Бігова доріжка сталого розвитку

Де закінчується бігова доріжка? За правилом виключення Га­усса, про яке ми згадували раніше, навіть якщо й протягом змагання учасники випереджують один одного по черзі, напри­кінці однаково визначиться єдиний переможець, якщо йдеться про боротьбу за вичерпні ресурси. Коли ж мова йде про різні види, то природа подбала про те, щоб усі конкурували по-різному і щоб кожен займав свою нішу. Якби так не було, не існувало б різних видів. Боротьба за один і той самий ресурс може точитися, але різними методами.

Якщо повернутися до початку нашої книжки, коли ми гово­рили про дерева у лісі однакової висоти, то побачимо, що їм дуже добре вдається витіснити всяку іншу рослинність, за винятком хіба що вже дуже витривалих заячої капустки та грибів-поганок. Одне одного дерева не можуть перемогти. Тож у цьому випадку маємо справу з найскладнішою конкуренцією — конкуренцією рівних, яка може призвести до відповідних наслідків. Це, скажімо, як конкуренція між різними генами за право передавати спадкову інформацію у складі всього організму. Конкуренція між видами може виглядати приблизно так само та врешті-решт завершиться винищенням одного із видів.

Біологічні перегони —внаслідок або статевого добору, або надто вузької спеціалізації — заводять розвиток у замкнене коло. Якщо йдеться про статевий добір, то тут усі символи статусу зба- лансовуються розміром витрат. Так, справді, великоротий олень завжди буде прикладом того, як конкуренція може призвести до вимирання всього виду, але цілком імовірно, що причина тут не лише у цьому. Адже ірландські олені вимерли не лише через те, що страждали від ваги своїх велетенських рогів, і не через те, що на відрощування такого багатства організм витрачав силу- силенну поживних речовин. Останньою краплиною могли стати кліматичні зміни, які призвели до розростання густих лісів.

Немає жодних підстав стверджувати, що аргус-фазанам, рай­ським пташкам, павам чи кораловим рибкам загрожує вимирання внаслідок свого марнославства. Якщо плата за марнославство стане надто важкою, з'явиться відповідна «практична необхід­ність». Деколи окремі види знаходять собі найнеймовірніші ніші спеціалізації. Багато з них залежать від дуже специфічних умов існування чи, скажімо, від наявності певної материнської рослини або тварини, на яку можна полювати. Такі види, як правило, дуже рідкісні, хоч у своїх специфічних нішах можуть навіть домінувати. Спеціалізація — екстремальний вид спорту, адже загроза існуван­ню може настати з підвищенням температури всього лиш на один градус, або з покриттям біотопу асфальтом. Під цим кутом зору універсальні види краще пристосовані до життя. Вони, може, й ніколи ніде не домінуватимуть, але завжди знайдуть собі місце. З іншого боку, спеціалізація — це не свідомо обрана стратегія, а витівка еволюції, що діє наосліп. Наведемо останній приклад із тваринного світу — норвезький жук-блищик, який живе на квітках змієголовника. Це рідкісний вид, який водиться лише у долині Осло-фйорду.

Жук-блищик спромігся вижити до наших днів попри свою вузьку спеціалізацію — життя на змієголовнику, гарних голубих квітах, що ростуть у сухих крейдяних долинах. Таких долин що­разу меншає, адже не лише жуки нагледіли собі такі місця. Отже, змієголовник перетворився на рослину, якій загрожує винищення, а з нею зникне й жук-блищик. Як той механік, який знав усе про форд «Модель Т», але нічого більше.

Прикладів спеціалізації багато й у сфері культури. Автори бестселерів і поети абсолютно не перетинаються у своїх змаганнях за читача, адже єдине, що між ними спільного, так це те, що й ті, й ті продукують «книжки» і видають їх у видавництвах. У на­уці набагато більше поважають тих, хто знає все про щось дуже мале, аніж тих, хто знає про все потроху. Та за вікторіанської доби все було точнісінько навпаки, тож часи змінюються. Здат­ність пристосовуватися високо цінується у торгівлі, при цьому існує така ж дилема: що краще, бути найкращим у своїй ніші чи вміти швидко пристосовуватися до змін? У цілому фахівець, який, як та велика риба у маленькому ставку, знає все про щось порівняно невелике, може досягнути набагато більшого, ніж той, хто не володіє певною спеціалізацією, а таких забагато. Але та­кий фахівець значно вразливіше реагує на зміни. До прикладу, політологи, які добре розумілися на історії XX століття, непогано пристосувалися до умов життя після падіння Берлінського муру. Водночас кремльологи, які знали все про таємниці Кремля, зму­шені були перекваліфіковуватися або зникати з поля зору.

Ще один приклад спеціалізації добре нам відомий з продукто­вого ринку. Виробники екологічно чистого сиру камамбер мають набагато менше покупців, аніж ті, хто виробляє звичайний плав­лений сир, але зате їм належить практично вся ніша на ринку.

