Життя на біговій доріжці

А ліса зустрічає Чорну Королеву в подобі шахової фігури у люд­ський зріст2, але вже не в «Алісі у країні чудес», а в іншій, менш відомій, книжці, що була написана як продовження до попередньої, — «Аліса у задзеркаллі». (У першій книзі королева постала у більш деспотичному образі карти «Королеви сердець».) Алісу геть збиває з пантелику те, як блискавично швидко вдається Королеві перебігати з місця на місце, пересуваючись гігантською шаховою дошкою, але факт залишається фактом: вона всього-на- всього поводиться так, як і повинна, відповідно до правил гри.

Тим часом дівчинка помічає, що як швидко вона б не бігла, залишається стояти на тому ж місці. Вона намагається пояснити Королеві своє здивування: «А знаєте, у нашій країні... якщо бігти швидко і довго, як от ми щойно, то зазвичай опиняєшся в якомусь іншому місці». Та Королеву це аж ніяк не вразило. «Розумієш, ти біжиш лише для того, щоб залишатися на тому ж самому місці. Якщо ж хочеш дістатися якогось іншого місця, мусиш бігти при­наймні вдвічі швидше!»

Деколи те саме можна побачити й у шахах. Часом, якщо противник виявиться таким же кмітливим і талановитим, як і ти, ви обоє розігруватимете партію відповідно до своїх стра­тегій і здаватиметься, що шахи всю гру стоять на місці, хоч би як ви їх пересували. Саме тому гра між хорошими гравцями може тривати годинами й скінчитися приблизно так, як бійка між двома рівносильними борцями: коли обоє наприкінці гри падають навзнак, важко дихаючи й задерши розпашілі обличчя з повибиваними зубами, так, зрештою, і не втіливши в життя свої ідентичні плани: побити противника до втрати свідомості, перемігши неушкодженим.

Мистецтво рухатися з шаленою швидкістю, залишаючись на місці, добре відоме не лише з казок, бійок чи шахових поєдинків. Це центральний принцип еволюційної біології, де відбувається постійна гонка озброєнь як між різними видами, так і в межах одного. Найпрудкішим зайцям вдається втекти від лисиці, а най- повільніші перетворюються на її трапезу. У ході брутального й ефективного процесу добору зайці поступово стають все прудкі­шими, відтак прудкішими (і хитрішими) стають і лисиці. Чому деревам не достатньо виростати на два-три метри заввишки? Навіщо витрачати ресурси на довгий стовбур? Відповідь дуже проста, як часто буває й у людському житті: якщо всі інші це роблять, то треба й мені, щоб не відставати.

Висота дерев — це те саме, коли, скажімо, на стадіоні під час матчу або на концерті заднім рядам доводиться підводитися, коли перші зриваються зі своїх місць. Питання, яке рідко ставлять, полягає у тому, чому першими, здається, завжди встають перші ряди. А відповідь знову ж таки дуже проста: тому, що їх найкраще видно. Раніше за більшість підводиться стільки ж глядачів на зад­ніх рядах, скільки й на передніх, але цього ніхто не помічає.

Найдивовижніше у цьому принципі те, що він достатньо точно описує ключовий аспект не лише процесу еволюції, а й динаміки суспільних відносин. Саме ним пояснюється потреба наповнювати наші поштові скриньки всілякою інформацією про новинки на ринку за конкурентними цінами. Увесь процес випуску продукції на ринок вертиться навколо одного й того самого принципу. Коли виробники змагаються на своїх бігових доріжках, ринок тим часом (себто ми з вами), за припущенням, лише виграє, отримуючи все більшу кількість товарів, що задовольняють наші потреби, про які ми раніше навіть не здогадувалися. Хто б, скажімо, кілька поколінь тому подумав, що у майбутньому процвітатиме ринок електричних обігрівачів для м'ячів для гольфу, або механічних сушарок для салату, або наборів для вибілювання зубів у домашніх умовах? Якщо мій сусід щось собі придбав, то й мені неодмінно цього треба, а ще краще — таке ж, але новішої моделі, аби бути не згіршим за нього. А вже про неї годі й казати.

На індивідуальному рівні намагання не відставати від Йєн- сенів видається цілком раціональним (хоч і недалекоглядним), але на системному рівні це просто смішно. Зізнатися собі у такій гонитві наввипередки складно, проте збоку нескінченні спіра­лі конкуренції видно дуже добре. Коли Броніслав Маліновскі описував тробріанське суспільство під час польових досліджень 1916 року, його вразили гори ямсу навколо хатинок після збору врожаю. Переважна більшість бульб ямсу так і згнивала на цих горах під впливом вологого тропічного клімату. А причина, оче­видно, дуже проста — важливо було виростити більше ямсу, ніж сусіди, це дарувало статус і престиж. Якщо у тебе більше запасів, ніж ти подужаєш з'їсти, то ти впливовий і поважний господар, маєш багато землі й робочої сили — і найімовірніше безліч пра­цьовитих родичів.

Аби підвищити ефективність спортсменів, постійно розробля­ються нові методи тренування, нові наукові методи харчування й тактичні схеми, вдосконалюється спеціальний одяг і взуття. В результаті ми безупину ставимо нові світові рекорди. Та все ж на п'єдесталі пошани й далі залишається місця лише для трьох, а винагорода для учасників і глядачів, імовірно, величина відносно стала. У світі фінансів найбагатшим може бути лише один, і коли хтось перемагає, інший неодмінно програє — у відносному вимірі навіть у період економічного піднесення, коли прибутки отриму­ють практично всі гравці на ринку. Досьє конкурента настільки ж важливе, як і своє власне. Що підліше чинять інші, то менше можна собі дозволити бути добрим. Під час національного фут­больного сезону 2010 року всім розповідали, що теперішній склад команди «Волеренґа»[1] набагато кращий від складу 2007 року. Але це їм не допомогло, бо склад команди «Русенборґ»[2] 2010 року був ще кращим, ніж 2007 року. Усі спортсмени, які брали учать у Чемпіонаті світу з фігурного катання 2011 року, стали б при­зерами чемпіонату 1961 року.

В основу цієї книжки ми поклали твердження про те, що конкуренція — головна рушійна сила в природі, однак ітиметься у ній насамперед про конкуренцію серед людей. Якщо ж при­рода стоїть поза законами моралі, то коли мова заходить про думки та вчинки людей, без понять «добро» і «зло» не обійтися. Конкуренція рухає світ уперед і водночас руйнує життя багатьох людей. Адже найближчі родичі інстинкту конкуренції — це его­їзм і агресія, то ж очевидно, що чимало проявів насилля у світі коріняться у конкуренції.З іншого боку, ніхто ж і ніколи не стверджував, що конкурен- читься постійна уявна боротьба між деревами та лісом за світло, воду та поживні речовини, і навіть найпрекрасніший пташиний спів — це прояв перегонів птахів чоловічої статі, які намагають­ся співати краще й голосніше за інших, аби не залишитися без потомства й не згинути на задвірках еволюції. З іншого ж боку, біологи останнім часом почали дедалі частіше згадувати співпра­цю як стратегію виживання, звертаючись до великих мислителів- еволюціоністів Алфреда Рассела Воллеса та Петра Кропоткіна. Але й тут питання альянсів описується, строго кажучи, як прихований егоїзм і конкуренція вищого рівня.

