Співпраця: конкуренція на вищому рівні?

Конкуренція приводить до розвитку певної замкненої системи, попри те, що її рушійною силою є індивідуалізм. Слабші про­гинаються, сильніші ж добиваються успіху, що дозволяє всьому видові вдосконалюватись і зміцнювати свої позиції в конкурен­ції з іншими. Це наслідки внутрішньовидової конкуренції між окремими індивідами. Так само, наприклад, конкуренція між статями може спричинити гонку озброєнь, яка загрожуватиме вимиранню виду в довгостроковій перспективі. Тож еволюція окремого індивіда, групи чи всього виду відбувається під впли­вом внутрішньовидової конкуренції. Але чи є це аксіомою? Чи можуть групи конкурувати між собою так само, як окремі ін­дивіди? Одна з базових тем біології, не позбавлена, звичайно, ідеологічного забарвлення, — це протиставлення індивідуального добору груповому.

Серед еволюційних біологів прийнято вважати, що індивід становить основу основ конкуренції, що є двигуном розвитку й еволюції. Це фактично означає примат індивідуальних інтересів над загальними — і це дуже важливий висновок, якщо припус­кати, що біологічні процеси стосуються і нас із вами. Адже якщо всередині групи між окремими індивідами укладається щось на кшталт «джентльменської угоди», то в егоїстично налаштова­них особини з'являються можливості паразитувати на щедрості спільноти. Отже, груповий добір завжди допускатиме існування «зайців», які можуть без зайвих затрат зі свого боку користува­тися спільними благами. Такі хитруни нарощуватимуть свої кон­курентні переваги у короткостроковій перспективі, залишаючи далеко позаду тих, хто інвестує чимало власних зусиль і ресурсів у спільну справу. Утім, різного роду соціальні структури та групи — це явище, надзвичайно поширене не лише у світі тварин. Існує безліч доказів того, що саме вони зазвичай досягають більшого успіху, ніж види, просякнуті крайнім індивідуалізмом. Чи означає це, що в цьому разі конкуренція відходить на задній план заради благородної мети та загального блага? Не обов'язково.

Біолог Веро Вінні-Едвардз53 виявив, що низка популяцій пта­хів у певні роки виводила меншу кількість пташенят. Його ви­сновки були досить оптимістичними: він уважав, що популяція сама регулювала свою чисельність відповідно до обсягу наявних ресурсів і що такий вибір вони робили колективно заради за­гального добра. Тобто розміри популяції становили основу для розподілу «квот яєць» на наступний рік. Птахи, що займали певну територію, передавали одна одній сигнали про те, скільки яєць відкладати. І це мало б бути колективною дією заради інтересів усієї спільноти, прикладом групового добору. Якби це й справді було закладено на біологічному рівні, то йшлося б про боротьбу між видами, тобто радше про комплементарну, ніж про симе­тричну конкуренцію. Контраргументом проти такої логіки може бути таке судження. Припустимо, що група домовилася про те, що кожна пара має право відкладати не більше, ніж три яйця за сезон. Проте серед них знайшлися ті, хто не обтяжується мір­куваннями про солідарність, вони відклали собі шість яєць без жодних мук сумління. З часом ця егоїстична пара поширить свої гени на більшість особин у популяції, й здатність підкорятись інстинктові солідарності у групі щезне.

З іншого боку, не можна заперечувати й того, що груповий добір був би вигідним кожній спільноті. То чому ж еволюція не пішла цим очевидно позитивним шляхом? А з тієї причини, що природа не діє задля досягнення раціональної мети на довго­строкову перспективу, вона взагалі не має жодної мети. Хто б волочив цього вола за роги.

Особливе місце посідають колонії мурах, адже більшість із них стерильні, тож єдиний спосіб продовжити життя роду — дбати про благо всієї колонії, у тому числі матки й трутнів. Довго вважало­ся, що генетична спорідненість у таких популяціях більша, ніж в інших спільнотах, бо стерильні робочі мурашки мають простий набір хромосом (тобто гаплоїдний, на відміну від нас із вами, в кого гаплоїдний набір хромосом лише у статевих клітинах, у решті — диготоїдний, тобто вони містять подвійну кількість хромо­сом — від матері та батька). Виходячи з цього припущення, якби робочі мурашки походили від однієї материнської та батьківської особин, їхня генетична спорідненість становила б 75%, тоді як пересічні брати й сестри схожі лише на 50%. Зараз виявилося, що таке припущення хибне. Робочі мурашки можуть усе ж таки мати різних батьків, тож аргументи щодо спорідненості відпадають самі по собі. Але вони однаково жертвують своїми інтересами заради загального блага, тобто ладні покласти власне життя на вівтар суспільної мети.

Водночас природний добір відбувається внаслідок генетичних змін, наприклад, шляхом дуплікації генів, мутацій та інших генних модифікацій, через що продукуються нові види генів, які конку­рують поміж собою. Так, гени, що відповідають за камуфляжне забарвлення та прудкі ноги у зайців, перемагають альтернатив­ні гени, які дають помітніше забарвлення та меншу швидкість. Ричард Докінз — до речі, завзятий опонент теорії групового добору — стверджував, що основу добору становлять навіть не окремі особини, а власне гени, і його аргументи певною мірою переконливі. Гени — це основа кожного організму, адже саме вони створюють організм, і гени передаються з покоління в покоління, тоді як організми існують лише протягом одного життя. Отже, як стверджує Докінз, кожен організм слід розглядати як «робота для виживання генів». Хоч би як там було, а в принциповій площині Докінз має рацію: еволюція починається на генному рівні.

