Ринок особистих відносин

Чарльз Дарвін уважав конкуренцію головною рушійною силою еволюції, та з часом йому почали несправедливо припису­вати переконання у тому, що як у природі, так і у суспільстві все буквально просотане конкуренцією, боротьбою та правилом гострого ліктя. Насправді ж Дарвін намагався віднайти баланс між конкуренцією та співпрацею. Він говорив про конкуренцію в «широкому та метафоричному розумінні» і не зосереджувався на агресії як на головній умові конкуренції, адже це поняття у своїй праці «Про походження видів» він називав «боротьбою за виживання», а така боротьба націлена насамперед проти смерті, не обов'язково проти когось.

Водночас цілком очевидно, що агресія та насилля можуть бути ефективними інструментами конкуренції (з чим Дарвін, звісна річ, не міг не погоджуватися). Конрад Лоренц (1903-1989) був впливовим біологом, який підкреслював роль агресії як головної властивості, притаманної людям і тваринам. Найвідомішою пра­цею Лоренца є, мабуть, книжка «Так зване зло» (Das sogenannte Boese), датована 1963 роком. Підзаголовок цього твору — «Zur Naturgeschichte der Aggression» (До витоків агресії) — чітко вка­зує, про що йдеться у цій праці, а саме про агресію людей і тварин19.

Агресія в більшості з нас викликає негативні асоціації, від неї відгонить насиллям і невмінням себе контролювати, саме вона, як кажуть, — той корінь зла, який породжує все найгірше у світі. У 1930-х — 1940-х роках Лоренц сповідував не зовсім вдалі політичні погляди — зокрема, у клопотанні про членство в НСДАП (Націонал-соціалістична німецька робітнича партія) 1938 року він написав, що його наукова діяльність присвячувалася нацистським ідеям. Лоренц помер лише у 1989 році, і все своє повоєнне життя він палко обстоював питання захисту довкілля. Так би мовити, змінив один потяг до чистоти на інший (і тут чітко простежується паралель іще з одним відомим нацистом, а саме Мартином Гайдеґґером).

Попри своє колишнє захоплення нацизмом, Лоренц не був якимось особливим романтиком насилля (він, зокрема, вважав, що расова гігієна, яку він розглядав як генетичне самолікуван­ня, була важливіша за військові дії проти нижчих рас), але у книжці про так зване зло він хотів показати, що агресія, як і її приглушення, лежать в основі багатьох поривань тварин і людей. Лоренц, зокрема, наголошував, що агресія зазвичай виявляється через зовнішні атрибути (наприклад, фарби, звуки, пози) і цього часто досить, аби визначити баланс сил і уникнути конфлікту. Він хотів підкреслити необхідність і природність агресії:

«Якщо подивитися на це поняття ширше, то внутрішня агресія здаватиметься нам не диявольським почуттям чи якимось всеруйнівним принципом <...>, а насамперед частинкою системної та життєствердної організації всіх живих істот. Як і все земне, це почуття може також давати збій і руйнувати життя, але величним процесом творіння воно все ж таки призначене для добра»20.

Чи не могло б людство і природа просто жити у мирі та зла­годі? У теорії — так, бо агресія насправді не має особливого зна­чення сама по собі, але, як доказав Дарвін, головним чинником еволюції є надлишкове розмноження. Позаяк на нашій планеті місця та ресурсів на всіх не вистачає, питання, кому продовжувати свій рід, вирішується аж ніяк не лотереями чи джентельменськи- ми угодами, а в ході прямої чи непрямої конкуренції. Жодні інші види в природі, крім людини, не можуть свідомо відмовитися народжувати дітей заради майбутнього планети.

Отже, агресія — чільний інструмент конкуренції, і, як переко­нує Лоренц, окремі види лише виграють від того, що виживають найкращі, навіть якщо не це було першочерговою метою. Те, що види отримують користь від того, що виживають найкращі, є на­слідком, а не метою конкуренції чи боротьби. Це може здатися надзвичайно хитро сплетеним механізмом, але кінцевою метою еволюції ніколи не було майбутнє здоров'я виду, всі процеси керуються теперішніми інтересами індивіда.

Менш відомою, але значно оригінальнішою, ніж теорія про те, що лише найкращі мають шанси передати свої гени у спадок, була теорія Дарвіна про статевий добір. Чому статі мають стільки відмінностей, крім власне фізіологічних ознак, пов'язаних із роз­множенням? У деяких видів чоловічі та жіночі особини бувають надзвичайно різними — за розмірами, наявністю рогів, фарбами, голосом чи загальною поведінкою. Може, замислився Дарвін, такі відмінності існують через те, що самки обирають самців, урахо­вуючи саме такі статусні символи, а якщо так, то чому?

Оскільки сперматозоїди — з дешевих матеріалів, а яйцекліти­на — з дорогих, то обирають зазвичай жіночі особини, але буває й навпаки, якщо з тієї чи тієї причини самки конкурують між собою за увагу самця. Така поведінка притаманна, наприклад, пісочникам (рід водоплавних птахів). їхні самки більші від самців і мають яскравіше пір'я. Саме вони позначають свою територію, і навіть якщо вони все ж таки відкладають яйця, їхні самці пере­бирають відповідальність за весь процес висиджування, щойно яйця з'являються у гнізді. Серед небагатьох водоплавних птахів, які практикують такий обмін ролями між статями, є ще один вид — круглоносий плавунчик. їхні самки також мають яскравішу окраску пір'я та беруть активну участь у процесі залицяння. Вони відкладають яйця і подаються у світ шукати пригод. Не особли­во турботливі матусі. Можна, звичайно, подискутувати, хто їхні партнери — джентльмени чи підкаблучники, але це показує, що статевий добір можуть вести як чоловічі особини, так і жіночі. У наших постмодерних країнах, де панують правила рівності між статями, чоловіки деколи теж почувають себе круглоносими плавунчиками.

