акціях, виплати по привілейованих акціях, що підлягають викупу, а також виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій мають пріоритетну чер­говість стосовно виплат за простими акціями та розподілу майна між акціонерами — власниками простих акцій. Водночас привілейовані акції дають обмежену законом та статутом товариства можливість ак­тивної участі в загальних зборах акціонерів (абз. 1 ч. 4 ст. 26).

На відміну від акціонерів-власників простих акцій, для власників привілейованих акції однакова сукупність прав передбачена тільки в рамках одного класу (ч. І ст. 26). Статутом товариства може передба­чатися розміщення кількох класів привілейованих акцій, що пада­ють їх власникам різні права (абз. 1 ч. З ст. 20). Розбіжності в обсягах прав між окремими класами привілейованих акцій полягають, як пра­вило, у різній черговості отримання виплат дивідендів, неоднаковому розмірі дивідендів і ліквідаційної вартості, різній черговості отриман­ня виплат у разі ліквідації товариства, різних випадках та умовах кон­вертації привілейованих акцій цього класу в акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери. Конкретний обсяг прав, який надається привілейованою акцією кожного окремого класу, та кількість кожного класу привілейованих акцій визначаються в статуті. Частина 2 ст. 26 Закону стосовно кожного класу привілейованих акцій вимагає, зокре­ма, вказувати у статуті:

розмір і черговість виплати дивідендів;

ліквідаційну вартість і черговість виплат у разі ліквідації товари­ства;

випадки та умови конвертації привілейованих акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери;

порядок отримання інформації.

Розмір дивідендів за привілейованими акціями може встановлюва­тися у вигляді фіксованої грошової суми або відсотків від номінальної вартості. Товариство зобов'язане виплачувати дивіденди за привілейо­ваними акціями у встановленому розмірі, незалежно від наявності або достатності чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку минулих років — у разі відсутності або недостатності такого прибутку виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюєть­ся за рахунок резервного капіталу товариства (абз. 2 ч. 2 ст. ЗО) або за рахунок коштів спеціального фонду, призначеного для виплати таких дивідендів, якщо його створення передбачене статутом акціонерного товариства (ч. 5 ст. 14). Вичерпний перелік обмежень щодо прийняття рішення про виплату дивідендів та здійснення виплати дивідендів за привілейованими акціями наводиться в ч. З ст. 31 Закону.

Новий Закон, на відміну від Федерального Закону РФ «Про акціонерні товариства», не передбачає існування кумулятивних привілейованих акцій, за якими невиплачений або не повністю випла­чений дивіденд, розмір якого визначається статутом, накопичується і виплачується не пізніше строку, визначеного статутом (п. 2 ст. 32 заз­наченого Закону).

6. Істотній нововведенням варто вважати конкретизацію в Законі обсягу прав, що надаються привілейованими акціями, у частині прав на участь в управлінні акціонерним товариством. Згідно з її. З ч. 1 ст. 2 Закону, голосуючою є акція, власнику якої надається право голо­су на загальних зборах акціонерів для вирішення питань, передбаче­них законом та статутом акціонерного товариства. Привілейовані акції традиційно прийнято вважати неголосуючими: за загальним правилом, їх власники позбавлені права голосу на загальних зборах. Разом з тим, як зазначалося, такі акції надають їх власникам права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбаче­них статутом та законом (абз. 1 ч. 4 ст. 26). Іншими словами, поняття «голосуючі акції» не рівнозначне поняттю «прості акції», а повинне визначатися ситуативно, у прив'язці до конкретного питання порядку денного. Раніше пп. б) п. 2.2 Принципів корпоративного управління передбачав лише можливість надання акціонерам — власникам привілейованих акцій права голосу з тих питань, з яких загальними зборами акціонерів приймаються рішення, що обмежують права таких акціонерів. Новий Закон заповнив існуючу прогалину, передбачивши для власників привілейованих акцій конкретні випадки наявності пра­ва голосу і також зробивши акцент на обмеженні (зміні) обсягу прав привілейованих акціонерів як безумовній підставі для врахування го­лосів таких акціонерів при прийнятті відповідних рішень.

Перелік питань, за якими акціонери — власники привілейованих акцій певного класу мають право голосу в силу закону, наведений у ч. 5 ст. 26. Він включає:

припинення товариства, що передбачає конвертацію привілейо­ваних акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери;

внесення змін до статуту, що передбачають обмеження прав акціонерів — власників цього класу привілейованих акцій;

внесення змін до статуту товариства, що передбачають розміщен­ня нового класу привілейованих акцій, власники яких матимуть пере­вагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, або збільшення обсягу прав акціонерів — власників розміщених класів привілейованих акцій, які мають перевагу щодо чер­говості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства.

Очевидно, що в кожному із зазначених випадків кваліфікуючою ознакою наявності права голосу в акціонера — власника привілейова­ної акції варто вважати саме зміну (скасування, обмеження) певних правомочносте?! такого акціонера. Так, винесення на порядок денний питання про внесення змін до статуту у зв'язку зі зміною статутного капіталу не зробить привілейовану акцію голосуючою з цього питан­ня, але якщо зміни до статуту будуть безпосередньо обмежувати пра­ва акціонерів — власників цього класу привілейованих акцій або пе­редбачати розміщення нового класу акцій, власники яких матимуть переваги перед іншими власниками привілейованих акцій, або збіль­шувати обсяг прав за іншими класами акцій, то право голосу в силу закону повинне бути надане, але виключно власникам привілейова­них акцій того класу, чиї права обмежуються такими змінами.

Наведений перелік, на наш погляд, не охоплює всього спектра пи­тань, щодо яких привілейованим акціонерам слідувало б надати право голосу. Незрозуміло, наприклад, чому право голосу надається з питан­ня про припинення акціонерного товариства, що пов'язане з конвер­тацією акцій, але не з питання про проведення конвертації привілейо­ваних акцій, не пов'язаної з процедурами припинення товариства.

Питання про розширення в статуті товариства наведеного пе­реліку вирішується двозначно: з одного боку, абз. 1 ч. 4 ст. 26 говорить, що випадки, передбачені ч. 5 ст. 26, можуть бути розширені статутом акціонерного товариства (не конкретизуючи, статутом товариства якого типу), але абз. 5 ч. 5 Закону указує лише на статут приватного акціонерного товариства, що може надати акціонеру — власнику привілейованих акцій право голосу також з інших питань. Саме ос­таннє формулювання і варто вважати таким, що відображує намір за­конодавця, якщо взяти до уваги ч. 7 ст. 26, де зазначається, що при зміні типу акціонерного товариства з приватного на публічне надання прав, не передбачених цим Законом для акціонерів — власників привілейованих акцій публічного акціонерного товариства, припи­няється. Іншими словами, якщо статутом приватного товариства був передбачений більш широкий перелік питань, при прийнятті рішень з яких привілейовані акціонери мають право голосу на загальних збо­рах, то наступна зміна типу товариства з приватного на публічне по­винна супроводжуватися внесенням змін до статуту і щодо зменшен­ня обсягу прав привілейованих акціонерів на участь в управлінні акціонерним товариством до рівня, встановленого ч. 5 ст. 26 Закону.