Якщо це так, то чи втрачає індивід, а відтак і групи й цілі суспільства свою вагу? Ні. Більшість складних явищ можна по­яснювати через складні конструкції, і жоден з вимірів не ви­ключає існування іншого. Все залежить від того, що шукаєш і як (за допомогою очей, бінокля, мікроскопа, а чи то теоретичних моделей). Ліси — така сама реальність, як і окремо взяті сосни, сосни — як і шишки, а шишки — як і їхнє насіння. Без лісів не було б дерев, без дерев — шишок, без шишок — насіння, а без насіння сосни проіснували б на світі лише б протягом короткого проміжку історії.

Отже, зараз дедалі частіше говорять про багаторівневу ево­люцію: на рівні генів, індивідів, груп і екосистем, і всі вони перебувають у вічному взаємозв'язку. Навіть якщо природний добір певною мірою відбувається внаслідок конкуренції на ге­нетичному рівні, на рівні алелей гена, то розвиток як такий проходить під впливом загального «пулу генів» у популяції, і те, які гени виявляться адаптивними, залежить від загальних умов розвитку. Тож еволюцію слід розглядати у контексті генетики всієї популяції, що, своєю чергою, свідчить про те, що кожен рівень еволюції — від окремого гена до великої групи — однаково важ­ливий. Крім того, щоб еволюція тривала, гени неодмінно мають співпрацювати. У нас із вами близько 20 000 генів, і доля кожного із них безпосередньо залежить від їхньої здатності злагоджено взаємодіяти як єдина цілість. Гени також об'єднуються у групи, частково за місцем розташування у хромосомах, а частково за функціональністю і разом передаються по спадковості. Як гени, так і індивіди та цілі групи завжди існують у певному контексті. Дарвін висловився щодо цього дуже чітко. Його теорія стверджує, що головною причиною «трансмутацій» чи еволюції на рівні виду є зміни, які зараз ми з вами називаємо кліматичними. Інакше кажучи, конкуренцію на генному рівні не можна розглядати поза макроконтекстом. Щось мікроскопічне й невидиме однаково ре­альне, як і щось велике.

Отже, співпраця — хоч би як це парадоксально — це обов'яз­кова передумова конкуренції. З іншого боку, можна так само сказати, що конкуренція — невід'ємний елемент співпраці. Це загальний закон розвитку, що діє й на рівні суспільства. Візьмімо, до прикладу, фундаментальне соціально-філософське питання: хто така людина. Можна сказати, що кожна культура по-різному розуміє суть людини. Хтось розглядає людину як монаду, ізольова­ний суб'єкт, який змушений іти на взаємодію з іншими і завжди шукає у цій співпраці особисту вигоду. Це і є «гомо економікус», раціональний індивід, що діє з розрахунку. В інших суспільствах особа — це продукт колективної дії, яка не може існувати поза соціальної спільноти. У таких суспільствах в індивіда, як правило, набагато більше обов'язків, аніж прав.

Однак на практиці ці два крайніх підходи не надто відрізня­ються один від одного. У всьому світі люди намагаються отримати якнайбільше вигоди з ситуації, в якій знаходяться, а без союзників досягнути цього важко. Всюди існують люди, які ладні віддати себе у жертву заради спільноти, або ж ті, хто ставить інтереси своїх дітей понад власні. Тож у цьому плані Індія, яку вважають чи не ідеалом колективізму, практично нічим не відрізняється від США, країни крайнього індивідуалізму. Чергування між кон­куренцією на індивідуальному рівні та співпрацею — яка, своєю чергою, може слугувати інструментом для досягнення особистих інтересів, а може й перетворюватися на самоціль (адже у кожному суспільстві існує свій варіант сидіння навколо вогнища з розпи­ванням напоїв і розповідями про пережите) — явище глобальне, попри певну культурну специфіку.

Співпрацю часто можна розглядати як прямий результат кон­куренції. Коли тобі погрожують, завжди мати товариша чи брата, який прийде на допомогу за умови, що суперник не приведе двох своїх старших братів... Той же товариш розраховує також на твою допомогу, коли й він потрапить у халепу, і що більше таких джентльменських угод, то надійніша система страхування. Компанія товаришів вимагає зведення внутрішніх правил, але баланс між зобов'язаннями й особистою вигодою всім лише на користь54. Така логіка соціальної взаємодії однаково поширена як у індивідуалістських суспільствах, так і там, де у центрі соціальних відносин знаходиться колектив, і не тільки. Шимпанзе, до речі, майстри інтриг і альянсів у боротьбі за місце під сонцем і статеві відносини55. Принцип «по man is an island»* універсальний.

Однією з найвизначніших революцій в історії людства був перехід від одноклітинних форм життя до багатоклітинних ор­ганізмів. Після тривалого домінування бактерій, одноклітинних водоростей і протозоїв, що простяглося на майже два мільярди років, з'явилися перші багатоклітинні організми. Спочатку взаємо­дія між такими організмами була дифузною. Кожен міг обирати поміж ізольованим існуванням і соціальним, залежно від того, що вигідніше. Такі форми стосунків між організмами існують і тепер, проте більшість організмів вступили у більш стійку фор­му взаємодії. Навіть бактерії можуть мати досить розгалужену систему співпраці. Наліт у вогких приміщеннях (як, наприклад, у ванній кімнаті) — це не що інше, як плівка з бактерій. З часом виявляється, що ці мільярди бактерій, які утворюють подібні плів­ки, не лише мають здатність отак об'єднуватися у колонії задля

* Людина — істота соціальна (англ.). — Прим. пер.

збереження вологи та поживних речовин, а й можуть передавати одне одному сигнали щодо оптимізації обсягів спільноти. Як не крути, а кожна з бактерій — самостійний організм, хоча він і входить до формалізованої структури співпраці.

