Битва за увагу

Одна з найцікавіших сфер конкуренції у битві за увагу — це

світ реклами. Барвисті пелюстки, павині хвости — те ж саме, що й буклети в поштових скриньках і повідомлення у комерційних ЗМІ (а з часом і на державних теоретично вільних від реклами каналах). Реклама стає щоразу субтильнішою, зокрема, через розміщення товарів на полицях. Та битва за увагу на цьому не спиняється. Конкуренція можлива лише в умовах вичерпуваності ресурсу, а увага — один із найбільш вичерпуваних ресурсів у часи зрілого інформаційного суспільства.

У фільмах братів Вачовських «Матриця» розумні машини створюють віртуальну реальність, яка видається на 100% ре­альною для всіх людей, які в ній існують. У реальному ж світі ці люди розміщені в поживну рідину, де їхню життєдіяльність підтримують через крапельниці, а самих їх використовують як джерело енергії для машин. Якщо люди не бачать у своєму житті сенсу, вони помирають і перестають генерувати енергію. Отже, дуже важливо, щоб комп'ютерна програма вселяла довіру й задо­вольняла всі людські потреби. Усі люди, крім декількох бунтарів, що живуть у «пустелі реальності» на спустошеній планеті, чиєю єдиною перевагою є її реальність, переконані, що віртуальна реальність «Матриця» справжня та єдина і саме там вони живуть своїм життям, що на дивно схоже на життя багатьох у великих містах США минулого століття.

Першу версію програми «Матриця» розробили невдовзі після того, як усередині нашого століття машини окупували планету й виступили переможною війною проти людства. Тих, кому по­щастило вижити, — «законсервували» та використовували як живі джерела енергії. Та все завершилося фіаско, за словами самого автора програми (характерного чоловіка з акуратною сивою борідкою, втім, без люльки, така собі афроамериканська версія бога в стилі Армані). Цей світ видався надто досконалим, надто злагодженим і безконфліктним. Люди (чи радше аватари) втратили до цього світу інтерес, багато хто просто помирав з нудьги. Відтак у реальному світі зменшувалась кількість тіл, які могли генерувати цінні кіловат-години.

Наступні версії віртуального світу почали дедалі більше нага­дувати реальність, і та версія «Матриці», яку зображено у фільмі, до болі скидається на наш із вами світ, що повниться ревнощами, інтригами, зрадами, вбивствами й егоїзмом. Завдяки своєму складному саморегулювальному кібернетичному алгоритмові про­грама (як і програмісти) зрозуміли, що людина — примхливий і великою мірою ірраціональний організм, який у своїх діях часто керується дивними пориваннями, абсолютно йому не підконт­рольними. В останній — і найкращій — версії «Матриці» світ улаштований так, щоб усі змогли реалізувати кожну частинку себе. Без інтриг і конкуренції, обмежених ресурсів і різноманіт­ності, втрати довіри й амбівалентності вони б померли з нудьги. У світі абсолютної справедливості не можливо віддати своє життя на вівтар боротьби з несправедливістю. А чи можна собі уявити такий світ, де ніхто не бореться з неправдою? Навряд.

Об'єкт конкуренції у сучасному світі (й у «Матриці») залежить від того, які ресурси в дефіциті. У цьому відношенні люди ради­кально відрізняються від усіх інших видів у природі. Ми здатні конкурувати за міріади різноманітних ресурсів, тоді як навіть най­розумніші ссавці обмежуються кількома: статевий контроль над особинами протилежної статі для продовження роду, домінування над іншими особинами, бажано тієї ж статі, територія та їжа. За ці ресурси люди також конкурують, але у нашому житті конку­ренція усюдисуща, тож перелік ресурсів куди ширший. Можна припустити, що причина закладена на рівні основних інстинктів, але це не пояснює, чому хтось, наприклад, намагається вдоско­налити мишоловку або програму для іРЬопе.

Завдяки нашому унікальному вмінню вигадувати метафори та фантазувати, нашій моральній педантичності та потягу до соціальності основна функція — продовження роду — підкидає найнесподіваніші сценарії. Чимало найяскравіших представників людства померли, не залишивши по собі нащадків, як, до при­кладу, багато філософів протягом усієї історії людства. Та все ж не можна не погодитися з тим, що основою життя є базова боротьба за продовження роду, як у прямому так і в переносно­му значенні. В суспільстві, де панує тендерна рівність, а отже, й принципово вільний вибір партнера обома статями (хоча декому здається, що закріплення цього принципу рівнозначне запере­ченню закону тяжіння як такого, що дискримінує права людей з надмірною вагою), конкуренція за увагу протилежної статі порос­ла різного роду обмеженнями та можливостями, але вона легко прочитується. Навіть у найрівноправнішому суспільстві досить поширене явище, коли чоловіки середнього віку знаходять собі другу, набагато молодшу, дружину, при цьому за статусом на гра­фіку нормального розподілу вони розташовані далеко праворуч. Чоловіки, які помирають без нащадків, переважно або стерильні, або гомосексуалісти, або ж затяті трудоголики, решта — пред­ставники соціальних низів. Успішні чорні чоловіки майже завжди одружуються зі світлішими жінками. А що всім це відомо, то Барак Обама здобув додаткового визнання у ліберальних колах, коли виявилося, що шкіра його дружини набагато темніша, ніж його, а предки її були рабами (тоді як він — дитина білої американки- антрополога та кенійського студента).

У зав'язці фільму «Соціальна мережа» (2010) показано, як майбутній засновник мережі Фейсбук Марк Цукерберг у розмові зі своєю коханою Ерикою Олбрайт за пивом обмовився, що його найзаповітніша мрія — стати членом елітного клубу в Гарварді. Розмова завершується тим, що Ерика кидає Марка, розчарована його гординею та претензійністю. В реальності ж жодної Ерики Олбрайт ніколи не існувало, попри те, що фільм дуже наближений до документального; крім того, сам Марк Цукерберг стверджує, що ніколи не мріяв про снобські клуби Гарварду (звісно, так ми йому й повірили). Але суть не в тому. Важливо, що ця сцена ви­глядає дуже реалістично, адже статус буває важливішим за секс. Хоча, може, лише в короткостроковому періоді або ж у формі сублімації чи метафори.

Класичний дарвінізм, чи радше егоїстична генетика36, ствер­джує, що головною метою людської діяльності є покращення репродуктивного потенціалу, прямо чи опосередковано. Інші, мабуть, скажуть, що людство керується низкою різних цілей, відносно незалежних одна від одної, навіть якщо й спровоковані одними й тими ж імпульсами. Розвиток культури за допомогою мистецтва або науки не має жодного прямого зв'язку з чиєюсь репродуктивною здатністю. Насправді, інтелектуали, як прави­ло, не так часто народжують дітей. Та якщо подивитися на цей процес із метафоричного погляду, він практично ідентичний ре­продуктивному.

