Стаття 364. Судові дебати

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373 374 375 376 377 378 379 380 381 382 383 384 385 386 387 388 389 390 391 392 393 394 395 396 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406 407 408 409 410 411 412 413 414 415 416 417 418 419 420 421 422 423 424 425 426 427 428 429 430 431 432 433 434 435 436 437 438 439 440 441 442 443 444 445 446 447 448 449 450 451 452 453 454 455 456 457 458 459 460 461 462 463 464 465 466 467 468 469 470 471 472 473 474 475 476 477 478 479 480 481 482 483 484 485 486 487 488 489 490 491 492 493 494 495 496 497 498 499 500 501 502 503 504 505 506 507 508 509 510 511 512 513 514 515 516 517 518 519 520 521 522 523 524 525 526 527 528 529 530 531 532 533 534 535 536 537 538 539 540 541 542 543 544 545 546 547 548 549 550 551 552 553 554 555 556 557 558 559 560 561 562 563 564 565 566 567 568 569 570 571 572 573 574 575 576 577 578 579 580 581 582 583 584 585 586 587 588 589 590 591 592 593 594 595 596 597 598 599 600 601 602 603 604 605 606 607 608 609 610 611 612 613 614 615 616 617 618 619 620 621 622 623 624 625 626 627 628 629 630 631 632 633 634 635 636 637 638 639 640 641 642 643 644 645 646 647 648 649 650 651 652 653 654 655 656 657 658 659 660 661 662 663 664 665 666 667 668 669 670 671 672 673 674 675 676 677 678 679 680 681 682 683 684 685 686 687 688 689 690 691 692 693 694 695 696 697 698 699 700 701

У судових дебатах виступають прокурор, потерпілий, його представник та закон­ний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивіль­ний відповідач, його представник, обвинувачений, його законний представник, захисник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.

Якщо в судовому розгляді брали участь декілька прокурорів, у судових дебатах на їхній розсуд має право виступити один прокурор або кожен із них обґрунтовує у про­мові свою позицію у певній частині обвинувачення.

Якщо в судовому розгляді брали участь декілька захисників обвинуваченого, порядок виступів у судових дебатах визначається ними за взаємною згодою. У разі від­сутності згоди порядок їх виступів встановлює суд.

Якщо в судовому розгляді брали участь декілька обвинувачених, захисників, пред­ставників, порядок їх виступів у судових дебатах встановлює суд.

Учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази, суд відновлює з'ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, після закінчення якого знову відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин.

Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий має право зупинити виступ учасника дебатів, якщо він після зауваження повторно вийшов за межі кримінального провадження, що здійснюється, чи повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру, і надати слово іншому учаснику дебатів.

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися реплі­ками. Право останньої репліки належить обвинуваченому або його захиснику.

(Стаття зі змінами, внесеними згідно з Законом України № 314-У/І від 23.05.2013)

Краще нічого не сказати, ніж сказати нічого.

А.Ф. Коні

Судові дебати — найважливіша частина судового розгляду, в якій учасники процесу визначають належність до справи, допустимість, достовірність і достатність досліджуваних у ході судового слідства доказів, визначають установлення або неустановлення обставин, що належать до предмета доказування, дають юридичну оцінку і кваліфікацію діяння, яке ста­виться підсудному в провину, викладають свої міркування за суттю питань, що підлягають вирішенню судом після постановлення вироку.

Судові дебати - це дебати учасників процесу, в яких підбиваються підсумки судового слідства, даються оцінки зібраним доказам, робляться висновки, аргументуються думки з питань, що підлягають вирішенню судом.

На цьому етапі правосуддя цілком реалізується принцип змагальності сторін, де учас­ники процесу, які мають і відстоюють свої інтереси або інтереси осіб, яких захищають.

обґрунтовують можливість вирішення того чи іншого питання на свою користь, викладають обставини, що виправдовують або обвинувачують, пом'якшуючі або обтяжуючі відпові­дальність обвинуваченого обставини, аргументують позовні вимоги.

Вислуховування думок усіх учасників судового розгляду - важлива умова встановлення істини, виявлення наявних прогалин у дослідженні доказів, сумнівів у справі, які не можуть бути усунуті в судовому розгляді, формування переконання судців з питань, що вирішу­ються. Судові дебати - це потужний засіб виховної функції правосуддя, вони дозволяють громадянам отримати корисні уроки зі справи.

Учасники судових дебатів. Дебати полягають у промовах прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.

Чинним законодавством до участі в судових дебатах у всіх без винятку процесуальних правовідносинах допущені потерпілий і підсудний, і це доречно, адже, перш за все, необ­хідно кожній людині надати можливість захищати себе самій, а вже потім - сподіватись на милість, компетентність, допитливість та талановитість інших. Потерпілий має право брати участь у дебатах незалежно від участі в них прокурора (обвинувача), який певною мірою представляє і його інтереси, а підсудний має право на участь в судових дебатах незалежно від того, бере участь у справі чи на певному етапі захисник.

Предметом судових дебатів є:

наявність або відсутність суспільно небезпечного і протиправного діяння;

об'єкт і предмет посягання, характер і розмір збитку;

об'єктивна сторона діяння, наявність причинного зв'язку між діянням і шкідливими наслідками, що настали;

суб'єкт злочину;

винуватість обвинуваченого і форма провини;

пом'якшувальні та обтяжувальні обставини;

караність діяння і міра відповідальності;

доля цивільного позову і речових доказів;

причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, інші питання, що вирішуються судом.

Строки дебатів. Промови учасників судових дебатів можуть продовжуватися стільки, скільки необхідно для викладу своїх міркувань з предмета розгляду. Законом обмеження в часі не встановлені. Однак переконливішою часто виявляється стислість. Адже, як зазна­чав, О. Дюма: «Хто багато говорить, той рано або пізно скаже дурницю».

Послідовність судових дебатів. Судові дебати починаються з промови обвинувача, в якій він дає суспільно-політичну й юридичну оцінку розглянутого судом діяння, здійснює аналіз зібраних доказів, пропонує суду свої міркування з приводу застосування закону і вирішення справи по суті.

У складних, багатоепізодних справах із значною кількістю підсудних черговість їхніх виступів визначає суд з урахуванням висловлених захистом пропозицій. У такому ж порядку визначається черговість виступу захисників.

Обвинувач має право висловлювати суду думки про доведеність обвинувачення, сус­пільну небезпеку злочину і підсудного, висловлювати міркування з приводу застосування закону, доцільності конкретної міри покарання щодо підсудного і з інших питань справи.

Якщо прокурор переконався в невинуватості підсудного або завагався в його винуватості, він зобов'язаний відмовитися від обвинувачення і викласти свою позицію, не захищаючи «честь мундира», чесно підпорядковуючись тільки фактам і аргументам розуму. «Істинно могутній той, хто перемагає самого себе», - твердить східна мудрість.

Після виступу державного обвинувача з промовами виступають інші учасники судових дебатів: потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач або їхні представники.

1 Про внесення й обгрунтування цієї пропозиції див.: Тертышник В. М. Обеспечение защиты прав и свобод личности в уголовном процессе / В. М. Тертышник // Советское государство и право. - 1989. - № 11. - С. 37; Тертышник В. М. Уголовный процесс / В. М. Тертышник. - X., 1997. - С. 59.

Промова захисника визначається його процесуальною функцією у кримінальному судочинстві. Захисник зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи захисту з метою з'ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого чи пом'якшують його відповідальність. Захисник у судових дебатах висловлює свою думку щодо значення доказів у справі, про наявність обставин, що виправдовують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, а також свої міркування з приводу застосування закону та міри пока­рання, про можливість умовного його засудження або звільнення від покарання. Промова захисника є захисною за своїм характером. Вона не може містити обвинувальних моментів.