Або візьмімо як приклад одноклітинну морську водорість Вольвокс, представники якої здатні утворювати сферичні колонії від 500 до 50 000 клітин у кожній, причому лише невелика час­тина з них має репродуктивну функцію. Всі ці клітини на вигляд ідентичні, проте навіть вони вже здійснюють певний розподіл функціональності. Вони нагадують грибок, один із найдивовиж- ніших видів серед організмів, які межують між одноклітинними та багатоклітинними. За сприятливих умов ці амеби живуть по­одинці. Коли ж умови погіршуються, одноклітинні починають об'єднуватись у групи. Вони створюють великі колонії, які за субстанцією нагадують м'якоть ніжки гриба. І тут стається справ­жнє диво: деякі з амеб утворюють спори, тоді як більшість членів колонії помирає й починає гнити. Що це, амебний альтруїзм?

Близько 650 мільйонів років тому на Землі поширилися губки. Це багатоклітинні організми з чітким розподілом функціональ­ності у колонії. Водночас губки важко назвати індивідуальними особинами. Деякі губки можна розділити на фрагменти, щоб реконструювати окремий організм. Ще одні примітивні колонії одноклітинних, поліпи, виникли приблизно у той же час, що й губки. І найдивовижніше не те, що медузи плавають[16], а те, що плавають у визначеному напрямку й, можливо, з певною метою. У медуз немає центральної нервової системи, а отже, мозку, лише вінець із найпростіших нервових волосків на парасольці. То хто ж може приймати рішення на рівні колоній? Як окремі організми підпорядковуються загальним правилам, якщо немає нікого, хто б задавав напрям розвитку? Складається враження, що на нерест до берега їх тягне внутрішня воля, але де ця воля ховається? У медузи не може бути свідомості, лише колективне «я». Чому вона й досі не виробила собі якоїсь центральної системи передачі сигналів, хоча мала на це всі 600 мільйонів років? Так бо спокійно без неї обходилася.

Таємниця успіху медузи — у її здатності до співпраці й у розподілі функціональності між окремими клітинами. Увесь цей революційний перехід від однієї до багатьох клітин ґрунтується на усвідомленні того, що співпраця має свої переваги. Більшість клітин у багатоклітинних організмах перестали претендувати на репродуктивну функцію, делегувавши це життєво важливе завдання статевим клітинам, і саме вони передають генетичну естафету далі. Саме це змусило Ричарда Докінза назвати індиві­да, «тіло», «засобом для виживання» генів, їхнього розмноження. Курка сама висиджує свої яйця. Соціальні ж мурахи винесли цю функцію на метарівень. Попри те, що це багатоклітинні організми, вони перетворили репродуктивність на суспільне завдання, коли одна-єдина матка (і декілька трутнів) відповідають за передачу генетичного матеріалу по спадковості. Щось схоже спостерігаємо й у інших соціальних тварин, де за розмноження відповідає лише одна альфа-пара. Наш із вами рід наблизився до цього у подобі Чингісхана або інших монархів-правителів, які для поширення своїх генів у суспільстві створювали цілі гареми[17].

Співпраця на клітинному рівні сама по собі є передумовою повноцінного життя, і вона має свою тривалу історію. Одно­клітинні організми, що жили у прадавні часи, існували завдяки порівняно неефективному анаеробному метаболізмові. Одна з найреволюційніших подій на терені еволюційної співпраці — коли такі одноклітинні організми вступили у довічне партнерство. Один із видів бактерій, деякі з яких існують ще й досі, стали родоначальниками органел, яких ми називаємо мітохондріями. Це цілі клітинні електростанції. Завдяки мітохондріям сучасні клітини виробляють у 16 разів більше енергії, ніж у застарілому процесі молочнокислого бродіння (що й досі може відбуватися в наших клітинах за відсутності кисню). Прадавні форми життя під тиском конкуренції почали взаємодіяти з тими бактеріями, які привели до виникнення мітохондрій.

Співпраця існує всюди і, здається, є обов'язковою ознакою розвитку як у культурі, так і в природі. Якщо без зайвої скромності вважати, що ми з вами — вершина еволюції, то й ми складаємося з клітин, що розвинулися завдяки співпраці. Ми містимо у собі безліч мікроорганізмів, більшість з яких абсолютно нешкідливі, радше навпаки, життєво необхідні. Людське тіло насправді вміщує приблизно в десять разів більше клітин бактерій (а це передовсім кишкова паличка), аніж власних клітин. Варто зазначити, що клітини бактерій набагато дрібніші, ніж наші з вами, тож у ваго­вому співвідношенні наших клітин таки більше. Якщо рахувати всі бактерії, що живуть у нас усередині та назовні, то наше тіло містить мільярди їхніх клітин понад тисячу різних видів. Навіть наш із вами геном, тобто спадкова інформація, закодована у кожній клітині, має запозичені фрагменти частково від вірусів, а частково від бактерій. Ми також продукт широкомасштабної співпраці та поділу за функціональністю між різними клітинами, і все у нашому організмі, від обміну речовин до загального стану здоров'я, залежить від цієї співпраці. Крім того, усі ми взаємно переплетені у щоразу більшій спільноті, що простягається від родини, племені до таких більших і абстрактніших форм, як етнічні групи, релігійні об'єднання та нації, що завдяки інтер- нету та соціальним мережам стають дедалі «еластичнішими» й глобальнішими.

Яке це все має відношення до конкуренції? Безпосереднє. Уся суть співпраці у тому, що спільність знімає деякі проблеми, які створює конкуренція, водночас беручи у ній участь. Окремі клітини або організми здобувають від співпраці неабияку ко­ристь, якщо координуються задля конкуренції за ресурси або задля виживання. Отже, співпраця діє в інтересах індивіда. У світі, наприклад, майже 300 000 різних видів мурах, а разом вони становлять близько 15-20% ваги всіх живих тварин. Мурах уже давно назвали «суперорганізмом», оскільки, попри їхнє розмаїття й індивідуальність кожної комахи, мурахи надзвичайно успішно розподіляють функції між собою, плекаючи взаємозалежність у межах колонії. Навіть репродуктивну функцію у мурах виконують спеціалізовані особини, тоді як більшість мурах — трудові й мис­ливці — стерильні. Найбільша мураха може важити у 500 разів більше, ніж найменша, але між ними однаково налагоджена іде­альна комунікація. Недарма Б. Гельдоблер та Е.О. Вілсон назвали свою книжку про соціальну спільноту мурах «Суперорганізм»56. Розпочали вони свою працю із запитання: «чому колонії завжди сильніші», а вони таки сильніші. Адже коли мурахи працюють разом, вони непереможні. Навіть гепарди поспішають накивати п'ятами, якщо помічають армію мурах. Такі соціальні комахи, як мурахи, бджоли й терміти, вміють будувати складні конструкції для власного помешкання (із хитромудрими системами вентиля­ції, кімнатками для дітей і камерами схову харчових припасів), господарювати (деякі мурахи й терміти вирощують гриби у му­рашниках), а також експлуатувати інших і регулярно вести війни проти різних видів собі подібних.