У системі суспільних відносин загалом не важливо, на чиєму боці правда. Важко довести, що бажання перемогти у дебатах або завойовувати широку аудиторію читачів пов'язане зі стате­вим потягом, але це напрочуд легко аргументувати, адже існує очевидний, хоч і непрямий, зв'язок. Суперечки на цю тему часто завершуються нічим, жодного переможця чи переможеного, як і повна відсутність чітких висновків, адже трактувати цей процес можна по-різному. Цікаво не те, чи можна людську поведінку повністю пояснити статевим потягом, а те, що конкуренція у різних площинах відбувається за однією й тією ж логікою, тобто що існує певний вид взаємовідносин, який можна назвати кон- курентоорієнтованим. Розгляньмо один із прикладів.

Публічні дебати, в яких метою обох сторін було просто пе­ремогти, можна легко порівняти із забавами двох биків чи по- граванням картатим пір'ям на хвості — у прямому або перенос­ному значенні: звірі з рогами, що сердито насуплюються одне на одного та майже ніколи не буцкаються, п'яні чоловіки в барі, що погрожують повбивати один одного, добре знаючи, що всі навколо почнуть їх втихомирювати й до кровопролиття так і не дійде, або ж дитячі ігри, хто швидше кліпне очима. Взірець такої поведінки пропонує природний добір, про який ми писали у по­передньому розділі. Стисло повторимо: за Дарвіном, оскільки у двох особин завжди народжується більше нащадків, аніж може вижити, боротьба за виживання неминуча. Якщо точніше, то знову ж таки, за Дарвіном, найуспішніші особини народжують найбільше нащадків, які у свою чергу також більш плідні. А що не всі можуть стати батьками, то важливо пнутися з усіх сил, аби звернути на себе увагу або щоб позбутися надокучливого конкурента. Звичайно, треба бути геть схибленим на сексі, щоб уважати, ніби ті, хто прагне перемогти у дебатах, насправді на­магаються знайти собі партнера. Та якщо перенестись у площину символічну, бажання продовження існування власних ідей мотивує нас на участь у політичних дебатах, що перегукується зі статевим потягом як рушійною силою розвитку в природі.

Якщо вичерпний ресурс — це суспільне визнання та, прямо чи опосередковано, детронізація конкурента, то легко провести паралелі з конкуренцією самців у світі тварин за самок у плані як мотивації, так і методики. А що, коли за славу та визнання конкурують жінки? Такий варіант не зовсім вкладається у про- крустове ложе дарвінізму, де, як правило, саме чоловіки змага­ються за жінок, а не навпаки, адже сперма — продукт дешевий, а яйцеклітини — дефіцитний, і саме жінки обирають чоловіків, а не чоловіки — жінок. (Звиклий патріархальний устрій, де чоловіки визначають, з ким їм одружуватися, — це лише спроба протидіяти законам природи.) Згідно з теорією Дарвіна про статевий добір, жінки мали б сидіти собі, зручно вмостившись, і спостерігати за павиними танцями чоловіків, обираючи собі найсильнішого та найпривабливішого з присутніх. Можна також сказати, що й жін­ки змагаються поміж собою за те, щоб здобути собі найкращого чоловіка, і це теж правда. Питання лише в тому, якими методами. Щоб показати себе перед жінками, чоловіки, як правило, демон­струють силу та принижують конкурента. Жінки ж схильні діяти по-іншому. Простіше кажучи, якщо впливові й багаті чоловіки користуються популярністю серед молодих жінок, то впливові й багаті жінки не обов'язково приваблюють стільки ж молодших чоловіків. І це засвідчує як історія, так і культура різних народів світу. У своїй книзі «Щедра людина» Тур Ньорретрандерс гарно описує, як люди постійно борються за увагу протилежної статі (а у деякий випадках своєї ж), та жінкам він мало приділяє уваги37. Те, що саме жінки обирають чоловіків, а не навпаки, цілком ло­гічно корелює з тим фактом, що саме чоловіки воюють у війнах, будують величні храми та пишуть дев'яту симфонію Бетховена.

Водночас жінки також змагаються за право монополії над чоловіками й за можливості захисту своїх дітей. А якщо ми з вами полюбляємо будувати своє соціальне життя за метафоричними принципами особистого, то інстинкт захисту може спрацьовувати й на рівні гострої політичної конкуренції. Згадаймо хоча б при­клад з сучасної історії Норвегії, коли наприкінці минулого століття Ґру Гарлем Брундтланд звитяжно будувала конкурентоздатну державу добробуту, щоб захистити своїх дітей у метафоричному розумінні, тобто норвезьких громадян, від ворогів-чужинців. Ка­рикатуристи, які часто зображали Брундтланд у вигляді квочки, журналісти, які називали її «Матір'ю нації», — всі вони вписуються у той же напрям думок. Інакше кажучи, попри закони природи, немає жодних причин стверджувати, що в чоловіків більше мо­тивації для великих учинків.

Крім того, свою роль відіграє культура. Одним із найдоленос- ніших винаходів минулого століття стали протизаплідні таблетки. Наче з помаху чарівної палички жінки раптом здобули теоретичну свободу керувати своїм статевим життям, не думаючи про вагіт­ність. У той же відтинок часу мільйони жінок змогли вийти на роботу, частина з них — завдяки й протизаплідним таблеткам. Від того часу відносини між жінками й чоловіками змінилися назавжди. Утім, обидві статі й досі дуже різняться між собою, і видно це часто саме тоді, коли вони намагаються звернути на себе увагу одне одного. Те, що у фінансовій сфері повністю до­мінують чоловіки, абсолютно не випадково і не зводиться лише до патріархальних цінностей. Водночас жінки займають лідерські позиції у багатьох інших сферах, як-от культура чи державне управління, де на кону стоїть ціла низка цінностей, а не лише чиста конкуренція.

Будь-які однозначні висновки щодо відмінності методів заво­ювання уваги обома статями — справа ризикова і невдячна. Адже тут наукові твердження обов'язково переплітаються з культурними штампами і цінностями (Дарвін, наприклад, уважав, що місце жінки — на кухні), та й, зрештою, хто і чому щось робить — пи­тання емпіричне. Цікаво те, що статі охоче запозичують форми конкуренції одна в одної. Як чоловіки, так і жінки змагаються за увагу та визнання. Увага інших — чи не найдефіцитніший ресурс у сучасному інформаційному суспільстві, здобути його — цілком виправдана мета більшості, незалежно від статі та особистої мотивації.