Характерною рисою судових дебатів у справах приватного обвинувачення, у випадку об'єднання в одному провадженні зустрічних позовів, є те, що потерпілий одночасно є і підсудним, а підсудному притаманні ознаки статусу потерпілого. Тому важко визначити послідовність їхніх виступів. Це повинен зробити суд з урахуванням конкретних обставин справи. Передбачається, що сторони можуть виступати в дебатах як потерпілі, а потім — як підсудні, із захисною промовою і останнім словом.

Судові дебати здійснюються з дотриманням таких правил.

Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися тільки на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази, суд відновлює судове слідство. Після закінчення відновленого судо­вого слідства суд знову відкриває судові дебати з приводу додаткового досліджених обставин.

Суд не має права обмежувати промову учасників дебатів певним часом. Голова зупи­няє учасників дебатів лише у тих випадках, коли вони у своїх промовах виходять за межі розглядуваної справи. Суд має право зробити оратору зауваження, не позбавляючи його можливості вільно висловитися і завершити виклад своєї думки.

Учасники дебатів рівні у своїх правах і процесуальних можливостях відстоювання свого переконання.

Для обвинувача і захисника участь у судових дебатах є обов'язковою.

Захисник не має права відмовитися від захисту підсудного і, виступаючи в судових дебатах, не повинен висловлювати своє переконання у винуватості підзахисного, якщо останній себе винуватим не вважає, зводячи захист тільки до виявлення пом'якшуючих провину обставин. Він не має права стверджувати того, що може нашкодити підзахисному.

Відмова підсудного від захисника навіть після проголошення останнім своєї про­мови дає йому беззастережне право на участь у судових дебатах і проголошення захисної промови самостійно.

Участь у судових дебатах захисника не позбавляє права підсудного на участь у судо­вих дебатах.

Участь у судових дебатах прокурора не позбавляє права потерпілого на участь у судо­вих дебатах.

Після закінчення промов учасники судових дебатів можуть виступити ще по одному разу з реплікою. Право останньої репліки належить підсудному.

Промови учасників процесу повинні бути логічно переконливими, не перетворюватися на емоційні суперечки або «банальну філософію права», виключати фарисейство.

Мистецтво судочинства є не що інше, як мистецтво доказів і аргументації.

Типовими помилками судових дебатів є часті підміни доказуваної тези, які виявляються в тому, що, висловивши певну думку, учасник процесу в остаточному підсумку доводить близьке з вихідною тезою твердження, але яке являє собою вже іншу думку. Часто викорис­товується гак званий «аргумент до особистості», коли замість обговорення доказів провини опонент скочується на обговорення негативних властивостей особистості підсудного.

Судова промова повинна бути логічною, змістовною і переконливою. «Потрібно знати предмет, про який говориш, точно і детально, з'ясувавши для себе загалом його позитивні і негативні властивості, потрібно знати свою рідну мову і вміти користуватися її гнучкістю, багатством і своєрідними зворотами і, нарешті, треба бути щирим», — писав А.Ф. Коні.

Необхідні важливі властивості судової промови -ясність, лаконічність, грамотність і точність. «Не так промовляйте, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти», - підкреслює П.С. Пороховщиков'. Лаконічність промови досягається точністю суджень, відсутністю витіюватості, повторів. Небагатослівність-вершина красномовства.

Грамотність передбачає дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, орфоепічних, стилістичних, акцентологічних). До послуг ораторів усе багатство і вишу­каність мови. У судових промовах, на відміну від судових документів, які викладаються офіційно-діловим стилем, доречні метафори, порівняння й інші мовні засоби художньої семантики. Головне - вміти їх розумно використовувати і доречно застосовувати.

У художній літературі (В. Вересаев) описано такий випадок з судової практики Ф. Плевако.

Бабуся вкрала чайник і була віддана до суду присяжних. Підтримуючи обвинувачення, прокурор, щоб випередити захисну промову адвоката, вирішив сам сказати все, що можна було б сказати на її захист: «Бідна бабуся, безпросвітна убогість, крадіжка незначна, під­судна викликає жалість... Але! Власність є священна!

Весь наш суспільний устрій, — мовив прокурор, — тримається на власності, якщо ми дозволимо розхитувати її, то країна загине».

На що Ф. Плевако зауважив: «Багато лих, багато випробувань прийшлося вистраждати Росії за її більш як тисячолітнє існування. Печеніги мордували її, половці, татари, поляки. Усе витерпіла, усе переборола Росія, тільки міцніла і зростала від випробувань. Але тепер, тепер бабуся вкрала старий чайник. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине безповоротно» (Виправдали). Приклад не втратив актуальності і до нашого часу.

Слід пам'ятати, як говорив П. Пороховщиков, що «один невдалий вислів може зіпсувати думку, зробити зворушливе смішним, значне позбавити змісту».

«Істинне красномовство, - як відзначав Ф. Ларошфуко, — це вміння сказати все, що слід, і тільки те, що слід».

Ф. Н. Плевако захищав священика, винуватість якого була в суді доведена. Промова захисника заслуговує на увагу:

«Добродії присяжні засідателі! Справа зрозуміла. Прокурор загалом правий. Всі ці зло­чини підсудний вчинив і в них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу на такий факт. Перед вами сидить людина, що ТРИДЦЯТЬ РОКІВ відпускала на сповіді ваші гріхи. Тепер вона чекає від вас: чи відпустите ви їй її гріхи».

Судова промова повинна відрізнятися високою культурою, .милозвучністю її етичністю. Грубість, вульгарність, сарказм, жаргон чи просторіччя потрібно уникати. Стосовно опо­нентів учасник дебатів повинен бути серйозним без сухості, увічливим без лицемірства, добрим без солодкуватості, турботливим без підлабузництва, жартівливим без блюзнірства.

Судова промова повинна стати частиною мистецтва красномовства, надбанням культури. Тут будуть доречні і витончена метафора, і вдалий афоризм, і риторичне питання, і вишу­каний епітет, і образність, і антитеза. Потрібний тембр голосу, інтонація, жести, міміка, вираз очей і посмішка, - усе це може служити чудовою оправою гарної думки і підсилювати її звучання, сприяти захисту істини і справедливості.

«Але підбурювачі були. Я знайшов їх і з головою видаю вашому правосуддю: вони - підбурювачі, вони - призвідники, вони - причина усіх причин. Ввійдіть у звіринець, коли настане час кидати їжу звірам, що зголодніли; ввійдіть у дитячу, де діти, що прокинулися, не бачать няньку. Там - одночасне ричання, тут - одночасний плач. Пошукайте між ними підбурювача. І він знайдеться не в окремому звірі, не в старшій або молодшій дитині, а зна­йдете його в голоді або страху, що охопив усіх одночасно», - так палко говорив Ф. Плевако у своїй неперевершеній промові на захист селян села Люторич[19].

Багатющий досвід судового красномовства закладений у промовах Ф. Н. Плевако', А.Ф. Коні[20], С. А. Андрієвського[21], Н.П. Карабачевського, В.М. Пржевальського, М.Г. Казари- нова, В. Д. Спасовича. В. І. Жуковського і багатьох інших відомих юристів. Цікаві промови наших сучасників В.1. Царьова, Г. ГІадви, Я.С. Кисельова, Г.М. Рєзника. С.А. Андрієвський, як і багато відомих юристів минулого, був талановитою і освіченою людиною - писав поетичні та прозові твори. Поетичним талантом відомі також юристи Н. П. Карабачевський, О. І. Урусов, М. І. Холева, А. Ф. Коні та інші. Плеяда цих митців слова залишила нам у спад­щину безцінний скарб неперевершених та колоритних судових промов.

Як свідчить їх досвід, особливо цінною властивістю будь-якої публічної промови є вміння оратора говорити без традиційних штампів і схем, говорити не за написаним на папері, див­лячись очі в очі опонентам, говорити експресивно, вишукано, цікаво, говорити неординарно. А так говорити можна тільки володіючи здатністю неординарно мислити.