Одна з найвпливовіших книжок про конкуренцію у світі тва­рин, написана за останні роки, — це праця Метта Ридлі «Чорна Королева», в якій майстерно вплетені влучні та подекуди про- вокативні замальовки суспільного життя. Книжка з алюзією на казку Льюїса Керрола про подорож Аліси магічним і жаским задзеркаллям6 вихвалює до небес статеве розмноження, яке ще також називають сексом. І це аж ніяк не порнографічне чтиво, хоча ті, хто вважає, що порнографія — це прояв властивих на­шому видові спадкових схильностей, можуть віднайти у тексті й взяти собі на озброєння цілу низку влучних аргументів.

Та все ж поняття еволюційної гонки озброєнь охрестив гіпо­тезою «Чорної Королеви» не Ридлі, а блискучий ексцентричний біолог Лей Ван Вален7. Образ бігу на місці, мабуть, спадав на думку й іншим, ще до того, як Ван Вален 1973 року здобув собі місце на Алеї слави, ввівши поняття «Чорної Королеви» як збірну назву цього базового принципу еволюції. Проте саме Ван Вален представив цю гіпотезу як окремий феномен, давши йому яскраву назву. У цій книжці ми називаємо його «перегонами», або, якщо точніше, «перегонами на біговій доріжці», що дозволяє краще розкрити значення цього феномену, аніж криптологічні алюзії на класичний твір британської дитячої літератури.

У творі Ридлі йдеться про розмноження, починаючи від пе­регонів сперматозоїдів (які завжди завершуються реплікою «ви­бачайте, братики, я перший добіг»), боротьбою височенних ка­ліфорнійських піхт за світло та місце й хитрощів зваблення на дискотеці, закінчуючи екстравагантними хвостами павичів або розміром рогів у шляхетних оленів. Аби встояти на місці (тобто спромогтися на продовження свого роду), особини змушені при­звичаюватися до змінних обставин і до того ж обходити своїх одноплемінників у боротьбі за існування. У довготривалому від­тинку часу, в процесі еволюції, ця боротьба призведе до поступо­вих і з часом дедалі помітніших змін, а згодом і до виникнення нових видів.

Метою Ридлі було віднайти відповідь на питання про те, чому існує секс. Це питання не настільки тривіальне, яким здається на перший погляд, адже в природі існує багато організмів, які чудово обходяться без сексу, принаймні на проміжку часу, що подекуди триває кілька тисяч поколінь, а серед деяких видів чоловічих особин взагалі ніколи не існувало. На перший погляд, не було жодної логічної причини, щоб процес еволюції не обрав шлях клонування — або народження від незайманої — своєю основною стратегією. Радше навпаки, навіщо природі постійно витрачати половину своїх ресурсів на те, щоб продукувати чоловічі особини, існування яких зводиться до запліднення яйцеклітини? І навіщо жіночим особинам зменшувати свій генетичний внесок у приплід аж наполовину? Найімовірніше, за всім цим стоїть Чорна Королева.

Принцип перегонів на біговій доріжці можна перенести на чимало аспектів сучасного суспільного розвитку. Так, до прикла­ду, щоб досягнути такого ж успіху, як і торік, треба попрацювати трохи більше, бо всі ж навколо також показують кращі результати, тож у тебе просто не залишається іншого вибору. Якщо якійсь овочевий магазин знизить ціну на капусту, інший змушений буде знизити ціну на кольрабі, щоб втриматися на плаву. Якщо всі твої сусіди вибілюють зуби, то одного прегарного дня ти усвідомиш, що роками ходив з огидними жовтими зубами, нічого не поміча­ючи. Коли Apple вийшов на ринок з новим айпадом, через лічені місяці Samsung презентував свій Galaxy — набагато компактнішу і, мабуть, кращу альтернативу. Тоді з'явився айпад 2, і цього разу на цей виклик відповів не лише Samsung, а й такий ваговик, як Sony (запропонувавши свій тачпад, який можна складати навпіл). Може бути, що в майбутньому конкуренти витіснять тачпади компанії Apple з ринку, особливо якщо вірити шефові Sony, який стверджує, що найважливіше бути не першим, а кращим. Або може наступний тачпад Apple буде нагадувати згорток пергаменту, який можна буде носити у внутрішній кишені пальта. Утім, немає жодних сумнівів у тому, що якби Apple не вийшов на ринок зі своїм айпадом, його конкуренти навряд чи почали б розробляти свої альтернативи. Водночас за відсутності конкурентів у Apple не було б стимулу постійно вдосконалювати свою модель.

Аби втримати свої лідерські позиції на ринку мобільних теле­фонів компанія Nokia щороку витрачала мільйони на маркетингові дослідження, дизайн та інновації. В результаті потужність сучасних мобільних телефонів у рази перевищує потужність комп'ютерів зразка кінця минулого століття. З іншого боку, Nokia вже давно поступилася своєю нішею на ринку іншим виробникам, що більш активно впроваджують інноваційні новинки — на радість, хоч і швидкоплинну, своїм споживачам. Загальна ж картина надзви­чайно чітка: багато в чому всі ми на шаленій швидкості стоїмо на місці. Адже від того, що телеекрани тепер висять на стіні і мають виходи HD і HDMI, а їхня товщина зменшилася до кількох сантиметрів, якість телепередач не змінилася.

У нашому повсякденному житті цей бізнес-дарвінізм, мабуть, найкраще простежується на етапі розробки продукту. Саме ри­нок спрямовує конкуренцію, виводячи у світ щоразу більші та картатіші «павині пір'я». Споживач здійснює селекційний добір, керуючись тими ж принципами, що й природний добір, й існує багато теорій довкола конкуренції у бізнесі під кутом зору гіпотези про Чорну Королеву8. Адже відомо, що коли у когось з'являється молоток, то все навколо починає нагадувати цвяхи, і якщо поча­ти розглядати все навколо крізь призму конкуренції, важко буде виокремити якесь поодиноке явище, яке б тим чи тим чином не було б продуктом конкуренції. Це головна рушійна сила розвитку природи та суспільства, і про це написано цілі полиці книжок на економічну та екологічну тематику. То ж згодом ми виведемо пере­гони на біговій доріжці у мета-площину конкуренції та звернемо нашу увагу радше на їхні наслідки, аніж на власне сам процес, а також спробуємо відповісти на питання, чи конкуренція — це базовий закон розвитку, і чи існують вагомі причини змінювати плин розвитку, і, нарешті, чи це взагалі можливо.