У цій сфері конкуренція особливо жорстка, і під кутом зору еволюції жодна зі статей не має у цій площині абсолютних конку­рентних переваг. Будь-який зв'язок між боротьбою за увагу інших і еволюційними процесами у природі — що, по суті, обертаються довкола статевого розмноження — взагалі важко прослідкувати. Людська уява безмежна, тому ми з вами наслідуємо життя тва­рин через метафори й аналогії з їхніми розповідями про море, кохання та смерть. Те, що дехто з нас більше хоче колекціонувати друзів у Фейсбуці, ніж народжувати дітей, зовсім не заперечує теорії про те, що рушійною силою життя є бажання передати свій генетичний матеріал по спадковості шляхом розмноження. Це те саме прагнення, тільки модифіковане під впливом техно­логічного прогресу та досягнень культури, яка віддає перевагу передачі генів метафорично — через увіковічення у всесвітній мережі інтернет — над буквальним розмноженням. Хоч би як там було, а міняти підгузки бридко. Набагато приємніше — і простіше — обновити свій статус у Фейсбуці. Увійти в історію автором декількох відомих мемів може бути такою ж достойною метою, як і залишити після себе нащадків.

Війна — очевидний інструмент боротьби за існування (і в цьому контексті можна також говорити про відмінність ролей ста­тей). Війни завжди ведуться за вичерпні ресурси. Це не означає, що мотиви воєн винятково економічного або сексуального плану, хоч, як правило, ці мотиви завжди присутні. Адже зґвалтування цивільного населення — поширена практика під час воєнного стану. Взагалі вичерпним ресурсом може бути практично все що завгодно. До прикладу, на хрестові походи воїнів спонукала мрія про символічну владу та політичне домінування: християни мали відвоювати собі Єрусалим. Тут важко розгледіти чиєсь потаємне бажання збільшити обсяги імпорту оливкової олії чи завоювати серця палестинських жінок, навіть якщо й багато хто з хресто­носців таки мріяв про палке жіноче кохання після переможного повернення додому. Війни США та союзників проти Іраку й Афга­ністану, ймовірно, можна до певної міри пояснити прихованими намірами економічного плану, але воєнні дії ведуться знову ж таки у зовсім іншій площині. За допомогою пропаганди як США, так і його противники — а крім них, ще й ті, хто грає у свої власні ігри, — намагаються завоювати «серця та уми» тих, хто потерпає від війни. Отже, конкуренція між ісламістами та державою США точиться за світовий порядок, а не за труби чи секс. Возвеличення або принаймні слава і повага — базові потреби людства, зумовлені його еволюційним розвитком, і політологи з соціологами дуже часто цей факт недооцінюють. Ексгібіціоністи люблять, щоб на них дивилися, а особи з нормальними соціальними інстинктами вимагають, хоч і у дещо скромніший спосіб, щоб їх помітили. Тож ведеться жорстка конкуренція за надзвичайно обмежений ресурс. Адже людська увага має свої межі. Якщо світло прожектора на­цілене в якомусь певному напрямку, все інше навколо у наше з вами поле зору не потраплятиме.

В інтернеті одним із найбільш обмежених ресурсів є соці­альна безпека. Саме тому стільки грошей і часу витрачається на те, щоб підтримати існування різноманітних мереж — через смс-повідомлення, Фейсбук, блоги й інші майданчики, як у вірту­альному, так і в реальному просторі. Ідея проста: подивіться на мене! Відповідь, як правило, така: ніхто про тебе не забув, але ж і ти про мене не забувай! Після того обоє можуть полегшено зітхнути й не перейматись якусь годину-дві... а потім знову по колу.

Моє існування заперечує існування інших. Світ знаменитос­тей — це гра з нульовою сумою: на обкладинках журналів можна вмістити лише обмежену кількість облич, і навіть найзапекліший фанат віддає своєму кумирові обмежений обсяг часу, обмежену площу на стіні й не може думати про нього цілодобово. Що більша слава у такого собі X, то менша — в У. Таке життя.

Для нас простих смертних боротьба за увагу — більш кон­кретна й взаємна. Студентів-першокурсників престижного універ­ситету завжди вітають із тим, що вони потрапили у найцікавіше середовище в країні, а кому пощастило — й у цілому світі. Тут можна обирати собі друзів серед різноманітних людей з найрізно­манітнішими інтересами, з якими можна займатися улюбленим ділом, а потім у разі потреби шукати підтримки. Водночас можна провчитися п'ять років в Університеті Осло й так і не зійтися з жодною живою душею.

У нашому з вами суспільстві, де продукти харчування, одяг і житло перестали бути дефіцитними товарами, на передній план вийшла боротьба за увагу й визнання. Хтось сказав, що в Осло більше людей займається вигадуванням влучних фраз, ніж будів­ництвом чи виробництвом. Це, звичайно, перебільшення, але своя доля правди в цьому є. Коли результати твоєї роботи вимірюються не тоннами зерна чи риби, метрами залізничних рейок або куба­турою лісу, важливо відчувати, що тебе помічають, тебе хвалять за вдалу й корисну працю. Важливість твоєї роботи, а також її якість у порівнянні з іншими, не обов'язково вимірюється тим, скільки разів на тебе подивилися зі схваленням чи повагою, хоч це, безумовно, сприяє усталенню твоєї слави у кількісному ро­зумінні. Велике значення має також статус тих, хто тебе оцінює. Письменник, чиї книжки погано продаються, може мати набагато вищий статус у літературній ієрархії від автора бестселерів, якщо критики пишуть на його твори найкращі відгуки, йому вручають усілякі літературні премії, а передові літературознавці сучасності навперейми досліджують його творчість.

Дорогий автомобіль, рахунок у банку й величезні портрети в жовтій пресі, безумовно, таки наділяють автора бестселерів високим статусом, але тільки на сторінках тієї ж жовтої пре­си, а не у професійних літературних колах. Коротше кажучи, якість визнання важливіша за кількість. Така диференціація уваги перегукується зі співвідношенням між дорогими та дешевими товарами: власники продуктових супермаркетів Шті та Яета можуть хизуватися величезними прибутками, але навряд вони колись отримають визнання трюфельних гурманів і поцінову- вачів вишуканих вин. Інколи навіть здається, що деякі автори бестселерів радо поступилися б кількома своїми мільйонами в обмін на визнання у професійних колах і високу цінність своїх творів. Але символічний капітал — неконвертована валюта. За гроші придбати його практично не можливо.