Не важко констатувати, що мистецтво судових промов набуло розквіту в часи існування суду присяжних - судовим ораторам було перед ким проявляти своє мистецтво, присяжні, не знаючи обставин справи, сприяли ретельному її аналізу учасниками дебатів, надавали шанс їм, проявивши професіоналізм і свій талант, досягти успіху. Сьогодні мистецтво судової риторики має відроджуватись і є надія, що із запровадженням суду присяжних такі процеси отримають додатковий імпульс і стимул для їх прискорення.

Ось уривок із промови С.А. Андрієвського на захист Андреева.

У житті Андреева відбулося щось подібне до землетрусу, зовсім як у Помпеї або на Мартиниці. Чудовий клімат, усі блага природи, ясне небо. Раптом видніється слабке світло, димок. Потім - чорні клуби диму, гар, кіптява. Усе густіше. От уже і сонця не видно. Полетіло каміння. Розливається вогненна лава. Загибель нависає звідусіль. Ґрунт вагається. Безви­хідний жах. Нарешті, несподіваний підземний удар, тріск, і - все загинуло.

Усе це, від початку до кінця, продовжувалося протягом жахливих дванадцяти днів. «А знаєш? Я виходжу заміж за П.».

У першу хвилину Андреев прийняв слова дружини за найнісенітніший жарт. Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі - більше. Дружина продовжує розвивати свої плани. Її завзятість виявляється ясніше. Він усе ще не хоче вірити. Але ім'я П. усе голосніше вривається в його будинок, як ім'я людини, що витісняє його самого з дороги. Дружина відкрито розмовляє з П. по телефону. Нарешті, дочка після довгих коливань повідомляє батьку про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її давній роман. Андреев капітулює. Він купує фінський ніж, щоб покінчити з собою.

Увесь звичайний порядок життя зник! Чоловік утрачає дружину. Він не спить, не їсть від несподіваного лиха. Він усе ще за щось чіпляється, хоча і повторює своїй доньці: «Я цього не переживу»... Поки йому все ще здається, що дружина просто марить. Суперник усього на рік молодший за нього. Коштів у самого Андреева досить. А головне, Зінаїда Миколаївна навіть не говорить про кохання. Вона, як сорока, тріскотите тільки про мільйони, про забез­печене життя, про можливість потрапити до двору. Залишалася мимовільна надія її надоумити.

З'явився, нарешті, до Андреева і сам П. із пропозицією про розлучення. Але Андреев і йому ще не давав відповіді ні «так», ні «ні». «Справа серйозна, треба подумати»...

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за потурання батьку. Андреев тривожиться за дочку, замикає її від матері й усе думає, думає...

Справді, якби Андреева мала хоч трішки жіночої душі, якби вона любила П. і якби вона скільки-небудь розуміла і цінувала свого чоловіка, вона б дуже легко знайшла вихід із ситуації. Але Андреева зовсім не любила П. Вона тільки скаженіла, що чоловік насмі­люється суперечити її капризу.

І от, вранці, 23 серпня, вона зважилася розрубати вузол. У цей час чоловік після два­надцяти безсонних ночей, усе ще на щось сподіваючись, уже зібрався кудись вийти і авто­матично надягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила затримати його, щоб відразу домогтися свого.

Ні їй, ні будь-кому у домі, ні найменше її чоловіку не могло б спасти на думку, що у цю саме мить вона прямує до своєї страти і навіть робить останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірний. Але вона вчи­нила як дика, тупа істота, що забула про все людське. На невинуватого і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою... Вона вже уявила себе знатною дамою, з владою Трепова в руках... Дочка, яка підбігла на шум, почула останню фразу матері: «Я зроблю так, що тебе вишлють з Петербурга!..»

Ця жінка, врятована Андрєєвим від заслання, піднята ним з бруду, викохана, збережена ним як скарб протягом 16 років, - ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його своєю ногою!

Тоді Андреев швидким рухом скинув з себе пальто, і зі словами: «Чи довго ти будеш ображати нас?» - схопив дружину за руку, потяг у кабінет - і звідти, біля дверей, пролунав її пронизливий крик...

За декілька секунд усе скінчилося.

Андреев вибігу передпокій, кинув фінський ніж і назвав себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, що необхідна для судового вироку, тому що при такому невимовному щиросердечному потрясінні усе в людині перевертається догори дном... Звідкись зсередини в Андреева піднялася могутня хвиля, що обдала собою і розум, і серце, і совість, і пам'ять про закон, що загрожує.

Що тут було? Ревнощі? Злоба? Запальність? Ні, усе це недоречно. Гострі ревнощі були вже скорені, тому що Андреев міг діловито переговорюватися зі своїм суперником. Злоба і запальність теж не в'яжуться зі справою, тому що Андреев був добрий і терплячий до останньої миті.

Якщо хочете, тут мали місце жах і розпач перед раптово відкритими Андрееву жорсто­кістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. У ньому до сказу заговорило почуття незбагненної неправди. Тут вже орудувала сила життя, що ламає все негоже без прокурора і без суду. Подітись від цієї неминучої кризи було нікуди ні Андрееву, ні його дружині.

Я назву душевний стан Андреева «шаленством» - не тим шаленством, про яке говорить формальний закон (тому що нам потрібно неодмінно душевна хвороба), а шаленством у загальножиттєвому смислі слова. Людина «втратила здоровий глузд», була «поза собою»... Його ноги і руки працювали без його участі, тому що душа була відсутня... Невже побра- тими-люди цього не зрозуміють?

Яка глибока правда звучить у свідченні Андреева, коли він говорить: «Крик дружини повернув мене до себе!...». Отже, до цього крику він був у повному запамороченні...

Чи бажав Андреев того, що зробив? Ні, не бажав, тому що на наступний же день говорив своїм знайомим: «Я, здасться, віддав би усе на світі, щоб цього не трапилося»...

Карати кого б то не було за вчинок, до очевидності беззвітний, - нелюдяно, та й не слід...

От усе, що я хотів сказати. Я намагався пояснити вам шо справу мовою вашої власної совісті. Правду кажучи, я не сумніваюся, що ви зі мною погодитеся.

І вірте, що Андреев вийде з суду, як то кажуть, «з опущеною головою»... На дні його душі буде, як і раніше, незагоєна рана... Його гріх перед богом і кривава примара його дружини - в усьому своєму жаху - залишаться з ним нерозлучними до кінця»[22].

(Андреев був виправданий, як такий, що вчинив убивство в стані крайнього роздрату­вання і запальності).

Експресивність промови повинна гармоніювати з її змістом. Використовувані зобра­жально-виражальні засоби доречні тут тільки в тому випадку, коли допомагають підсилити звучання аргументів, вплив фактів. Беззмістовна помпезна промова - порожній струс повітря. Риторика заради прикрашення може послабити логічну вмотивованість і переконливість промови, привести до зворотного ефекту і комічних ситуацій. Один із таких випадків описав А.П. Чехов в оповіданні «Випадок із судової практики».

Підсудний Шельмецов обвинувачувався в крадіжці зі зломом, шахрайстві і проживанні за чужим паспортом. Захищав його «славнозвісний і найпопулярніший» адвокат. Цього адвоката знає увесь світ. Чудові його промови цитуються, прізвище його вимовляється з бла­гоговінням... Коли товариш прокурор зумів довести, що Шельмецов винуватий і не заслу­говує на врахування пом'якшувальних обставин, коли він усвідомив, переконав і сказав: «Я закінчив», - піднявся захисник. Усі нашорошили вуха. Запанувала тиша. Адвокат заговорив, і... затанцювали нерви N-ської публіки! Він витягнув свою смагляву шию, схилив на бік голову, заблискав очима, підняв руку догори, і незрозуміла насолода полилася в напружені вуха. Слова його заграли на нервах, як на балалайці. Після перших двох-трьох його фраз хтось із публіки голосно ойкнув, і винесли з зали засідання якусь бліду даму. За три хви­лини голова змушений був дотягнутися до дзвінка і тричі подзвонити. Судовий пристав з червоним носиком закрутився на своєму стільці і став погрозливо поглядати на захоплену публіку. У всіх зіниці розширилися, обличчя спітніли від жагучого очікування наступних фраз, вони витягнулися... А що робилося із серцями?!