Усе залежить від того, під яким кутом розглядати цей вид конкуренції — як щось позитивне, негативне, або як гру із нульо­вою сумою, або як різновид інфляції, коли ціни і заробітна плата зростають із однаковою швидкістю, а купівельна спроможність залишається константою. Одні кажуть, що конкуренція — це добре, адже вона «рухає світ уперед». Може бути, що без конку­ренції життя так і не розвинулося б із праматері! далі амебної стадії. Адже кожен новий виток розвитку більш складного живо­го організму був реакцією на конкуренцію. І це значною мірою відбивається й у суспільному житті. В історичній перспективі розвинуті форми існування суспільства завжди перемагали й по­кладали край більш простим. Цікаво, що незрідка надто складні форми існування розвиваються ще задовго до того, коли сус­пільство здатне їх сприйняти, відтак відбувається повернення до колишніх простіших шаблонів, до свиней у підвалі фешенебельних віл і рядків картоплі в садку поміж яблунями. Причиною цьому можуть бути несумірні адміністративні витрати (у разі шаленої складності) або негативний вплив на екологічну ситуацію (у разі недалекоглядного планування). Якби якісь магнітні бурі раптом призвели б до вимкнення електрики по всьому світі, вижила б лише Африка на південь від Сахари. Адже підвищення складності часто призводить до зменшення гнучкості.

Водночас усі розуміють, що конкуренція дарує світові не лише нових переможців, а й нових переможених, причому переможених завжди більше. З іншого боку, якщо взаємна конкуренція набирає форми перегонів суперників із рівними силами, де абсолютна швидкість постійно зростає, а відносна — залишається констан­тою, то у процесі розвитку відносин немає ані переможців, ані переможених. Конкуренти залишаються стояти на місці, проте, на швидкості, яка постійно наростає. Такі перегони, як прави­ло, мають свої наслідки. Адже часто буває так, що якась дія для мене зокрема може бути раціональним вибором, а для системи в цілому, коли всі оберуть те ж саме — ірраціональним. Це ще називають «трагедією спільного»: наприклад, у морі багато риби, і це добре для мене і для моєї родини, але коли сотні тисяч родин вирушають на рибалку водночас, у мене залишається мало при­чин для радості. Спіймавши облизня.

Тож існує різновид конкуренції, за якої втрачають усі. Саме в цьому випадку конкуренція вимагає непомірно багато ресурсів, саме тоді маємо справу з грою у трагедію спільного, коли кон­куренція змушує нас уже сьогодні витрачати ресурси майбутніх поколінь або ж списувати негативний вплив на довкілля як «екс- терналії».

Людство досконало володіє мистецтвом спилювання гілки, на якій сидить, зокрема, шляхом неконтрольованого зростання споживання або недалекоглядного планування. Нам добре відомі випадки, коли короткотривалі прибутки призводять до затяжної кризи — адже найкраще сміється той, хто сміється останній. Але й у тваринному та рослинному світі можна знайти безліч фактів, коли цілі види вимирали через те, що внаслідок тиску конкуренції витратили надто багато ресурсів, поставивши під загрозу своє існування. Найнаочніше це видно на ізольованих від зовнішнього світу островах, хоча кількість диких звірів також суттєво коливається залежно від того, на які обсяги здобичі вони можуть розраховувати. У природі, де не існує писаних законів, діє такий принцип: якщо ти лев, і природа тебе щедро обдарувала розумовими здібностями, і ти вирішив залишити кілька анти­лоп гну в спокої, щоб ті змогли привести на світ потомство та забезпечити тебе харчовими запасами надовше, то інші, менш далекоглядні, леви обов'язково прийдуть і вихоплять твою здобич прямісінько з-під носа. Тож, за логікою еволюції, слід брати своє, поки хтось інший тебе не випередив, а колективний результат цієї індивідуально раціональної логіки може виявитися бідою для суспільства загалом.

Парадокс бігової доріжки можна зустріти й на вищому сис­темному рівні. Найочевиднішим, як уже згадувалося, є приклад гонки озброєнь між США та СРСР у післявоєнний період, а у більш мирній формі його можна побачити у конкуренції між країнами практично за кожну дрібницю, починаючи від виграшу футбольної команди та певної ніші на ринку і закінчуючи увагою до своєї гарної природи чи хисту до мирного врегулювання чужих конфліктів. Гонка щодо виходу у космос між США та Радянським Союзом потребувала чималих ресурсів, але й водночас призвела до технологічного прориву, що приніс багато користі світові в цілому. Ще однією ілюстрацією ефектів конкуренції на націо- наявному рівні може слугувати острівна держава в Індійському океані — Маврикій.

По-перше, Маврикій був змушений пережити кілька хвиль змін протягом двадцятого століття, щоб зберегти своє існування. Це маленький і густонаселений острів, тож коли у другій половині 1970-х років упали ціни на цукор, його мешканці мало не одразу втратили всі джерела доходів. Та місцева влада створила вільні від оподаткування промислові зони, і протягом десяти років без­робіття практично зникло. Мешканці Маврикія загалом не стали багатшими, ніж були за часів високих цін на цукор, проте тепер вони жили зовсім іншим життям — колишні селяни перетворю­валися на промисловців.

По-друге, Маврикій, що отримує важливі валютні надходжен­ня від туризму, змушений постійно змінювати свою маркетингову стратегію, щоб не втратити інтерес знуджених заможних туристів, яких нічим уже не здивуєш. І за шалені гонорари клепаються нові рекламні гасла, переважно не надто глибокі за змістом (як-от: «Welcome to Eden»[3], «Mauritius — C'est un plaisir»[4] і так далі), аби відзначити його особливість і ексклюзивність, а най- фешенебельніші готелі навперейми обіцяють незабутню й не- перевершену розкіш, добре знаючи, що Сейшели та Мальдіви дихають Маврикію у спину.

По-третє, після нещодавнього періоду індустріалізації Мав­рикій змушений постійно підвищувати продуктивність, аби йти ступінь в ступінь із такими країнами, як, скажімо, Бангладеш, де виготовляється чимало схожої продукції (трендовий одяг і футболки) за набагато нижчого рівня заробітної плати.

Тож маврикійці змушені змагатися на всіх цих бігових до­ріжках. У науці й у політиці спостерігається чітка тенденція: діти стають оновленою версією своїх батьків. Вони краще говорять французькою та англійською, захищають дисертації у престиж­ніших університетах, мають кращі манери й більше знань — але насправді вони залишаються на тому ж суспільному щаблі, що й їхні батьки. Саме це зазвичай і називають розвитком. Суть полягає в тому, що лише тоді, коли ти все робиш краще, ніж твій батько, ти вийдеш на той самий результат, що й він, адже багато тих, хто тебе оточує, також намагається перевершити своїх батьків.

Ураховуючи те, що ми живемо у світі з обмеженим доступом до ресурсів, при цьому одні ресурси кращі за інші, нас, хоч куди піди, оточує конкуренція. Щоб зберегти свою нішу на ринку, статус у суспільстві чи просто місце у світі, кожен організм і кожна культура повинні змінюватися. Ось це і є парадокс бігової доріжки — якщо коротко.