Навіть ті, кому від слова «конкуренція» стає ніяково, усві­домлюють, що світ без конкуренції — не лише утопія. Це ще й нудний статус-кво, за якого всі знайшли свою затишну нішу й вірно їй служать. Це був би світ без поступу, ані у природі, ані у технологічному плані. Обидві форми розвитку, до речі, тісно пов'язані, адже суспільні зміни сприяють людській творчості та винахідливості, активізують конкуренцію й співпрацю, а це за своєю суттю біологічні процеси.

Щороку мільйони людей із захопленням сприймають новинки на кшталт iPhone, iPad, iPod та їхніх родичів від Samsung і Sony, з нетерпінням (а багато хто і з жахом) очікуючи наступного витка технологічного прориву. Темп життя та лавина нових товарів, що день у день наростає, здається, доводять, що зміни більше не покращують життя76. За останні десятиліття це зрозумів Захід, а тепер на цьому ґрунті не знаходять порозуміння країни Півночі й Півдня планети.

У той час як чимало держав на Півдні, особливо тих, де еко­номіка розвинута краще, випромінюють технологічний оптимізм як на національному, так і на особистому рівні — як це було в Норвегії та країнах Західної Європи у 1950-х та 1960-х, держа­ви — члени ОЕСР переважно скептично ставляться до розвитку. Тепер, коли у їхніх країнах рівень соціального забезпечення опти­мальний, зникли стимули подальшого розвитку, і про це дуже влучно написав Ерленд Лу77, який назвав своє покоління «тими, хто запізнилися». Адже комфортні умови життя забезпечило по­переднє покоління, конфліктів у суспільства практично не існує, і більшості ведеться добре або просто чудово. Зникли будь-які «реальні» завдання та проблеми. У нас повний достаток у всьому, хоч і платимо за це вже помітною ціною кліматичних змін.

Віра у технологічний прорив як засіб і мету ділить країни на тих, хто сповідує її з оптимізмом, і тих, хто песимістично оцінює такі перспективи. Як показує дослідження Євробарометра, гро­мадяни практично всіх країн погоджуються з думкою, що «завдя­ки новим технологіям і науці наступним покоління буде легше жити». Щоправда, прихильників такого твердження дещо менше у найрозвинутіших і найбагатших країнах78. Водночас цікаво, що думки довкола твердження про те, що «наука може вирішити всі проблеми», кардинально різняться навіть у Європі. Так, турки обома руками «за», інші країни Південної Європи дотримуються нейтрального бачення, а Західна і Північна Європа відверто з цим не погоджуються — і норвежці, данці та шведи, виявляється, найбільше. Цікаво також, що практично в усіх країнах чоловіки більше вірять у технологічний прогрес, аніж жінки.

Знову постає запитання: чи означає це, що ці змагання сяг­нули своєї точки насичення — з огляду на темпи змін і виробни­цтва, — а чи то розвиток почав відбуватися за своїми власними законами, так би мовити, «плинного добору», сам по собі, не­зважаючи на реальні потреби людей, аж доки не вичерпаються ресурси або не зупиняться фізіологічні процеси. Контраст між цим невпинним виробництвом, екологічною катастрофою й тим фактом, що середній клас у світі вже давно задовольнив усі свої матеріальні потреби, показує, що роль конкуренції — не лише сприяти рухові світу вперед. Адже світ, як відомо, напрямку не має.

Стадо газелей не може ні посприяти збільшенню території для пасовища, ні свідомо скоротити свої поголів'я, щоб мати більше їжі. Так само й леви не можуть свідомо полювати на антилопи тоді, коли газелей меншає. Регулювання відбувається через голод, а не шляхом свідомого контролю. І саме цим, хотілося б вірити, ми, люди, відрізняємося від тварин. Люди також належать до тварин­ного світу, але ми таки інші. Наприклад, ми можемо планувати. Маркс писав, що павук плете павутиння, наче верстат, а бджола будує свої стільники, як люди будинки. Але чим відрізняється найгірший будівельник від найпередовішої бджоли? А тим, що майбутній шедевр він спочатку будує в своїй голові79.

Прийнято вважати, що китайський імператор звелів побу­дувати Великий китайський мур тоді, коли втомився від набігів монголів. І, як тепер розповідають, монголи дуже здивувалися, коли наступного разу навідалися до Китаю (через рік? п'ять? десять? сто?), адже мур був такий довжелезний, що годі було й мріяти його обійти. Насправді ж неправильно говорити про «ки­тайський мур», бо їх фактично декілька і будували їх між IV та XV століттям н. е. Тож вони не могли з'явитися зненацька поміж двома монгольськими навалами. Але ті імператори та їхня свита, які розпочали такий проект, були дуже далекозорими. Ще більше, ніж норвезький парламент, який у 1894 році ухвалив рішення побудувати Бергенську залізницю (а вони знали, що це займе щонайменше 13 років), і набагато більше, ніж наші теперішні політики, які не можуть спланувати бюджет на наступний рік.