Те саме можна спостерігати й у ЗМІ. Раніше головним за­вданням преси, розділеної за партійними симпатіями, а часто й офіційною належністю, переважно була передача й обстою­вання певного політичного посилу. Водночас монопольна влада над читачем унаслідок передоплати дозволяла добропорядним газетярам займатися ще й «народним просвітництвом». Однак з часом, коли роздрібний продаж преси став головним каналом її розповсюдження, панічний жах відстрашити читача довгими й нудними просвітницькими статтями підштовхнув до швидких і простих рішень. Змагання за читача скерувало розвиток ринку преси у напрямку таблоїдизації. При цьому така тенденція про­диктована не лише попитом на ринку, тобто вибором самого читача, а очікуваннями щодо його преференцій і вірою в те, що читач хоче, щоб його розважали. Наприклад, у ситуації чистої ринкової конкуренції, де обсяги продажу — єдиний критерій твоєї позиції відносно інших конкурентів, відбувався б раціональний розвиток. Це як павиний хвіст, єдиним завданням якого є про­довження роду павича. Якщо ж, навпаки, стверджувати, як це полюбляють надокучливі науковці, що зміст також має значення і що преса має право писати про те, що краще продається, тобто розважати, тоді важко довести, що конкуренція у цьому разі — запорука прогресу. Парадокс у тому, що такий розвиток охоче приписують ринковим відносинам, вибору читача, так би мовити, природному (чи то пак культурному) добору. Але такий висно­вок неодмінно передбачає широкий асортимент товарів, з якого покупець може вільно вибирати. Адже діти ніколи не народяться кароокими, якщо алельні гени (різні варіанти одного гену) го­лубі й темно-сині відповідно. До того ж ЗМІ мають специфічний взаємозв'язок зі своїм ринком, вони самі його формують (і тут можна провести паралель з епігенетикою, яка вивчає спадкові зміни під впливом зовнішніх обставин, що впливають на фенотип та експресію генів).

У наш час про занепад медіа, як правило, говорять пере­важно в академічних колах, адже саме науковці найактивніше змагаються за символічний капітал, тож їм самим доводиться нагадувати собі про те, що важлива не кількість, а якість. Одна стаття у провідному журналі світу варта більшого, ніж десят­ки статей у посередній періодиці. Цитати провідних науковців важать більше, ніж удвічі більше цитат науковців із сумнівною репутацією. Один нікому невідомий колега знаменитого на весь світ теоретика проблем миру та конфліктології Югана Ґальтунґа заспокоював себе так само, кажучи, що хоч Ґальтунґ написав півсотні книжок, а він — лише одну, його однієї книжки може бути достатньо, щоб прославитися на весь світ. Так само втіша­ють себе й ті письменники, чиї рукописи ніхто не хоче видавати, адже відомо, що неперевершеному Йєнсу Б'єрнебу відмовляли в публікації надзвичайно багато разів (легенда, у правдивості якої багато хто сумнівається). Науковці також полюбляють цитува­ти знаменитостей з академічних кіл, які дуже мало видаються. Фердинанд де Соссюр, батько структуралізму, за все своє життя не видав жодної книжки, а його знаменитий «Курс загальної лінгвістики» склали зі студентських конспектів декілька років після його смерті у 1903 році. Марсель Мосс, провідна постать у французькій антропології у період до початку Другої світової війни, ніколи не друкувався під своїм іменем, до того ж ніколи не проводив жодних польових етнографічних досліджень. Тож важлива насамперед якість, а не кількість, і тоді можна буде конкурувати навіть у декількох сферах одночасно. Так, напри­клад, Мосс писав хороші наукові статті, а ще виховав блискучих студентів, яких зумів багато чого навчити.

Конкуренція за увагу навколишнього середовища в акаде­мічних колах трохи більш завуальована, ніж відкриті заклики знаменитостей від шоу-бізнесу звернути на них увагу, але прин­цип залишається той же. В обох випадках успіх вимірюється величиною та статусом зовнішнього визнання.

Так само, як і якісна художня література, нові наукові видан­ня з'являються набагато рідше, ніж детективи чи телепередачі. У цьому розумінні реклама — антипод наукових досліджень. Адже головна ознака рекламних повідомлень — їхня плинність. Вони мають пролунати швидко і влучно, як постріл. Але є ще й інші, повільніші форми конкуренції за увагу, ніж ті, що продукуються рекламними компаніями, таблоїдами чи так званими соціальними медіа. Адже якщо порівнювати короткострокові та довгострокові цілі, і зі мною погодяться тренери футбольних команд, довгостро­ковий результат важить таки більше, у тому числі в науці й куль­турі. Тут головною метою стає бажання увіковічнити себе після смерті, а не побачити своє обличчя на обкладинках якнайбільшої кількості популярних часописів протягом найближчого тижня чи місяця. Різниця цих двох стратегій очевидна й має свої відповід­ники в природі. Давайте зупинимося на цьому детальніше.

Своєрідними «списками бестселерів» у випадку з науковими публікаціями є індекси цитування, які складаються за усіма на­прямами досліджень і впливають на кар'єру та статус науковця. Можна також не лише рахувати кількість посилань у публікаціях, а й вимірювати так званий коефіцієнт впливу, ділячи наукові видання на впливові та другорядні. Такі кількісні показники не дуже високо котируються серед тих науковців, кого рідко циту­ють, оскільки автори книжок, які погано продаються, зневажають авторів бестселерів, кажучи, що найкраща література настільки глибока й складна, що за своїм визначенням призначена для обмеженого кола читачів. Якщо ж таким письменникам раптом вдається написати бестселер, вони завжди можуть знизати пле­чима й подякувати читачам за увагу. Це завжди спрацьовує.

Ще письменники часто запевняють, що ніколи не читають рецензій, а коли й читають, то абсолютно ними не переймаються. Адже літературні критики й так не достатньо компетентні, щоб оцінювати їхню творчість. Таку реакцію описував був Езоп у байці «Лисиця й виноград»: «Лиш ось біда — висять вони високо...». Критика повинна відігравати важливу роль для письменників, як, наприклад, думка колег-науковців впливає на наукову діяль­ність. Який же тоді сенс робити те, що робиш? Якщо вважати свої невдачі лише частиною довгої низки досягнень у проекті під назвою «життя», то ставитимешся до поразок набагато про­стіше, знаючи, що головне перемогти в загальному заліку. Ті ж, хто прагне швидко й ефектно завершити кожне своє завдання та бачить кожну подію в житті як ізольоване явище, вважають, що конкуренція — це набір окремих, не пов'язаних між собою змагань, а головним критерієм успіху є ефективність. Обидві позиції мають право на існування й знаходять своє місце в інте­лектуальних колах.