ГІрн проведенні голосування привілейованими акціями завжди діє принцип «одна акція — один голос» (абз. 2 ч. 4 ст. 26); на відміну від абз. 6 ч. 1 ст. 25, законодавець не робить виключення з цього принци­пу для випадків проведення кумулятивного голосування. З одного бо­ку, голосування з тих питань, при прийнятті рішень за якими акціоне­ри — власники привілейованих акцій у силу закону мають право голо­су, можливо тільки в «традиційному» режимі; з іншого боку, статутом приватного товариства, як наголошувалося, цей перелік може бути розширений, зокрема, за рахунок питань, голосування з яких може здійснюватися шляхом кумулятивного голосування. Відсутність спеціальних застережень, на перший погляд, можна розцінити як за­борону на кумуляцію голосів за такими акціями навіть у тому випад­ку, якщо статутом приватного акціонерного товариства передбачене обрання органів товариства методом кумулятивного голосування, і акціонери — власники привілейованих акцій наділені правом голосу з такого питання. Однак ч. 1 ст. 42 Закону, формулюючи загальний принцип голосування на загальних зборах, говорить про те, що одна голосуюча акція надає акціонеру один голос для вирішення кожного з питань, винесених на голосування на загальних зборах, крім прове­дення кумулятивного голосування. Оскільки, як зазначалося вище, поняття «голосуюча акція» не тотожне поняттю «проста акція», отже, правило ч. 1 ст. 42 Закону і виняток з нього застосовуються і у випад­ках голосування привілейованими акціями, інакше б законодавець у цій нормі зробив спеціальне застереження. Таке застереження призве­ло б до явно несправедливого розподілу голосів між власниками прос­тих і привілейованих акцій з таких питань.

Згідно з абз. 2 ч. 4 ст. 26, статутом акціонерного товариства може передбачатися спеціальний порядок підрахунку голосів за привілейо­ваними акціями — разом чи окремо від голосів за простими та/або іншими класами привілейованих акцій. За загальним правилом абз. 2 ч. 6 ст. 26 Закону під час голосування акціонерів — власників кількох класів привілейованих акцій голоси за такими акціями підраховують­ся разом, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Для прийняття рішень загальними зборами акціонерів з цих пи­тань потрібна виключно кваліфікована більшість у 3/4 голосів акціонерів-власників привілейованих акцій, які брали участь у голо­суванні з цього питання. При цьому статутом акціонерного товарист­ва з кількістю акціонерів 25 і менше може встановлюватися вимога стосовно більшої кількості голосів власників привілейованих акцій, необхідної для прийняття таких рішення (абз. 1 ч. 6 ст. 26). Іншими словами, якщо статут товариства передбачає сегрегований облік го­лосів за простими та привілейованими акціями (а лише в цьому ви­падку положення абз. 1 ч. 6 ст. 26 Закону буде реалізоване), то на­явність більш як трьох чвертей голосів (прийняття рішення з усіх на­ведених питань вимагає, за загальним правилом ч. 5 ст. 42, кваліфікованої більшості у більш як 3/4 голосів акціонерів від загаль­ної їх кількості), сукупно відданих власниками простих та привілейо­ваних акцій за цей проект рішення, ще не буде забезпечувати прийняття такого рішення: необхідно впевнитися, що не менше трьох чвер­тей голосів акціонерів — власників привілейованих акцій відповідно­го класу також віддано за такий проект рішення. Для того щоб забло­кувати прийняття відповідного рішення, акціонеру треба мати пакет привілейованих акцій в 25 % + 1 акція. Якщо власники привілейова­них акцій різних класів наділені правом голосу за одним і тим самим питанням, то для прийняття рішення достатньо, щоб у відповідній ви­могам Закону загальній кількості голосів, відданих за проект рішення, кількість голосів привілейованих акціонерів сукупно становила 3/4 від загальної кількості голосів всіх привілейованих акціонерів, які брали участь у голосуванні з цього питання, незалежно від класу на­лежних їм акцій, оскільки, як наголошувалося вище, за загальним правилом абз. 2 ч. 6 ст. 26 підрахунок голосів за привілейованими акціями кількох класів відбувається разом. Відсутність в абз. 1 ч. 6 ст. 26 вказівки на статут при визначенні кола питань, рішення з яких вва­жаються прийнятими за наявності вказаної кількості голосів привілейованих акціонерів, дозволяє дійти висновку, що законодавче положення про кваліфіковану більшість голосів, необхідну для прий­няття таких рішень, поширюється тільки на випадки, передбачені За­коном у ч. 5 ст. 26, і не поширюється на випадки надання права голо­су привілейованим акціонерам, встановлені статутом приватного то­вариства, якщо тільки самим статутом не передбачений спеціальний порядок прийняття таких рішень.

7. Процес конвертації акцій являє собою обмін одних цінних па­перів на інші відповідно до визначеного коефіцієнту конвертації та інших умов; він може відбуватися як у рамках процедур виділу та при­пинення акціонерного товариства, які пов'язані з правонаступництвом, так і в процесі існування акціонерного товариства (зокрема, кон­вертація акцій відбувається при їх консолідації та дробленні — ч. 1,2 ст. 18). На відміну від простих акцій, які не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства (ч. 4 ст. 20 нового Закону, абз. 2 ч. 6 ст. 6 Закону України «Про цінні папе­ри та фондовий ринок»), для привілейованих акції можливість їх конвертації прямо передбачена Законом. Конвертація може здійсню­ватися щодо будь-якого класу привілейованих акцій. Вона пов'язана із випуском нових акцій та обміном на них акцій попередньої емісії. Умови та порядок конвертації привілейованих акцій певного класу у прості акції товариства чи у привілейовані акції іншого класу, у випад­ку, якщо товариством передбачений випуск привілейованих акцій, по­винні обов'язково визначатися в статуті (п. 6 ч. 2 ст. 13 Закону). Під умовами конвертації слід розуміти насамперед визначення кількості та категорії цінних паперів, які надаються власникам первинних цінних паперів у результаті проведення їх конвертації. При цьому, од­нак, звертає на себе увагу наступний момент: якщо абз. 1 ч. 8 ст. 6 За­кону України «Про цінні папери та фондовий ринок» говорить про можливість конвертації привілейованих акцій певних класів тільки в прості акції або у привілейовані акції інших класів, то п. З ч. 2 ст. 26 та п. 1 ч. 5 ст. 26 Закону говорять про конвертацію привілейованих акцій також і в інші цінні папери (наприклад, облігації). Разом з тим, п. 6 ч. 2 ст. 13, як і раніше, згадує лише про конвертацію привілейованих акцій певного класу в прості акції або акції іншого класу, нічого не зазнача­ючи про «інші цінні папери»; відсутня згадка про конвертацію при­вілейованих акцій в інші цінні папери і в контексті способів зменшен­ня статутного капіталу. Розділ XVII («Прикінцеві та перехідні поло­ження») не передбачив внесення відповідних змін до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». Тому говорити в цьому ви­падку про нововведення треба з певною обережністю.