Ми - люди, добродії присяжні засідателі! - сказав, між іншим, захисник. - Перед тим як стати перед вами, ця людина вистраждала шестимісячне попереднє ув'язнення. Упродовж шести місяців дружина була позбавлена коханого чоловіка, очі дітей не висихали від сліз при думці, що біля них немає дорогого батька! О, якби ви подивилися на цих дітей! Вони голодні, тому що їх нема кому годувати, вони плачуть, тому що вони глибоко нещасливі... Так подивіться ж! Вони протягають до вас свої рученята, просячи вас повернути їм їхнього батька! їх тут немає, але ви можете собі їх уявити (Пауза). Ув'язнення... Його посадили поруч із злодіями й убивцями... Його! (Пауза). Треба тільки уявити собі його моральні муки в цьому ув'язненні, удалині від дружини і дітей, щоб... Так що говорити?!

У публіці почулися схлипування... Заплакала якась дівчина з великою брошкою на гру­дях. Слідом за нею запхикала сусідка її, старенька. Захисник говорив і говорив... Факти він минав, а напирав більше на психологію.

Знати його душу - значить, знати особливий, окремий світ, повний рухів. Я вивчив цей світ... Вивчаючи його, я. признаюся, уперше вивчив людину. Я зрозумів людину... Кож­ний рух її душі говорить за те, що у своєму клієнті я маю честь бачити ідеальну людину...

Судовий пристав перестав дивитися загрозливо і поліз у кишеню за хусткою. Винесли з зали ще двох дам. Голова дав спокій дзвінку і одягнув окуляри, щоб не помітили сльо­зинки, що навернулася в його правому оці. Усі потягнулися за хустинками. Прокурор, цей камінь, цей лід, цей найбільш нечутливий з орг анізмів, неспокійно закрутився на кріслі, почервонів і став дивитися під стіл... Сльози заблищали крізь його окуляри. «Було б мені відмовитися від обвинувачення! - подумав він. - Адже такого фіаско зазнати! А?»

Гляньте на його очі! - продовжував захисник (підборіддя його тремтіло, голос трем­тів, і крізь очі дивилася душа, що страждає). - Невже ці лагідні, ніжні очі можуть байдуже дивитися на злочин? О ні! Вони, ці очі, плачуть! Під цими калмицькими вилицями хова­ються тонкі нерви! Під цими грубими грудьми б'ється далеко не злочинне серце! І ви, люди, наважитеся сказати, що він винуватий?!

Тут вже не витримав і сам підсудний. Прийшла і його пора заплакати. Він закліпав очима, заплакав і неспокійно засовався...

Винуватий! - заговорив він, перебиваючи захисника. - Винуватий! Усвідомлюю свою провину! Вкрав і шахрайства планував! Окаянна я людина! Гроші я зі скрині взяв, а шубу крадену велів своячці сховати... Каюся! В усьому винуватий!

І підсудний розповів, як все було. Його засудили».

Якими властивостями повинна володіти судова промова, щоб переконати слухачів? Будь-яке красномовство бере свій початок від істини. Правда переконує, неправда завжди провокує неприйняття і протидію.

Ста аргументів у їхній достовірності. Кожний з аргументів необхідно ретельно пере­вірити і зважити, зіставити з іншими доказами в справі. Мистецтво аргументації полягає також в умінні за допомогою фактів і логічних операцій спростовувати доводи опонента.

Автори риторик радять: кликати на допомогу образність, виразність і емоційність у нерозривному поєднанні з логічністю; приберегти почуттєвий ефект до кінця виступу, інакше такого тону на всю промову може не вистачити, а зниження емоційності промови спричинить зниження інтересу до неї.

Яскравою зіркою серед відомих судових ораторів був самобутній Федір Плевако.

Природа наділила Ф. Н. ГІлевако могутнім талантом і працелюбством. Невтомно роз­ширяючи коло своїх знань та маючи дивний дар красномовства, він зумів досягти найвищих висот мистецтва риторики, переконуючи і чаруючи слухачів свободою, легкістю, ясністю та красотою слова.

Богатирська сила його інтелекту, емоційна потужність та яскравість мовлення були здатні трощити всі перешкоди на шляху захисту нрав і свобод людини. Його промови порівнювали з водоспадом. За словами А.Ф. Коні, він не «вшановував» справу своєю «просвіченою увагою», а вторгався в неї, як на арену боротьби, захоплюючись долею людей і вкладаючи в свої промови «почуття власної бунтівної душі». Ф. Плевако, крізь зовнішнє обличчя захисника, виступав із трибун, для нього справа була лиш приводом і йому заважали межі конкретного випадку, сковуючі змах його крил з усією присутньою їм силою»1.'

Його промови відрізнялись вишуканими епітетами і метафорами, яскравими порів­няннями і образами, вдалими афоризмами і риторичними питаннями, експресивністю і милозвучністю.

Яскраву оцінку Ф. Н. Плевако давав журнал «Нива»: «Це був самородний, чисто наці­ональний талант... підкоряючий серця своєю стихійною могутністю. Той, хто слухав його в значних, захоплюючих його самого справах, до цього часу зберігає враження розкішної лавини красивих образів, складних слів, поетичних уподібнень, стікаючих з його вуст і чаруючих розум і слух... Вустами Плевако говорила могутня, велика в своїй стихійній красоті, сама Росія»[23].

Ф.Н. Плевако по праву вважається генієм судової риторики, видатним вченим-юристом, який зробив значний вклад у розвиток юридичної науки. Його праці не втратили актуаль­ності, несуть високий заряд моральності, гуманізму й шляхетності. Вони з успіхом можуть використовуватись в навчальному і виховному процесі в юридичних вузах України[24].

Не вважаємо зайвим запропонувати увазі читачів дещо скорочений текст промови Ф. Н. Плевако на захист Качки[25].

Сама поява її на світ була гидотною. Ця неблагословенна пара віддавалася природним насолодам подружжя. У період запою, у чаду вина і викликаної ним плотської похоті їй дане життя. її носила мати, що постійно бентежилася сценами домашнього буйства і страхом за свого грубо розгульного чоловіка. Замість колискових пісень до її дитячого слуху долітали лише крики жаху і лайки та сцени гульби і пиятик. Вона утратила батька у шість років. Але життя від того не змінилося. Мати її, можливо, надламана колишнім життям, захотіла пожити, подихати на волі; але вона вже незабаром уся віддалася погоні за своїм особистим щастям, а дітей кинула на призволяїце. Її заміжжя з колишнім гувернером її дітей, нині висланого з Росії, Бітміда, молодшого від неї майже на 10 років; її подальше поглинання своїми новими почуттями і надання дітей волі-долі; занедбане, неохайне виховання; повний розрив почуттєвої жінки й іноземця-чоловіка з російським життям, з російською вірою, з різними повір'ями, що дають стільки світлих радостей, які чарують дитинство; словом, насіння життя Парасковії Качки було кинуто не в плодоносну землю, а у гнилий ґрунт. Якимсь дивом воно дало - і навіщо дало? - паросток, але до цього паростка не було додано піклувань і любові: його викохали і виплекали вітри буйні, суворі хуртовини і безладні зміни стихій. У цьому сімействі, що, власне кажучи, не було сімейством, а механічним поєднанням декількох окремих осіб, думали, що піти до церкви, змусити проспівати над собою шлюбні молитви, значить, укласти шлюб. Ні, від першого поцілунку подружжя до тієї хвилини, коли наші діти, зміцнілі духом і тілом, нас залишають для нових, самостійних союзів, шлюб не перестає бути священною таємницею, високим обов'язком чоловіка і дружини, батька і матері, морально відповідальних за ріст душі і тіла, за напрямок і чистоту розуму і волі тих, кого породило до життя подружнє кохання.