Ми бачимо, що навіть у фільмах про «Матрицю», а також у недооціненій книзі Тора Оге Брингсверда «Павутиння» невидимий володар всесвіту — рій створінь, суперорганізм зі стійкою волею та потужним інтелектом, але без розуму й свідомості, тож інди­відом його не назвеш. Складові частини цього рою, а інакше не скажеш, — це як екосистема, чи, радше, віртуальний магніт.

Ключове питання, на думку Гельдоблера та Вілсона, поля­гає у тому, як такий суперорганізм виростає зі співпраці між дрібними особинами з короткою тривалістю життя та мікроско­пічним розумом. І строго кажучи, це те ж саме, що й спитати, як будь-який організм може постати через складну співпрацю та спеціалізацію окремих клітин. У цьому випадку особини від­мовляються конкурувати одна з одною заради конкуренції на вищому рівні. Колектив має власні засоби владного впливу, і в соціальних мурах це переважно тісна генетична спорідненість, а також поділ на «стерильних» і плідних, що «природно» призво­дить до того, що перші приносять себе у жертву заради других. Хто приймає рішення у таких спільнотах? Мабуть, ніхто, навіть матку не слід уважати монархом-самодержцем. Її, навпаки, можна навіть назвати жертвою такого суспільного ладу, оскільки вона має безупинно їсти та відкладати яйця. Крім того, у мурашниках бувають свої бунтарі, як, наприклад, ракові клітини в організмі, може отримати менше поживи. Отже, у таких групах діє раціо­нальний принцип взаємності, який не дозволяє ледачим, боягузам чи паразитам користуватися чужими заслугами. Франс де Вааль також підкреслює, що всі у групі отримують певну винагороду за спільно виконане завдання. Адже якщо здобич візьме собі хтось один, співпраці вже більше не буде. Співпраця на групово­му рівні — це не досягнення цивілізації. Це логічний результат еволюції — і конкуренції. Та в основі співпраці завжди лежить фундаментальне питання: «а що мені з того буде?».

Нам, людям, легко зрозуміти цю логіку, до того ж, у нас в запасі купа інших когнітивних умінь, аби служити загальному благові. Адже динаміка групи та внутрішніх відносин — природні явища, однакові для всіх живих створінь. Завдяки нашому над­мірно великому мозку ми маємо хорошу схильність до емпатії та взаємності, а ще здатність відчувати порушення моральних імпе­ративів: через муки сумління або сором. До речі, сумління — дуже цікавий феномен, і дивно, що його так мало досліджують науковці. Є ще й більш прозаїчна й конкретна форма попередження цього порушення — погана репутація. «Якщо ти мене підставиш, то й я тебе» — виграшна стратегія соціальної поведінки. Отже, ні в кого не виникає сумнівів, що люди переважно дбають про спільні інтереси. Питання лише в тому, чи керуються вони при цьому лише своїми власними інтересами? Яка група найсолідарніша? Та й скільки альтруїзму насправді у солідарності? Хто перебуває в групі, а хто поза нею? Гірка правда в тому, що групи, як правило, невеликі, тож солідарність у групі передбачає, так би мовити, «груповий егоїзм» стосовно інших. У такому разі конкуренція з індивідуального рівня просто переноситься на груповий, що, можливо, додає групі деяких моральних переваг, адже йдеться, як-не-як, про солідарність, але в кінцевому підсумку групи таки змагаються на біговій доріжці.

Деколи співпраця має лиш непрямий зв'язок із конкуренці­єю, якщо просто визнавати, що наступного разу допомоги групи потребуватиму власне я, тому тепер дуже важливо допомагати іншим. Такою логікою керувалися, здається, навіть неандертальці, не лише гомо сапієнс. Під час розкопок печерної стоянки Шані- дар у Іраку археологи знайшли захоронення неандертальця, яке свідчить, що померлий чоловік прожив довге життя з пораненою рукою та деформованою ногою. У нього також не було ока. Важко уявити, що з таким станом здоров'я він зміг би вижити наодинці. Останки іншого неандертальця дозволяють стверджувати, що він страждав від артриту. Ієн Моррис, який досліджував цю стоянку, зауважив, що ці неандертальці продемонстрували наявність того, що ми з вами називаємо «людяністю»60.

Водночас людина розумна обійшла неандертальця й упевнено зростала у процесі еволюції — і не лише через те, що вміла краще співпрацювати й створювати альянси на протяжних територіях засобами торгівлі, а й завдяки конкуренції та, як наслідок, нових винаходів. Вони прикрашали свої тіла, удосконалювали старе кам'яне знаряддя праці, обкладали могили квітами, співали й вигадували нові різновиди одягу. Якщо інновації приживалися на локальному рівні, вони часто поширювались і на інші групи. У долині Нілу археологи ідентифікували щонайменше шість способів виготовлення кам'яного знаряддя, що датуються 25-50 тисячами років до н.е.61 Неандертальці ж не прагнули розв'язувати свої проблеми, а чекали, поки вони вирішаться самі, хоча на деяких стоянках на території Європи, де вони контактували з людиною розумною, траплялися випадки запозичень різних інновацій. Наприклад, існують свідчення, що ці неандертальці втирали у шкіру попіл, аби видаватися чорними. Але на той час їхні дні вже були пораховані, адже відомо, що довго, користуючись за­позиченнями винаходів конкурентів, не протриматися, за умови, що у вас немає достатньо потенціалу, щоб втягнути їх у власну гру. А цього у безмовних і бідних на технології неандертальців бути не могло.