Улюбленим прикладом Дарвіна був екстравагантний і роз­кішний хвіст павича, який не мав жодного функціонального на­вантаження, крім як приваблювати дам. Комбінація яскравого забарвлення пір'я та звабливого танцю райських пташок — екстра­вагантна примха еволюції, але ж гарно як, навіть для людського ока. Самці менш барвистого кольору можуть мати більше шан­сів вижити, але навряд чи це дасть їм шанси на розмноження. Оскільки найуспішніші в особистому житті птахи з барвистішим пір'ям, статевий добір торуватиме шлях усе розкішнішим атри­бутам краси.

Лоренц й цей постулат Дарвіна протрактував по-своєму, пе­реконуючи, що агресія та статевий добір тісно пов'язані між собою. Лоренц також використовував статевий добір, аби про­демонструвати, що індивідуальний «інтерес» не обов'язково слу­гує загальному добру певного виду в довгостроковому періоді і що конкуренція на індивідуальному рівні перебиває всі інші чинники. Це він експліцитно пов'язував із принципом змагань на місці — за десять років до того, як Ван Вален висунув свою ідею про Чорну Королеву. Приклад, який тоді наводив Лоренц, стосувався фазана-аргуса, в якого розвинулися настільки абсурдно великі (і барвисті) пір'я на крилах, що він заледве може літати. Ці крила він поважно виставляє на огляд самки, коли та обирає переможця й батька для свого потомства. Що більші та прива­бливіші крила, то привабливішим видається й самець — таким чином ця дисфункційна риса розвивається й підсилюється про­тягом еволюційного розвитку. Символи статусу фазана-аргуса та павича є наслідками того, що їхні самки послідовно обирають самців із найяскравішим пір'ям, а відтак і самці, і самки стають заручниками власного вибору. Самки, які обирають самців із меншими хвостами, народжують менш сексуально привабливих синів, а з огляду еволюції це погана стратегія.

Підбиваючи підсумки своїх пошуків, Лоренц песимістично резюмував:

«Зараз еволюція фазанів-аргусів рухається у тупиковому на­прямі, коли їхні самці конкурують один з одним, у кого най­довші пір'їни у крилах... Одне слово, ці птахи вже ніколи не дійдуть єдино правильного в їхній ситуації "рішення" при­пинити ці безглузді перегони».

Саме в такому випадку Лоренц пов'язує сексуально вмотиво­вану браваду з агресією чи, точніше кажучи, з її приглушенням, адже зовнішніх статусних ознак, як правило, достатньо, щоб ви­значити ранг, позицію та ступінь успіху в протилежної статі. Тому в цьому разі агресія у формі кровопролиття зайва. Найчастіше агресія більш латентна, оскільки відкритий конфлікт настільки витратний, навіть для переможця, що конкуренція переважно ведеться через сигнали на відстані.

Цей принцип змагання на біговій доріжці Лоренц також ви­користовував для критики сучасної цивілізації:

«Я, висотаний і зацькований, як і кожен типовий представник індустріалізованої та комерціалізованої цивілізації, — чудовий приклад несвідомого розвитку, що спричинений винятково суперництвом між видами. В наш час людина потерпає від стресів, високого артеріального тиску, гострої ниркової не­достатності, виразок і неврозів, опускається до ницості, бо вона просто не має часу плекати свої культурні інтереси. І все це позбавлене будь-якого сенсу, адже ми могли б про­сто домовитися зменшити темпи, принаймні, теоретично. На практиці ж наша здатність прийняти таке рішення мало чим відрізняється від здатності фазана-аргуса припинити від­рощувати собі абсурдно довжелезні пір'я на крилах».

Деколи розвиток заходить у глухий кут, звідки, здавалося б, немає вороття, хоча попереду тебе вже нічого не манить. В еволюційній біології цей процес називається заблукалим добо­ром (runaway selection). Цей термін описує феномен, який часто призводить до непередбачуваних побічних наслідків, де добір унаслідок конкуренції завершується тим, що одного дня вид зо­стається з поламаним возом.

Найвідоміший приклад такого процесу з історії еволюції — історія великоротих ірландських оленів (їх ще називають ірланд­ськими лосями), які водилися не лише в Ірландії, а й у багатьох частинах Північної Євразії аж до часів, що настали після остан­нього льодовикового періоду. Дорослі самці цього виду були два метри заввишки й мали роги, що важили до сорока кілограмів. Роги росли поступово, частково внаслідок статевого добору — адже особини з найбільшими рогами отримували найбільшу кількість партнерів, — а почасти пропорційно розмірам тіла тварини. Причиною вимирання цього виду могла бути й розміри рогів. Вони виростали настільки великими, що ними було просто неможливо відбивати ворогів — для цього роги були заважкими, і оленям, очевидно, було дуже важко носити їх на голові. Крім того, роги щороку відпадали і тваринам щоразу доводилося від­рощувати нові, а це вимагало ще й постійного поповнення запасів необхідних елементів, таких як, до прикладу, кальцій і фосфор. Щоб отримати повністю сформовані роги вагою 40 кілограмів, потрібно було спожити 2,1 кілограма азоту, 7,6 кілограма кальцію та 3,8 кілограма фосфору21. Оскільки вміст фосфору в рослинах часто не перевищує 0,1 відсотки сухої маси, то це практично означає, що ця бідна тварина повинна була з'їдати по 3,8 тонни трави (сухої маси), щоб покрити потребу в фосфорі лише для рогів (а він потрібен ще й для інших кісток). Нормальний вигляд має свою ціну. І незважаючи на те, що вчені досі сперечаються щодо причини вимирання ірландських оленів — відбулося це внаслідок зміни клімату чи через брак поживних речовин, — цей вид одна­ково залишається промовистим прикладом неспівмірних витрат на змагання на біговій доріжці.