Виховання було справді дивним. Фундаменту не було, а тим часом у присутності дітей, і особливо в присутності Паші, улюблениці вітчима, не соромлячись говорили про речі, вищі її розуміння: осміювали і засуджували існуючі явища, а замість них нічого не давали. Таким чином, виховання доруйнувало те, чого не могло зруйнувати фізичне нездоров'я. Про виховання нічого і говорити. Чи не всі ми тепер бідкаємося, бачачи, як багато лих у нас від недбальства сімейств до цього найбільшого обов'язку батьків?

(Далі в ході промови були викладені факти слідства та події життя Качки від 13 до 16 років).

Мати, відчуваючи холодність чоловіка, вступила в боротьбу з цією обставиною. Після постійних переїздів з місця на місце, з села то у Петербург, то у Москву, то у Тулу, дитина ніде не може залишитися, освоїтися, а подружжя тим часом щохвилини в лайках через почуття. Сцени ревнощів починають наповнювати життя панів Бітмідів. Мати починає під­озрювати дочку і, кинувши чоловіка, а з ним і всіх дітей від першого шлюбу, їде до Варшави. Минають дні і роки, а вона навіть і не думає про долю дітей, не цікавиться ними.

На самоті, біля дорослої Паші. Бітмід вітчим справді став мріяти про інші стосунки. Але коли він почав висловлювати їх, у дівчині заговорив моральний інстинкт. їй стало страшно від пропозиції і неможливо далі залишатися у вітчима. Пестощі, що вона вважала за батьківські, виявилися пестощами чоловіка-шукача; дім, що вона приймала за рідний, став чужим. Нитка порвалася. Мати далеко... Бездомна сирота пішла з дому. Але куди, до кого? От запитання.

У Москві була подруга зі школи. Вона - до неї. Там їй дали притулок і ввели в гурт, досі нею небачений. Купка молоді: живуть, не сварячись; читають, навчаються. Ні сцен її колишнього вогнища, ні плотських інстинктів вона не бачить. Її потягнуло сюди. Тут на неї ласкаво глянув Байрашевський, що вирізнявся серед інших знанням, ґрунтовністю. Бездомна істота, звірок, у котрого немає пристановища, дорого цінує добре ставлення. Вона прив'язалася до нього з усім палом першого захоплення. Але він вище неї: інші його розуміють, а вона - ні. Починається гонка, біг; як і усякий біг —стрибками. На фундаменті недоробленого і мінливого виховання пристрасна юність, що побачила в ній розумну і роз­винену дівчину, починає будувати безладну будівлю: дівчина, яка погано володіє навіть початками арифметики, сідає за складні формули новітніх соціологів; дівчина, що не працю­вала жодного разу в житті за винагороду, обмірковує за Марксом відносини праці і капіталу; дівчина, що не вміс перелічити міст рідного краю, що не знає порядок поверхового нарису доль минулого людства, читає мислителів, які мріють про нові межі для майбутнього. Зрозуміло, що звуки доносилися до вуха, але думка тікала. Та й читалося це не з метою знання: читати те, що він читає, розуміти те, що його цікавить, жити ним - стало девізом дівчини. Він їде в Пітер. Вона - за ним. Тут роман дійшов розв'язки. Юнак приголубив дівчину, мабуть, сам захоплюючись, сам собі вірячи, що вона йому до душі гірийшлася. 1 Іочалося щастя. Але воно виявилося короткочасним. Пристрасть, що легко зайнялася, легко і погасла в Байрашевського. Інша жінка приглянулась, іншу стало шкода, інший стан він сплутав з коханням, і легко, без боротьби, він пішов на нову насолоду.

Вона відчула горе, вона впізнала його. У словах, що відтворити ми тепер не можемо, було викладено, яким ударом було для покинутої її горе. Короткочасне щастя тільки ще болючіше, ще пекучіше зробило для неї її порожню, безпритульну, самотню долю. Майбутнє з того кроку, як зачиняться назавжди двері у спокій її друга, уявлялося темним, далеким, не осяяним на жодну хвилину, невідомим. І вона почула перші напади думки про знищення. Кого? Себе чи його - вона сама не знала. Жити і не бачити його, знати, що він є, і не могти підійти до нього - це якийсь неприродний факт, неможливість. І от, кохаючи його і нена­видячи, вона бореться з цими почуттями і не може надати перевагу одному над іншим.

Він поїхав до Москви, вона, як ягня за маткою, за ним, не розмірковуючи, не думаючи. Тут її не впізнали. Усе в ній було перероджене: звички, характер. Вона поводилася дивно: незвичні до психіатричних спостережень особи і ті впізнали в неї ненормальність, побачивши у душі гнітючу її проти волі, понад волю тугу. Вона збирається убити себе. Її бережуть, залишаються з нею, забирають у неї револьвер. Порив убити себе змінюється поривом убити милого. В одній і тій душі йде трагічна боротьба: га сама рука заряджає пістолет і пише на саму себе донос у жандармське управління, просячи заарештувати небезпечну пропагандистку І Іарасковію Качку, мабуть, бажаючи, щоб стороння сила зв'язала її хвору волю і перешкоджала ідеї перейти у діло. Але доносу, як і належало, не повірили.

Настав останній день. Вона готувалася до чогось страшного. Віддала першій зустрічній усі свої речі. Очевидно, думка самогубства охопила її. Але їй ще раз захотілося глянути на Байрашевського. Вона пішла. Ніби злий дух шепнув йому новим ударом уразити груди напівдитини, страждальниці: він сказав їй, що приїхала та. яку він кохає, що він зустрів її, був з нею; мабуть, вогнем горіли його очі, коли він говорив, не щадячи чужої муки, про години своєї радості. І уявилося їй урозріз із її горем, її покинутим й осміяним коханням, молоде чуже щастя. Як у вині і розгулі намагається інший забути горе, спробувала вона в піснях розвіяти своє, але пісні або не давалися їй, або будили в ній спогади минулого втраченого щастя і надривали душу.

Вона співала як ніколи: голос її був, за висловом юнака Малишева, страшний. У ньому звучали такі ноти, що він — чоловік молодий, міцний - хвилювався і плакав. На лихо попро­сили заспівати її улюблену пісню з Некрасова: "Еду ли ночью по улице темной". Хто не знає могутніх сил страждань цього співака, хто не знаходив у його звучних акордах відбитки свого власного горя, своїх власних незгод? І вона заспівала... і кожний рядок відтворював перед нею її минуле з усім його неподобством і з усім гнітом, що надломив молоде життя. «Друг беззащитный, больной и бездомный, вдруг предо мной промелькнет твоя тень», — співалося у пісні, а перед уявою бідолахи малювалася картина самотності, яка стискала серце. «С детства тебя невзлюбила судьба; суров был отец твой угрюмый», - белькотав язик, а пам'ять підносила з минулого образи страшніші, ніж говорилося в пісні. «Да не на радость сошлась и со мной...» - поспівала пісня за новою хвилею уявлень, що відтворювали її московське життя, хвилинне щастя і безмежне горе, що змінило короткі хвилини світла. Душа її надривалася, а пісня не щадила, малюючи і труну, і падіння, і прокляття юрби. І під фінальні слова: «Или пошла ты дорогой обычной и роковая свершилась судьба» - злочин було вчинено.