8. Важливими законодавчими нововведеннями позначені і поло­ження про порядок здійснення акціонерами переважного права на придбання акцій при додатковій емісії як способу запобігання «роз­миванню» частки акціонера в статутному капіталі товариства та «ви­давлюванню» акціонерної меншості з товариства.

Переважне право на придбання акцій при додатковій емісії полягає в можливості, що надається акціонерам, переважно перед зовнішніми інвесторами придбати акції додаткової емісії, що розміщуються това­риством, в кількості, пропорційній частці належних таким акціонерам акцій у загальній кількості акцій товариства відповідного типу. На відміну від переважного права акціонерів приватного товариства та са­мого товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціоне­рами третім особам, яке існує за умови встановлення у статуті товари­ства, переважне право акціонера — власника простих акцій гіри додат­ковій емісії акцій існує виключно в силу закону, а не положень статуту. Оскільки таке право надається всім рівно заінтересованим акціоне­рам, стосовно реалізації акціонерами переважного права не застосо­вуються положення ст. 71, яка регулює правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість (п. 1 ч. З ст. 71). Переважне право поши­рюється тільки на акції, але не на цінні папери, конвертовані в акції-

Істотні новели Закону щодо застосування цього переважного права полягають у наступному.

По-перше, раніше переважне право існувало як при закритому (приватному), так і відкритому (публічному) розміщенні, про що свідчать, зокрема, ч. З ст. 38 Закону України «Про господарські това­риства», де говорилося, що акціонери користуються переважним пра­вом на придбання додатково випущених акцій, не конкретизуючи, при якому виді розміщення цінних паперів існує таке право, п. 2 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», з якого випливає можливість встановлення переважного права на придбання акцій умовами відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, а також п. 4 Розділу 1 Положення про порядок збільшення (зменшен­ня) статутного капіталу, де вказувалося, що рішення загальних зборів як про відкрите (публічне), так і про закрите (приватне) розміщення акцій повинні містити строк та порядок реалізації акціонерами свого переважного права на придбання акцій, що випускаються додатково. На відміну від цих норм, новий Закон в абз. 2 ч. З ст. 15 передбачає, що переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством, діє лише в процесі приватного розміщення акцій (не роблячи при цьому «диспозитивне застережен­ня» — «якщо інше не передбачене статутом»).

По-друге, залежно від суб'єктів переважного права воно може ґрунтуватися як на нормах закону, так і на положеннях статуту. Згідно з абз. 1 ч. 2 ст. 27, для акціонерів — власників простих акцій та­ке переважне право у процесі приватного розміщення надається обов'язково в порядку, встановленому законодавством, а отже, не за­лежить від факту його закріплення у статуті, так само як і не може бу­ти виключене положеннями цього локально-нормативного акта; та­кий підхід є обґрунтованим, оскільки зазначене переважне право спрямоване на захист насамперед міноритарних акціонерів, голосів яких може не вистачити для блокування внесення до статуту поло­ження про незастосування переважного права. З огляду на наведену норму слід визнати неможливою і «колективну відмову» від переваж­ного права у рішенні загальних зборів, на яких приймається рішення про розміщення акцій. Навпаки, переважне право для акціонерів — власників привілейованих акцій, так само як і переважне право на придбання акцій, що відчужуються акціонерами приватного товари­ства, надається лише в тому випадку, якщо це передбачено статутом акціонерного товариства (абз. 2 ч. 2 ст. 27). За відсутності спеціальних вказівок у Законі можна констатувати, що переважне право надається відповідним акціонерам незалежно від того, чи входять до переліку осіб, серед яких здійснюється приватне розміщення акцій, зовнішні інвестори, чи він охоплює тільки наявних акціонерів товариства, а та­кож незалежно від волевиявлення конкретного акціонера щодо про­екту рішення про розміщення акцій.

По-третє, ч. 1 ст. 27 Закону чітко розмежовує об'єкти переважного права різних категорій акціонерів:

акціонер — власник простих акцій має переважне право придбава- тн тільки розміщувані товариством прості акції пропорційно частці на­лежних йому простих акцій у загальній кількості простих акцій;

акціонер — власник привілейованих акцій має переважне право придбавати тільки розміщувані товариством привілейовані акції цього або іншого класу, якщо акції такого класу надають їх власникам пере­вагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, пропорційно частці належних такому акціонеру привілейованих акцій певного класу у загальній кількості привілейо­ваних акцій цього класу.

По-четверте, Закон встановлює чіткий строк для персонального повідомлення акціонерів конкретно про можливість реалізації пере­важного права та для публікації загального повідомлення в офіційно­му друкованому органі — такі повідомлення (публікація повідомлен­ня) мають бути зроблені не пізніше ніж за ЗО днів до початку розмі­щення акцій, у рамках якого акціонерам надається переважне право (абз. З ч. 2 ст. 27). Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 2 Закону, під офіційним друко­ваним органом розуміється одне з офіційних друкованих видань Вер­ховної Ради України, Кабінету Міністрів України або ДКЦІ1ФР. Як і будь-яке інше повідомлення акціонерам, воно має відповідати вимо­гам п. 14 ч. 1 ст. 2 Закону, а саме: містити передбачену законом та ста­тутом акціонерного товариства інформацію і направлятися адресату листом з описом вкладення та повідомленням про вручення. Стату­том товариства можуть передбачатися і додаткові способи повідом­лення акціонерів.

Раніше в абз. З п. 1 Глави 5 Розділу II Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу передбачалось, що това­риства, які прийняли рішення про закрите (приватне) розміщення акцій, які випускаються додатково, мають надіслати персональні пись­мові повідомлення акціонерам та іншим інвесторам, перелік яких затверджений загальними зборами, про прийняті рішення у строк не пізніше 5 робочих днів після прийняття загальними зборами рішення про збільшення статутного капіталу. У такому повідомленні мали заз­начатися, зокрема, строк і порядок реалізації акціонерами свого пере­важного права на придбання акцій, що пропонуються. Повідомлення про збільшення статутного капіталу повинно було також друкуватись в офіційному друкованому виданні ДКЦГ1ФР не пізніше 15 робочих днів до дати початку строку реалізації акціонерами свого переважно­го права на придбання акцій. Таким чином, за новим Законом зміни­лися не тільки строки персонального та загального повідомлення акціонерів, змінився і сам характер такого повідомлення — з повідом­лення всіх зацікавлених у майбутньому розміщенні осіб воно стало виключно повідомленням акціонерів виключно про можливість ре­алізації вказаного переважного права.

Зазначене повідомлення, передбачене новим Законом, у силу абз. 4 ч. 2 ст. 27 має містити такі відомості:

дані про загальну кількість розміщуваних товариством акцій;

ціну розміщення акцій;

правила визначення кількості цінних паперів, на придбання яких акціонер має переважне право (така кількість повинна визначатися виключно пропорційно частці належних відповідному акціонеру акцій конкретного типу у загальній кількості акцій цього типу, оскіль­ки це імперативно встановлено ч. 1 ст. 27 Закону);

строк і порядок реалізації переважного права;

інформацію про права, які надаються власникам привілейова­них акцій (у разі розміщення привілейованих акцій).