Відповідно до іншої гіпотези, після льодовикового періоду почала підвищуватися температура, і цьому видові оленів ста­вало дедалі важче маневрувати у лісних хащах, що ставали все густішими. Внаслідок цього поступовий ріст рогів, що довший час розвивався за принципом «що більше, то краще», став для оленів тим самим, що й зростання кількості зустрічей пересічного службовця у постмодерному інформаційному суспільстві — адже, врешті-решт, нескінчена вервечка зустрічей заважає виконувати роботу. Олені бігли щодуху, але не подужали навіть устояти на місці. Вони зійшли з дистанції та загубили свій слід у жорстоких лісових хащах.

Ще один цікавий виток статевих перегонів, і ще більш неор­динарний, спостерігався у савок аргентинських. У їхніх самців навіть був пеніс (що абсолютно не характерно для більшості птахів, адже серед 10 тисяч відомих науці видів птахів менше ніж 3% мають зовнішній статевий орган) і не який-небудь, а 20 сантиметрів завдовжки за загальної довжини тіла 40 сан­тиметрів — і це фактично рекордне співвідношення серед усіх видів тварин. їхня доля дещо відрізняється від історій розвитку аргус-фазана, пави чи ірландського оленя. У савок досить по-Ринок особистих відносин

спорті. Звичайно, ми ще не дійшли до того, щоб якийсь 70-літній старець, муміфікований батоксом, міг би обдурити природу й долати дистанції, як 30-літній, утім, ми все ж таки спостерігаємо чітку тенденцію до зміцнення свого здоров'я, даного від природи, частково також для того, щоб справити враження — і спровоку­вати заздрість — менш заможних жінок-одноліток. І попри те, що ми маємо дар відрізнити природність від дешевої штучнос­ті — незалежно від того, про що йдеться: про підроблений Rolex, фейкові спорткари, силікон чи ботокс, — ми часто добровільно дозволяємо ввести себе в оману. Безперечно, одяг, парфуми й косметика можуть додавати сексуальності (переважно жінкам), як і дозована демонстрація елегантності, сили та статусу (пере­важно чоловікам).

Чистий ефект від усієї цієї бравади чуттєвості — все той же. Переважна більшість знаходить собі партнера, і за статистикою, найпривабливіший чоловік здобуває найпривабливішу жінку, й у нашому моногамному (чи серійно-моногамному) суспільстві в кожного є лише один-єдиний партнер, створений для нього на певному проміжку часу. Через це навіть найдрібніші трюки мо­жуть покращити ваші конкурентні позиції, і найпромовистіший доказ дієвості цієї сили — обсяги продажу косметики чи одягу, а також постійне розширення вікових рамок користувачів кос­метикою за рахунок як молодшого, так і старшого покоління. До того ж, як відомо, межі досконалості не існує, тож не надто гарні особи хочуть бути гарнішими, а гарні — ще гарнішими. Або принаймні гарнішими за сусіда.

Останнім часом чоловіки також вдалися в косметичну істерію, щоб покращити свої конкурентні позиції, і не лише на «ринку особистих відносин». Як не дивно, найбільше зростання продажу чоловічої косметики зараз очікується в Китаї. «Китайські чоловіки почали більше перейматися своїм зовнішнім виглядом й тим, як створити образ, що випромінює успіх, — стверджує Шаун Рейн, заступник директора компанії China Market Research Group, в інтерв'ю для газети «Афтенпостен» (номер за 12.10.2010). — Ра­ніше вони витрачали гроші на символи статусу, наприклад, на дорогі годинники, ручки та взуття. П'ять років тому фокус зміс­тився на зовнішній вигляд, а останні три роки ми спостерігаємо очевидне зростання споживання чоловічої косметики».

Схожі тенденції бачимо і на Заході. Довгий час чоловіки практично не цікавилися косметикою і для відповідної галузі ви­ступали порівняно консервативною цільовою аудиторією. Але це було колись. За останні десять років вибір кремів і дезодорантів для чоловіків зріс неймовірно, відображаючи зміни чоловічих ідеалів і зростання рівня достатку.

Ще промовистіший приклад — розвиток пластичної хірургії. Ця сфера довго залишалася винятково жіночою цариною, проте паралельно зі зростанням популярності пластичної хірургії серед жіноцтва по всьому світу (а лише у США кількість операцій зросла від 1,5 мільйона у 1996 році до 11,5 мільйонів у 2006-му), чоло­віки й собі почали дедалі частіше лягати під ніж заради краси. Кількість чоловіків, які звертаються до пластичного хірурга, досі набагато менша від кількості жінок. Існують очевидні відмінності у підходах жінок і чоловіків, що прагнуть завоювати увагу проти­лежної статі. Наприклад, багатим, впливовим та інтелігентним жінкам набагато важче привабити чоловіків, адже ті, як правило, бояться жінок високого статусу. Фізично привабливі чоловіки таки частіше займаються сексом, ніж їхні менш звабливі одно­племенці, але у довгостроковому періоді цей фактор перестає бути аж таким важливим, адже, зокрема, у подружжі чоловіки, як правило, старші від своїх дружин.

Та й коли розібратися, то переважна більшість людських праг­нень і вчинків обертається так чи так довкола бажання покращити свої шанси на ринку особистих відносин, хоча може й не завжди безпосереднім чином. Косметика — один із найелементарніших прикладів, але ж кожен біолог-біхевіорист вам скаже, що гарний вигляд, влада та статус як для жінок, так і для чоловіків — це таки методи схилити партнера до сексуального акту (кінцевою метою якого, хоч, як правило, на підсвідомому рівні, є передача генетичного матеріалу по спадковості). Психологи й антропологи, звісна річ, можуть устромити тут свої п'ять копійок, але ж навіть коли людям не йдеться про секс у буквальному розумінні цього слова, то мотивація може належати й до метафоричного виміру сексу, як, скажімо, слава.Роль зовнішнього вигляду в соціальних відносинах — мало досліджувана тема в суспільствознавстві. Водночас учені, що займаються психологічними дослідженнями симетрії, а також науковці-еволюціоністи стверджують, що чоловікам найбільше подобаються жінки з фігурою, що нагадує пісочний годинник, оскільки така форма асоціюється з фертильністю[7] (хоча твер­дження це досить сумнівне і великою мірою зумовлене відпо­відним культурним середовищем). Отож, щоб осягнути повноту значення зовнішнього вигляду, потрібні набагато ґрунтовніші дослідження. Соціолог Кетрин Хакім, зокрема, ввела таке по­няття, як «еротичний капітал»23, досліджуючи наскільки жінки, що вдосталь наділені цим ресурсом, мають більше можливостей у соціальному плані та на ринку праці, ніж ті, що мають його лише дрібку. У своїх дослідженнях вона дійшла висновку, що еротичний капітал таки діє, але як — невідомо.

