Стаття 349. Визначення обсягу доказів, що підлягають досліджен­ню, та порядку їх дослідження

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373 374 375 376 377 378 379 380 381 382 383 384 385 386 387 388 389 390 391 392 393 394 395 396 397 398 399 400 401 402 403 404 405 406 407 408 409 410 411 412 413 414 415 416 417 418 419 420 421 422 423 424 425 426 427 428 429 430 431 432 433 434 435 436 437 438 439 440 441 442 443 444 445 446 447 448 449 450 451 452 453 454 455 456 457 458 459 460 461 462 463 464 465 466 467 468 469 470 471 472 473 474 475 476 477 478 479 480 481 482 483 484 485 486 487 488 489 490 491 492 493 494 495 496 497 498 499 500 501 502 503 504 505 506 507 508 509 510 511 512 513 514 515 516 517 518 519 520 521 522 523 524 525 526 527 528 529 530 531 532 533 534 535 536 537 538 539 540 541 542 543 544 545 546 547 548 549 550 551 552 553 554 555 556 557 558 559 560 561 562 563 564 565 566 567 568 569 570 571 572 573 574 575 576 577 578 579 580 581 582 583 584 585 586 587 588 589 590 591 592 593 594 595 596 597 598 599 600 601 602 603 604 605 606 607 608 609 610 611 612 613 614 615 616 617 618 619 620 621 622 623 624 625 626 627 628 629 630 631 632 633 634 635 636 637 638 639 640 641 642 643 644 645 646 647 648 649 650 651 652 653 654 655 656 657 658 659 660 661 662 663 664 665 666 667 668 669 670 671 672 673 674 675 676 677 678 679 680 681 682 683 684 685 686 687 688 689 690 691 692 693 694 695 696 697 698 699 700 701

Після виконання дій, передбачених статтею 348 цього Кодексу, головуючий з'ясовує думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно дослідити, та про порядок їх дослідження.

Докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, а зі сторони захисту - у другу.

Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені.

Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Допит обвинуваченого здійснюється обов'язково, крім випадку, якщо він відмо­вився віддавання показань, та випадку, передбаченого статтею 381 цього Кодексу.

Вимога закону про забезпечення захисту прав і свобод людини, забезпечення правиль­ного розгляду справи передбачає обов'язок сторони обвинувачення і захисту, а також суду перевірити усі можливі версії у справі, ретельно, скрупульозно досліджувати всі докази у справі, з'ясувати всі можливі джерела доказової інформації і вжити заходів до одержання достовірних фактичних даних, надати можливість усім учасникам процесу безпосередньо брати участь у процесі доказування і реалізувати свої права з дослідження обставин, що стали предметом судового розгляду.

Викладені у ч. З ст. 349 КПК України спрощення судового слідства в судових процесах фактично не можуть знайти свого застосування. Слід пам'ятати, що в основу вироку суду можуть бути покладені лише достовірні докази, які досліджені в суді.

Указана стаття законодавства ще тільки починає осмислюватись вченими і практиками, але її необачне застосування вже сьогодні може зламати долю не однієї людини, хоча поспішно втілюється у нових законопроектах.

За такої моделі у нас можуть з'явитись засуджені «без суду і слідства», а, що ще гірше, - «без вини винуваті».

Свого часу, нам довелось ознайомитись з архівною справою одного з легендарних пол­ководців часів громадянської війни. Здивувала простота справи. Обсяг справи 24 сторінки. «Нічого зайвого» — анонімка, визнання вини, вирок та довідка старшини групи «Смерш» про розстріл. Таке собі спрощене судочинство...

Багатьом мариться, що ці часи вже позаду і ніколи не повернуться. Але чи не ходимо ми по колу, чи не втомила нас чинна процесуальна форма з її безліччю дрібних гарантій і чи змо­жемо ми виважено створити нову, не наступивши на старі граблі створивши спрощене судочин­ство, яке може стати настільки спрощеним, що впору буде сказати «простота гірше крадіжки».

Таке занадто масштабне спрощення судочинства не може не викликати критику. За ука­заної моделі принцип істини замінюється принципом формальності: якщо обвинувачений не визнає себе винуватим, суд намагається його викрити, якщо ж він визнає себе винува­тим - істина суд уже не цікавить, суд щільно закриваючи для себе всі шляхи для її пізнання «впевнено крокує до винесення вироку», не досить піклуючись про його законність і спра­ведливість, а законодавець щоб не створювати йому незручностей можливою помилкою уникає можливості апеляційного оскарження такого вироку. Ось така собі вимальовується безконфліктна модель тихого правосуддя.

Нове - давно забуте старе. Цією статтею у кримінальному судочинстві по суті зроблена спроба реанімувати відому в недалекі часи концепцію, за якої визнання обвинуваченим своєї вини вважалось царицею доказів.