Закон імперативно не встановлює мінімального строку для здій­снення переважного права (строку надання акціонерами товариству заяв про реалізацію свого переважного права), на відміну від п. 6 Розділу 1 Положення про порядок збільшення (зменшення) статут­ного капіталу, де передбачалося, що прн закритому (приватному) розміщенні акцій строк, протягом якого реалізується переважне пра­во акціонерів на придбання акцій, не може бути менше 15 календар­них днів. Строк і порядок реалізації переважного права повинні відоб­ражатися в рішенні про розміщення, прийнятому загальними збора­ми, і вказуватися у зазначеному повідомленні. Враховуючи те, що повідомлення акціонерів має бути здійснене не пізніше, ніж за ЗО днів до початку розміщення акцій (абз. З ч. 2 ст. 27), а заяви при придбан­ня акцій від акціонерів, які мають намір реалізувати своє переважне право, приймаються не пізніше дня, що передує дню початку розміщення цінних паперів (ч. З ст. 27), можна приблизно уявити ча­сові межі строку реалізації такого переважного права. У повідомленні доцільно також встановити, з якої саме події починається перебіг цьо­го строку, особливо якщо публікація повідомлення та надсилання персональних повідомлень акціонерам мали місце у різні дати.

По-четверте, змінився порядок реалізації вказаного переважного права. Раніше н. 3.9 Глави 2 Розділу II Положення про порядок збіль­шення (зменшення) статутного капіталу говорив про «закрите розміщення акцій у два етапи»: на першому етапі відбувалася ре­алізація акціонерами свого переважного права на придбання акцій, на другому — закрите (приватне) розміщення акцій серед інших інвес­торів та існуючих акціонерів у кількості, що перевищує кількість акцій, на яку акціонер реалізував своє переважне право. На першому етапі протягом встановленого в рішенні про розміщення акцій строку відбувалося подання заяв від акціонерів, які бажають скористатися своїм переважним правом, та укладення з ними договорів кугіівлі- продажу акцій. Оплата акцій, придбаних на будь-якому з етапів, мала бути здійснена не пізніше дня затвердження результатів закритого (приватного) розміщення акцій та звіту про результати такого розміщення.

За новим Законом порядок реалізації акціонерами свого переваж­ного права включає здійснення наступних дій (ч. З ст. 27):

подання акціонером, який має намір реалізувати своє переважне право, акціонерному товариству в установлений строк письмової зая­ви про придбання акцій;

перерахування таким акціонером на відповідний рахунок коштів у сумі, яка дорівнює вартості цінних паперів, що ним придбаваються;

видача товариством акціонеру письмового зобов'язання про продаж відповідної кількості цінних паперів.

Виходячи з того, що прийом товариством вказаних письмових за­яв від акціонерів, які мають намір реалізувати своє переважне право, та перерахованих коштів в оплату вартості цінних паперів, що придба­ваються, здійснюється не пізніше дня, що передує дню початку розміщення цінних паперів, а також з того, що у відповідь на подачу вказаної заяви товариство не укладає договір купівлі-продажу, а лише видає акціонеру письмове зобов'язання про продаж відповідної кіль­кості цінних паперів, можна дійти висновку, що період реалізації пе­реважного права не розцінюється законодавцем як окремий етап розміщення (незважаючи на те, що абз. 2 ч. З ст. 15 говорить про дію цього переважного права в процесі приватного розміщення). У про­цесі розміщення відбувається продаж акцій додаткової емісії одночас­но і суб'єктам переважного права, і інвесторам, що входять у коло осіб, серед яких відбувається розміщення. Та кількість акцій, стосовно яких акціонери не виявили бажання реалізувати своє переважне пра­во, розміщується серед інвесторів і акціонерів, не наділених переважним правом щодо категорії акцій, які розміщується, а також акціо­нерів, що бажають придбати акції додаткової емісії вище тієї кіль­кості, на яку вони вправі розраховувати у межах свого обсяг}' пере­важного права. Закон окремо не згадує про затвердження результатів реалізації акціонерами свого переважного права на придбання акцій, що пропонуються до розміщення, як раніше пп. в) гі. 2.1 і пп. г) п. 3.1 Глави 2 Розділу II Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу.

У заяві акціонера повинні вказуватися його ім'я (найменування), місце проживання (місцезнаходження), кількість цінних паперів, що ним гірпдбаваються (своє переважне право акціонер може реалізува­ти як повністю, так і частково). Суть цього переважного права полягає саме у «резервуванні» за відповідним акціонером певної кількості цінних паперів, на засвідчення чого товариство і видає йому письмове зобов'язання про продаж; інші умови придбання акцій такими акціонерами не відрізняються наявністю тих чи інших пільг. Так, За­кон не передбачає можливості продажу акцій акціонерам, що реалізу­ють своє переважне право, за ціною, нижче ціни розміщення акцій да­ної емісії зовнішнім інвесторам. Слід підкреслити, що в ч. З ст. 27 гра­ничний строк встановлено саме для прийняття товариством заяв від акціонерів, а отже, заяви, які були надіслані в рамках строку переваж­ного права, але отримані товариством після ного спливу розгляду не підлягають (відповідно, ризики, пов'язані з роботою відділень зв'язку, лягають на акціонерів).

Нарешті, Закон встановлює спеціальні санкції за порушення акціонерним товариством порядку реалізації акціонерами пере­важного права — у цьому випадку ДКЦПФР може прийняти рішен­ня про визнання емісії недобросовісною та зупинення розміщення акцій цього випуску (ч. 4 ст. 27), розцінивши вказані дії як система­тичне або грубе порушення прав інвестора (акціонера). Таким чином, на відміну від випадків порушення переважного права акціонерів при­ватного акціонерного товариства на придбання акцій, що пропону­ються їх власником до продажу третій особі, в цьому випадку законо­давець передбачає адміністративні механізми захисту переважного права. Відповідно до п. 5 Розділу І Порядку визнання емісії цінних па­перів недобросовісною та недійсною, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 2 лютого 2009 р. № 52, систематичним поруїиепням емітентом прав інвесторів під час проведення емісії цінних паперів є вчинення емітентом порушення законодавства про цінні папери, що призвело до порушення прав інвесторів під час проведення відповідної емісії цінних паперів, після застосування до емітента не менше двох санкцій за порушення законодавства про цінні папери; грубим пору­шенням визнається порушення прав інвесторів під час проведення відповідної емісії цінних паперів, що спричинило значну шкоду інвес­тору, що доведено відповідним рішенням суду. Порушенням зазначено­го переважного права слід визнати відсутність повідомлення акціонерів у встановлений Законом строк про можливість реалізації такого права, необгрунтовану відмову від задоволення заяви від акціонера, який має намір реалізувати переважне право, продаж цінних паперів, на які това­риство видало акціонеру письмове зобов'язання про продаж, іншій особі, що не є суб'єктом переважного права взагалі або яка придбала такі цінні папери понад відповідний обсяг свого переважного права.