її*

Чи не найпомітнішою є групова конкуренція у політиці іден­тичності. Етнічні конфлікти та конкуренція завжди виникають на ґрунті боротьби за обмежені ресурси — чи то йдеться про воду, землю, політичний вплив, золоті копальні, а чи самоповагу (і це, напевно, найобмеженіший ресурс у суспільстві, де голод не заступає всі інші потреби). Оскільки етнічна ідентичність — це насамперед метафоричне єднання, для групової солідарності стає важливою кровна спорідненість. Тобто, буквально кажучи, «наш рід проти вашого». Підтримка лідерів у такій групі виходить із того, що в єдності сила і що «як їм буде добре, то й нам перепаде». Під час сутичок після виборів у Кенії 2007 року стало зрозуміло, що боротьба в країні точилася здебільшого за переділ влади між двома етнічними групами — кікуйю та луо. Останні, що завжди були аутсайдерами у політичній площині, вирішили, що тепер на­стала й їхня черга. Багато хто з них так і говорив — з типовою для багатьох африканських політиків риторикою: «Тепер наша черга попоїсти». Всі усвідомлювали, що коли прем'єр-міністром країни стане представник луо, ціла етнічна група здобуде доступ до посад та інвестицій. Кікуйю ж — принаймні так уважали луо — протягом багатьох років жирували. (Якщо провести паралелі з Норвегією, то й у нас кілька років тому був такий міністр транспорту, який перед тим, як піти з високого посту, встиг прокласти магістраль до свого села на Вестланні.)

Такий тип конкуренції настільки поширений і настільки відо­мий, що про неї вже навіть не говорять. Водночас таке ж важливе значення має боротьба за нематеріальні ресурси, такі як честь і повага. В Індії, наприклад, ведеться постійна боротьба за ми­нуле — як на папері, так і з трибун, часто навіть із кулаками. Кажуть, що найбільша проблема Індії — це те, що в неї занадто багато історії. Там не можна й камінчика посунути без того, щоб не зачепити чиїхось інтересів. Завжди бо знайдеться хтось, хто стверджуватиме, що під цим каменем руїни якогось храму, чиїсь останки, черепки прадавнього глечика чи доісторичного гальюна. Той, хто перемагає у битві за знахідку, здобуває право використати свою багату історію задля реалізації більш осяжних і матеріаль­ніших інтересів і вже точно добиватиметься права переписати історію так, щоб виставити себе у найвигіднішому світлі.

Така символічна конкуренція зовсім не тривіальна. Вона спри­чинилася до багатьох конфліктів, адже легітимізує жертовність заради групи, якщо йдеться про перемогу над спільним ворогом. Така конкуренція часто переноситься у площину великої полі­тики — згадаймо, наприклад, Ізраїль і Палестину, де різні версії сучасної та давньої історії визначають конкретні права тієї чи тієї етнічної групи. І тут дуже важливо, що й коли сталося і хто був до цього причетний. (Норвезькі інтелектуали, наприклад, єдині у світі стверджують, що Кристобаль Колон, також відо­мий як Христофор Колумб, насправді був норвезьким селянином Кристофером Бунде.)

Ще один приклад — конкуренція між різними релігіями. Боротьба за те, щоб переконати всіх, що мій бог (або мої боги) найкращий (або єдиний у світі), спричинила великі страждання та безліч конфліктів. Водночас вона подарувала багатьом відчут­тя власної належності та віри, що дозволило людству вирватися з лещат біологічного роду. Внутрішні конфлікти у таких групах витісняються одним спільним проектом — перемогою над зовніш­нім ворогом (тобто над невірними). Християни та мусульмани здійснюють цю конкуренцію різними методами, діючи переважно як дзеркальне відображення одне одного. Індуїсти діють більш субтильно, або «шляхом фагоцитозу», за висловом індолога Луї Дюмона62. Замість того, щоб відштовхувати все чуже, можна його інтегрувати до себе, утримуючи на нижчому рівні ідентифікації. Отже, і християни, і мусульмани знаходить собі місце в індуїст­ському суспільстві, хоча й зазвичай як нижчі касти. І йдеться тут не так про те, що «як не можеш перемогти, приєднуйся», а радше про те, що «як не можеш перемогти, проковтни». Єдиний спосіб розірвати ієрархічну систему, в якій тобі ніколи не стати брах­маном, — це змінити правила гри, як ми описували раніше у цій книжці. Християни та мусульмани чи не найзавзятіші апологети руйнування кастової системи, і багато хто з них таки її руйнує — у комерційній сфері, царині урядового адміністрування, науки й інших площинах, де кастовий принцип не володіє монопольним правом на розподіл привілеїв.

Існують вагомі причини вважати об'єднання у групи про­відною здатністю людства. Та що таке група? Набір самостійних індивідів, тимчасово зібраних в одне ціле, чи суспільство, що діє як добре злагоджений організм? Якщо знову згадати Конрада Лоренца, то він уважав, що існує чотири головних типи груп. Усі вони — продукт конкуренції, і агресія — зворотний бік єдності, за твердженням Лоренца.

Перший тип — «анонімна зграя». Це різні індивіди, які з різ­них причин об'єднуються на певній території, як косяки мальків: між ними не виникає агресії, але й інших видів взаємодії також не буває. Вони не знають одне одного як індивідів. У них немає внутрішніх взаємовідносин, вони діють лише як дифузний агрегат організмів. (Заради справедливості зауважимо, що тут ідеться про організми нижчого порядку.)