Звичайно, в житті існують сфери, де конкуренція відсутня, але в природі у боротьбі за існування такого не буває. Повсюди маємо обмежені ресурси, яких не вистачає на всіх. Це не озна­чає, що співпраця чи компліментарність ролей не мають права на існування, радше вводить у співпрацю важливий стратегічний елемент. Очевидно, що знайти приклади випадків, де принцип бігової доріжки на тому чи тому рівні не спрацьовує, набагато легше, аніж навпаки. Та ще важче виділити серед конкурентних відносин приклади «гри з нульовою сумою». Забіг на біговій доріжці часто може тривати деякий час, протягом якого гравці по черзі випереджають одне одного, аж поки не визначиться переможець. Водночас бувають перегони, коли про перемогу взагалі не йдеться, бо деколи важливо не досягнути якогось певного результату, а просто втримати свою теперішню позицію відносно інших учасників перегонів. При цьому кількість учас­ників визначена наперед, але вони лідирують у групі по черзі. Тут еволюційна гонка відбувається приблизно так, як у випадку з японською іпотекою, яку можуть виплачувати два покоління. У довготривалій перспективі хтось сам вибуває з гри, а когось можуть дискваліфікувати, та головне тут власне конкуренція, а не її результат. Ідея полягає в тому, що всі повинні бігти щодуху, аби не відставати, навіть якщо й порівняно з іншими ти залиша­єшся на одному й тому самому місці. Якщо у сусіда в сина довша шия, ніж у мого, то в нього, очевидно, буде більше дітей — якщо ми з сусідом жирафи, які харчуються листками акації. Співвід­ношення сили часто вибудовується не лише на основі взаємних відносин тих, хто бере безпосередню участь у конкуренції, а й під впливом третіх зацікавлених сторін, які хоч і непрямо, але теж щось втрачають або користають від перегонів. У футболі, наприклад, якщо «Челсі» посідає третє місце, а обидві команди з Манчестера — два перших, то в фіналі ідеальним результатом для фанів «Челсі» була б нічия між «Сіті» та «Юнайтед». Немає нічого приємнішого за те, коли двоє надокучливих конкурентів зводять одне з одним рахунки.

У суспільстві конкуренція часто зводиться до боротьби за доступ до ресурсів — посади, статусу, пошани й поваги, місця на п'єдесталі, найкращого в районі автомобіля, більшої кількості публікацій, успіху в протилежної статі, певної ніші на ринку. У природі конкуренція всередині одного виду завжди також полягає у боротьбі за ті ж самі ресурси або за те, щоб уникнути тих же небезпек і ворогів, адже у представників одного виду поле інтер­есів надто схоже. Міжвидові перегони також можуть зводитися до боротьби за ресурси: наприклад, коли леви, гієни та гепарди змагаються за тих самих газелей і антилоп гну, але в цьому ви­падку спочатку леви та гепарди ловлять здобич, а вже потім інші зацікавлені сторони заявляють про свої на неї претензії.

За логікою природи, для того, щоб два види могли співісну­вати на одній території протягом довшого відтинку часу, вони повинні займати дві окремі ніші у навколишньому середовищі. До речі, цей принцип дуже легко можна перенести на суспільні відносини. Двоє продавців, що з'являються на ринку з двома то­варами, які задовольняють один і той же тип попиту, як правило, завжди будуть описувати особливості своєї продукції та її пере­ваги порівняно з товаром конкурента. І деколи умовно слабший гравець може перемогти й утримувати свої лідерські позиції протягом довшого періоду часу. У науковій фантастиці деколи можна прочитати, як на Землі, після виродження чи катастроф виживають лише комахи, переважно таргани або мурахи, але буває що й сором'язливі червоні краби (як у класичному творі Г. Велза «Машина часу»). Вони не вміють зводити палаців і ви­шніх храмів, зате вміють пристосовуватися. Так само буває й у суспільстві. Ті, хто досягає найбільшого успіху у важливих сферах життя, не обов'язково мають здібність до виживання у кризових ситуаціях.

З іншого боку, розвиток за принципом перегонів на біговій доріжці відбувається лише за умови конфлікту інтересів: напри­клад, коли хтось один хоче з'їсти когось другого, який не надто до цього охочий. У цьому випадку спостерігається конкуренція як внутрішньовидова (щоб не залишитися голодним чи то й самому не стати здобиччю), так і міжвидова. Ці два види конкуренції — головна рушійна сила еволюції, де часто йдеться не про те, щоб досягти якогось результату, а радше про те, щоб випередити конкурента.

Такі перегони можуть відбуватись у різних напрямках і на різній швидкості. Навіть у лісі точиться тиха, але постійна бороть­ба, яку, певна річ, важко помітити неозброєним оком, сидячи на пеньку й дослухаючись до вітру між деревами, огорнений почут­тям повної гармонії. Кожен, хто бував у густо рослому ялинково­му лісі, знає, як у ньому темно, а голі стовбури дерев зеленіють лише далеко на верхівках. То чому ж дерева у лісі ростуть так високо? Який їм хосен витягуватися на ЗО метрів заввишки? Не­вже не вистачило б трьох-чотирьох метрів? А що вже казати про гігантські червоні дерева в Каліфорнії, які можуть виростати до абсурду— 120 метрів заввишки! Саме про них філософ-дарвініст Даніель Деннетт сказав: «...if only those redwoods could get together and agree on some sensible zoning restrictions...»[5]9.

Проте, як слушно зауважив Деннетт, жодних угод дерева не можуть укладати. Вони замкнені у забігу на здобуття коротко­тривалих перемог за рахунок колективних утрат. У теорії дере­во могло б заощадити ресурси й вирости на 10 метрів, замість тридцяти (і нехай інші стресують собі на здоров'я там, на висоті), але це лише в теорії. В реальному житті, якщо дерево випадає з перегонів, воно потрапляє у тінь, де з фотосинтезом не все га­разд. Конкуренція завершується тим, що найбільш життєздатні деревця вириваються на максимальну висоту, і цей процес вже не зворотний.

Певна річ, є ще й інші причини, щоб рости вверх: високі дерева залишають по собі більше «нащадків». Пізньотравневого дня повітря бувало аж густе від пилку, коли зацвітають ялинки. Жовтяві хмаринки клубочяться поміж гілками, а «дощі випадають із молекулами ДНК», за висловом Ричарда Докінза. Дерева досить щедро роздають свій пилок, як, зрештою, й інші організми — сперматозоїди та яйцеклітини (згадайте хоча б, скільки ікри у тріски). Переважна більшість пилку опадає на каміння й ніколи не бере участь у заплідненні, та якби дерева виділяли меншу його кількість, зайшли б у глухий кут еволюції, зменшивши свої шанси на передачу власних генів і віддавши пальму першості конкурентам, які на розмноженні не економлять. Отже, маємо «перевиробництво» статевих клітин.