Визнання емісії недобросовісною та зупинення розміщення акцій є тимчасовим заходом; усунення порушень, що стали підставою для йо­го вжиття, у визначений строк зумовлює поновлення зупиненого розміщення цінних паперів (ч. 5 ст. 36 Закону України «Про цінні па­пери та фондовий ринок»), а їх не усунення — прийняття ДКЦПФР рішення про визнання емісії цінних паперів недійсною (ч. 6 ст. 36 заз­наченого Закону), що є підставою для скасування реєстрації випуску цінних паперів та анулювання відповідного свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів (п. З та 4 Розділу V Порядку визнання емісії цінних паперів недобросовісною га недійсною). У разі визнання емісії цінних паперів недійсною емітент має повернути першим власникам цінних паперів внески, унесені ними в оплату за цінні папери, в поряд­ку та строк, визначені рішенням про їх розміщення (п. 9 Розділу V По­рядку визнання емісії цінних паперів недобросовісною та недійсною).

У цьому зв'язку слід звернути увагу на таке. Як наголошувалося вище, переважне право існує тільки в процесі приватного розміщен­ня (абз. 2 ч. З ст. 15), у той час як ч. 1 ст. 36 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» визначає поняття недобросовісної емісії як дії, що порушують процедуру емісії, встановлену законом, і є підставою для прийняття рішення про відмову в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів, зупинення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів. Саме зупинене відкрите (публічне) розміщення цінних паперів поновлюється за рішенням ДКЦПФР до закінчення строку розміщення, встановленого проспектом їх емісії, за умови усунення порушень (ч. 5 ст. 36 Закону України «Про цінні па­пери та фондовий ринок»). Пункт 2 Розділу II Порядку визнання емісії цінних паперів недобросовісною та недійсною також визначає виключно підстави для визнання емісії недобросовісною при відкри­тому (публічному) розміщенні. Тому, на наш погляд, не слід говорити про автоматичне застосування всіх положень Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» про недобросовісну емісію у випад­ку порушення товариством переважного права; напевно, спеціальні норми щодо порядку застосування санкцій за порушення порядку ре­алізації переважного права з'являться в положенні про порядок ре­алізації переважного права на придбання акцій додаткової емісії, яке має розробити ДКЦГІФР відповідно до нового Закону.

Акціонерам не тільки налаються певні права, на них покладають­ся визначені законом обов'язки. Раніше ГКУ та Закон України «Про господарські товариства» містили лише загальні переліки обов'язків учасників господарських товариств. Так, ч. З ст. 88 ГКУ до таких обов'язків відносить дотримання вимог установчих документів това­риства, виконання рішень його органів управління, внесення вкладів (оплату акцій) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передба­чені установчими документами й законодавством, інші обов'язки, пе­редбачені законом та установчими документами товариства. Стаття 11 Закону України «Про господарські товариства», крім зазначеного, та­кож покладає на учасника господарського товариства обов'язок вико­нувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі і пов'язані з його майновою участю, і не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

Аналогічний перелік обов'язків сформульований новим Законом і для акціонерів. Відповідно до ч. І ст. 29, акціонери зобов'язані:

дотримуватися статуту, інших внутрішніх документів акціонер­ного товариства;

виконувати рішення загальних зборів, інших органів товариства;

виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі пов'язані з майновою участю;

оплачувати акції в розмірі, в порядку та засобами, що передба­чені статутом акціонерного товариства;

не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інфор­мацію про діяльність товариства.

[(ей перелік не є вичерпним: цим та іншим законами на акціонерів можуть покладатися і інші обов'язки. Статутом акціонерного товарист­ва перелік обов'язків розширюватися не може.

У контексті визначення обов'язків акціонерів за новим Зако­ном слід акцентувати увагу на наступному важливому моменті. Ши­роко відомим інститутом зарубіжного акціонерного права є так звані «угоди між акціонерами» (англ. shareholders' agreements), які висту­пають гнучким договірним інструментом регулювання відносин між акціонерами та між акціонерами і акціонерним товариством. Такі уго­ди можуть укладатися як на етапі створення акціонерного товариства, так і в процесі діяльності товариства, і сфера договірного регулюван­ня за допомогою таких інструментів може бути достатньо широкою, їх положення, ідо є результатом узгодження волі акціонерів, можуть пе­редбачати обов'язкову участь акціонерів у загальних зборах, спеціаль­ний порядок голосування з визначеного кола питань на загальних збо­рах (наприклад, умову про утримання акціонерами-учасниками угоди від голосування за зміну розміру статутного капіталу), обумовлювати скоординовану участь у формуванні органів товариства (наприклад, висунення та підтримку міноритарними акціонерами єдиного кандида­та до органів товариства), регулювати інші питання реалізації акціоне­рами своїх корпоративних прав, встановлювати обмеження щодо роз­порядження акціями, а також містити положення щодо компромісного розв'язання спірних ситуацій з метою недопущення блокування робо­ти органів товариства чи діяльності товариства в цілому (наприклад, положення щодо викупу акцій у акціонерів у випадку виникнення серйозних непорозумінь з приводу прийняття важливих для товарист­ва рішень). Договори між акціонерами можуть бути елементами ме­ханізму «самозахисту» інтересів акціонерної меншості та акціонерного товариства в цілому від недружніх поглинань, нерідко застосовуються для мінімізації ризиків під час проведення публічного розміщення акцій (ІРО); крім того, такі договори є важливим елементом у системі захисту інтересів іноземних інвесторів, що беруть участь у акціонер­них товариствах. Договори між акціонерами створюють права та обо­в'язки виключно для тих осіб, які є їх сторонами (так, придбання акцій третьою особою в акціонера, що належить до кола учасників договору між акціонерами, не зумовлює автоматичної заміни сторони в дого­ворі, так само як і поява нових акціонерів товариства не призводить до автоматичного розширення кола учасників такого договору).

Проте, незважаючи на визнання принципу свободи договору, у вітчизняній судовій практиці панівним є негативне ставлення до самої ідеї врегулювання тих або інших аспектів корпоративних відносин у рамках угод між акціонерами/про що свідчать, зокрема, гі. 6.4 Рекомен­дацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» та п. 9 Пос­танови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоратив­них спорів». У и. 6.4 Рекомендацій Президії ВГСУ зазначено, що відно­сний між акціонерами, а також між акціонерами та акціонерними това­риствами регулюються законами України, іншими нормативно-право- вими актами України та статутом товариства. У випадку укладення угод між акціонерами з питань, які віднесені до врегулювання законом або статутом товариства, такі угоди можуть бути визнані судом недійсними. Зокрема, відповідно до позиції, викладеної в зазначеному документі, можуть бути визнані недійсними угоди між акціонерами то­вариства, зареєстрованого в Україні, про встановлення особливого по­рядку голосування на загальних зборах, який передбачає обов'язок од­ного або декількох акціонерів голосувати певним чином, обов'язок усіх акціонерів брати участь і голосувати на загальних зборах тощо. Пункт 9 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоратив­них спорів» містить аналогічне за змістом положення: відносини між засновниками (учасниками) господарського товариства щодо форму­вання його органів, визначення їх компетенції, процедури скликання загальних зборів та визначення порядку прийняття рішень на зборах регулюються законом, за своїм змістом ці норми є імперативними, а їх недотримання порушує публічний порядок. В обох документах наголо­шується на тому, що правочин про підпорядкування відносин між акціонерами, а також між акціонерами та акціонерним товариством що­до діяльності товариства, іноземному праву, є нікчемним, а також що учасники товариств незалежно від суб'єктного складу акціонерів не вправі підпорядковувати розгляд корпоративних спорів, пов'язаних з діяльністю господарських товариств, зареєстрованих в Україні, міжна­родним комерційним арбітражним судам (п. 9 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», пп. 6.1-6.2 Реко­мендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»).