Сцена з убивством, поцілунок мертвого, плач і регіт, констатований усіма свідками істе­ричний стан, бачення Байрашевського... - усе це свідчить, що тут не було розрахунку, наміру, а було те, що на душу, обдаровану силоміць в один талант, насіло горе, якого не витримає жодна сила, і вона задавлена ним, задавлена не легко, не без боротьби.

Хвора боролася, сама із собою боролася. У вирішальну хвилину, судячи з записки, пере­даної Малишеву для передачі нібито Зіні, вона ще хотіла покінчити з собою, але з якоїсь невідомої для нас причини одна хвиля, що несла убивство, переграла іншу, що несла само­губство, і розв'язалася злом, яке віднесло відразу два життя, тому що й у ній убито усе, усе надколото, усе спалено докорами совісті, що не вмирає, і свідомістю гріха.

Я знаю, що злочин повинен бути покараний і що злий повинен бути знищений у своєму злі силою карального суду. Але придивіться до цієї, тоді 18-літньої жінки і скажіть мені, хто вона? Зараза, яку потрібно знищити, або заражена, яку треба пощадити? Чи не все життя її відповідає, що вона остання? Морально гнилі були ті, хто дав їй життя. Зростала вона начебто б між своїми, але в неї були родичі, а не було рідних, були плідники, але не було батьків. Усе, що їй дало буття і форму, заразило те, що дано.

На погляд практичних людей - вона труп, що смердить. Але правда людей, коли вона хоче бути відбитком правди Божої, не повинна так легко робити справу суду. Правда повинна в душу її ввійти і прислухатися, як великі були дарунки, успадковані, і чи не переборола їх демонічна сила середовища, хвороби і страждань? Не з ненавистю, а з любов'ю судіть, якщо хочете правди.

Нехай воскресне вона, нехай зло, навіяне на неї ззовні, як пелена гробова, спаде з неї, нехай правда і нині, як і колись, живить і чудодіє! І вона оживе. Сьогодні для неї великий день. Бездомна блукачка, безрідна, - тому що рідна її мати не подумала, живучи всі роки десь, запитати: а щось поробляє моя бідна дівчинка, - безрідна блукачка вперше знайшла свою матір-батьківщину, Русь, що сидить перед нею в образі представників суспільної совісті.

Розкрийте ваші обійми, я віддаю її вам. Робіть, що совість вам велить.

Якщо ваше батьківське почуття, обурене гріхом дитяти, стисніть гнівно обійми, нехай з криком розпачу розтрощиться це слабке створіння і зникне. Але якщо ваше серце підкаже вам, що в ній, зламаній іншими, покаліченій без власної провини, немає місця тому злу, зна­ряддям якого вона була; якщо ваше серце повірить їй, що вона, віруючи в Бога й у совість, муками і сльозами омила гріх безсилля і потьмареної хворобою волі, - воскресіть її. і нехай ваш вирок буде новим народженням її на краще, стражданнями навчене життя[26].

Добротна судова промова вимагає ретельної підготовки. «Створити вступ до промови, щоб залучити слухача, збудити його увагу і підготувати його до своїх повчань; викласти справу коротко і ясно, щоб усе в ній було зрозуміло; обґрунтувати свою точку зору і спростувати про­тилежну, і зробити все це не безладно, а за допомогою такої побудови окремих доказів, щоб загальні наслідки випливали з окремих доказів; нарешті, замкнути це все висновком, що розпалює або заспокоює» - так писав про мистецтво дебатів і композиції промови Марк Тулій Цицерон.

Моделювання судової промови припускає логічний і психологічний розрахунок.

Початок повинен зачепити слухачів, прикувати увагу до оратора і підготувати слухачів до сприйняття його доказів. Штампованих фраз, банальних питань, загальновідомих відо­мостей, нудних словосполучень варто уникати. Небезпечно починати промову в патетич­ному тоні - спробуйте його утримати. Мудріше, коли експресивне звучання промови має тенденцію до посилення в міру вимови. Допомогу у виборі початку можуть надати вдалі афоризми, цікаві висловлення опонентів, парадокси, притчі, життєві мудрості.

Проаналізуйте та дайте свою оцінку таким початкам судової промови.

«Шановні судді! В одній середньовічній легенді розповідається про дивний дзвіно­чок, що мав чарівну властивість: у його звуках кожний чув той наспів, що йому хотілося почути. Як часто дебати сторін нагадують цей дзвіночок» (Із промови Я.С. Кисельова).

«Добродії судді! Хтось із великих, по-моєму, це був І. Кант, говорив, що "почуття справедливості з'являється рано, поняття справедливості - пізно". Обставини справи під­казують, що тут не можна поспішати з висновками»...

«Добродії! Уявна простота цієї справи оманна і не повинна зробити нас простаками. Простота, - говорять у народі, — гірше крадіжки».

«Добродії! Потерпілий у справі був надзвичайної душі людина, а злочин, що ми роз­глядаємо, лише підтверджує сумну думку: "У красивої квітки життя, за звичай, коротке..."»

«Добродії! У нашому місті розігралася грандіозна драма. Не відомо, хто її автор і режи­сер, але нам відомі її наслідки».

А ось так починав свою промову неперевершений геній судового красномовства Федір ІІлевако у промові у справі селян села Люторич, у промові актуальній і нині:

«Панове судді і вельможні присяжні! Документи прочитані, свідки вислухані, обви­нувач сказав своє слово — м'яке, гуманне, а тому ще більш небезпечне для справи; але жагуче вирішальне питання не поставлено сміливо і чітко. А, між тим. воно проситься, воно рветься назовні: заткніть вуха, зажмурте очі, затисніть мої вуста, - все рівно, воно проб'ється наскрізь; воно в фактах нами вивченої справи, його відтворюють ті заведені порядки в управлінні села Люторич, ті порядки, які... з року в рік, крапля за краплею, обез- силювали свободу російського мужика і, обезсилюючи, заволоділи нею на свою користь[27]».

«ЦшРі вступ не обрав би оратор, - зазначає Н. Н. Івакіна, - важливо пам'ятати, що: 1) у ньому повинен відобразитися той конфлікт, на якому будується судова промова; 2) він повинен бути пов'язаний з головною частиною, служити відправною точкою для дослі­дження обставин справи; 3) не повинен бути довгим; 4) стилістично повинен гармоніювати з основною частиною[28]».

Водночас, в усному мовленні невиправданий плавний перехід від одного судження до іншого. Тут витонченість поступається доцільності, необхідності акцентів.

Основна частина промови включає: виклад фактичних обставин справи, аналіз доказів, юридичну оцінку дій, пропозицію конкретного рішення (кваліфікація, міра покарання, виправдувальний вирок), аналіз особистості підсудного, причин і умов, які сприяють вчи­ненню злочину. Залежно від композиційного задуму характеристика обвинуваченого може бути наведена і у вступі.

Мистецтво судочинства є не що інше, як мистецтво доказів і аргументації. Докази, що викладаються, повинні враховувати основні правила логіки.

Думка повинна бути лаконічною і точно сформульованою, бути незмінною протягом усього процесу доказування.

Як аргументи думки можуть виступати тільки такі твердження, істинність яких дове­дена в суді.

Кожний з аргументів доводиться, обґрунтовується, засвідчується самостійно, незалежно від доказуваної тези.

Докази, використовувані як аргументи, не повинні суперечити один одному. З супер­ечливих посилань не може з необхідністю випливати жодне істинне твердження.

Аргументи повинні бути достатніми для висновків, які обґрунтовуються.

Будь-яка думка повинна бути тотожною сама собі і не суперечити іншим судженням. Два несумісних судження не можуть бути одночасно істинними. Одне з них помилкове. З двох взаємовиключних суджень одне істинне, інше - хибне.