Еволюція — це постійне балансування поміж необхідністю та випадковістю, як сказав Жак Моно80. Випадковість в еволю­ції полягає у тому, що комусь щастить із генами, а комусь ні. А необхідність — у тому, що за статистикою, ці гени таки ретельно добираються. Адже напрям розвитку зовсім не випадковий. Якщо ти організм, який існує у воді, то твоя форма неодмінно буде обтічною, хоч би ким ти є — рибою, китом, морським котиком чи пінгвіном. Людство підпадає під таку ж закономірність, але у нашому випадку додається ще й фактор планування, і це не лише щось на кшталт планів запасів на зиму (до речі, чимало тварин теж здатні робити припаси), а довгострокове планування на все життя наперед. Чи навіть на декілька поколінь. Для цього, звісна річ, треба мати талант. До того ж люди схильні приймати вимоги й умови «глобального максимуму». Глобальний максимум — на відміну від локального — передбачає, що людина мириться з чимось гіршим тепер, щоб отримати щось краще згодом. А при­родний добір діє за принципом локального максимуму. Якщо якийсь вид відступить на один щабель униз, щоб потім піднятися на п'ять щаблів угору, то вимре ще до того, як побачить перші плоди свого стратегічного ходу. Люди ж, навпаки, можуть сві­домо обирати життя у тісній кімнаті в гуртожитку, харчуючись помідоровим супом на сніданок, обід і вечерю, тяжко день у день працюючи, замість того, щоб заробляти добрі гроші й займатися цікавою справою. Люди взагалі можуть погоджуватися на бідне студентське життя лише тому, що переважно слушно припускають, що після навчання матимуть і гроші, і статус, і цікаву роботу, на якій вони матимуть змогу показати, на що здатні.

Це дуже тісно перегукується з принципом дисконтування, де йдеться про те, наскільки ти можеш і хочеш відмовитися від прибутку розміром 1000 крон сьогодні, якщо наступного року (з дуже високою ймовірністю) можеш заробити всі 2000. Багато хто, звичайно ж, вибрав би друге, хоча це залежить і від теперішньої фінансової ситуації, та більшість усе-таки звикла чекати на блага у майбутньому, ба навіть відмовлятися від них тепер, щоб колись їм — або їхнім дітям — було добре. На цьому тримається все алодіальне землеволодіння* в Норвегії. Гірше, якщо треба від­мовитися від якихось благ на користь наступних поколінь — або й узагалі чужих людей — у далекому майбутньому. Еволюцією у нас закладене бажання бачити свої результати відразу, тож відмовлятися від чогось заради неосяжного майбутнього вкрай протиприродно: обіцяних благ можна не дочекатися. І те, що ми з вами це визнаємо, мало чим допоможе, допоки це не визнають усі разом. Нам із вами просто набагато легше тиснути на газ, аніж на гальма.

Систематична конкуренція стимулює поступ світу вперед, але не обов'язково у тому напрямі, в якому хтось запланував. Еволюція ж діє наосліп і не бачить довгострокових наслідків, але недалекоглядним є й людське суспільство. Коли конкуренція призводить до гонки озброєнь, результат може виявитися карди­нально протилежним, ніж той, який планувався спочатку.

Майбутні наслідки сучасних перегонів, які тим чи тим спосо­бом спричиняють вичерпання ресурсів або накопичення сміття, можна назвати трагедією загального. Екзистенційною проблемою стає те, що учасники конкуренції не оплачують рахунків за всі ці «вази» і «горщики», які ненароком змітають на своєму шляху. Адже за ними хтось повинен прибирати. І за цим немає жодного

* Повне та спадкове володіння землею. — Прим. ред.

злого умислу, це логіка змагань, не перевантажена системним мисленням і довгостроковим плануванням, і це не заскладне завдання. Певна річ, коли йдеться про скруту, то задоволення нагальних потреб виходить на перший план. Якщо вдома плаче ціла зграя голодних дітей, замахнутися лопатою над останнім мамонтом або гагаркою рука не здригнеться. Але коли є мож­ливість думати системно й довгостроково, чи можемо ми з вами стриматися й не скористатися нею?

Цю дилему чітко ілюструє світовий фінансовий ринок. Фінан­сові посередники й інвестори мають дуже розвинутий інстинкт конкуренції та набагато більше від середньостатистичного еґо. Але відверто аморальних типів серед них дуже мало. Водночас вони вельми страждають від тиранії недалекоглядності й конку­ренції, адже прибутки мають бути тут і зараз, а такими екстер- наліями, як шкода довкіллю, нехай переймаються інші.