Позитивним кроком у напрямі визнання легітнмності угод між акціонерами виступає останній абзац ч. 1 ст. 29, де говориться, що ста­тутом товариства може бути передбачена можливість укладення дого­вору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додат­кові обов'язки, зокрема обов'язок участі в загальних зборах, і передба­чається відповідальність за його недотримання. Таке положення, хоч і в обмеженому вигляді («статутом товариства може бути передбачено»), але все-таки легалізує саму ідею договірного, а не тільки законодавчого та локально-норматнвного, регулювання відносин між акціонерами. Зокрема, укладення такого договору з покладанням на акціонерів обов'язку участі в загальних зборах є ефективним способом боротьби з явищем «акціонерного абсентеїзму», яке може призводити до відсут- пості кворуму як загальних зборів у цілому, так і для прийняття рішень з певного кола питань. Невичерпний перелік питань, які мо­жуть бути врегульовані на договірному рівні («у тому числі»), можна сподіватися, дозволить відстояти в суді легітимність договору між акціонерами і з інших питань, адже і абз. 2 п. 6.4 Рекомендацій поси­лається на можливість врегулювання питань корпоративного уп­равління угодою, укладеною між акціонерами, «у випадках, прямо пе­редбачених актами законодавства України».

Акціонерам слід укладати договори насамперед з таких питань, які не врегульовані імперативними нормами законодавства, проте вирішення яких дасть змогу усунути можливі проблеми та конфлікти, пов'язані з участю акціонерів в управлінні акціонерним товариством. Так, кворум загальних зборів встановлено імперативними приписами Закону, однак, акціонери можуть передбачити в договорі обов'язкову участь у загальних зборах учасників такого договору, що забезпечить наявність кворуму та можливість проведення загальних зборів. Не може бути скасована дія положень Закону щодо прийняття ряду пи­тань кваліфікованою більшістю голосів акціонерів від загальної їх кількості, проте у договорі між акціонерами може передбачатися спільне голосування з ряду питань на загальних зборах, забезпечуючи у такий спосіб необхідну кількість голосів для прийняття відповідно­го рішення та узгодженні) вплив міноритаріїв на процес управління товариством. Вимога про проведення аудиторської перевірки діяль­ності акціонерного товариства в силу ч. 5 ст. 75 може направлятися лише акціонерами, які є власниками більше ніж 10 відсотків акцій, і акціонери-міноритарії можуть у договірному порядку узгодити ви­падки ініціювання ними такої аудиторської перевірки. Мета таких до­говірних положень полягає не в усуненні дії законодавчих чи статут­них норм, що регулюють організаційні відносини в акціонерному то­варистві, а у встановленні взаємних зобов'язань в рамках узгодженого вирішення неврегульованих імперативними нормами питань; завдяки цьому договірному інструменту певні корпоративні правовідносини трансформуються у зобов'язальні правовідносини за правочином. Ра­зом з тим, встановлення у договорах між акціонерами заборони (обме­ження) на відчуження акцій акціонерами слід визнати небезпечним з точки зору можливого визнання судом такого договору (окремих по­ложень договору, у разі їх подільності) недійсним з огляду на поло­ження ч. 1, 2 та 7 ст. 319 ЦКУ, згідно з якими власник володіє, корис­тується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, при цьому діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом, та ч. 2 ст. 321 ЦКУ, відповідно до якої особа може бути обмежена у здійсненні права влас­ності лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Договір між акціонерами також, очевидно, не повинен суперечити положенням статуту та інших внутрішніх документів товариства, оскільки обов'язок дотримуватися статуту та внутрішніх документів ч. І ст. 29 Закону покладає на всіх акціонерів, а договір між акціонера­ми, сама можливість укладення якого залежить від статутних поло­жень, передбачається законодавцем лише як додаткове, а не альтерна­тивне джерело обов'язків акціонерів.

Не можна не звернути увагу на відсутність на сьогодні встановле­ного Законом адекватного механізму реалізації положень договорів між акціонерами, зокрема, відповідальності сторін за невиконання йо­го положень, що, як правило, встановлюють зобов'язання немайново- го характеру, в той час як позиція вищих судових інстанцій з відповідних питань дає підстави для сумнівів у можливості примусо­вого виконання такого договірного обов'язку в натурі. Так, у п. 2.7 Ре­комендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодав­ства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» заз­начається, що участь акціонера у загальних зборах є його правом, а не обов'язком, і відповідно, у господарського суду, незалежно від кіль­кості акцій, якими володіє акціонер, відсутні підстави для прийняття рішень про спонукання акціонера зареєструватися та взяти участь у загальних зборах акціонерів. Аналогічне за змістом положення міс­титься і у п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду су­дами корпоративних спорів», де, зокрема, робиться посилання на ст. 19 Конституції України («правовий порядок в Україні грунтується на за­садах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»). Більш ніж сумнівною уявляєть­ся і можливість у судовому порядку примусити акціонера голосувати на загальних зборах певним чином чи направити товариству вимогу про проведення спеціальної перевірки фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства. Оскарження рішення загальних зборів, прийнятого в порушення узгодженого в договорі між акціоне­рами порядку голосування, на підставі ст. 50 Закону є неможливим, оскільки необхідною підставою для визнання недійсним такого рішення має бути порушення ним чи порядком його прийняття вимог Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори товариства. Доведення розміру та стягнення збитків з винної сторони договору між акціонерами є також проблематичним, оскіль­ки, наприклад, причинно-наслідковий зв'язок між неучастю акціоне­ра у загальних зборах (голосуванням акціонера всупереч договірним положенням) та заподіяними іншим акціонерам збитками далеко не завжди є очевидним; включаючи у такий договір положення про неус­тойку як санкцію за невиконання зобов'язань, слід маги на увазі, шо відповідно до ч. З ст. 551 ЦКУ, розмір неустойки може бути зменше­ний за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Заповнення законодавчої прогалини щодо механізму захисту прав та інтересів сторін договорів між акціонерами є важливою умовою подальшого розвитку цього інституту в Україні.