Як у культурному житті, так і серед науковців ведеться жор­стка й багатопланова конкуренція. Для декого з науковців важливі титули та посади. Членство в Національній академії наук, профе­сорське крісло, престижні премії та почесні докторати — всього цього деколи достатньо, щоб відкинути необхідність публікувати принаймні одну статтю з високим «коефіцієнтом впливу» на рік. Декому ж більш важливо постійно доводити своєму оточенню, що ти не сидиш склавши руки, а надрукував достатню кількість статей чи хоча б одну книжку, перш ніж вийти на пенсію. Ще інші вважають рівномірність публікацій найчіткішим показником успішності. А є й такі, для кого публікації стають самоціллю, і вони часто ображаються, коли їм закидають, буцім-то така вели­чезна кількість авторських колонок чи виступів на радіо свідчить про повну неспроможність склеїти докупи бодай одну серйозну наукову публікацію.

Отже, критерії успіху в шоу-бізнесі й у високій культурі чи науці — різні. Але принципи — одні й ті самі. Водночас в останніх двох сферах існує ще й інша форма конкуренції, якій важко зна­йти відповідник у шоу-бізнесі. Внутрішня градація й акумуляція символічного капіталу відбувається під впливом зовсім іншої форми конкуренції, виміряти яку практично неможливо, іуг ідеться про оригінальність, інтелігентність і рівень освіченості. Наприклад, трапляються студенти, які ніколи не доходять до за­хисту магістерської роботи, але користуються великою повагою серед своїх колег. Вважається, що їхні думки настільки геніальні, що їх неможливо викласти на папері. Ходили якось чутки про одного такого студента, який ніяк не знаходив часу на свою дипломну роботу, «бо дописував четвертий том». Приборкавши свої амбіції, він охоче погодився обійняти адміністративну посаду в університеті, так і не склавши державного іспиту з основної спеціальності.

Відомо, що великою популярністю користуються публікації тих науковців, які намагаються скинути з трону своїх попередни­ків, досягаючи вищих висот. Одним із таких випадків є відступ Жака Деррида від учень його вчителя Мішеля Фуко. В середині 1960-х років Фуко розробив свою методологію археології знан­ня та взявся читати про неї лекції паризьким студентам, серед них був і Деррида. Фуко вважав, що знання та ментальність слід розглядати як продукт історичного та соціального контексту, а відтак будь-який інтелектуальний постулат можна зрозуміти, лише враховуючи особливості відповідної історичної доби. (Це не означає, що механіка Ньютона чи теорія еволюції Дарвіна — за­старілі теорії, просто формулювання цих теорій були продуктом відповідної епохи.) Один зі своїх найвідоміших прикладів Фуко наводить у вступі до праці «Наглядати та карати», де описує страту в дореволюційній Франції. Там пересічного злодія прив'язали за руки й ноги до різних коней і відпустили їх бігти у різні боки. Четвертований бідолаха ще дихав, коли до нього підійшов свя­щеник і з полегкістю зауважив, що той перед смертю нікого не проклинав. Такі страти за тих часів збирали численну публіку.

Водночас Деррида завважив, що до власних аналітичних спо­стережень своєї методології Фуко не застосовував. Адже якщо піти цим шляхом, можна до деякої міри втратити ґрунт під ногами. Деррида ж пішов ще далі: запропонував застосувати ту ж саму методологію Фуко до власних, а не лише чужих текстів. Так мож­на свідомо спилювати гілку, на якій сидиш, що й лягло в основу деконструкції як методу.

Не можна звинувачувати Деррида або будь-кого іншого, хто вдосконалював, розвивав, заперечував або критикував надбання попередніх поколінь, навіть якби це робилося лише для того, щоб досягнути інтелектуального визнання та слави. Можна навіть припустити, що прагнення учнів перерости своїх учителів — важлива складова рушійної сили інтелектуального розвитку. Без Платона не було б Аристотеля. Без Сократа — Платона. Якби учні задовольнялися б тим, що лише повторяли те, що роблять їхні вчителі, а композитори — копіювали стиль попередників, ми б ніколи не почули про теорію відносності або дванадцяти-тонової музики Шенберґа.

Ґреґорі Бейтсон також визнав усюдисущість прагнення пере­вершити своїх попередників у блискучому діалозі зі своєю донь­кою Кеті (тепер відомою більше як медіа-аналітик Марі Катрин Бейтсон). Восьмирічна донька якось спитала батька, чи правда, що батьки завжди розумніші за своїх дітей. Аякже, відповів Бейт­сон. А хто винайшов комп'ютер, спитала мала? Джеймс Ватт, сказав батько. Чому ж тоді його батько не винайшов комп'ютер першим?38

Це дуже елегантне й стисле формулювання одного з базових принципів теорії еволюції, на описання якого пішла не одна ба­ночка чорнил. Усі ми з вами стоїмо, опершись на плечі попере­дників — як корали, що виростають з решток відмерлих пращурів, або як мислителі, що будь-якою ціною намагаються випередити своїх вчителів хоча б на крок. Стояти у когось на плечах, як колись дитиною у батька, досить вигідно: так краще видно.

Деррида опирається на цілу історію філософії від Ніцше до Фуко, йому треба було лише ступити крок у раніше незвіданому напрямку. Ще рано говорити, чи виведе цей його крок філософ­ську науку на новий рівень, а чи виявиться ще одним кроком убік. Але суть у самому принципі: важливо зробити крок уперед, у невідоме. Не копіювати інших, адже це фактично буде кроком назад. Саме тому гурту Oasis так і не вдалося досягнути тієї ж слави, що й Beatles, хоч у свої найкращі часи їхня музика дуже нагадувала бітлів. Створити щось нове набагато важче, ніж імі­тувати інноваторів.

Так само нові літературні твори можуть опиратися на вже на­писані. Генрі Джеймс, здається, був першим, хто у своїх новелах і романах відразу переходив до сюжету, оминаючи ознайомлення з головними героями. Його герої спочатку діяли та говорили in médias res, запрошуючи читача у свою підсвідомість, не розказу­ючи, хто вони й які на вигляд. Аксель Сандемусе, до речі, пише у «Весіллі Фелісії», яким для нього було полегшенням усвідомити, що йому не обов'язково виручати своїх невезучих героїв із кожної проблемної ситуації. Якщо не виходить, можна залишити їх у спокої, наодинці з власною долею, а потім знову згадати, десь у іншому розділі роману, і хай читач сам здогадується, що з ними сталося у міжчассі. Такої розкоші Диккенс не міг собі дозволити. Він дуже дбайливо ставився до своїх читачів, розповідаючи їм усе до деталей, на відміну від, скажімо, Яна Мак-Евана. У Диккенса персонажі мають закручені носи, гарячий темперамент, поважний вигляд, золотий годинник у кишені жилетки й гарні зелені очі. В Мак-Евана ж максимум про що дозволено дізнатися читачеві — це ракетка для сквошу на задньому сидінні автівки, та й то лише тоді, коли це важливо для розкриття сюжету.