На наступному рівні між індивідами виникають різні види взаємодії, у тому числі й агресія, але вони не об'єднуються у жодну соціальну мережу, попри те, що в них існують спільні інтереси: наприклад, потреба захищати спільну територію гніздування. Як приклад цієї моделі соціальних структур Лоренц наводить коло­нію нічних чапель.

Якщо ж спостерігати за щурами, то тут побачимо набагато міцнішу спільноту. В їхніх зграйках усі члени великої родини дбають одне про одного, навіть якщо й знають одне одного хіба що за запахом. Негативним боком такої спільноти є неодмінна агресія до ворога. Не доведи господи якомусь чужинцеві заблу­кати на їхню територію — загризуть до смерті.

Останній тип групової організації, який виділяє Лоренц, най­вищий і найскладніший. Така група розвиває стійкі дружні та приязні взаємозв'язки, що об'єднує групу в соціальному плані та водночас запобігає появі руйнівних проявів агресії. Прикладом таких об'єднань Лоренц називає гусаків, своїх улюбленців, які, на його думку, за своєю поведінкою у групі нагадують людей. Хоча багато хто сказав би, що наші соціальні відносини великою мірою нагадують щурячі перегони.

Та існують вагомі причини таки не проводити паралелей між поведінкою тварин і людським суспільством. За своїми ког- нітивними та моральними характеристиками людина стоїть на­багато вище, ніж найрозумніші з тварин. Жоден шимпанзе не зміг би, наприклад, сказати, що «хай мій батько був і бідним, проте, чесним». Жодні з тварин не розробили такої хитромудрої законодавчої системи, яка дозволяє захищати найслабших і спра­ведливо карати винних.

Та незважаючи на серйозні відмінності, дуже цікаво дослі­джувати те, що є спільним між нами й тваринами. Доконаним фактом можна вважати те, що всі людські спільноти люблять роз­діляти світ на «ми» та «вони». Водночас людям відома незліченна кількість способів розділятися на групи. Родова близькість — це лише один із них. Типовішою для нас є метафорична спільність, особливо у сучасному складному суспільстві, де абстрактна спо­рідненість на ґрунті релігійних переконань, національності й етнічної ідентичності стає незамінною складовою суспільної ор­ганізації.

Ступінь відчуття взаємного обов'язку з-поміж членів людських спільнот залежить від багатьох причин. Особливо завзяте побра­тимство може зумовлюватись як чималими ресурсами, якими група винагороджує за лояльність, так і деспотичним характером управління. І тут маємо справу з абсолютно різними підходами. У першому випадку група керується спільними інтересами (серед них солідарності та безпеки), у другому ж — лояльність будується на страху. Якщо жителі Північної Кореї законослухняні, то це не означає, що вони люблять свою спільноту. І якщо шведи не порушують закон, то зовсім не обов'язково через те, що бояться покарання.

Люди — істоти складі, і мотиви дій у нас не прості. Часто ми й самі не розуміємо, чому діємо так, а не інакше, і ціла низка знавців — від біологів і психологів до філософів, соціал- антропологів і письменників — намагаються пояснити нашу поведінку, зазвичай абсолютно по-різному. Ще важче розгледіти тип групових відносин за типологією Лоренца у тій круговерті розмаїття людських стосунків.

Попри те, що люди об'єднуються у групи переважно на ґрунті кровної спорідненості, вони вимагають солідарності всередині групи та чіткого розмежування із зовнішнім світом, навіть якщо це розмежування не має таких кривавих наслідків, як у щурів. Певна річ, агресії не бракує, коли байкери з Hell's Angels сходяться з Outlaws або коли відбуваються збройні сутички між етнічними групами чи релігійними общинами. У таких випадках джерелом агресії завжди є боротьба за обмежені ресурси — ринок нарко- торгівлі, певна територія, природні ресурси чи боротьба за честь, ба навіть і за саму Правду. До речі, кримінальні угруповання конкурують не лише між собою, а й заразом із поліцією. Мабуть, найпоказовішим у цьому плані є боротьба з контрабандою: коли найхитріші викривальні операції наштовхуються на необмежену уяву контрабандистів. Кажуть, що у наші дні кокаїн під оббивкою автомобіля, схований у валізці чи зашитий у трупі, — це вже мо­ветон, тепер його домішують у креми для тіла, добриво та різні інші речовини, а потім на спеціальних хімічних міні-заводах ви­чавлюють назад, доводячи до потрібної консистенції63. Начальник митниці у місті Свінесюнд[18], якось сказав: «Контрабандисти, які займаються наркоторгівлею, стають дедалі винахідливішими. Вони ховають наркотики у найнеймовірніших місцях і завжди намагаються бути на крок попереду»64.

Конкуренцію, в ході якої одна група намагається обійти іншу, можна побачити на кожному кроці. Якщо, наприклад, у Європі заборонять одружуватися братам і сестрам, це дуже втішить фахівців із Пакистану, які спеціалізуються на підробці свідоцтв про народження. Ніщо так не об'єднує членів групи, як зовнішній ворог65.

Та повернемося до такого цікавого співвідношення конкурен­ції та співпраці. Важко сказати, чи знаходяться гуси на вищому щаблі розвитку, ніж щури, та незаперечним фактом залишається те, що притаманні людям форми суспільного об'єднання завжди спираються на емоційний зв'язок.

Чи не найголовніші еволюційні аргументи на користь того, що група — важливіша за індивіда чи принаймні так само важлива, свого часу описали Еліот Собер і Девід Слоан Вілсон у впливовій праці «До інших»66. У центрі більшості традиційних суспільств, як правило, завжди перебуває родина, рід або інша група з тісними внутрішніми зв'язками. Такі сучасні спільноти, як наше з вами індивідуалістичне суспільство, часто недооцінюють важливості рівняння на такий вид взаємозв'язків. Кровна спорідненість досі має велику вагу в Норвегії, де діти заможних батьків мають до­статньо переваг порівняно з іншими і де прізвища із закінченням на «-сен» поступово стають рідкісними, бо «недостатньо звучні». Якщо так триватиме, то наймоднішим прізвищем у 2112 році буде Андерсен.