11. Право на отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства — невід'ємне право будь-якого акціонера (п. 4 ч. 1 ст. 25). Реалізація такого права передбачає створення спеціально­го режиму доступу акціонерів до визначеної категорії інформації про діяльність акціонерного товариства. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 28 За­кону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-Х1І, ре­жим доступу до інформації являє собою передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Донедавна акціонерні товариства були зобов'язані нада­вати лише обмежений обсяг інформації про фінансовий стан товари­ства та з деяких інших питань. Так, відповідно до и. г) ч. 1 ст. 10 Зако­ну України «Про господарські товариства», на вимогу учасника товари­ство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. Частина 2 ст. 48 цьо­го Закону також зобов'язувала надавати акціонерам у будь-який час книгу протоколів засідань правління. Згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 88 ГКУ, на вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайом­лення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність това­риства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів уп­равління товариства, причому цей перелік є невичерпним. Як зазнача­лося в п. 36 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», суди не вправі зобов'язувати товариство нада­вати інші документи про діяльність товариства, оскільки це є незакон­ним втручанням у внутрішню господарську діяльність товариства. За­кон не визначав відповідальність товариства за ненадання інформації або надання недостовірної інформації чи надання її не в повному обсязі.

Тепер обсяг інформації значно розширився за рахунок збільшення переліку документів, до яких акціонерне товариство зобов'язане за­безпечити акціонеру доступ, і, крім того, врегульованою стала проце­дура отримання такої інформації на запит акціонера.

Перелік документів, які ст. 77 Закону зобов'язує зберігати в акціо­нерному товаристві протягом всього терміну діяльності товариства (за винятком документів бухгалтерського обліку, строки зберігання яких визначаються відповідно до законодавства) за його місцезнаходжен­ням або в іншому місці, відомому і доступному акціонерам, включає наступне:

статут товариства, зміни до статуту, засновницький (установ­чий) договір, свідоцтво про державну реєстрацію товариства;

положення про загальні збори, наглядову раду, виконавчий ор­ган та ревізійну комісію, положення про кожну філію та кожне пред­ставництво товариства, інші внутрішні документи та зміни до них;

документи, що підтверджують права товариства на майно;

принципи (кодекс) корпоративного управління товариства;

протоколи загальних зборів;

матеріали, з якими акціонери мають (мали) можливість ознайо­митися під час підготовки до загальних зборів;

протоколи засідань наглядової ради та колегіального виконавчо­го органу, накази і розпорядження голови колегіального та одно­осібного виконавчого органу;

протоколи засідань ревізійної комісії, рішення ревізора товариства;

висновки ревізійної комісії (ревізора) та аудитора товариства;

річна фінансова звітність;

документи бухгалтерського обліку;

документи звітності, що подаються відповідним державним органам;

проспект емісії, свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій та інших цінних паперів товариства;

перелік афілійованих осіб товариства із зазначенням кількості, типу та/або класу належних їм акцій;

особлива інформація про товариство згідно з вимогами законо­давства.

Цей перелік не є вичерпним: законодавством, статутом товариства, ного внутрішніми положеннями, рішеннями загальних зборів, нагля­дової ради, виконавчого органу він може бути розширений (п. 17 ч. 1 ст. 77). Відповідальність за зберігання цих документів покладається на голову колегіального виконавчого органу (особу, що здійснює пов­новаження одноосібного виконавчого органу) та на головного бухгал­тера (щодо документів бухгалтерського обліку і фінансової звітності) (абз. 2 ч. 2 ст. 77).

Акціонерне товариство має забезпечити кожному акціонеру дос­туп до всіх перелічених документів, крім документів бухгалтерського обліку, які не стосуються значних правочинів та гіравочинів, у вчи­ненні яких є заінтересованість, якщо інше не передбачено законами (ч. 1 ст. 78). При цьому і цей широкий невичерпний перелік доку­ментів не окреслює всього обсягу права акціонера на отримання інформації про діяльність товариства: акціонери можуть отримувати додаткову інформацію про діяльність товариства за згодою виконав­чого органу або у випадках і в порядку, передбачених статутом або рішенням загальних зборів акціонерного товариства (абз. З ч. 2 ст. 78). Окремо законодавець зазначає про обов'язок акціонерного товарист­ва надавати на вимогу акціонера або ДКЦПФР перелік афілійованих осіб та відомості про належні їм акції товариства (ч. 4 ст. 78).

Раніше на законодавчому рівні порядок реалізації права акціоне­ра па отримання інформації про діяльність товариства не регла­ментувався, і ця прогалина заповнювалася, як правило, на локально­му рівні (відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦКУ, учасник господарського товариства має право одержувати інформацію про діяльність товари­ства у порядку, встановленому установчим документом), а також Ме­тодичними рекомендаціями щодо доступу акціонерів та інших заінте­ресованих осіб до інформації про акціонерне товариство, схваленими рішенням ДКЦПФР від 26 січня 2005 р. № 27 (далі — Методичні ре­комендації) та Роз'ясненням ДКЦПФР «Про порядок застосування пункту г) статті 10 Закону України «Про господарські товариства» від 29 жовтня 2002 р. № 5. Відповідно до п. 3.1 Методичних рекомендацій, відповідальність за інформування про діяльність акціонерного това­риства несуть його виконавчі органи; ними має розроблятися порядок надання інформації акціонерам та іншим заінтересованим особам, який погоджується наглядовою радою та затверджується загальними зборами. У обох зазначених документах говориться про необхідність направлення акціонером до виконавчого органу письмового інфор­маційного запиту, що може бути як індивідуальним, так і колективним, про надання письмової або усної інформації про діяльність товариства. Термін вивчення та задоволення цього запиту, відповідно до Роз'яснен­ня, визначається ст. 33 Закону України «Про інформацію». У п. 3.4 Ме­тодичних рекомендацій вказуються такі засоби інформування, як вру­чення (пересилання) документарної інформації, надання інформації на магнітних носіях, розкриття інформації через засоби масової інфор­мації, інформування через Інтернет-портали, інформування в ході публічних виступів, під час групових або особистих зустрічей з акціонерами посадових осіб акціонерного товариства. Надання інфор­мації акціонерам, згідно з п. 4.2 Методичних рекомендацій, покла­дається на спеціальний структурний підрозділ акціонерного товари­ства, що відповідає за роботу з акціонерами.

Новий Закон передбачив спеціальні норми щодо строків і порядку надання вказаної інформації акціонерам. Відповідна письмова вимога акціонера повинна направлятися корпоративному секретарю як особі, що відповідає за взаємодію акціонерного товариства з акціонерами, а у разі його відсутності — виконавчому органу, який протягом 10 днів з моменту надходження такої вимоги зобов'язаний надати акціонеру засвідчені копії необхідних документів, з урахуванням обмежень, пе­редбачених ч. 1 ст. 78. Вартість таких послуг обмежується вартістю витрат на виготовлення копій документів і вартістю витрат, пов'яза­них із пересиланням документів поштою (абз. 1 ч. 2 ст. 78). Закон, на відміну від п. 4.1 Методичних рекомендацій, не встановлює обов'язко­вих реквізитів письмової вимоги акціонера про надання інформації, а також відмови товариства у наданні інформації у випадку, якщо вимо­га акціонера в силу норм Закону та/або статуту не підлягає задоволен­ню. Акціонер має право ознайомитися з оригіналами таких документів і безпосередньо у приміщенні товариства за його місцезнаходженням у робочий час, за умови повідомлення виконавчого органу товариства не пізніше ніж за два робочі дні (абз. 2 ч. 2 ст. 78).