Хто ж змагається у цих перегонах? Дерево проти дерева, заєць проти зайця чи, може, заєць проти лисиці? Якщо коротко, то і ті, і ті, і ще інші, адже перегони відкриті для всіх. Якщо абстрагува­тися від бігу та подивитися на конкуренцію як на «боротьбу за виживання» — за формулюванням Дарвіна, — то зайці, як і біль­шість із нас, змушені вести боротьбу на різних фронтах. Звісно, за тушкою зайця полює не тільки лисиця, не проти поласувати нею практично всі хижаки, при цьому зайця, найімовірніше, врятує не одна стратегія втечі, а кілька: лисицю можна обійти одним способом, орла — другим, мисливця — третім. Крім того, на зайця чигають іще й численні внутрішні вороги — паразити, які, до слова, одні з найактивніших учасників змагань на біговій доріжці. Адже мало де у природі можна зустріти таку жорстку кон­куренцію, як між паразитами, вірусами, бактеріями, хробаками й іншими крихітними створіннями, з одного боку, та системою самозахисту враженого організму — з другого. Загалом маємо всі підстави стверджувати, що без паразитів — жодного сексу! Навіть рослини не чекають собі сумирно, доки їх хтось не з'їсть, а постійно розробляють нові й щоразу хитріші захисні механізми, з якими заєць просто змушений уміти давати собі раду, якщо не хоче голодувати.

Тож бути зайцем на світі важко. Та й у інших доля не легша, адже життя не дає сповільнити темпи. Так само й з деревами — їм доводиться боротися не лише за свою порцію світла, а й за воду та мінерали, а для цього вони змушені щедро інвестувати в свою кореневу систему. Дерева також потерпають від паразитів і всіх травоїдних тварин, а ще мають розсіювати свої гени у пилку чи насінні, витримуючи жорстку конкуренцію з боку колег зі свого виду (тут можна дискутувати, чи слово «колега» пасує у цьому контексті) та інших охочих.

Коли говорять про конкуренцію в природі, то зазвичай (на­віть у середовищі студентів-біологів) прийнято вважати, що цей феномен передовсім спостерігається між видами. Існує пере­конання, що зайцям вдається втекти від лисиці лише завдяки асиметрії ризиків і необхідних зусиль мисливця та його здобичі: заєць бо змагається за життя, а лисиця, як не крути, всього-на- всього за шматок їжі. Проте у довгостроковому періоді цей забіг таки перетворюється на перегони між мисливцем і здобиччю. Найпрудкішим зайцям удається втекти від лисиці, найповільніші ж потрапляють до рук хижака, зменшуючи шанси на передачу своїх не особливо успішних генів. Лисиці намагаються бігати щораз швидше (і діяти щораз хитріше). Зайці ж і собі стають прудкішими й розумнішими. На певному рівні можна розглядати цю конкуренцію як міжвидову, але в основі таких міжвидових змагань лежить базова симетрична конкуренція між особинами одного виду.

Засобів для існування на всіх не вистачає, і природа особливо не панькається з тими, кого просто забагато. Саме ця думка стала Дарвіновою «Еврикою», коли він шукав алгоритм теорії еволюції. Своє вираження вона отримала у похмурому віщуванні Томаса Роберта Мальтуса, який напророкував людству спалахи голоду, позаяк приріст населення випереджуватиме темпи зростання виробництва харчової продукції. Дарвін зрозумів, що такий над­лишок народжуваності був характерним для більшості популяцій рослин і тварин. Він також дослідив, що з огляду на нестачу ресурсів або ж надлишок ворогів, як правило, лише невеликій частині потомства вдасться вирости й продовжити свій рід, і як показує статистичний аналіз, ці декілька особин матимуть най­кращий генофонд.

Отже, найжорсткіша конкуренція відбувається між особинами одного виду. Вони мають майже ідентичні проблеми у здобутті їжі чи переховуванні від ворогів, а також у пошуку партнера. Голо­вне бути більшим, прудкішим або розумнішим від свого сусіда.

Це трохи нагадує старий анекдот про двох друзів у пустелі, які бачать, що їм назустріч біжить лев. Один відразу надягає кросівки, а другий зверхньо кидає коментар: «Ти, може, думаєш, що бігаєш швидше, ніж лев?» — «Ні, але мені вистачить бігти швидше від тебе». Тож конкуренція між видами відбувається паралельно з конкуренцією між представниками одного виду, а гонка озброєнь іде як у братів за видом, так і у чужаків з іншого, які посягають на їхню «нішу».

Індивідуальна конкуренція — ключовий принцип теорії Дар- віна, він уторував шлях до розуміння конкуренції між індивідами як головного принципу існування. Водночас конкуренцію цілком можливо перенести на рівень нижче: скажімо, пилку або спер­матозоїдів10. Для моногамних організмів це не створює додатко­вих труднощів, адже в їхньому випадку батько переважно може претендувати на біологічне батьківство. Те ж саме стосується й тварин, які ведуть гаремний спосіб життя, де переможець за­бирає все. Досить бути лише достатньо великим і сильним, щоб утримувати навколо себе самок, і тоді можна бути впевненим у своєму батьківстві. Ось у полігамних організмів усе складніше, їхнім самкам не обов'язково продукувати більше яйцеклітин. Якщо декілька чоловічих особин можуть спарюватися з однією і тією ж жіночою, то конкуренція швидко перетворюється на спортивні змагання: хто першим запліднить яйцеклітину.

В еволюційній біології не так уже й багато сфер, де можна протестувати цікаві гіпотези, але в цьому разі докази цілком пе­реконливі. Чоловічі особини, що ведуть безладний спосіб життя, мають набагато більші тестикули, ніж їхні моногамні колеги, і відповідно продукують набагато більше сперматозоїдів. Для того щоб перевірити це твердження, досить усього лиш подивитися на наших найближчих родичів. У горил, наприклад, які ведуть гаремний спосіб життя, самець великою мірою впевнений у тому, що стане батьком, тому й не продукує надто багато спермато­зоїдів, отже, тестикули у них зовсім маленькі. З іншого боку, маємо приклад скандально відомих своєю розпусністю чоловічих особин шимпанзе, які конкурують між собою здебільшого лише на рівні кількості сперматозоїдів, тому й тестикули у них непро­порційно великі. Постає цілком очевидне запитання: де на цій умовній шкалі знаходиться гомо сапієнс? І відповідь, принаймні теоретично, така: ближче до моногамної горили.

У ході еволюції ця конкуренція розвивається у напрямку продукування щоразу більшої кількості сперматозоїдів. А вироб­ництво — це завжди витрати, адже сперматозоїд — це дороге задоволення, у нього потрібно інвестувати енергію й такі мікро­елементи, як фосфор, азот і магній. Тож, як і у більшості випад­ків, коли йдеться про еволюцію, постає проблема раціонального вибору між взаємопротилежними інтересами, як-от між заоща­дженням і розтратою. Теоретично така гонка озброєнь має свої рамки, адже на певному етапі витрати починають перевищувати здобутки. З іншого ж боку, для кожного окремого організму голо­вне — передати свої гени у спадок, без цього всі його інші ймо­вірні досягнення у житті просто втрачають сенс. Так чи так вони опиняються в еволюційній безвиході. Отже, рослини й тварини, що потерпають від такої от сексуальної конкуренції, не мають жодного вибору: хочеш боротися за нащадків, будь готовий до поразки. Такі еволюційні забіги можуть деколи «затримуватися», адже найвидовищніші форми, кольори та звуки у природі — це те, що самкам найбільше подобається у самців. Водночас це ще й сигнал іншим самцям — про статус, деколи можна обійтися лише цим сигналом, без зайвих витрат на боротьбу за ранги і позиції, деколи й одного погрозливого погляду вистачить.