Хтось колись завважив, що у старих африканських фільмах надто багато уваги приділяли зоровим ефектам, а актори на­водили гіперболізовані факти навмисно неприродніми голоса­ми, оскільки тогочасна публіка не звикла до кіно, тож потрібно було додатково наголошувати на кожній події, що відбувалася на екрані. Тоді як західна кіноіндустрія спирається на попередній досвід і може собі дозволити починати фільми відразу з дії, а не вступу, як це робив Джеймс у своїх творах. Певна річ, можна не погодитися, що така ситуація постала винятково внаслідок кон­куренції. Той факт, що у своєму житті ми спираємося на плечі велетнів-попередників, можна розглядати крізь призму й інших феноменів. Та якщо придивитися до цієї соціальної динаміки зблизька, можна розгледіти паралелі між новаторським прийомом Генрі Джеймса та використанням двох барабанів гуртом King Crimson, про що згадувалося раніше. В обох випадках ключовим було прагнення зробити щось таке, що до тебе ніхто не робив, сподіваючись на визнання. І те, що внаслідок таких поривань ми з вами маємо набагато цікавішу літературу та музику, завдячує й тому, що нам також хочеться зробити крок уперед (на біговій доріжці?) і спробувати щось нове.

Принцип постійної переваги — прагнення обійти своїх по­передників — містить в собі щось і специфічне, і універсальне. Як згадувалося раніше, ідея прогресу виникла нещодавно. У тради­ційному суспільстві задовольнялися лише відтворенням попере­дніх досягнень. Якщо ж традиції змінювалися, то відбувалося це практично непомітно. Водночас людина завжди намагалася обійти свого ближнього, але раніше це не проектувалося в історичний вимір. У традиційних суспільствах полюбляли розповідати легенди про великих воїнів прадавніх часів, що були як сильнішими, так і розумнішими й хитрішими від теперішніх. Нинішні ж умільці міряються силами як із легендарними героями минулого, так і зі своїми сучасниками. У наші дні, навпаки, побутує усталена думка, що наші пращури нічим від нас не відрізнялися. І розглядати їх треба «у світлі їхньої історичної доби», кажемо ми з майже не­помітною зневагою у тоні.

Наука як така, крім свого основного завдання — пошуку істини, — містить у собі значний елемент конкуренції. Хоч би як це намагалися приховати, а науковці мають дуже добре роз­винутий інстинкт конкуренції. Особисті досягнення — важлива рушійна сила наукової діяльності, і зовсім не байдуже, хто першим опублікує статтю про велике наукове відкриття. Навіть Дарвін упав у відчай, коли отримав листа від свого молодшого колеги Рассела Воллеса у 1858 році, який писав, що знайшов додаткові докази справедливості своєї теорії еволюції, яку Дарвін виношу­вав от уже понад двадцять років. У своєму листі Воллес описував фактично ту ж саму теорію еволюції. Як міг Дарвін після цього оприлюднити свої наукові праці й уникнути звинувачення у плагі­аті? Колеги Дарвіна владнали ситуацію джентльменською угодою між двома вченими, внаслідок чого Дарвін таки посів заслужене місце в історії науки, не зраджуючи при цьому інтересів Волле- са. Важливо інше — особисті амбіції та конкуренція. Науковці також прагнуть бути найкращими, здобути визнання й увійти в історію, позаяк це звикле прагнення кожної людини з амбіціями. З часом конкуренція перенеслася й на інституційний рівень, і це було дуже добре видно у процесі основоположного відкриття тривимірної структури молекули ДНК. У цьому разі відбувалася битва не лише за престиж між самими науковцями (з Джеймсом Вотсоном та Френсисом Криком на чолі) та інституціями, які вони представляли, а й між США та Великобританією. Історія науки аж кишить такими драматичними прикладами, і суть не в жорсткій конкуренції за Нобелівські премії та їм подібні відзнаки, а насамперед у гонці кількісною спіраллю: доводиться видавати на-гора дедалі більшу кількість публікацій, аби випередити своїх суперників, підтримати рівень свого індексу цитування, таким чином, утримати свій статус і престиж свого університету. Зго­дом довкола цієї спіралі з'явився ще й комерційний інтерес: за кожне відкриття науковці отримують грошову винагороду, а на­укові видання змушені збільшувати кількість і частоту публікацій, оскільки це дає додаткові переваги у змаганні з конкурентами за найкращі статті. Показником якості наукового видання прийнято вважати самоокупність. Якщо вона становить близько 90%, то це поважний журнал. Отже, спостерігаємо не лише кількісні, а й якісні змагання, і саме останні найточніше характеризують сучасні тенденції в суспільстві. Коротше кажучи, певна кількість наукових досліджень друкується не для того, щоб їх читали, а для того, щоб автор потрапив до всіх важливих списків і рейтингів.

Еволюція суспільства під впливом ринкових відносин не перед­бачає майданчика для естетичного добору, а відтак все більшою мірою зводиться до ефективізації та кількісних переваг — і стосу­ється це не лише торгівлі товарами. Орнаменталістика, естетика та відкритий простір заполоняють міста. Старі державні установи, чиїм головним завданням є обслуговування громадян (пошта, державне телебачення), безперервно модернізуються за кошти з кишені своїх клієнтів. Фокус змістився з корисності на новизну, і навіть найконсервативніші заклади культури надають перевагу «обслуговуванню», а не «просвітництву», не замислюючись над тим, що ці два завдання насправді нерозривні. Проблемою ево­люційної логіки є те, що вона «відбирає» рішення, необхідні для досягнення короткострокових інтересів окремих індивідів, а не для виконання довгострокових завдань задля загального добра. Отже, надто забуквалізоване відтворення еволюційних процесів природи може призвести до того, що суспільство опиниться на межі внутрішнього конфлікту. Трагедія загального — яка по­лягає в тому, що раціональність індивідуального вибору може виявитися нераціональною, коли всі роблять одне і те саме, — виявляє обмеженість індивідуалістичного еволюційного підходу до розвитку людства. Одним із найяскравіших прикладів можна назвати забруднення довкілля як непередбачуваний наслідок економічної конкуренції.