Локальні спільноти також важливі. У багатьох житлових коо­перативах і неурядових організаціях практично неможливо уни­кати таких обов'язків, як миття під'їзду за чергою або прибирання спільної території на толоці, інакше ризикуєш піддатися всеза- гальному осуду та — ймовірно — стати жертвою мук сумління. У багатьох егалітарних суспільствах, де всі рівні, але дехто все одно рівніший, лідери завжди виступатимуть від імені всієї групи через свій моральний авторитет. Яскравий приклад — мелане­зійський вождь, який здобуває собі політичний вплив практично голими руками, завдяки довірі та вмілим альянсам. Адже лідер, який відомий своєю соціальністю та високою моральністю, не становить для суспільства жодної небезпеки, а радше, навпаки, гарантує злагодженість розвитку групи загалом. Навіть якщо й влада, як відомо, може зіпсувати кожного, у невеликих ега­літарних суспільствах така загроза мінімальна: тільки-но лідер схилятиметься до деспотії, його або уб'ють, або виженуть. У біль­ших і складніших суспільствах із цим проблематичніше, позаяк там лідерові зазвичай підпорядковуються ще й військові. Отже, різниця між вождем із Вануату або Нової Гвінеї та місцевим по­лінезійським авторитетом у Новій Зеландії чи на Гаваях — вра­жаюча. Що цікаво, як зауважують Собер та Вілсон, усюди постає вимога й очікування щодо високого морального статусу лідерів, тож останні стають жертвами найнеймовірніших пліток. Можна, звичайно, розглядати плітки як механізм суспільного контролю, тут варто зауважити, що плітки, як правило, мають тенденцію фокусуватися на моральній (чи аморальній) поведінці відомих людей. Норвезький «закон Янте»[19] — зовсім не норвезький і не данський. Це універсальний спосіб зміцнити спільноту й приса­дити «вискочок». Плітки у когось за спиною часто у соціальному плані можуть бути важливішими, ніж власне вчинений переступ. Плітки — ефективний спосіб єднання.

Певною мірою конкуренція між групами може бути менш болючою, аніж змагання між окремими індивідами, адже перед­бачає деяке співпереживання та солідарність у групі. Чи існує на світі справжній альтруїзм і чи справді групова солідарність така вже райдужна справа — тут можна дискутувати. Але нам, власне кажучи, йдеться не про моральний аспект, а про те, що конкуренція і співпраця — два боки однієї медалі. При цьому співпрацю можна розглядати й як вищу форму конкуренції, як, до прикладу, в колонії бактерій, людському організмі, групі людей або суспільстві. Собер та Вілсон зовсім не закликають нас диви­тися на групову конкуренцію крізь рожеві окуляри, а радше по­казують, що співпраця у групі часто ефективніша, ніж самостійна дія. Один із класичних прикладів описаний у книжці Реймонда Келлі «Битва нуерів»67: це тривалий конфлікт між двома спорід­неними нілотськими племенами — нуерами та динка. Нуери, які мешкають у Південному Судані та в Ефіопії, одна з найбільших народностей-номадів у Східній Африці. Вони повністю залежать від скотарства, тож потребують величезних територій для випа­сання худоби. Народ динка дуже близький до нуерів, у них такий самий спосіб життя, а отже, така ж необхідність у пасовищах. Утім, історично склалося так, що саме нуери витіснили динка з багатьох земель. Простого пояснення тут немає, але можна сказати, що не останню роль у цьому зіграла здатність нуерів за кожної ліпшої нагоди об'єднуватись у великі групи.

Згодом правила конкуренції змінилися і схильність до комп­ромісів стала значною порівняльною перевагою у боротьбі за незалежність Південного Судану. Легендарний лідер БРБА* Джон Гаранг і президент Південного Судану Салва Кіїр Маярдит — обидва динка.

Звичайно, в історії було безліч конфліктів, які показали, що конкуренція не завжди менш жорстока, якщо переноситься на рівень групи, проте особисті інтереси в цьому разі узгоджуються із загальними. Незаперечним фактом залишається й те, що провідні дослідники народу динка та нуерів — Дж. Лінхардт і Е.Е. Еванс- Притчард відповідно завжди дуже злагоджено співпрацювали й не виявляли жодних агресивних проявів конкуренції протягом усіх років співпраці в Інституті соціальної антропології Університету Оксфорда. В їхніх інтересах було побудувати наукове середовище світового рівня, а не перемогти один одного. В академічних колах, коли твій сусід по кабінету — ще й твій найближчий конкурент, рідко коли є з ким по-дружньому пообідати.

* Народна армія визволення Судану. — Прим. пер.

Дарвін як автор теорії еволюції в її оригінальній версії вва­жав такий груповий добір — провідним механізмом. Про це він говорив чітко: «Вибирання, як правило, настає внаслідок кон­куренції між видами та расами... Коли чисельність одного виду зменшується і він стає менш впливовим, конкуренція дуже швидко переходить у стадію війни, винищення, канібалізму, рабства й асиміляції»68.

Здається, що саме боротьба та конкуренція на груповому рівні, на додаток до індивідуальної, спрямовує розвиток на ко­ристь сильніших і розумніших. Головною проблемою конкуренції на груповому рівні, якщо дивитися під цим кутом зору, є те, що група (родина, рід, народ чи нація) деколи перетворюється на інструмент особистих амбіцій того чи того лідера. Адже чимало конфліктів виникали внаслідок особистих амбіцій лідерів або за­ради їхніх особистих порахунків. Замість того щоб завершитися дуеллю, у конфліктах потопали цілі народи, часто під прикриттям етнічних, релігійних чи ідеологічних гасел. Отже, жити у простих егалітарних суспільствах набагато легше, адже найтяжчі конфлік­ти там завершуються максимум розбитою головою у клубі. Але загалом переваги існування у групі особливо рекламувати не доводиться. Крім того, можна впевнено вважати, що схильність до емпатії, яка «склеює» відносини всередині групи, фактично дозволяє будувати стосунки ще й з тими, хто поза групою.