Говорячи про аргументацію, В. Лессінг відзначав: «Я не знаю жодного блискучого стилю, який не запозичав би більш-менш свого блиску від істини». Правда переконує, неправда ображає.

Судова промова повинна бути логічною, змістовною і переконливою. Потрібно знати предмет, про який говориш, у точності і подробиці, з'ясувавши собі цілком його позитивні і негативні властивості, потрібно знати свою рідну мову і вміти користуватися її гнучкістю, багатством і своєрідними зворотами і, нарешті, треба бути щирим, писав А.Ф. Коні.

«Юристу, - відзначає Н. Н. Івакіна, - важливо володіти логікою міркування - вміти обґрунтовувати свою правоту і логічно доводити нездатність тез опонента»'.

«Чотири якості мають належати судді: ввічливо слухати, мудро відповідати, тверезо мислити і неупереджено вирішувати», — говорив Сократ.

І, мабуть, перше, що необхідно учасникам процесу, це уважно вислухати докази іншої сторони. Як то кажуть, протилежну сторону потрібно вислухати, навіть якщо вона дуже протилежна. І. Ґете резонно зауважив: «Тим, хто сперечається, здається, що вони запере­чують, тоді як вони тільки повторюють власну думку і не чують докази свого суперника». А.П. Буаст відзначав, що «світоч істини меркне, коли ним сильно махають».

Логічна прамова має бути щирою і позбавленою всіляких спроб введення опонентів в оману. Проте, яким не повинно бути мистецтво аргументації, яскраво і переконливо показує Франсуа Рабле, описуючи промову позивача Іанотуса де Брагмардо, який формулював свої докази так:

«Як би це було добре, якщо б ви повернули нам дзвони, тому що ми маємо в них крайню необхідність! ... Багато років тому ми не віддали їх за великі гроші кагорським лондон­цям, так само як і брийським бордосцям, яких полонили субстанціональні переваги їхньої елементарної комплекції, що сягають корінням ґрунтової родючості їхньої квадитативної натури та породжують здатність розганяти місячний гало й охороняти від стихійних лих наші виноградники, тобто, власне кажучи, не наші, але околишні, але ж, якщо ми позба­вимося міцних напоїв, то ми втратимо і весь наш маєток, і все наше розуміння. Якщо ви виконаєте моє прохання, то я зароблю десять п'ядей сосисок і чудові штани, у яких буде дуже зручно моїм ногам, у протилежному ж випадку, ті, хто послав мене, виявляться ошу­канцями. А, їй-богу, пан мій, гарна річ - штани... Візьміть до уваги, що я вісімнадцять днів вигадував цю блискучу "мухомористу" промову. Віддайте кесарю кесареве, а богу - боже. Ось де собака зарита...».

Коментарі зайві. Эдгар ГІо зауважив: «В одному випадку зі ста те чи інше питання посилено обговорюється тому, що воно справді темне: в інших дев'яноста дев'ятьох - стає темним, тому що посилено обговорюється».

Логічність має предметну і понятійну сторони. Предметна полягає у відповідності значеннєвих зв'язків зв'язкам і відносинам предметів і явищу реальному світі. Понятійна відображає відповідність значеннєвих властивостей елементів мовлення (обсяг і широта понять і ін.) предметам, що позначаються, явищам і властивостям.

Давно помічено, що широке вживання висловів типу «отже», «якщо», «тому що», «тобто», «для того, щоб», «тим часом» і ін. створює враження логічного зв'язку. Між тим, часто це і є не що інше як особливий прийом інтелектуального шахрайства - софістика.

Софізмами називають навмисне порушення правил логіки з метою ввести в оману опонента, надати видимість істинності помилковому твердженню.

В історії розвитку логіки відомі випадки, коли використання прийомів софістики при­водило до появи дуже цікавих парадоксів. За переказами, філософ-софіст Протагор, що жив у V ст. до н.е., уклав зі своїм найздібнішим учнем Еватлом дуже шляхетний договір: Еватл, що навчався в Протагора праву, мав заплатити за навчання, коли виграє свій перший судовий процес. Закінчивши навчання, Еватл юридичною практикою займатися не став.

Незадоволений таким результатом, Протагор подав на свого учня в суд, вимагаючи оплатити вартість навчання. «Яким би не був результат суду, — міркував Протагор, — Еватл вимушений буде заплатити. Він або виграє цей свій перший процес, або програє. Якщо виграє, то заплатить у силу укладеного договору. Якщо програє - заплатить відповідно до рішення суду». На це його здібний учень відповів: «Якщо я виграю, то рішення суду звільнить мене від обов'язку платити. Якщо суд буде не на мою користь, це буде означати, що я програв свій перший процес і тому не заплачу в силу угоди».

Мистецтво судових дебатів - це мистецтво аргументації, яке передбачає володіння законами логіки. Логіка переконання черпає свою силу від достовірності доводів і вміння з їх допомогою розкрити істину. Таку, доведену незаперечними доказами істину, важко затума­нити навіть майстерним красномовством, і навпаки. Здоровий глузд-річ дуже переконлива.

Відомий юрист П.С. Пороховщиков (псевдонімом - П. Сергіїч), автор цікавої праці «Мистецтво промови на суді» не без підстав захоплювався народною мудрістю, описуючи такий випадок із судової практики.

Молодий юрист не зважувався взятися за захист підсудного і заявив самовідвід. Батько останнього, не бажаючи залишати сина без захисту, попросив допустити до участі в справі як захисника рідного дядька підсудного, який працював простим візником.

«Ваше благородіє, - почав він, - я людина неосвічена і малограмотна; що я буду говорити, це все одно, як би ніхто не говорив; я не знаю, що треба сказати. Ми на вас сподіваємося»...

Виступаючи в судових дебатах, він говорив, хвилюючись, кваплячись. Але він говорив щиро, по суті і от що встиг висловити: 1) Калкін не хотів заподіяти настільки тяжке ушкодження Федорову, «він ударив його, відмахуючись, не оглядаючись; це був нещасний випадок, що удар прийшовся в живіт»; 2) Калкін не хотів цього; «він сам шкодує, що трапилося таке нещастя; він відразу шкодував»; 3) Він не мав жодних претензій до Федорова; він не хотів ударити саме його; 4) Удару зазнав Федоров тому, що він був ближче інших: «той йому топче п'яти, він його і вдарив»; 5) Він не нападав, а тікав від нападників на нього; 6) «їх шестеро, вони з залізними ціпками, він один; він рятував своє життя і вдарив»; 7) Нещастя в тому, що в нього опинився цей ніж: «йому б ударити ціпком, залізною тростиною, як його били; він збив би Федорова з ніг і тільки; тоді не було б і такої рани; так ціпка у нього із собою не було»; 8) «Який це ніж? Канцелярський ножик; він не для чогось лихого його носив у кишені; у нас у всіх такі ножі для потреби, для роботи»; 9) Він не бешкетник, він смирний; «вони за те його не люблять, що він з ними горілку не пив і їм на горілку не давав»; 10) «Він смирний; він не бешкетник, якби він залишився над Федоровим, коли той упав, так кричав: "Підходь ще, хто хоче", - тоді б можна сказати, що він їх зачіпав; а він утік; ... розмахнувся назад, вдарив і утік».

Закінчив захисник тим, з чого почав: «Я не знаю, що треба говорити, ваше благородіє, ви краще знаєте; ми сподіваємося на ваше правосуддя...»[29].

Ось так, у лаконічній формі, користуючись логікою здорового глузду, самобутній оратор з народу переконливо довів дію підсудного у стані необхідної оборони (що звільняє від відповідальності), сказавши рівно стільки, скільки сказав би мудрець.

Факти - річ вперта. Саме на них потрібно акцентувати увагу, аналізуючи обставини справи.