Економічна система має багато спільного з акулою, і не лише тому, що остання мусить постійно плавати, щоб вижити. Вона змушена ще й постійно нарощувати свій темп. І виробники, і спо­живачі усвідомлюють, що це небезпечно, але що їм залишається робити? Корпоративна стратегія зі зниження обсягів виробництва навряд чи гарантує перемогу. Більшість же вважає, що всі ці небез­пеки дуже примарні, надто абстрактні або не такі вже й страшні, щоб про них думати — принаймні поки хтось інший не почне першим. Це й є проблемою людства, яка, на жаль, тісно пов'язана з феноменом когнітивного дисонансу81. А це вже гарантія того, що навіть коли перегони заходять надто далеко й тебе несе у прірву, ти вже не можеш ані зупинитись, ані пригальмувати, ані бодай змінити напрямок руху. Якщо трагедія загального полягає у колек­тивній кризі через недалекоглядну максимізацію користі кожним окремим індивідом (те, що в біології й класичній економіці на­зивають раціональною поведінкою), то когнітивний дисонанс — це дуже часто притаманна нам здатність обирати ту правду, що нам найближча. Оскільки всі ми прагнемо чинити «правильно», заперечення фактів і ментальний захист своїх дій — це найкорот- ший шлях до чистого сумління. Крім того, якщо повернутися до питань клімату, когнітивний дисонанс на індивідуальному рівні каталізується когнітивним дисонансом політичних еліт, який ще називають «стійким політичним курсом».

Абсурдність надмірної конкуренції, що розвивається в атмос­фері непомірної зажерливості, дуже влучно продемонстрована у фільмах про Волл-стріт[21], де йдеться про негідника (хоча, може, для когось і героя) Гордона Гекко. Для Гекко захланність не со­ром, а чеснота. Процитуємо, наприклад, таке:

«Суть, пані та панове, у тому, що захланність, попри відсут­ність кращого слова, — це добре. Захланність — це правильно і це завжди спрацьовує. Захланність усе розставляє на свої місця та відображує дух еволюції. Саме захланність у всіх її проявах — захланність до життя, до грошей, до любові, до знань — веде людство уперед».

За іронією долі, Гекко став культовим героєм фінансового ринку, і справжні гекко, яких можна побачити у фільмі Inside Job[22], не надто відрізняються від свого наставника. Один із тих, у кого брали інтерв'ю у цій документальній стрічці, відверто заявив, що його головним стимулом для діяльності є особиста конкуренція з іншими біржовими спекулянтами. Багатства за­вжди замало, але гроші, як виявляється, не самоціль, гроші — це лише індикатори відносного успіху. Економічна конкуренція, яка перетворила американське суспільство на систему, де невеликий відсоток населення розпоряджається практично всіма грошови­ми потоками (і не лише у США), — це значною мірою результат індивідуальної конкуренції за власність і прибутки в умовах від­сутності механізмів державного перерозподілу доходів. Отже, немає значення, заробляєш ти 10 мільйонів або 100, головне чи заробляє хтось більше, ніж ти.

Звичайно, у наш час багатство можна конвертувати й у інші речі, що символізують успіх: великий човен, велетенський бу­динок, додаткова спальна кімната, підлога з підігрівом на дачі. Питання лише в тому, чи й справді конкуренція — це аморально? Може, це цілком нормальний і природний інстинкт? Якби конку­ренція велася виключно у фінансовій системі поміж монополіста­ми, ні в кого б не виникло жодних сумнівів щодо її моральності. Але навіть якщо фінансові транзакції й не впливають на довкілля, вони впливають на світ. Фінансовий капіталізм обурює через по­чуття несправедливості. Чому в отих, хто робить гроші з повітря, стільки преференцій, а я повинен платити такі високі податки?

Варто зауважити, що фінансовий капіталізм деморалізує сус­пільство, руйнуючи почуття спільності, переносячи фокус із «нас» на «мене». Аякже, усі заперечення відкидаються як моралізування й зрівнялівка, адже всім нам добре відомі класичні аргументи у дискусіях на тему ставок держслужбовців на керівних посадах. Колективне обурення подекуди просто шалене, але воно швидко вщухає — бо ж що можна зробити? І що може зробити міністр фінансів, ба навіть сам прем'єр-міністр, як не закликати до со­лідарності й помірності? А більше нічого. Хоч, якщо чесно, то закликати простих людей, які не знають, що таке опціони, до помірності аж надто дивно.

У трохи бідніших країнах, ніж Норвегія, громадськість про­тестує гучніше й організованіше, але й там фінансові ринки поза межами досяжності. Масові демонстрації проти системи Гекко, де хтось заробляє статки на рівному місці, а хтось за це розплачу­ється, бідуючи, гучно прокотилися фінансовими столицями світу в 2011 році. Але що вони можуть змінити? Адже все обертається навколо попиту й пропозиції, і чи існує якась альтернатива сус­пільній системі, що базується на конкуренції, — не враховуючи тоталітарну?

Мабуть, ні. Але, може, проблема не в конкуренції як такій, а у її наслідках? Цілком імовірно, можна конкурувати трохи по- іншому, не обов'язково ж боротися за максимізацію прибутків? Виробники продукції здатні мислити інноваційно, і вони це роб­лять. Журналістка Катрин Аспаас абсолютно права, коли пише, що «каліфорнійські інженери, які у 2003 році започаткували виробництво автомобілів "Тесла", зробили це не тому, що дуже перейнялися "нульовими викидами", а тому, що захотіли змінити світ своїми сексуальними електромобілями»82. Тож тепер слово за ринком, тобто, за нами: захочемо ми скорегувати напрямок наших перегонів чи ні.