Можна, звісно ж, уявити також дослідження на тему «есте­тичного капіталу», поняття, набагато ширшого, ніж еротичний, відображаючи те, як чоловіки та жінки використовують і нама­гаються покращувати свій зовнішній вигляд, щоб обійти конку­рентів. Студентка Марі Міккельсен у своїй дипломній роботі на здобуття ступеня магістра з соціальної антропології описала, як молоді жінки в Осло ставляться до своєї зовнішності24. Абсолютна більшість із них намагається покращити свій вигляд за допомо­гою косметики, одягу, зачіски, депіляції й інших методів, що до­пускаються законом і мораллю в нашому суспільстві. Пластичну хірургію в Норвегії на загал поважають менше, ніж, скажімо, в Бразилії, що можна мабуть пояснити протестантськими ідеалами «природної» краси та вибору «бути собою». Але загалом у до­слідженні Міккельсен знаходимо таке ж ставлення до фізичної краси, як і деінде у світі. Певна річ, ідеали краси у кожного свої. В Лаосі, до прикладу, гарною вважається жінка, в якої до­вжелезна шия, тому їхні жінки часто йдуть на болючі жертви й носять спеціальні кільця, щоб подовжити шию. Китайські жінки ж жадають мати маленькі ступні (тому там століттями практи­кували бинтування). Для мисливців-збирачів Південної Африки найважливіше — великі сідниці, натомість у більш схильних до едипового комплексу США — великі груди.

Майже в усьому світі жінки фертильного віку витрачають чимало часу й сил на покращення свого зовнішнього вигляду. Деколи навіть здається, що думка інших жінок при цьому така ж важлива, як і чоловіча оцінка. Адже йдеться ще й про симетрич­ну конкуренцію з іншими жінками за увагу протилежної статі. Якщо одна лаоська жінка відростить собі неймовірно довгу й елегантну шию, її сусідкам-одноліткам доведеться й собі додати по кільцю на шию. З можливостями, які відкриває пластична хі­рургія, практично не існує межі пишності вуст, стрункості талій чи пружності бюсту західних жінок. Продуктам сучасного цифрового світу, таким як, наприклад, Ларі Крофт, таки вдається досягнути ідеалу, але в реальному світі наша фізіологія все ж ставить свої рамки. Жінки з величезними грудьми, природними чи штучними, часто страждають від проблем зі спиною, та й у повсякденному житті груди просто заважають. Жінки із силіконовими вставками змушені миритися з низкою побічних ефектів. Вони, звісно ж, не розділять долю ірландського оленя, але здоров'я собі точно зіпсують.

А що ж чоловіки? Ну а чоловіки нашої культури, як зауважу­валося раніше, кинулися в індустрію краси з головою. Постійно зростає частка чоловіків, які роблять собі лазерну депіляцію, ви­білюють зуби, качають біцепси без нагальної потреби переносити важкі ноші, мастять шкіру обличчя різними кремами й ретельно доглядають за нігтями. Водночас не можна стверджувати, що ці «метросексуальні» ідеали, які домінують зараз у певних колах, з часом охоплять усе чоловіче населення. В газетах, наприклад, часто пишуть про мексиканських наркобаронів, які імпортують собі коханок модельної зовнішності з Південної Америки, але про жінок-баронес щось ніхто ніколи не чув.

Радше навпаки. Поп-зірку Мадонну величають однаково фе­міністки й теоретики-антифеміністки, такі як Камілла Палья, за те, що вона брутально перевернула уявлення про ролі обох статей. За часів розквіту своєї кар'єри Мадонна випромінювала агресивну сексуальність і верховодила загорілими м'язистими чоловіками. А з іншого боку, є й чоловіки, що поводяться як круглоносі плавунчики. До речі, у тій же дипломній роботі Мік- кельсен також знайшлася принаймні одна жінка, яка абсолютно не переймалася своїм зовнішнім виглядом й проводила перед дзеркалом мінімально допустимий проміжок часу. Від природи її врода не мала якихось порівняльних переваг, тож жінка вирі­шила конкурувати з суперниками в інших сферах, де вона могла найкраще себе виявити.

Деколи чоловіки вбираються пишніше, ніж жінки, аби про­демонструвати свою владу, силу й маскулінність. Татуювання, шрами й золоті зуби, якими полюбляють хизуватися чоловіки в деяких традиційних суспільствах, покликані слугувати доказом того, що вони мужньо пройшли болючі й жорстокі обряди ініціації, а тому можуть називатися справжніми чоловіками. Взагалі, якщо слідувати теорії статевого добору, то саме чоловіки повинні більше дбати про свій зовнішній вигляд, адже партнерів обирають, влас­не, жінки. А вибираючи батьком своїх дітей не найвродливішого чоловіка, жінка просто керується пріоритетами, не пов'язаними з красою. Якийсь італійський прем'єр або мексиканський наркоба- рон, може, й не надто гарний на вигляд, зате має гроші й владу, а ще — просто випромінює впевненість у собі.