Мистецтво аргументації вироблялося віковим досвідом цивілізації і тут не можна не нагадати деякі повчальні прислів'я та афоризми: "Сила доказів визначається за їх зна­ченням, а не за їх кількістю"; «Очевидне не потребує доказів»; Ei incumbit probatcio, qui dicit, non qui negat - «Тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому хто заперечує»; In dubio pro reo-«У випадку сумнівів справа вирішується на користь підсудного чи відповідача»; «Потрібно ненавидіти злочин, а не обвинуваченого» (Августін Ніколя); «Чесна людина, сідаючи в крісло судді, забуває про свої симпатії» (Цицерон); «Довга про­мова так само не посуває справи, як довге плаття не допомагає ходьбі» (III. Телейран); «Хто часто клястись норовить, той рідко правду говорить» (Східна мудрість); «Люди охоче вірять тому, у чому бажають бачити правду» (Ю. Цезар).

Необхідно виокремити важливі властивості судової промови —лаконічність, гра­мотність, ясність і точність. «Не так промовляйте, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти», - підкреслює П.С. ГІороховщиков.

Лаконічність промови досягається точністю суджень, відсутністю витіюватості, повто­рів. Небагатослівність - вершина красномовства.

Судовий оратор, — писав А. Ф. Коні, - має уникати того, що Аристофан в своїх «Хмарах» називав «словесним поносом», відмічаючи, що у людей з коротким розумом язик буває занадто довгим»'.

Грамотність передбачає дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, орфоепічних, стилістичних, акцентологічних).

Щоб добре говорити, треба добре мислити, володіти широким запасом слів, добре знати свою барвисту колоритну мову. У судових промовах, на відміну від судових документів, які викладаються офіційно-діловим стилем, доречні метафори, порівняння й інші мовні засоби художньої семантики. Головне - вміти їх розумно використовувати і доречно застосовувати.

Точність — відповідність суджень установленим фактам. Варто уникати розмитості думок і багатозначності слів. Ілюстрацією того, як не варто говорити, може служити неве­ликий монолог із розповіді А.П. Чехова: «А він схопив його, підім'яв і об землю... Тоді той сів на нього верхи і давай у спину тарабанити... ми його з-під нього за ноги витягли...»

Узагальнюючи багатющий досвід мистецтва судових дебатів, залишений П. С. Пороховщиковим, можна дати такі рекомендації.

Визнати неминуче, згадати корисне, розкрити потрібне й уникнути небезпечне. Не можна упиратися, стверджуючи неправдиве та спростовуючи безсумнівне. Зосередити зусилля на аналізі недостатньо з'ясованих, але істотних для справи обставин, остерігаючись нео­днозначно гострих доказів.

Не доводити очевидного. Не допускайте протиріччя у своїх доказах.

Не сперечатися проти безсумнівних доказів.

Залишайте найяскравіші і найрішучіші докази на завершальну частину дебатів.

Якщо докази сильні, наводьте їх порізно, докладно розкриваючи кожний окремо, якщо вони слабкі, зберіть їх в одну жменю.

Для обгрунтування висновків використовуйте лише достовірні дані, тільки найміцніші докази, рішуче відкидаючи сумнівні і неперевірені.

Не випустіть з уваги головної думки й основних положень. Якнайчастіше підкріплюйте один доказ іншим. «Якщо в справі є прямий доказ, залиште його осторонь і доведіть спірний факт побічними доказами: зіставлення логічного виводу з прямим посвідченням факту є найсильнішим риторичним прийомом».

Не намагайтеся доводити більше, коли можна обмежитися меншим. Хто багато дово­дить, той нічого не доводить, - говорили мудреці стародавності.

Не залишайте без заперечень сильні доводи опонента. Розділяйте його доводи на вихідні судження і спростовуйте кожний окремо.

Не бійтеся погоджуватися з опонентом там, де він правий. Це зробить вас переконливіше, якщо при цьому ви ще і зумієте зробити інші висновки з його ж аргументів.

Користуйтеся фактами, доведеними суперником, і заперечуйте йому його ж доводами.

Відповідайте фактами на слова. Якщо опонент обминув мовчанням важливий факт, нагадайте, що суперник не знайшов його пояснення.

Не доводьте те, що можна заперечити, посилаючись на презумпцію. «Якщо ви зійдете з цієї позиції і дасте слухачам забути сприятливу вам презумпцію, ви позбавите себе одного з кращих своїх доводів: замість славно відбитого приступу залишиться невдала вилазка».

Думається, що логічний аналіз справи доцільно чергувати з емоційно-риторичними експресивними прийомами, що додає промові яскравість і необхідну динамічність. Дина­мічність промови, безумовно, підсилюється лаконічністю. Лаконічність зводиться не скільки до нетривалості, скільки до ясності і відсутності зайвого.

Щодо обвинувальної промови, то тут емоційні засоби варто використовувати з благо­родною стриманістю, осуджуючи факт злочину, не проявляючи нетерпимості до підсудного. Прокурор, - як відзначав А. Ф. Коні, — повинен виступати «зі спокійною гідністю сумного обов'язку»1.

Будьте суддями розуму і совісті, — говорив Федір Плевако[30].

Необхідно дотримуватись одного найважливішого принципу композиції судової про­мови принципу посилення: доводи і докази, експресивні прийоми подаються від менш важливих і яскравих до більш значимих і сильних (за зростаючим їхнім впливом); найдужчі засоби переконання використовуються наприкінці промови. Закінчення промови повинно бути чітким, переконливим і, що не менш важливо, коректним.

У висновку може варіюватися думка, висловлена ще у вступі. От як цей, так званий прийом обрамлення, використовував адвокат. Він почав з характеристики особистості підзахисної:

«Товариші судді! 12 років працювала тут лікарем Віра Михайлівна Цигарова. Тисячі хворих врятовані нею. Зимою у завірюху, восени в сльоту, глухої темної ночі за першим покликом вона відправлялася в далекі селища, щоб надати допомогу хворим. Десятки листів на вашу адресу, оголошені в суді, характеристики, показання свідків зображають самовідданого лікаря, шанованого населенням».

Доказавши невинуватість підсудної, оратор на закінчення сказав:

«Цигарова невинувата, вона обмовлена, вона повинна бути виправдана. І я впевнений: ще довгі і довгі роки, як і колись, у нічну темряву, у сніжну холоднечу й осінню сльоту, але за першим покликом людей самовідданий радянський лікар Віра Михайлівна Цигарова буде поспішати до них на допомогу, полегшуючи страждання і творячи добро».

Висновок добудовує, закриває логічну рамку судової промови, робить те, про що писав А.Ф. Коні: «Завершення промови повинно закруглити її, тобто пов'язати з початком». Висновок судової промови повинен бути особливо лаконічним і емоційно насиченим. «Завер­шення, - писав А. Ф. Коні, - вирішення усієї промови (як у музиці останній акорд... хто має музичне чуття - той завжди може сказати, не знаючи п'єси, судячи тільки по акорду, що п'єса скінчилася); кінець повинен бути таким, щоб слухачі відчули.., що далі говорити нічого»[31].

Ф. Н. Плевако одну зі своїх промов закінчив так: "Я не кажу про провину або невинува­тість. Я кажу про невідомість відповіді на фатальне питання справи. Коли треба вибирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні вирішуватися на користь життя. Таке веління закону і таке моє прохання»[32].

Після закінчення судових дебатів обвинувач, захисник, підсудний, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач або їхні представники мають право подавати суду в письмовому вигляді запропоноване формулювання рішення з питань, що підлягають вирішенню судом після постанови вироку. Такі пропозиції дозволяють учасникам процесу точніше викласти свої думки і не упустити важливих для них моментів, що цілком мож­ливо в усних дебатах. Зазначені пропозиції приймаються до останнього слова підсудного, тому що після цього суд видаляється в нарадчу кімнату.