Конкуренція спостерігається і на генетичному рівні11. Біоло­гічний розвиток здебільшого відбувається завдяки «конкуренції» між алелями, варіантами гену. Позаяк гени насправді ніяких пере­говорів не ведуть, ні на інстинктивному рівні, ні на підсвідомому, то «конкуренція» тут трохи хибне поняття, та, об'єктивно кажучи, механізм вибору в них той самий, що й у інших організмів.

Світ без конкуренції просто не можливий. У тих небагатьох випадках, коли конкуренція слабшає, бо раптом з'являється над­лишок ресурсів, життя може дозволити собі екстравагантний жест і «апробацію» нових форм життя. Таке буває час від часу. Найпершою й найбільш видовищнішою була революція кемб­рійського періоду приблизно 550 млн років тому, коли вміст кисню в атмосфері сягнув рівня, необхідного для зародження нового життя. У цей час «раптом» (що в еволюційному відліку часу зайняло, мабуть, кільки сотень років) почали виникати різні дивні форми життя і більшість із них мали дуже короткі періоди цвітіння, після чого мало не відразу вони відмирали. Десь із тих же причин там, де постійно відбуваються зміни в середовищі іс­нування, як правило, найбільше розмаїття видів. Що стабільніше й однорідніше середовище, то жорсткіша конкуренція. За прин­ципом конкурентного витіснення Ґаузе, головної теорії екології, два види, які обіймають одну й ту саму нішу, не можуть існувати одночасно протягом тривалого проміжку часу. Рано чи пізно за­лишиться тільки переможець.

Неймовірно, наскільки багато паралелей можна тут провести із запуском нового продукту на ринку. Раптом з'являється попит на абсолютно нові товари, найдивовижніші марки автомобілів або мобільних телефонів, у той час як найгірша, найдорожча або просто з різних, деколи просто випадкових, причин неціка­ва продукція безслідно зникає з ринку. Це й є жертви еволюції. Однак спеціалізація може бути й способом виживання в умовах безжальної конкуренції. Нова ніша на ринку, яку ще ніхто не за­йняв, дозволяє на хвильку зупинитись і перепочити від перегонів, поки хтось інший не почне претендувати на твоє місце.

Наскільки така нова продукція є новітньою, а чи просто модифікацією того, що вже існує, залежить від масштабів змін. Деколи з'являються абсолютно нові ідеї. Такими, наприклад, були мобільні телефони, винахід яких дав поштовх появі безлічі їхніх нових «видів». Як колись у доісторичні часи перша пташка зле­тіла у небо, буквально вивівши у повітряний простір розмаїття птахів, від слонового птаха (на сьогодні це вже вимерла родина птахів), який важив до 500 кг (а теперішній страус важить до 150), до найменшої колібрі вагою півтора грама, так само й перші мобільні телефони заклали еволюційну базу для розвитку широкомасштабного ринку мобільних телефонів, який за десяток років став надзвичайно диференційованим.

Хоча в іншому порівняння з товарним ринком не зовсім корек­тне, оскільки туди постійно надходять потоки нової продукції або видозмінені варіанти старої — з надією, що щось із запропонова­ного зацікавить споживача. У природі ж все по-іншому. Ринкова економіка не дозволяє передбачити, хто врешті-решт переможе.

Очевидно, що конкуренція — жорстка справа, і щоб утри­мати свою позицію на біговій доріжці відносно інших або, за можливості, покращити її, потрібно бути невтомно креативним. Гарним прикладом у цьому плані була Pepsi Raw, яку 2010 року з помпою (і величезним рекламним бюджетом) вивели на нор­везький ринок. З цієї нагоди особливий акцент робився на те, що продукт містить переважно «натуральні інгредієнти», а Джеф Джекетт, директор з маркетингу компанії PepsiCo Nordic, заявив: «Ми переконані, що Pepsi Raw своїм м'яким смаком коли при­паде норвежцям до душі... Маркетингові дослідження у Норвегії свідчать також про великий потенціал продажів цього напою». Запуск нової пепсі був активною спробою збільшити частку на ринку солодкої коли. Ринок коли посідає добрих дві третини всього ринку газованих напоїв і ділиться приблизно навпіл між цукровмісними напоями та напоями без цукру. Серед напоїв без цукру компанія Pepsi однозначно лідирує зі своїм продуктом Pepsi Мах, але серед цукровмісних напоїв становить усього 5% ринку і значно відстає від свого старшого брата кока-коли. Та шляхи се­лекції несповідимі. Pepsi Raw запустили у Великобританії у рамках широкомасштабної кампанії «natural born cola»*, і британський директор з маркетингу заявив, що це «найбільша інновація від Pepsi за останні 15 років»12. А вже восени 2010 року рівень про­дажу Pepsi Raw впав практично до нульової позначки, тож продукт довелося виводити з британського ринку. В Норвегії Pepsi Raw поки що продається, принаймні, станом на осінь 2011 року, але його частка на ринку ледве сягає 1%13.

Можна, звісна річ, дивуватися, чому не існує лише один вид піци або одна марка зубної пасти замість двадцяти різних (або й усіх п'ятдесяти, як в американських крамницях) і чому кока-кола і пепсі не можуть просто мирно співіснувати. Навіщо продовжувати ці перегони, де немає ні переможців, ні переможених? Історія пепсі свідчить про те, що хоча переможців таки оголошують, кількість конкурентів щоразу зростає. Тож змагання на біговій

Кола, народжена природним шляхом (англ.). — Прим. пер.

доріжці можуть тривати вічно, власне, через постійну зміну зо­внішніх обставин.

Планктонний парадокс Гатчинсона — відоме поняття у еко­логії. Гатчинсона свого часу здивувала кількість різних видів у фітопланктоні, мікроскопічних одноклітинних рослинних орга­нізмів у водному середовищі, що можуть одночасно співіснувати. У літрі води можна знайти кілька десятків різних видів, хоча всі вони конкурують між собою за доступ до світла й однаковий набір поживних речовин. Чому один або кілька видів морських водоростей не перемогли у конкурентному забігу та не заполо­нили всі моря й океани? Хоч би як там було, але ж у них мали мільйони років, аби нарешті визначити переможців? Відповідь на це запитання, якої також дійшов Гатчинсон, криється у постійній зміні умов існування. Навіть товща води, хоч би якою гомогенною вона здавалася, буває різною. Адже існують сезонні коливання, перепади температури, зміни у тривалості світлового дня, обсязі поживних речовин, а ще присутній фактор зоопланктону, який живиться водоростями, бактерії та віруси — одне слово, за різних обставин і умов існування один вид завжди матиме невелику конкурентну перевагу над іншим. Але це не означає, що роз­виток зупинився, радше навпаки, види фітопланктону постійно конкурують між собою за шанси на виживання, але це змаган­ня відбувається за «мінливих погодних умов». Поступові зміни у популяціях планктону можна відстежити у донних відкладах океану, що свого часу спонукало Ван Валена зробити висновок про принцип бігової доріжки. При цьому найважливіше те, що у довготривалому періоді навіть ці зміни можуть привести до виникнення нових видів. Це свого роду відображення логічного зв'язку між внутрішньовидовою та міжвидовою конкуренцією.