Отже, жінки та чоловіки переслідують різні, але за своєю суттю комплементарні інтереси. Так, існують підстави вважати, що чоловічі й жіночі ревнощі виникають з абсолютно різних при­чин, навіть якщо й симптоми на позір однакові. Чоловік майже завжди прагне контролювати сексуальність жінки, і подружжя майже завжди будується на односторонній сексуальній монополії (те саме можна сказати й про полігамні шлюби, де чоловік має декілька дружин). Ревнощі чоловіка на сексуальному ґрунті під­свідомо коріняться у страху перед тим, що їхні жінки завагітніють від інших чоловіків. А от ревнощі жінки на сексуальному ґрунті пов'язані зі страхом втратити емоційний зв'язок із чоловіком, який протягом усієї історії розвитку людства ніс відповідальність за неї та їхніх дітей. А те, з ким він ще народить дітей, для неї не так важливо. Сперма ж порівняно дешева. Та й не йому ж доведеться годувати те дитя грудьми.

Справедливості ради зауважимо, що це лише узагальнення й описана картина не обов'язково стосується всіх і кожного. Роз­виток культури часто відбувається за своєю плутаною логікою, і навіть гени не завжди знають, що їм потрібно. І якщо вже ми говоримо з вами про секс, то, як зазначалося раніше, загально прийнятою істиною є те, що головна причина його необхідності для людей, як і, зрештою, для тварин і рослин, полягає зовсім не у задоволенні чи бажанні народити дітей. Секс — це наслідок гон­ки озброєнь дещо іншого ґатунку. Різноманітні збудники хвороб завжди висіли немов дамоклів меч над усіма організмами, і ця доля не оминала навіть бактерій. Вони також боряться за те, щоб тримати віруси від себе подалі. Старе добре правило про те, що «великі блохи потерпають від менших, а менші — від ще менших, і так до нескінченності», спрацьовує й тут. Можна також провести чітку паралель зі змаганнями зайця та лисиці, адже потенційний «клієнт», що не здатен захистити себе від паразитів чи хвороби, має досить мало шансів передати свій генетичний матеріал по спадковості, на відміну від тих, у кого імунна система міцніша. Те саме можна сказати й про паразитів: той із них, хто здається під ударами захисту свого «власника», опиняється на задвірках еволюції. Оскільки обидві сторони ідуть ва-банк, вони піддаються потужному еволюційному тискові й розганяють бігову доріжку до шалених швидкостей. Перевагою паразитів є те, що вони швидко ростуть, а плинність поколінь у цьому випадку — просто благо­дать, адже всього за лічені дні можна випробувати незліченну кількість нових мутацій, а величезна кількість клітин збільшує й шанси на розмноження. Деякі види вірусів, у тому числі й ВІЛ, мають катастрофічно високу частоту мутацій. Такі забави, як правило, небезпечні, бо мутації часто мають шкідливі, а то й фатальні наслідки. З іншого ж боку, мутації збільшують розмаїття, і деколи нові різновиди більш пристосовані до виживання.

Нашу з вами пристосованість до різноманітних збудників хвороб можна найкраще оцінити, якщо уявити, як би ми на них реагували, якщо б не мали з ними мороки раніше. Адже коли аборигени вступали в контакт з окупантами, шукачами пригод, місіонерами або іншими посланцями з Європи, то в результаті отримували не лише масовий, і часто згубний, культурний вплив, а й епідемії різноманітних хвороб. Різке скорочення індіанського населення в Америці було передовсім наслідком не спланованого винищення, а хвороб. Кількість таїно на Еспаньйолі, де євро­пейці вперше поселилися, всього за два покоління зменшилася приблизно з півмільйона до кілька сотень. Дрібні болячки, які на Євразійському континенті вважаються невинними дитячими захворюваннями, як-от кір чи краснуха, забрали життя тисячі тисяч корінних жителів, імунна система яких не гартувалася століттями у боротьбі з паразитами. Ми на Заході практично всі є нащадками тих, хто вижив після ураження цими бактеріями, і наша імунна система швидко виробила до них стійкість. Кілька сотень років співжиття з домашніми тваринами зробила меш­канців Старого Світу стійкими до хвороб, які за лічені хвилини убивають африканських мисливців-збирачів. Адже тривала кон­куренція приводить до взаємного пристосування: імунна система виробляє стійкість, а бактерії стають хитрішими — і так далі по спіралі. Бактерії конкістадорів, з якими стикнулися майя у XVI столітті, були високооктановими організмами, які, щоб вижи­ти в людському організмі, розробили хитромудрі методи нападу[8]. Цікаво, і ми до цього ще не раз повертатимемося, що користь із цих змагань деколи здобувають і ті, хто бере у них участь. Адже якщо розглядати цей факт у ширшій історичній перспективі, то виглядало так, що європейці, пройшовши всі кола пекла на дуе­лях зі своїми збудниками хвороб, вступили в контакт із народом, який крізь такий двобій не пройшов. Отже, останні виявилися легкою здобиччю, і це хоч і частково, але пояснює той успіх, з яким європейці завоювали Новий Світ.

Бактерії конкістадорів були майже такими ж складними, як одноклітинні малярійні паразити, що їх досі колотять води біля берегів Східної Африки. Найближчі родичі цих паразитів — аб­солютно безневинні одноклітинні водорості, та свого часу вони «зрозуміли», що можна жити за рахунок людського організму, якщо вміло скористатися послугами комарів як посередників. Нам же з вами не залишалося нічого іншого, як хворіти на сер- повидноклітинну анемію — це щось схоже на чуму або холеру, коли деформовані клітини крові намагаються захистити організм від малярії, але досить дорогою ціною. Згодом винайшли ліки від малярії, і ми виторгували собі якийсь час. Але враховуючи бага­торічне співіснування з ліками від малярії, вже скоро паразити вироблять стійкість абсолютно до всіх відомих засобів.