Крім цього, публічне акціонерне товариство зобов'язане мати в ме­режі Інтернет власну веб-сторінку, на якій розміщується інфор­мація, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства, а та­кож більшість документів в електронній формі із зазначеного пе­реліку, за винятком документів, що підтверджують право власності товариства на майно, матеріалів, з якими акціонери мають (мали) можливість ознайомитися під час підготовки до проведення загаль­них зборів, протоколів засідань наглядової ради та колегіального й од­ноосібного виконавчого органу, протоколів засідань ревізійної комісії, рішень ревізора товариства, а також документів бухгалтерської звітності (ч. З ст. 78). Раніше п. 3.7 Методичних рекомендацій пропо­нував розміщувати на веб-сайті акціонерного товариства лише текст статуту і змін до нього, річні та щоквартальні звіти, інформацію про емісію цінних паперів, аудиторські висновки, інформацію про істотні факти, інформацію, що стосується проведення загальних зборів акціонерів, і найважливіші рішення наглядової ради, стратегію роз­витку акціонерного товариства. Розкриття інформації в електронній формі на власному веб-сайті, очевидно, не звільняє публічне товариство від обов'язку розкривати зазначену інформацію на вимогу акціо­нера зазначеними способами.

Санкцій за ненадання зазначених документів, так само як і за відсутність на веб-сайті акціонерного товариства передбаченої Зако­ном інформації, що підлягає обов'язковому оприлюдненню, законода­вець не встановлює. Згідно з н. 36 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», способом захисту права учасника господарського товариства на отримання інформації про діяльність товариства є спонукання в судовому порядку до вико­нання товариством дій — надання відповідної інформації.

У Законі не міститься спеціальних вказівок стосовно того, з якої дати акціонер може вимагати надання йому інформації про діяльність товариства. Це питання неодноразово порушувалося в судовій прак­тиці. Згідно з п. 2.21 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику зас­тосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпора­тивних відносин», право на отримання інформації про діяльність то­вариства може бути реалізовано акціонером лише з моменту внесення запису про особу до реєстру власників іменних цінних паперів. У п. 37 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпора­тивних спорів» зазначається, що учасник (акціонер) товариства може вимагати надання інформації про діяльність товариства з дати, коли він набув статусу учасника (акціонера), при цьому робиться посилання на ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему...», відповідно до якої реалізація корпоративних прав, що випливають із акції (у тому числі і права на отримання інформації про діяльність то­вариства), можлива лише після внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

Забезпечення прозорості діяльності акціонерного товариства по­лягає не лише в його обов'язку щодо надання відповідної інформації своїм акціонерам; потенційні інвестори, кредитори, контрагенти, інші зацікавлені особи також мають право на інформацію про діяльність цього товариства, хоча і в іншому обсязі. Відповідно до ч. 5 ст. 78 За­кону, акціонерне товариство зобов'язане розкривати інформацію відповідно до законів України. На сьогодні порядок виконання акціонерним товариством такого обов'язку визначається Розділом V («Розкриття інформації на фондовому ринку») Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» та Положенням про розкриття інформації емітентами цінних паперів; напрями розвитку системи розкриття інформації на фондовому ринку визначаються Концепцією розкриття інформації на фондовому ринку України, схваленою рішенням ДКЦПФР від 13 червня 2006 р. № 570. Так, відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», емітенти, які здійснили відкрите (публічне) розміщення цінних па­перів, зобов'язані своєчасно та в повному обсязі розкривати інфор­мацію про фінансово-господарський стан і результати діяльності емітента, будь-які дії, що можуть вплинути на фінансово-господарсь­кий стан емітента та призвести до значної зміни ціни на його цінні па­пери, а також інформацію про власників великих пакетів (10 відсотків і більше) акцій. Зазначений Закон, зокрема, покладає на емітента обов'язок розкривати регулярну інформацію про емітента (річну та квартальну звітну інформацію про результати фінансово-господарсь­кої діяльності емітента) (ст. 40) та особливу, інформацію про емітента (інформацію про будь-які дії, що можуть вилинути на фінансово-гос­подарський стан емітента та призвести до значної зміни вартості його цінних паперів) (ст. 41).

Загальні засади інформаційної політики акціонерного товариства можуть закріплюватися у його внутрішніх документах. Як зазначаєть­ся в п. 1.3 Методичних рекомендацій, така інформаційна політика по­винна бути спрямована на досягнення найбільш повної реалізації прав акціонерів на одержання інформації, яка може істотно вплинути на прийняття ними інвестиційних та управлінських рішень, а також на захист конфіденційної інформації про акціонерне товариство. Інфор­маційна політика має визначати обсяг інформації, що підлягає розк­риттю, порядок надання інформації за запитом зацікавлених осіб, по­рядок визначення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю та конфіденційну інформацію, і відповідно режим обмеже­ного доступу до такої інформації, повноваження органів товариства у сфері реалізації інформаційної політики товариства; нею може перед­бачатися, зокрема, і розкриття додаткової інформації, що виходить за рамки законодавчих вимог (так, п. 3.10 Методичних рекомендацій про­понує акціонерним товариствам розкривати інформацію щодо причин придбання акціонерним товариством власних акцій, підвищення (зни­ження) вартості акцій акціонерного товариства не менше ніж на 5 від­сотків, припинення виробництва товарів, робіт і послуг, реалізація яких за підсумками фінансового року становила не менше 10 відсотків у загальному обсязі виробництва товарів, робіт і послуг, зміни пріори­тетних напрямів діяльності акціонерного товариства, зміни аудитора, реєстратора чи депозитарію акціонерного товариства).

Водночас акціонерне товариство має дотримуватись балансу між принципами відкритості та прозорості своєї діяльності, з одного боку, та необхідністю захисту інформації з обмеженим доступом, до якої ч. 1 ст. ЗО Закону України «Про інформацію» відносить конфіденційну інформацію та таємну. Згідно з ч. 2 ст. ЗО цього Закону, конфіденційну інформацію становлять відомості, які знаходяться у володінні, ко­ристуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Відповідно до ч. 1 ст. 505 ЦКУ, комерційною таємницею є інфор­мація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу з видом інформації, до якої вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секрет­ності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Пе­релік такої інформації встановлюється, відповідно до законодавства, у внутрішніх документах акціонерного товариства. Відомості, які не мо­жуть становити комерційної таємниці, наводяться у постанові КМУ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. № 611. В силу ч. 2 ст. 14 Закону України «Про бухгал­терський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ, фінансова звітність підприємств не становить ко­мерційної таємниці, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 62 нового Закону, посадові особи органів акціонерного товариства не мають права розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства, крім випадків, передбачених законом. Трудові договори з іншими працівниками товариства також, як правило, містять умови щодо не- розголошення інформації, віднесеної до категорії конфіденційної інформації або комерційної таємниці. Розголошенням комерційної таємниці, відповідно до ст. 17 Закону України «Про захист від недоб­росовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР, є ознайом­лення іншої особи без дозволу особи, уповноваженої на те, з відомос­тями, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням відповідних обов'язків, якщо це завдало чи мог­ло завдати шкоди суб'єкту господарювання. За вчинення таких дій за­конодавством передбачено відповідальність.