У випадку зміни умов існування невдахи можуть добитися перемоги, як, наприклад, у разі простої зміни смаків споживачів. Якщо уявити, що не лише окремі товари, а й цілі тренди та течії у моді конкурують за прихильність публіки, то всі ми знаємо, як все може перевернутися з ніг на голову. Деколи здається, що все залежить від циклічних коливань, які ніхто не може ні пояснити, ні передбачити, деколи — це результат ретельно спланованих і зрежисованих кампаній, а деколи — просто наслідок популярності чергового фільму, як-от телесеріал «Mad Men»[6] свого часу запо­чаткував хвилю моди на ретро, коли старомодний одяг і дивні форми тіла 1960-х років знову здобули собі честь і славу.

Те саме може відбуватись і з окремими товарами, які, строго кажучи, свого часу програли конкурентам, але доссіть існують на ринку як відгомін минулого. У книжці «Переломний момент» Малколма Гладвела14 описується схоже ситуація навколо взуття марки Hush Puppies, шалено популярного у США у 1960-х роках. Згодом цей різновид взуття почали витісняти з ринку конкуренти, і за деякий час доводилося добре попотіти, щоб знайти ще десь бодай одного дивака, який абсолютно не слідкує за модою, тому ще й досі носить це взуття. Фабрики з виробництва Hush Puppies постали перед загрозою закриття. Аж раптом культова зірка з Мангеттену починає носити це взуття, бо воно видалося йому стильною ретро-маркою, — і все розвернулося в інший бік. Ши­риться нова взуттєва епідемія, і Hush Puppies здобувають премію за найкращий дизайн — за розробку продукту, який абсолютно не змінився за багато років існування на ринку.

У цій книжці Гладвел розглядає кілька таких епізодичних фе­номенів, коли з'являються якісь ідеї та перетворюються на тренди. Ідеї, що полонять уми й спричиняють цілі епідемії, наче ментальні вірусні інфекції. Раптом щось неждано й негадано проростає та починає жити своїм життям. Чимало товарів, що користуються успіхом у споживача, незалежно від того, чи це одяг, музика чи книжки, починають добре продаватися лише після того, коли досягнуть певного критичного рівня, коли починається «політ угору». Найкраще цей культурний феномен можна пояснити за допомогою мема, поняття, введеного зоологом Ричардом Докін- зом15 і концептуально розвинутого Сьюзан Блекмор16. Мем — це одиниця культури, відповідник гена (а саме слово поєднує слова «gene» та «memory»**).

Простого визначення, що таке мем, не існує. Він не має пев­ної матеріальної бази, а саме поняття з різних причин спірне та неоднозначне, але його, поза сумнівом, можна використати для ілюстрації механізму поширення культурних імпульсів. Попри свою фонетичну й ідейну спорідненість із генами, меми мають абсолютно іншу динаміку. Коли ми сьогодні відвідуємо якісь виставки чи просто заходимо у приміщення, де у памаранчево- коричневих смужках чи клітках й досі живе дух епохи 1970-х, нам важко усвідомити, що таке коли-небудь було в моді. Те саме можна сказати й про меблі з тикового дерева та темно-коричнюватий інтер'єр, який практично не мав конкурентів протягом попере­днього десятиліття. Зараз стильні домогосподарства тримають білі соснові меблі хіба ще десь на дачі, та й то, бо шкода викидати. Але попри те, що тепер у нас удома суцільне скло, сталь і мініма­лістський стиль, найстильніші з нас уже позбулися функціональ­ного інтер'єру й нишпорять по ринках, де торгують уживаним мотлохом, вишукуючи темне тикове чи палісандрове дерево. Тож конкуренція між товарами на ринку може дуже відрізнятися від конкуренції між біологічними видами, вона більш динамічна і залежить від примх моди, коли якість продукту в її класичному розумінні не обов'язково виступає запорукою успіху.

Іронія полягає в тому, що хоча прояви культури десяти- чи тридцятирічної давнини нам видаються комічними чи навіть гидкими, це анітрохи не заважає нам, піддавшись ностальгії, повертатися до старомодного одягу, автомобілів, музики чи ар­хітектури — і чим це все давніше, тим краще (при цьому, не важливо, що це, головне, щоб антикварне, тоді воно обов'язково цінне). Очевидно, що такі зміни уподобань не спричинені біо­логічним розвитком. Тут виявляються меми, чи хоч би як ми це явище називали. Ще один гарний приклад, крім одягу чи музики, можуть становити людські імена. Газета «Афтенпостен» щодня друкує графіки, що відображають зростання або, навпаки, зниження популярності різних імен протягом цього та минулого століття, і графіки ці дуже чітко відбивають епідемічність смаків. Спочатку спостерігається різке зростання популярності, яка після досягнення певної найвищої точки спадає майже до нульової по­значки, щоб знову відродитися через кілька поколінь. Це відоб­ражає те ж саме несприйняття моди попереднього покоління і водночас обожнювання модних тенденцій давніших поколінь (можете, наприклад, зайти на сайт Державного статистичного бюро Норвегії та перевірити історичні коливання популярності будь-якого хлопчачого імені, наприклад, Маркус). Висновок один: якщо дбайливо зберігати якусь річ — ім'я, меблі, стиль одягу ,— то після сповзання на задвірки історії вона неодмінно отримає шанс на друге життя17. Але спочатку про неї треба обов'язково забути. Інакше на цьому відродженні ніхто не заробить собі сим­волічного капіталу.

Музика — ще один приклад маркетингової винахідливості. Зараз важко знайти музику без відеокліпу до неї, і кліпи конку­рують між собою за допомогою того, що найбільше приваблює публіку, — сексу. Отже, еволюційний забіг звів майже всю поп- музику, зорієнтовану на молодіжну цільову аудиторію, до єдиного формату, з погано завуальованим порно і мерехтливою зміною зображення. Як один журналіст «Афтенпостен» скрушно бідкався, що «якщо Бритні Спірс і її давня подруга Кристина Агілера хочуть повернутися на велику сцену, їм слід прилаштуватися до сучасної сексуальної постановки. Колишніх лоліт у коротеньких спіднич­ках у складку замінили батогами й порнографічною естетикою, позаяк сьогодні ми з вами живемо в епоху розквіту поп-сексу... І поп-музика, звісно ж, прямує туди, де переходить усі межі»18. Усі вдаються до одних і тих самих засобів, і в результаті ніхто не вирізняється оригінальністю.

На продовження цієї теми можна також поставити запитання, чи конкуренція загалом і принцип змагання на біговій доріжці поширюються і на ідеї, абстрактні поняття та мову, — а таки можуть. Адже, як не як, саме ідеї керують розробкою того чи того продукту як на стадії виробництва, так і на стадії продажу. У політиці відбувається конкуренція ідей та ідеологій «на продаж» (а цей вислів тут використовується навмисно), і це змагання ведеться між партіями, коли ті намагаються випередити одна одну в гонитві за солодким шматком електорального пирога. В ніч виборів оголошуються переможці та переможені, але, як усім нам відомо, наступного разу невдахи можуть знову виявитися на крок попереду. Тож і це змагання у довгостроковому періоді виявляється грою з нульовою сумою.