Проте яке ж відношення мають ці всі збудники хвороб і паразити до сексу? Абсолютно пряме, ба більше, є всі підстави стверджувати, що без паразитів і хвороб секс неможливий. Ми могли б розмножуватися шляхом клонування (й тоді чоловіки взагалі були б зайвими), якби секс, чи, якщо хочете, статеве роз­множення, не був би головним знаряддям змагань зі збудниками хвороб. «Клієнти» таких збудників, тобто ми з вами, мусимо якось боротися, попри те, що не можемо, як, наприклад, бактерії, збіль­шувати кількість мутацій чи скорочувати тривалість існування поколінь. Саме для цього у нас є секс. Адже чим секс відрізняється від клонування? Саме під час статевого розмноження змішуєть­ся генетична інформація обох батьків, карти перетасовуються й народжується новий організм, міцніший для протистояння у боротьбі з паразитами. Деколи — буває й справедливо — біо­логів звинувачують у тому, що вони пояснюють явища природи байками, коли пов'язують різноманітні феномени із більш-менш вірогідними постулатами еволюції без жодних достовірних до­казів, лише на підставі власних спостережень. Те, що секс — це результат змагання людського організму з паразитами, також можна було б назвати байкою від науки, але насправді існує багато досліджень, які доводять, що ті, хто займається сексом, мають більше шансів перемогти хвороби, ніж ті, хто цього не роблять. В одному з найперших і найелегантніших досліджень на згадану тему був проведений порівняльний аналіз двох видів колюшок: один, що розмножувався нестатевим способом (а це для риб дуже нетипово), і другий, що розмножувався традиційно, за допомогою двох статей. Ті, які розмножувалися нестатево, з часом нажили цілу купу паразитів, а другі — практично ні. Тож лискучий хвіст павича може сигналізувати про здорову імунну систему, а заразом і про хороші гени. Виходить, що за секс ми повинні дякувати паразитам... Жах.

Останнім часом з'явилася низка ґрунтовних досліджень на су­міжну тематику. Окремі з них, зокрема, наводять докази того, що паразити навіть впливають на наш вибір партнера. Виявляється, люди підсвідомо обирають собі партнера з відмінною імунною системою. Як же ми «бачимо» генетично закодований імунітет нашого потенційного партнера? Авжеж, нічого ми не «бачимо», але є підстави стверджувати, що існують нюхові сигнали, якими ми підсвідомо послуговуємося, коли обираємо друга серця. Може, це й цілком природно, що жінки краще пахнуть, адже традиційно саме вони обирають. У будь-якому разі, у них, як правило, краще розвинутий нюх.

Можна, звичайно, посперечатися, мовляв, це ніякий не при­клад еволюційних змагань на біговій доріжці, а лише конфлікт інтересів між паразитами та господарем, а це аж ніяк не рево­люційне відкриття. Однак, якщо зануритися в архіви біологіч­них праць, можна знайти безліч доказів, що це таки і є забіг на біговій доріжці. Якщо розглядати історію еволюції, досліджуючи розрізи шарів залягання осадів на дні різноманітних водоймищ, то можна побачити, що це безмежне розмаїття і є архівом ево­люції та кліматичних перетворень. Група бельгійських учених також використала цей матеріал для вивчення коеволюції гос­подаря — мікроскопічного рака дафнії з паразитом-бактерією. Науковці відібрали незапліднені яйця дафнії та спори бактерії з різних шарів планктону, помістили їх в одну посудину й почека­ли, доки дафнія інфікується бактеріями різного віку. Головною метою було перевірити гіпотезу, згідно з якою найменшу загрозу заразитися для дафнії становлять «старші» бактерії, тобто віді­брані з бідних шарів планктону, а найбільшу — «молодші», які пройшли кілька раундів перегонів і відточили свою дію на інші організми. Гіпотеза підтвердилася. Було встановлено, що перша «рівновага» між відібраними видами встановилася ЗО років тому, і за ці ЗО років перегонів на біговій доріжці можна легко по­бачити поперемінні перемоги господаря та паразита. Під кутом зору еволюції ЗО років — це практично ніщо, але йдеться все ж про організми, що ростуть дуже швидко, тож розвиток відбува­ється стрімко. В інших випадках можна говорити про тисячі, ба й сотні тисяч, таких забігів на рік, сповнених гонки озброєнь і вибудовування систем захисту.

Нам, людям, вдається підтримати свою власну імунну систему за допомогою використання інших організмів, наприклад гриб­ків, як ліки. Адже багато хвороб, які ми сьогодні не вважаємо серйозними, були досить небезпечними ще до Другої світової війни. У 1941 році все докорінно змінилося. Один британський поліцейський якось просто подряпався, але його рану уразила не­безпечна для життя інфекція жовтих стафілококів. Поліцейського лікували розчином А. Флеммінга, який увійшов у медицину під назвою «пеніцилін» — а це була перша спроба його застосування для лікування людей, — і сталося диво: після антибіотиків полі­цейському покращало, бактерії відступили! На жаль, пацієнтові не пощастило: у лікаря було всього 4,5 грама пеніциліну, чого було замало, щоб повністю подолати інфекцію. Рана знову загноїлася, і пацієнт помер — але його перестало лихоманити, тож пеніцилін таки показав, на що здатен.

Після цього відкриття людство вирвалося вперед у забігу з інфекційними бактеріями й утримувало свої позиції майже 50 ро­ків. Деякий час нам здавалося, що пеніцилін та інші види анти­біотиків, як і вакцини, — панацея від усіх можливих хвороб на всі прийдешні часи. Та бактерії не здаються: завжди знаходиться якась одна, котрій пощастило мутувати, виробивши повну стій­кість до антибіотиків. Усього за кілька днів така бактерія може наплодити мільйони схожих, також стійких до ліків, — і ми знову залишимося ні з чим. Щоб постійно лідирувати, поки бактерії дихають нам у спину, ми невротично шукаємо нові антибіотики в тропічних лісах, коралових рифах і планктоні на дні океану. Єдине, на що можна сподіватися, це те, що колись ми все-таки раз і назавжди вийдемо з цих змагань переможцями за допомо­гою генної інженерії... А наразі доводиться втішатися тим, що розумний паразит не дасть своєму господареві загинути, хоча б заради власних інтересів.