Фінансовий ринок має реальні важелі зміни курсу розвитку, коли дуже треба. Проблема лише в тому, що, за найоптимістичні- шими прогнозами, «зелені» інвестиції стануть прибутковими лише через 20 років, а який притомний капіталіст — хіба цілковитий альтруїст — буде миритися зі збитками 20 років, щоб прибутків, у кращому разі, дочекалися хіба його внуки? Навіть Державний нафтовий фонд Норвегії, заявлена вартість якого станом на сьо­годні становить 3200 мільярдів крон (а до 2030 року ця сума, очевидно, подвоїться) — а це один із найбільших інвестиційних фондів у світі, — не здійснює «зелених» інвестицій. Керівництво фонду83 таки визнає, що вартість деяких капіталовкладень зни­зиться у зв'язку з екологічними та ресурсними обмеженнями у майбутньому, і це факт, що Етична рада фонду слідкує, щоб його інвестиційна політика враховувала необхідність захисту довкілля. Навіть якщо Нафтовий фонд — це конкурентний учас­ник глобального фінансового ринку і йому дуже важко робити крок назад, щоб колись у далекому майбутньому просунутися, мабуть, кроків на п'ять уперед. Та однаково складно пояснити їхні інвестиції у китайські вуглевидобувні шахти, а не, скажімо, у китайські ж сонячні батареї.

Ідентифікувати проблеми дуже легко. Настільки, що навіть якщо сідаєш із наміром викласти план їхнього розв'язання, все одно закінчується тим, що просто їх описуєш. Отже, існує набага­то більше книжок, що описують сутність проблеми, ніж тих, які пропонують їхнє вирішення. Крім того, література, орієнтована на розв'язання проблем, часто вважається утопічною — і це, част­ково, правда[23]. Шляхетна боротьба хіпі за мир і кохання швидко зазнала фіаско у світі, де домінувала конкуренція та гонка озбро­єнь. Ерик Дамманн, засновник руху «Майбутнє у наших руках», відмовитися від глобалізації й сучасного способу життя та по­вернутися до традиційного укладу життя в невеликих громадах, що тримаються на родинних зв'язках і особистих відносинах.

Тож очевидно, що конкуренція — це необов'язково джерело позитивних змін. І не лише для людей, а й у природі. Адже ві­домо, що конкуренція може спричинити вимирання виду, коли вона доводить його представників до абсурду самознищення, та призвести до екологічних катастроф. Льюїс Керрол, який нена­роком став батьком гіпотези про Чорну Королеву, також ціка­вився теорією еволюції, адже у другій половині XIX століття про неї багато говорили у британському суспільстві. У книзі «Аліса у Задзеркаллі» головна героїня зустрічає чимало чудернацьких створінь, зокрема, метелика, крильця якого зроблені з тоненьких скибок хліба, змащених маслом, тільце — з окрайця хліба, а голо­ва — зі шматочка цукру. Не надто вдала комбінація для створіння, яке харчується винятково чаєм із молоком. Усі, хто коли-небудь кидали кубики цукру в горнятко з чаєм, добре знають, що з ним стається за мить-другу. Як пише Керрол, цей метелик насправді був дуже нещасливим.

Та якби такі метелики могли давати великий приплід, то цілком імовірно, що вони проіснували б дуже довго. І навіть обійшлися б без горнятка чаю з молоком. Адже вони б однаково помирали за першого ж столування, тож смерть від голоду не вносить жодних корективів у долю виду як такого.

Нещасна комаха, вигадана Керролом, нагадує тих двох мух- одноденок, про яких пише Герман Тьоннесен у своїй філософській розмові з Петером Весселом Цапффе «Я обираю правду». Мухи у його прикладі просиджують усе життя, що їм відміряне долею, під листком, перечікуючи дощ. їхньою проблемою є те, що вони не встигають спаруватися. Химерному метелику Керрола, мабуть, таки вдається залишити після себе нащадків, але їв він щонай­більше один раз у житті85.

Інакше кажучи, ми не можемо покладатися на те, що природа сама про нас подбає. Скеровувати конкуренцію у безпечне русло й сприяти розвиткові співпраці, коли конкуренція виходить з берегів, — завдання нашої з вами цивілізації. Це може здаватися непідйомним завданням, але так, мабуть, думали вчені мужі в долині Нілу 4570 років тому. Саме тоді розпочалося будівництво піраміди Хеопса.

Компліментарність недооцінюють. Певною мірою саме за­вдяки компліментарності розвивається ціла екосистема, адже у природі все взаємопов'язане. Якщо антилопа гну щезне з лиця африканської савани, то краще не стане ані левам, ані траві. То ж під цим кутом зору набагато цікавіше розглядати можливості й обмеження конкуренції як у природі, так і в суспільстві.