Тиранія кількісності заполонила академічні кола й упевнено продовжує наступ за допомогою ідеології «нового державного управління», тобто теорії про те, що державними підприємствами слід керувати так, ніби це приватні компанії (лікарні повинні давати прибутки, пошта повинна заробляти гроші й так далі). Головними показниками успішності університетів стає зростання кількості студентів, менший обсяг «відсіювання» і вищі оцінки, і до цих кількісних показників прив'язуються економічні блага. Більша кількість статей, більша кількість аспірантів — і ти пере­можець, як і твоя кафедра, позаяк твій успіх підвищує ймовірність виділення додаткових коштів на фінансування нових досліджень, а відтак і посад. І так по колу: що більше статей, то ширше ви­знання. І це не є проблемою саме по собі. Наука, фінансування якої здійснюється державними коштами, повинна звітувати про досягнення через публікації. Проблема з'являється лиш тоді, коли кількість публікацій стає важливішою за їхню якість. Видатні науковці минулого за все своє життя видавали чотири-п'ять на­укових праць, і саме ці роботи лягали в основу розвитку цілої епохи. Наука в режимі «публікуй або щезай» може виявитися руйнівною стратегією.

З іншого боку, ставка на якісні наукові статті — за аналогією з крамницями для гурманів, які не створюють конкуренцію капусті в супермаркеті, чи бутіками, де продається дизайнерський одяг і шапочки ручної роботи зі шкури карельського ведмедя, а не одяг масового пошиття руками бенгальських дітей, — це конкуренція на зовсім іншому полі за зовсім іншими правилами. Деколи це спрацьовує. Але в сучасній науці немає гарантованих рецептів успіху. Під час написання заявки на стипендію для проведення наукових досліджень часто просять указати десять найголовні­ших публікацій за останні п'ять років. Тож особі, яка протягом останніх семи років потіла над шедевром епохального значення, у цій сфері нічого не світить.

У період між 1981-м і 2006 роком кількість наукових статей у світі збільшилася вдвічі39. Сьогодні фактично ніхто не володіє повним багажем знань у своїй сфері і професійна «атомізація» генерує все більше розмаїття спеціалізації фахової літератури. Водночас ми з вами наближаємося до повного переходу на елек­тронні публікації. Наприклад, один із наймолодших і найуспіш­ніших електронних журналів з природничих наук «PloS ONE» у липні 2010-го надрукував свою 10 000-ну статтю. Непогано як для видання, що вийшло у світ лише в 2006 році! У величезній базі даних ISI Web of Knowledge міститься понад 40 мільйонів статей, при цьому щопівхвилини там з'являється нова публікація. Імена найпродуктивніших авторів наукових статей у сфері природничих наук можуть стояти під сотнею статей на рік (слід зазначити, що у сфері гуманітарних і суспільних наук продуктивність набагато нижча й авторами статті є, як правило, один або два науковці. Але принцип і тенденції тут такі ж).

Зростання кількості наукових статей можна цілком логічно пояснити зростанням кількості науковців і збільшення продуктив­ності кожного з них відповідно — поєднання процесу спеціалізації знань і законів ринку. Побічною дією такого розвитку неодмінно стає поява величезної кількості тривіальних текстів, які лише заважають відділяти зерно від полови (або, за висловом одного Нобелівського лауреата, «найбільше забруднення в наш час — в умах»), і кумулятивний обсяг знань все ж зростає в геометричній прогресії, і декому вдається навіть встигати як у кількісній, так і в якісній площині.

Немає нічого аморального в тому, щоб бути продуктивним. У цьому плані цікаво, як правила конкуренції майже непомітно змінюються. За декілька років може виявитися, що певні науковці весь цей час грали не в китайські шахи, а в лудо. Питання лише в тому, чи знайдуть вони в собі достатньо мотивації, щоб продо­вжувати гру, яку самі не обирали.

Суспільство не обов'язково виграє від зростання кількості варіантів скріпок. Радше навпаки, коли кількість стає самоціллю та досягається за рахунок якості, в тому числі сміливості й оригі­нальності, з'являється ціла низка непередбачуваних екстерналій. Ставка на надто революційні інновації стає вельми ризикованою, а надто в академічних колах, де традиційно цінується творчість, а нагальною потребою постає необхідність публікації бодай міні­мальної кількості статей, аби забезпечити собі стабільну посаду, перш ніж тобі виповниться 45. Крім того, доводиться враховувати правила розподілу стипендій і грантів на дослідження, які у своїй більшості не передбачають підтримки незалежних, оригінальних, довготривалих і ризикованих проектів. Виглядає на те, що умови конкуренції змінилися: замість оригінальних і сміливих рішень у наш із вами час успіху добивається промислове виробництво або його подоба. Як перше, так і друге передбачають талант, важку працю та інстинкт конкуренції, але на тому вся схожість і завершується.

Ще один вимір інтелектуальної площини, про який варто згадати в контексті змагань на біговій доріжці, — це власне розумовий розвиток як такий. Кожен організм має свою нішу, до якої вже призвичаївся. В природі розрізняють потенційну та реалізовану екологічну нішу. Перша — це територія, в межах якої живий організм міг би існувати, якби на ній не існувало надокучливих ворогів чи конкурентів, а реалізована ніша — це простір і час, в яких організм фактично існує. Усі види в природі більшою чи меншою мірою пристосовані до існування в межах своєї «екологічної ніші». Є й такі організми, які можуть існувати в багатьох нішах, але вони мають обмежену конкурентоздатність. Коли конкуренти витісняють їх з однієї ніші, вони переходять у іншу, де наразі більш сприятливі умови для існування. Спеціа­лізовані ж організми, як підказує назва, — це експерти у своїй сфері, це як невеличкі крамнички з вузьким колом покупців, гурманів-поціновувачів, у порівнянні з величезними мережами супермаркетів. Деякі з таких організмів можуть заходити у своїй спеціалізації надто далеко, що завершується дисфункцією стате­вого добору (як, наприклад, у великорогого оленя) і, як наслідок, вимиранням. Організм стає настільки вузькоспеціалізованим, що втрачає гнучкість і здатність адаптовуватися до мінливих обставин, або ж просто заходить у глухий кут абсурдної спеціа­лізації. Те ж саме відбувається й у суспільстві, що розвивається за законами ринку.

В науці можна знайти декілька яскравих прикладів анало­гічних процесів. Так, скажімо, антропологія вікторіанської доби закінчила так само, як ірландський великорогий олень. Остання версія «Золотої гілки» Джеймса Фрейзера, в якій подається до­вжелезний перелік ритуалів і вірувань у всьому світі, налічувала дванадцять томів, і навряд чи повністю її прочитав ще хтось, крім коректора. За лічені роки після 1912 року соціальна антропологія була повністю переформатована: енциклопедичні знання переста­ли цінуватися понад усе, головним почали вважати ґрунтовний емпіричний досвід у вузькій сфері. На зміну трактору прийшов спортивний автомобіль. А твори Фрейзера застаріли за якихось десяток років. Згодом до його творчості зверталися хіба такі філо­софи, як Вітгенштайн, або ж такі поети, як Еліот. Навіть колеги- науковці кидали багатозначні погляди за спиною Фрейзера, коли той дослужував свої останні роки в університеті.