Існує дуже багато різновидів паразитів, і всі вони блискуче ілюструють механізми вічних перегонів на біговій доріжці. Ві­зьмемо, до прикладу, зозулю — не єдиного, але чи не найбільш спеціалізованого й найвідомішого паразита. Її змагання полягають у тому, щоб постійно вдосконалювати мистецтво підкидання своїх яєць у чужі гнізда так, щоб у тамтешнього «господаря» не вини­кло анінайменшої підозри. Зі свого боку, її суперник має розви­вати своє чуття, щоб вчасно виявляти шахрайство. Кожна зозуля спеціалізується на певному виді птахів. Коли яйця зозулі стають майже ідеально схожими на яйця птахи-господаря, в генетичному відношенні з'являються фактично різні штами зозуль. При цьому спарювання жіночої особини з різними чоловічими особинами особливо не впливає на зовнішній вигляд яйця, адже його колір успадковується через гени жіночої хромосоми. Птаха-господар захищається тим, що несе однаковісінькі яйця, але абсолютно інші кожного наступного разу. Так зозулі складніше вгадати, як виглядатимуть яйця, пристосуватися й непомітно підкинути свої. Захисні механізми птахи-господаря спрацьовують лише один раз, на стадії відкладання яєць. Коли ж зозуленя вилуплюється з яйця, його завжди приймають за свого. Жодна з пташиних родин ще не винайшла протидії маленькій червоній пащеці, яка просить їсти, тож їм не залишається нічого іншого, як запаковувати поживу в приймака (ким його ніхто не вважає), який з часом набирає таких величезних розмірів, що ці нещасні батьки змушені часами вискакувати на спину своїм дітям-переросткам, аби закинути у їхній дзьоб харчі.

Така годівля — це аж ніяк не свідчення щедрості й добро­сердечності батьків. На карту поставлено надто багато. Дрібний щеврик лучний за все своє життя має, мабуть, один-єдиний шанс на потомство, але малого зозуленя це, звісна річ, не обходить. З перших днів воно передовсім намагається зігнати своїх зведе­них братів і сестер зі світу, навіть коли ті ще й не вилупилися з яйця. Отже, у птахи-господаря є величезний стимул виявити потенційне дитинча-убивцю ще у зародковому стані, в яйці, тож часто трапляється, що ці змагання між господарем і паразитом завершуються тим, що птаха-господар таки перемагає й змушує зозулю «перемикатися» на інші види птахів. У данському музеї зберігаються взірці яєць очеретянки ставкової у порівнянні з яй­цями зозулі. Ця унікальна колекція показує, що протягом усього 50 років відбувся стрімкий еволюційний розвиток, хоча з погляду еволюції це навіть не коротка мить.

Зараз щеврик лучний — найпоширеніша птаха-господар се­ред норвезьких зозуль, і одним із пояснень цього можуть бути її яйця, які практично ніколи не змінюють ані кольору, ані візе­рунку. На відміну від свого близького родича щеврика лісового, луговий коник демонструє повну відсутність фантазії щодо ви­гляду своїх яєць. Його 5-7 яєць на приплід завжди сіро-білі, густо вкриті брунатними плямами. Відмова від розмаїття — дивний парадокс для птаха, що потерпає від такого паразита, як зозуля. Адже видозміни у вигляді яєць дозволили б легше виявити під­ступні маневри паразита. Щойно зозуля знайшла підхід до одного щеврика лучного, вона перекидається на весь його рід — як ін­фекція, яка поглинає весь організм, якщо той не має сили моди­фікувати свою імунну систему. Чому щеврик лучний не бореться із зозулею? Як ці птахи покоління за поколінням залишаються такими ж наївними? Невже в ході еволюційного розвитку їм не могло дістатися трохи критичного мислення? Річ у тім, що між птахою-господарем і зозулею відбувається постійна гонка озбро­єнь. Може, щеврик лучний просто ще зовсім недавно конкурує із зозулею? Сьогодні ми бачимо, що перевага на боці паразита, але, може, з часом щеврик лучний навчиться з нею боротися, як і його близький родич?

Ми вже згадували про конкуренцію сперматозоїдів — така ж своєрідна гонка озброєнь у репродуктивній площині, у цьому випадку битва за яйцеклітину. Одним із прикладів позитивного ефекту такої конкуренції можуть слугувати стосунки між квіткою та бджолою. Тут не йдеться про статевий добір у його традицій­ному розумінні, тобто не тоді, коли самка (а деколи й самець) замикає свій розвиток у певному напрямку, надмірно плекаючи якісь свої окремі риси чи якості, а тоді, коли два організми різних видів замикають одне одного в обіймах розвитку, як правило, змагаючись за увагу. На давніх етапах історії у рослин не було сенсу ставати більш барвистими чи пахучими, вистачало просто ефективних механізмів поширення насіння, спорів або пилку. Комах тоді ще не було. І сенс статевих відносин для рослин по­лягав у тому, що й для тварин. Звичайно, рослини можуть роз­множуватися нестатево: коріннями або вегетативно. Але вони мають ті ж проблеми з паразитами, що й тварини, адже є багато охочих поживитися енергією, видобутою у процесі фотосинтезу. Отже, статеве розмноження рослин відкриває можливості для боротьби із паразитами. Зі свого боку, рослинні паразити від­точують свою майстерність: наприклад, окремі групи круглих хробаків, які часто вражають рослини, інтегрували до свого влас­ного генетичного матеріалу гени бактерій, які використовують для входження у клітини рослин — що їм самим не вдається. Це хитрий генетичний виток гонки озброєнь, і можна лише гадати, який хід готують рослини у відповідь.