Ідею про те, що ідеал колективізму слід відкрити для себе по-новому, можна відкидати як наївну й протиприродну. Та, з іншого боку, здатися, стенувши плечима, і піддатися «стійкому політичному курсу» було б легкодухістю. Люди як на колектив­ному, так і на індивідуальному рівні можуть передбачати резуль­тати й корегувати напрям свого розвитку. Конкуренцією можна управляти так, щоб вона не призвела до катастрофи. Адже, ска­жімо, наприкінці холодної війни розпочався процес часткового роззброєння, після того як гонка озброєнь зайшла в глухий кут. Усвідомлення того, що сталий розвиток (так, знаємо, це поняття вже давно всім набридло, але іншого наразі не маємо) — це про­сто необхідність, і це вже практично перетворилося на політичну аксіому. Нам це коштувало добрих тридцять років повсякденної боротьби з вітряками, яка досі триває, адже рух проти напряму, куди нас заводить конкуренція, справа нелегка. Розвиток на­перекір вимогам конкуренції — це те саме, що реверс еволюції. Деколи нам таки вдається рухатися проти течії, але легше було б розвернути саму течію в інший бік.

Утім, існують держави, яким вдалося виплекати колективізм, гармонійно балансуючи з індивідуалізмом і не сповзаючи до тоталітарної ідеології. Найкращий приклад — це Японія, країна розвинутого капіталізму. Японський колективізм — це не лише воїни-самураї чи камікадзе, які йдуть на смерть «за свій народ», як воїн-мураха за свій мурашник. Світ із захопленням спостерігав, як після страшного землетрусу та цунамі навесні 2011 року япон­ці кинулися на героїчну самопожертву заради співвітчизників, ризикуючи своїм здоров'ям і життям, аби відвернути небезпеку радіаційних викидів зі зруйнованих блоків атомних станцій. Ми не бачили ні мародерства, ні безкарності, що спостерігаються в інших країнах після великих катастроф, коли держава та закон перестають функціонувати (це багато хто використовує для того, щоб довести правоту Томаса Гоббса, який заявляв про егоїстич­ність людської природи). Чванливість і показне багатство в Японії вважається прикрою вульгарністю. Але це не означає, що у них відсутні особисті амбіції, японці працюють як навіжені не лише заради загального добра. Японія — це така країна, яка б дуже швидко звела нанівець свої викиди С02, якби не сусіди. З іншого боку, Японія — це ще й сумний приклад націонал-шовінізму. Це чи не найбільш закрита країна у світі, яка дуже неохоче приймає біженців. Японія дуже скептично ставиться до інших народів, при­наймні до тих, представники яких мешкають у них вдома. Тож Японія — це класичний приклад успішного піднесення почуття спільності до національного рівня, але при цьому їй доводиться миритись із зовнішніми ворогами або зовнішніми конкурентами. Якби Японія була повністю закритою системою, її мешканці ще раніше розбудували би суспільство сталого розвитку — усе заради наступних поколінь японців.

Японія — специфічна країна, і для цього є багато причин. Мабуть, західним державам не варто вважати її прикладом для наслідування. Але ж можна взяти, до прикладу, Німеччину: там намагаються позбутися ядерної енергетики й зменшити викиди С02 до нуля. Тими ж ідеями кілька років тому перейнявся й добре відомий нам термінатор, сенатор Каліфорнії Арнольд Шварце- неггер. А якщо Меркель і Шварценеггер можуть, то чому нашим норвезьким політикам то грошей не вистачає, то ще чогось?

Меркель, приміром, однією з перших запровадила так зва­ний податок Тобіна, тобто маргінальне оподаткування всіх між­народних валютних транзакцій, що стримує негативні наслідки спекулятивної діяльності. А це додаткове джерело доходу, який можна спрямувати, наприклад, на відновлювану енергетику.

Мабуть, багато країн змогли б скерувати свою економіку в напрямі сталого й збалансованого розвитку, якби йшлося лише про добробут власних громадян. Що менша країна і що більш гомогенне населення, то легше працювати на довгострокову пер­спективу. Тож під цим кутом зору глобальне співтовариство — це прокляття й благословення водночас. Прокляття — бо перетво­рює окремих індивідів і цілі країни на конкурентів глобального ринку, що дуже добре видно із суперечок довкола кліматичних угод і національних цільових показників зниження викидів С02. А благословення — бо наднаціональні міжнародні органи можуть, принаймні теоретично, встановлювати правила розвитку людства (навіть якщо й успіхи такої роботи наразі більш ніж скромні).

Конкуренція — це переважно намагання бути привабливим на певному ринку, причому принаймні так само, як і конкурен­ти. Матеріальні цінності завжди позначали об'єкт конкуренції, хоч існує чимало нематеріальних речей, у тому числі й тих, які не шкодять екології, за які можна змагатися. Адже для довкілля було б дуже корисно, якби молодь конкурувала між собою в тому, хто напише кращу комп'ютерну програму, а не у кого більша машина. Адже сучасні комп'ютерні ігри не залишають по собі й пластикового пакета.