Баланс у змаганнях за те, щоб звабити найбільше виборців, може сягати разючих результатів, як, до прикладу, в американ­ській двопартійній системі, де, здається, діє базовий закон рівно­ваги між республіканцями та демократами зі співвідношенням 50:50. Водночас, ці дві партійні сили настільки монополізували політичний ринок країни, що, здається, іншим просто не про­битися. Незалежні кандидати у президенти в США ніколи не набирали більше ніж 10% голосів. А більшість із них здобувала ще меншу підтримку виборців. У норвезькій політиці також уже давно встановився баланс між «блоками», хоч останнім часом фактор Партії прогресу призвів до виникнення таких коаліцій, у які ніхто б раніше не повірив (наприклад, об'єднання Лейбо­ристської партії в уряді з Партією центру — або, у що ще менше віриться, Партія центру в уряді разом з Лейбористською партією! І ви ще дивуєтеся, що зараз ніхто не ставить питання про вступ Норвегії до ЄС?).

Партії, чи то пак політичні блоки, конкурують між собою за владу, і часом ці змагання відсівають ідеологічні розбіжності на другий план. Те саме можна сказати й про конкуренцію між релігійними системами. Адже хоч у XVII столітті європейські про­тестанти виступили з іншим трактуванням Біблії й іншим обрядом проведення літургії, ніж у католиків, релігійні війни все ж не можна пояснити відмінностями у погляді на світ. Так само, коли приблизно у той самий час Моголи напали та полонили Індію, їхньою головною метою була влада. Релігія — у цьому випадку іслам — була на другому місці.

Буває також, що за головну мету ставиться досягнення, власне, символічної влади шляхом навернення інших до свого власного світогляду. Якщо я переконаю тебе конвертувати у мою релігію, то не лише переможу конкурента (який репрезентує іншу релігію або секту), а й здобуту над тобою владу визначати, що є добро, а що зло. Бо я ж старійшина, а ти неофіт.

Наведемо й інший приклад, який, мабуть, краще відтворює еволюційні змагання у природі: це розвиток мови, який супрово­джує як еволюційний розвиток когнітивного апарату людини, так і складних соціальних структур. Існує багаторівневий симбіоз між розвитком людського мозку, мови (і медіа) та соціальної струк­тури. Цілком імовірно, що розвиток мови відбувався паралельно з розвитком людства від самої його появи на Землі, починаючи від хрипів і найпростіших звукових сигналів і закінчуючи грама­тично складними структурами для опису абстрактних ідей. Деякі результати розвитку мови, поза сумнівом, були якісно новим ета­пом для окремого індивіда та цілих соціальних груп, у той час як інші «мутації» мови складно пояснити еволюційним поступом (як, наприклад, надскладні часові форми дієслів і граматичні структу­ри). Паралельно з еволюційним розвитком відбувалися, скажімо, макромутації мови, або горизонтальне поширення «генів» шляхом запозичень іноземних слів або дрібних видозмін. Тут тривав по­стійний вибір між влучністю чи зрозумілістю опису та простотою. Адже ж, наприклад, легше сказати «зміни», ніж «трансформація», але різниця у значенні від того нікуди не зникає.

Навіть якщо й з певного погляду конкуренція — не що інше, як змагання на біговій доріжці, вона постійно дарує світові нові форми і багато з них виявляються таки життєздатними. До при­кладу, ніхто не замислюється над тим, що балканські народні мотиви насправді не були б такими жвавими, якби місцеві музи­канти протягом багатьох поколінь не намагалися грати швидше, ніж конкуренти. І всі, хто захоплюється цією музикою, знають, що саме той шалений темп, а радше навіть неймовірні переходи між повільними та швидкими мелодіями — запорука популярності балканської музики.

Тут можна знайти багато паралелей із популярною музикою останніх десятиліть. Коли Чарлі Паркер почав імпровізувати в усіх можливих тональностях (а його попередники обходилися до-мажором і, може, ще двома-трьома тональностями), інші були змушені зробити те саме, причому негайно. За декілька років після розквіту популярності Паркера, Джон Колтрейн так багато тренувався на своєму саксофоні, що вечорами інструмент покри­вався кривавими плямами, і нікому раніше від нього не вдавалося виконувати звукоряд із 128 напівтонів. У наш час будь-який до­брий саксофоніст зміг би покласти Колтрейна на лопатки. Схожу еволюційну історію можна відслідкувати й у рок-музиці. Це, на­приклад, використання двох великих барабанів з метою отриман­ня частіших і лункіших ритмових ударів у невеликих ансамблях (а квартети чи квінтети стають дедалі звичнішим складом), а заодно, щоб піти трохи далі, ніж Ринго Стар у синкопуванні, та видобути складніший ритм, ніж просто чотири чверті. Або ще, наприклад, Білл Бруфорд, який був ударником гурту Yes з 1968- го по 1972 рік, розповідав, що коли King Crimson випустив свою першу платівку 1969 року, вони не могли повірити власним вухам. Yes саме записали свою дебютну платівку з ліричною музикою із джазовими мотивами (а це було ще до того, як Рик Вейкман, монстр-клавішник, з'явився на музичному обрії як бульдозер на лісовій стежці), і ці довговолосі рокери буквально зафанатіли від густого пульсозвуку King Crimson. Прослухавши «In the Court of The Crimson King» кільканадцять разів, вони зрозуміли, що весь секрет у тому, що гурт грає на двох великих барабанах. Через три роки Бруфорд і сам приєднався до гурту King Crimson, і на той час два великих барабани стали нормою для тих рок-гуртів, які себе поважали.

Тепер лише відсталі й сентиментальні меломани з ніжністю згадують ті часи, коли у барабанну установку входили тільки хай-хети, тарілки креш, том-томи, малий барабан і бас-барабан. Та розвиток технологій (як і техніки) й далі триває. Сьогоднішні ударники набагато більш технічно підковані, ніж їхні попередники у 1970-х, і найпередовіші гітаристи нашого часу можуть викона­ти все, що вмів Джиммі Пейдж (з гурту Led Zeppelin), і багато чого іншого. Утім, знаходяться розумники, які стверджують, що найкращим рок-альбомом усіх часів була платівка Led Zeppelin 1969 року, сповнена еротичної туги й мрійливої містики, хоча насправді це була мелодія з найпростіших блюзових комбінацій. Змагання на біговій доріжці призводить до підвищеної складності, але хто сказав, що просте не може бути найкращим?

Наш перелік явищ, на які поширюється принцип бігової до­ріжки, раптом став довжелезним і різноманітним — починаючи від дерев і закінчуючи кількістю великих барабанів — і його можна продовжувати до нескінченності. У нашого читача, ймо­вірно, виник свій перелік асоціацій на задану тему. А ми ще на­віть по-справжньому не розглянули спорт, рекламу, фінансовий ринок і розробку продукту. Та зараз, коли ми чітко окреслили, що це за явище і наскільки воно поширене у повсякденному житті, давайте зупинимося більш систематично на кількох різновидах забігів на біговій доріжці.