По-особливому стильне пристосування зустрічаємо у одному з видів маракуйї в Південній Америці. Цвіт маракуйї, як і більшості тропічних рослин, озброєний набором різних отруйних речовин, щоб відлякувати паразитів і травоїдних тварин, але в ході три­валих еволюційних процесів останні навчилися не реагувати на отруту. Найдокучливіші серед них — це метелики. Вони не лише толерують отруту квіток маракуйї, а й виробили в собі здатність використовувати цю отруту для власної оборони, й собі ставши отруйними. У відповідь рослини відростили щільне волосяне по­криття на поверхні листків, аби стримати напади личинок, але з часом вони звикли й до цього. Наступним кроком серед деяких рослин стали жовті плями на листках — пухирці, які виглядають ніби жовті яєчка метеликів. Відтак метелики оминають цю рос­лину, яка видається вже «зайнятою», подаючись до іншої. Зали­шається лише здогадуватися, що з часом метелики розгадають і ці захисні хитрощі. Наприклад, паркувальники це вже давно розкусили: деякий час можна було підкласти на лобове скло авто­мобіля старий штрафний квиток і бути впевненим, що нового не випишуть, але зараз цей спосіб уже настільки відомий, що жоден порядний паркувальник на нього не ведеться.

У світі повно найдивовижніших форм таких перегонів на біговій доріжці, у тому числі й серед рослин. Але повернімося до їхніх статевих відносин. Коли з'явилися комахи, перед росли­нами відкрилися докорінно нові можливості. Тепер можна було абсолютно по-новому та набагато ефективніше поширювати свій пилок, тож відповідно виник і новий ринок реклами. Кожен на­магався привабити до себе якнайчисленнішу армію крилатих. Оскільки для цього були потрібні рекламні плакати й хитро­мудрі маркетингові ходи, то ринок рослин забуяв розмаїттям фарб і форм, а ще нектаром як принадою, і не лише для бджіл. Найпередовіщі запилювачі — комахи, тварини та птахи — усі виробили свої особливі підходи до окремих рослин, як і ті до них. Найдавніші серед них — орхідеї. Вони ховають свій нектар глибоко на дні чашечки квітки, і видобуток його звідти вимагає неабиякої майстерності. За все треба платити — і запилювання є своєрідною платою за нектар. Власне кажучи, плата ця досить скромна, але це результат тривалого еволюційного процесу, що вимагав чималої терпеливості та чутливої гармонізації попиту й пропозиції. На Мадагаскарі існує понад тисячу різноманітних видів орхідей. Найчастіше їхніми запилювачами стають метелики (з родини бражників), і багато з них мають довжелезний хоботок, аби досягати нектар. Найвідоміша серед них — орхідея А^гаесит Безциіребаїе, довжина нектарника якої становить 30-35 санти­метрів. У цього виду дуже стійкий запах і білосніжні квіти, що характерно для рослин, які орієнтуються на нічних запилювачів. Питання лише у тому, яке ж створіння примудряється запилювати такі ексклюзивні квіти. Дарвіна, схоже, також це цікавило:

«Можна довго дивуватися, навіщо орхідеям такі непропорційно довгі нектарники. Припускаю, що ми колись знайдемо докази того, що запліднення цієї квітки залежить саме від довжини нектарника, як і від того, що нектар залягає на самому дні чашечки. Для цього на Мадагаскарі повинні були б існувати метелики з хоботком довжиною 25-28 сантиметрів».25

У 1903 році, на 41-й рік після того, як Дарвін виступив зі своїм припущенням, виходячи з теорії еволюції, науковці таки знайшли запилювача цієї орхідеї. Ним і справді виявився метелик з абсурдно довжелезним хоботком.

Без статевого запліднення у рослин, без їхньої взаємної кон­куренції за увагу комах та інших запилювачів ми, люди, навряд чи змогли б прикрашати свої маєтки квітами різного кольору й фасону. У кращому разі, засадили б свої грядки папоротеподібною травою, не маючи іншої альтернативи. З іншого боку, без комах і нас би не було.

Ці та інші симбіотичні відносини становлять особливу форму взаємних змагань, адже у такий спосіб обидва види замикаються у спіралі еволюційного пристосування. Позитивом для рослин є те, що метеликам завжди буде потрібен нектар. Тож запилення їм гарантоване. Зі свого боку, згадані метелики забезпечують собі ексклюзивний доступ до нектару, який нікому з представників інших видів ніколи не видобути. Водночас такого розвитку по­дій ніколи б не діждатись, якби відбувалася б ще й конкуренція міжвидова, де б вигравав той, у кого найдовший хоботок — або нектарник. Негативом таких екстремальних випадків коеволюції є те, що загибель одного виду неодмінно призводить до загибелі іншого. Отаке-от фатальне сплетіння доль. Та з позиції людського інтересу з таких конкурентних відносин у природі також є своя користь. По-перше, без конкуренції не було б стимулу для розвитку надзвичайного розмаїття, по-друге, у природі не було б нічого, що ми називаємо красою, — кольорів, форм, співу... або сексу.

Ви спитаєте, коли ж цьому настане кінець? Куди ведуть ці змагання? Скільки ще можуть рости й без того непропорційно до­вжелезні хоботки метеликів? Чи існує межа барвистості павиного хвоста? Наскільки гігантські роги ладний почепити на себе олень, аби виграти боротьбу за власний гарем і не впасти під їхньою вагою? Як далеко люди здатні зайти у перегонах за символами статусу, не спилявши гілку, на якій сидимо? Спіраль розвитку не може ж бути вічною, та поки що ніхто не знайшов відповіді на запитання про межі цієї гонки озброєнь. Але що ж станеться, коли ми нарешті сягнемо межі? Наприкінці цього запитання можна було б поставити ще декілька знаків питання або знаків оклику, особливо якщо зануритись у наше конкурентне повсякденна з його лавинами витончених і наймодерніших товарів і послуг, з яким людство епохи надлишкового споживання змушене — проти власної волі чи за власним бажанням — миритися.