Крім того, світ і далі може розвиватися за висхідною — і не лише може, а й повинен. Культурна регресія набагато гірша за економічну, це справжня катастрофа, бо те, що ми зарозуміло називаємо «проектом людина», полягає насамперед у постійному розширенні кордонів знань і досвідів. А світ і далі продукуватиме нові товари, знаходжуватиме нові рішення та демонструватиме фантастичні досягнення людського інтелекту. Варто лише змістити фокус із кількісних на якісні показники. Споживання не можна скоротити, адже це виллється у скорочення робочих місць. Робочі місця створюються за рахунок споживання, тож зростання просто необхідне. Стагнація ринків призвела б до глобального економіч­ного колапсу. Тож світова економіка — як та акула: щоб вижити, має плавати не лише постійно, а й щоразу швидше. Нещодавня фінансова криза була лише невеликим збуренням. В Норвегії її взагалі не помітили, а більшість держав світу порівняно швидко оговталися. Можливо, що у недалекому майбутньому настане ще одна економічна криза, але вже набагато масштабніша. І, цілком імовірно, вона нам потрібна. Певна річ, криза — це важко, але, напевне, вона б змусила Захід зробити крок назад, щоб колись у далекому майбутньому світ зробив усі п'ять уперед.

На завершення цієї книжки, в якій переважно йшлося про індивідуальну конкуренцію як у природі, так і в суспільстві, ми дозволили собі відійти від теми й занотувати наші роздуми щодо перевагу колективізму. І ми не перші й не останні. У нашій з вами натурі глибоко вкоренився не лише інстинкт конкуренції, а й здатність і потяг до колективного виконання завдань. У цьому ключ до нашого успіху як виду, майже як у мурах. У невеликих громадах, де кожен знає один одного, ділить з іншими і радість, і горе, трагедії загального можна уникнути, адже спільнота роз­глядається як передумова індивідуального. А в сучасному над­складному суспільстві, яке давно відкинуло це таке «органічне» почуття спільноти, перегони на біговій доріжці розвитку зводяться винятково до індивідуальної конкуренції. Політичні рішення щодо колективних благ утрачають свою популярність мірою зростання рівня життя, а історія вчить, що централізація управління сус­пільством призводить до утворення жорстоких диктатур. А ці вже точно не дбають про довкілля. Хоча це не означає, що політичні еліти не повинні дбати про загальне добро.

Декілька років тому політолог Томас Віллер86 дуже гостро розкритикував ахіллесову п'яту демократії — недалекоглядність системи, в якій головними питаннями під час передвиборчих перегонів стають низькі ціни на бензин або щось на кшталт того. Якщо наші політики й далі вважатимуть своїх виборців егоїс­тичною та матеріалістичною масою, навряд чи можна очікувати якихось конкретних кроків із розв'язання екологічних проблем, що виникають унаслідок надмірного споживання.

Норвезькі політики вміють вести на цю тему дуже гарні роз­мови, головним посилом яких є персональна відповідальність гро­мадян. Демократія сталого розвитку потребує не лише виборців, які висувають конкретні вимоги до своїх лідерів, а й політиків, які висувають вимоги до своїх виборців. Наші політики не люблять критикувати виборців, і це виказує або їхню безхребетність, або недалекоглядність. Стиль життя, який відбирає право на достойне існування наступних поколінь, слід виправляти. І тут ідеться про обмеження свобод, які шкодять іншим. Може, настав час звернути увагу не лише на свободу, а й на відповідальність? Якщо ми кажемо, що хочемо зробити щось для довкілля, але од­ночасно нарощуємо своє споживання, то маємо визнати, що не лише політичне керівництво несе відповідальність за погіршення екології.

Демократія передбачає, що політик не набагато прогресивні­ший, ніж його виборці. І це чудово ілюструють високі рейтинги Прогресивної партії Норвегії щоразу після того, як вони обіцяють знизити ціни на бензин. Та водночас уважається, що політики повинні бути візіонерами, а не йти на поводку в своїх виборців, як у серіалі «Так, пане міністре»: «Я їхній лідер, я маю йти за ними». Черчиль не втратив своєї популярності, коли пообіцяв кров, сльози й піт, бо на той час було потрібне колективне усві­домлення єдності проти зовнішнього ворога. Саме цього усві­домлення й бракує зараз у боротьбі за збереження довкілля, і, на жаль, скидається на те, що чекати на нього доведеться довго. Проблема, звичайно, полягає ще й у тому, що тут маємо справу не так із зовнішнім, як із внутрішнім ворогом. Можливо, «зміна стилю життя» також сприймається як цивілізаційно регресивний заклик «назад до печер».