Ще одним прикладом надто вузької спеціалізації може слугу­вати післявоєнна «кремльологія». Кремльологами називали себе знавці внутрішньополітичних процесів у Радянському Союзі, які доходили до того, що писали довжелезні розвідки на тему важ­ливості почергового порядку появи членів політбюро на балконі під час параду з нагоди Першотравня. Після 1990 року всім їм довелося подаватися на перекваліфікацію й похапцем шукати роботу. Багато з них через деякий проміжок часу вигулькнули як експерти з питань Росії чи геополітики в цілому.

Якщо розглядати людину з позиції екологічних ніш, то ми з вами належимо до організмів широкої спеціалізації, майстри на всі руки, і навіть якщо від природи ми не можемо існувати ні під водою, ні в повітрі, ми спроміглися заповнити й ці ніші, ви­користовуючи свої розумові здібності. Можна навіть сказати, що саме розумові здібності і є нашою унікальною екологічною нішею. Той факт, що за відносно короткий проміжок часу (декілька тисяч років, що з погляду історії еволюції досить мало) нам з вами вда­лося майже подвоїти масу мозку порівняно із загальною масою тіла, доводить, що відбувався цей процес в умовах дуже жорсткої конкуренції. Мозок споживає значну частину нашої енергії, та й фізично він займає стільки місця, що пологи перетворилися на суцільну муку. Щоб помістити велику дитячу голівку, жіночий організм практично доводить себе до повного виснаження, і як відомо з історії, у давні часи більшість жінок під час пологів по­мирали. Тож що саме стало чинником такого розвитку? Теорій багато — наприклад, потреба у більшому мозку постала тому, що виникла людина прямостояча й треба було освоювати знаряддя праці, або з'явилася мова й треба було спілкуватися з іншими, а також запам'ятовувати всіх своїх друзів і ворогів у суспільстві, яке постійно розросталось і ускладнювалося. Гнучкість і адаптивність нашого мозку зіграла свою роль. Порівнянні з дикими звірями людина могла не лише бігати, видиратися на дерево або плавати в озері. Виявилося, що людина могла ще й жбурляти каміння, а трохи пізніше — і спис, розмахувати факелом, виставляти пастки й так далі. Цікаво, що крім фізичного збільшення розмірів мозку і зростання кількості нейронів у ньому, нашою унікальною осо­бливістю стала лобова частка мозку, що відповідає за моральність, соціальні зв'язки та самоідентифікацію.

Жодна з цих теорій не виключає існування іншої, і кожна передбачає наявність того чи того варіанта перегонів на біговій доріжці, позаяк особам із найрозвинутішими соціальними якос­тями та потужнішим соціальним капіталом найкраще вдається передавати свої гени по спадковості. Світські балачки й різного роду соціальні зв'язки — безумовно, ключові чинники еволюційно­го розвитку нашої розумової діяльності. Адже саме через світські балачки та плітки можна завоювати довіру й об'єднати людей у корпоративні групи чи інші форми спільнот. Лише людину можна пізнати у глибокому розумінні цього слова, чого не скажеш про слонів чи бабуїнів, і лише людина може акумулювати соціальний капітал, який стане в пригоді у скрутну хвилину.

Але, як стверджує Ридлі у «Чорній Королеві» існують ще й інші теорії, що пояснюють причину розвитку людського мозку. Одна з них — це, звичайно ж, теорія статевого добору. Жінки оцінюють своїх обранців не лише за ознаками фізичної сили, а й за лідерськими якостями, позаяк відомо (як виявляється, не всім), що занадто накачані біцепси часто супроводжуються тупістю, відсутністю почуття гумору, недостатньою емпатією та поганими соціальними навичками. Тут є свої відмінності між статями. Відо­мо, що під час вибору партнера у чоловіків переважно «одне» на думці, але і їм подобаються кмітливі жінки з добрим почуттям гумору та розвинутими соціальними зв'язками. Ридлі стверджує, що власне конкуренція за партнера привела до збільшення обсягів мозку. Тобто секс — головна причина всього, як завжди. Можна, звісна річ, закинути, що тварини знаходять собі пару за допомогою своїх невеликих мозків, а отже, статевий добір у цьому випадку, очевидно, поєднувався з іншими чинниками покращенням умов виживання, які також передбачали необхідність збільшення роз­мірів мозку. Не секрет, що найрозумніші чоловіки часто бувають блискучими мисливцями, найкмітливіші жінки — відмінними збирачами, а найвидатніші лідери — найкращими батьками.

На перший погляд, інтелектуальна конкуренція не дає жодних сексуальних дивідендів. Виглядає на те, що у сучасному суспільстві найбільш жаданими чоловіками виявляються не геніальні фізики чи оригінальні філософи-мислителі, а товстосуми з величезними автомобілями й розкішними будинками. Може, наше з вами сус­пільство надлишкового споживання змінює правила статевого добору, може, інтелектуальні звитяги гомо сапієнс утратили свою привабливість, а обставини не вимагають розвитку абстрактного мислення? Якщо це так, то наше з вами постмодерне споживаць­ке суспільство опинилось у досі нікому невідомому вимірі, де ні оригінальне рішення проблеми, ні технологічна інновація не гарантують конкурентних переваг. Адже там, де існує нестача матеріальних благ, де відсутня безпека, а саме життя брутальне й жорстоке, розум, креативність і здатність знаходити правильні рішення — безцінні ресурси. Якщо у нашому суспільстві все це вже не цінується (а ми бачимо, що у наш час мало хто мріє стати інженером), то ми є свідками завершення переходу від індустрі­ального до постмодерного споживацького суспільства. Ми стали менш релігійними, більш індивідуалістичними та сфокусованими на молодості (як, до речі, й мисливці зі збирачами), ми возве­личуємо безтурботне й ледаче життя, замість зосередженості та старанності. Так само, мабуть, свого часу робила й частина мисливців і збирачів.

Отже, настав час розглянути чи не найголовніший майданчик конкуренції. У спорті конкуренція відкрита й не прихована, радше навпаки, вся суть спортивних змагань зводиться до оголошення переможців. Саме у спорті наш природжений інстинкт конкуренції виявляється в усій своїй повноті. Погляньмо лишень на той обсяг уваги, який завоювали собі (!) спортивні новини в газетах чи інших медіа. І як побачимо пізніше, змагання у спорті ведеться не лише за увагу та схожі блага, а й за товари та ідеї.