З огляду на тенденцію «непродуманого пропонування» для використання як доказів сумнівних матеріалів, здобутих оперативно-розшуковими органами, за таких реформ про­цесуального законодавства, де повністю ігнорується так розхвалений самими реформаторами принцип змагальності та диспозитивності, можна загубити не тільки норми-принципи, а і головне - те, ради чого вони створювались - свободу, справедливість й гідність...

У складних умовах кримінального процесу, де особливо відчутна різновекторність інтересів сторін і висока ціна судового рішення не виключені ні факти тиску на учасників судочинства, ні факти фальсифікацій, а, отже, суд має бути активним, ретельно пильним і скрупульозним дослідником істини.

Найкраще судочинство те, яке дозволяє собі бути зайвим, але не байдужим. Наша держава не така багата, щоб дозволити собі дешеве правосуддя, а потім витрачатись на виправлення судових помилок.

За своїм змістом указана стаття суперечить принципу презумпції невинуватості, закрі­пленому в ст. 62 Конституції України.

Частина 3 ст. 349 КПК України про те, що «суд має право, якщо проти цього не запере­чують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку» суперечить ст. 14 Міжнародного пакту про громадянську і полі­тичні права, де, зокрема, зазначається, що «кожен, кого засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно з законом».

Стаття 7 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначає: «Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції».

А ст. 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» стверджує: «Учасники судо­вого процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України».

Ніхто і ні під якими благими намірами не може позбавити людину її будь-якого при­родного чи юридичного права, взагалі, і права оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, зокрема, бо таке позбавлення стає суттєвим зву­женням існуючих особи прав і суперечить конституційному принципу, закріпленому в ст. 22 чинної Конституції України — «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Частина 3 ст. 349 КПК України про те, що «Суд має право, якщо проти цього не запере­чують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються», суперечить ч. 5 ст. 364 КГІК України, де зазна­чається: «учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні», а також суперечить ч. З ст. 370 КПК України, де визначено, що «Обгрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу».

Таким чином, ч. З ст. 349 КПК України, в якій закладена модель спрощеного правосуддя, не має застосовуватись і підлягає скасуванню як норма, яка скасовує суттєві існуючі гарантії встановлення об'єктивної істини та забезпечення прав і свобод людини, яка звужує існуючі права і свободи людини і суперечить чинній Конституції України, Міжнародним правовим актам та принципам і окремим положенням норм самого КПК України.

Відомий юрист минулого П. С. Пороховщиков, автор праці «Мистецтво промови на суді» (псевдонім П. Сергіїч) дає такі поради.

Насамперед з'ясуйте, що трапилось: «Що, де, коли, хто, з якою метою та яким чином?».

Не задовольняйтесь готовими поясненнями фактів.

Відокремлюйте встановлені факти від тих, що викликають сумніви.

Шукайте внутрішній зв'язок подій, фактів, речей.

Шукайте суперечності у матеріалах справи. Нерідко пояснення фактів приховано в існу­ючих суперечностях.

Поставте себе на місце певного учасника процесу і погляньте на факти його очима.

Беріть до уваги те, чого справді не було і не могло бути.

Ілюструючи сказане, П. Пороховщиков наводить приклад розслідування за фактом смерті тренера верхової їзди, труп якого було знайдено у стайні. Аналіз доказів у суді трансфор­мований у такий діалог учасників процесу: «Зверніть увагу на незвичний випадок з соба­кою». — «Перепрошую, з собакою якраз нічого і не трапилось». — «У тому й справа. Собака не гавкала. Певно до стайні заходив і намагався вивести коня той, кого за свого сприймали собака і кінь». Незважаючи на впевненість декого в наявності злочину, аналіз негативних обставин доказового характеру дав змогу встановити, що тренер був убитий копитом коня1.

Судове дослідження доказів провадиться шляхом: допиту потерпілих, підсудного, свідків, експертів, оголошення показань, даних зазначеними особами на досудових стадіях процесу, пред'явлення для впізнання, огляду предметів, документів і місця події, прове­дення експертизи. Правила провадження даних судово-слідчих дій аналогічні правилам провадження відповідних слідчих дій, виконуваних на досудових стадіях процесу. Іншого і бути не може, адже загальним є предмет дослідження, єдині методи пізнання, однаковий процесуальний статус учасників, а, отже, незмінною залишається і система правовідносин, і процесуальна форма. Однак у судовому слідстві є і свої особливості, обумовлені дієвістю всіх демократичних принципів правосуддя й участю в доказуванні всіх зацікавлених осіб. Гак, закон не передбачає можливості проведення в суді освідування. Ця слідча дія пов'язана з оголюванням особи, а за законом при цьому можуть бути присутніми тільки особи однієї статі з освідуваним. Однак суд може направити особу на судово-медичну експертизу і тим самим розв'язати проблеми доказування.