Ми повинні закликати до помірності — не обмежень духовної чи інтелектуальної свободи, а помірності у досягненні матері­альної свободи, що може звиродніти до крайнього егоїзму, коли свободи індивіда перекреслюють його обов'язки. Індивідуальне споживання — головна проблема довкілля. Ліберальна ідеологія свободи, яка загострює увагу на суверенному праві кожного ін­дивіда мати стиль життя та споживання гедоністського штибу, а також ідеологія вільного ринку, де екологічні проблеми вино­сяться за дужки, — обидві у довгостроковому періоді призводять до звуження простору свободи.

Це людське — хотіти більшого, і ніхто ж не бажає все жит­тя колупатися в болоті. Хочеться мати автомобіль, телевізор, комп'ютер, мобільний телефон — і все, що ціниться у сучасно­му світі. Але ж зовсім не обов'язково міняти речі щоразу, коли виробники та рекламники вигадали щось нове. З подорожами також можна бути трохи поміркованішими. Можна ж поєднувати нове зі старим. Звісна річ, і нові технології, і нові ідеї — весь цей поступ украй потрібен. Але існує дуже багато майданчиків для конкуренції, які не шкодять екології.

І є ще щось — те, що Арне Несс назвав «багатим життям за до­помогою простих засобів». Багатство у цьому випадку з'являється завдяки позбуття залежності від багатьох матеріальних речей, а ще завдяки часові, який вивільняється, якщо менше працювати (бо ми починаємо менше купувати), даруючи можливість жити заради трохи інших цінностей, коли йдеться про відносини з іншими людьми, усвідомлення себе, природи, культури, любові. Сказати це — як відкрити вікно у новий світ. Якщо провести опи­тування щодо того, якими цінностями люди найбільше дорожать, то всі перераховують саме ці, а не якісь інші. Нам часто пока­зують сюжети про «кар'єристів, які покинули все, щоб відкрити для себе інші цінності». І коли показують когось удома, з котом на колінах, хотілося б вірити, що вони знайшли те, що шукали. Але для більшості таке життя — це нудьга. Суть не в тому, щоб ми всі дружно перебралися жити у село. Щастя у кожного своє. Всі ми з вами більшою чи меншою мірою залежимо від пере­гонів на біговій доріжці розвитку, і так буде завжди. Життя без конкуренції — це утопія. А ще це дуже нудно. Але ж конкуренція буває різною. Можна, до прикладу, змагатися за кращу якість, а не більшу кількість.

Ми з вами розглянули чимало прикладів того, як розгорта­ються змагання на біговій доріжці у різноманітних сферах життя. Про це можна було б говорити й говорити, бо важко знайти таку царину життєдіяльності, де немає конкуренції. У цілому такі зма­гання не мають певного напряму чи мети, крім як випередити конкурента, але саме вони рухають світом. Конкуренцію немож­ливо викоренити, цього прагнуть хіба що якісь утопічні ідеології. Але доводити її до абсурдних обертів також не можна.

Конкуренція між індивідами в основному зводиться до бо­ротьби за владу, статус або секс. Люди думають не лише про секс (хоча хтось, може, вважає, що навпаки). Та наша з вами «сексу­альна стурбованість» пов'язана з розмноженням, а це прадавня форма конкуренції, що, як відомо, розпочинається з перегонів сперматозоїдів, серед яких перемагає лише один, а мільйони оголошуються невдахами. Усі люди переможці, бо ми перемогли принаймні у першому забігу в нашому житті. У природі, строго кажучи, все зводиться до сексу. Для нас же, людей, щасливе жит­тя — це щось більше за матеріальні блага. Нас ніколи не покидає наша здатність планувати на перспективу, і навіть аж до самої смерті. Як сказав Цапффе:

«Знання про смерть, цей гіркий дар надмірного усвідомлення, прищепили нам ще у ранньому дитинстві. І пливучи рікою нашого життя, ми часто попадаємо у водоспади».

З іншого боку, це усвідомлення смерті й підштовхує нас до діяльності. Хто зна, чи збудували б ми піраміди або чи написали величні симфонії, якби у нас було вічне життя? Смерть підштов­хує також до особистого марнославства. Бажання, щоб про тебе написали хороший некролог, також вельми потужна мотивація. Адже всім — від милосердного самаритянина до фараона Хеоп­са — хочеться, щоб на схилі літ можна було оглянутися назад і усвідомити, що твоє життя комусь було потрібне.

Знання про кінець породжує бажання осягнути суть. І навіть якщо кожен із нас — переважно неохоче — з роками змирився зі своєю минущістю, більшості важливо вірити, що людство існува­тиме ще довго після нашої смерті. Отже, це «надмірне усвідом­лення», хоч би як це парадоксально, може змусити нас перестати бути сліпими учасниками вічних перегонів, підняти себе, як той барон Мюнхгаузен, за волосся й роздивитися, чи не треба, бува, нашу бігову доріжку підрихтувати.

Конкуренція була й буде завжди. Ті вічні перегони можуть нас занапастити, а можуть й урятувати.