Іншою проблемою, розв'язання якої важко знайти у рамках ортодоксальної теорії еволюції (до чого Конрад Лоренц не надто долучився), є те, що вміння, яке потрібне для фізичної боротьби між народами, за мирних часів не надто затребуване. Це стосу­ється й тих суспільств, де історію будують не лише великі м'язи та міцні лоби. Бетховен був глухим, Моцарт — хворобливим. Ейнштейн — пацифіст, а Біл Гейтс — короткозорий і тілобудова у нього далеко не атлетична. Воїни на кшталт Рембо досі корис­туються популярністю у свій час, але у них своя вузька сфера спеціалізації і, на жаль, за мирних часів усі вони переважно закінчують тим, що стають або найманими вбивцями, або нар­команами.

Об'єднання у групи тримається на крихкому балансі між ін­вестиціями, вкладеними кожним окремим індивідом, і відсотками, що вони отримали, але лише за умови їхньої взаємозалежності одне від одного. Можливо, найкраще такий компроміс індивіду­ального та колективного можна пояснити на прикладі футболу, попри те, що хтось уважає цю гру розвагою, а хтось — ритуалом метафоричної війни. Як для гравців, так і для фанів усе, що відбу­вається на полі, дуже важливе. Наприкінці 1960-х Дезмонд Моррис написав свій бестселер «Гола мавпа», норвезький переклад якого вийшов у 1969 році. На його думку, людина — це передовсім при­мат на вищому щаблі розвитку, тож кожен людський ритуал має біологічне підґрунтя. Як він же висловився у книзі «Любителі фут­болу»69, футбол — це ритуалізована битва між племенами. Адже драматизм і відчуття родової спорідності — ті самі, а суть полягає у належності до групи, а це прадавній соціальний інстинкт. І щоб це побачити, досить побувати хоча би на одному матчі. Немає значення, як називає себе рід — Арсенал, Манчестер Юнайтед, Волеренґа (або ж МанЮ+Енґа), деколи їхнім фаном ти стаєш зовсім випадково (для мене завжди буде загадкою, чому одні норвежці підтримують Ліверпуль, а інші — Манчестер, більшість із них навіть не була у цих містах!). Але щойно ти назвешся чиїмось фаном, назва команди стає частиною тебе, наче татуювання на шкірі. Маленькі хлопчики вивішують у себе над ліжком шарфи з назвами команд, які заледве можуть вимовити, і для багатьох ця незначна матеріальна річ перетворюється на довічну лояльність і відчуття обов'язку. Невірність щодо команди та хлопців — цього більшість фанатів ніколи не пробачає. Можна змінювати роботу, машину, дружину, але футбольний клуб — ніколи. Після того як норвезький клуб «Лін» збанкрутував і 2010 року розпався на частини, жменька його фанатів оголосила, що переходить до фанатів клубу «Волеренґа». Не солодко їм жилося потому в їхніх вест-ендівських школах.

Незважаючи на всі спрощення, Дезмонд Моррис таки має рацію. Вірність групі — основа основ людського життя. У дедалі більшому глобалізованому суспільстві виникає невичерпний запит на утворення нових груп, хоча вони й мають тенденцію уподі­бнюватися одна одній. Деякі з них організовані сегментовно, як динка і нуери: я борюся проти свого брата, разом із братом — проти кузена, разом з кузенами — проти троюрідних і так далі, поки не дійде до «всі динки проти всіх нуерів», або ж — як підчас громадянської війни у Судані — всі південно-суданці проти всіх арабомовних мусульман на півночі.

До того ж футбол ще й об'єднує людей, адже під час матчу інтереси переносяться на щабель вище. Навіть фани «Молде» і «Олесунну», буває, сидять пліч-о-пліч на трибунах (або принай­мні дуже близько), коли потрібно вболівати за збірну. І навіть якщо й футбольний клуб — це насправді бізнес, купівля-продаж футболістів зі всього світу, і лише назва команди має місцевий колорит, мешканці Бергена однаково вболівають за свій Бранн, де немає жодного корінного жителя. Тож біологія — це ще не все. Метафора спрацьовує так само і може використовуватися практично всюди — від націоналістичного запалу до релігійного фундаменталізму, від соціалістичної солідарності до братання зі спайдерами.

Футбол передбачає крихке балансування між командою та індивідом і роздуми щодо стратегічного вибору, як-от: «Забити самому чи передати пас колезі?» Адже ті, хто таки забере гол собі, найбільші герої, на них чекає майже необмежений доступ до грошей, слави, жінок та інших благ, а ще ймовірність стрімкого падіння після високого злету. Футбол народжує королів, героїв і богів, футбол — це не лише якась субрелігія, це релігія й є. Так, церковна громада Марадони — Рука Господа (що заснована на од­кровеннях Дієго Марадони, який у 1986 році забив свій знамени­тий гол на Чемпіонаті світу «за допомогою руки Господа») — має 60 000 прихильників у 54 країнах, і це не якісь там жартівники. Водночас кожен із гравців залежить від команди. Одинадцять егоїстів — це аж ніяк не рецепт успіху, і навіть Марадона міг деколи передати пас іншому. З іншого боку, конкуренція серед футболістів наводить на спогади про ірландського великорогого оленя. Захмарні суми за трансфер і гонорари за матчі призвели до того, що квитки на футбол просто не можливо собі дозволити, і, як наслідок, трибуни залишаються пустими — бо пропозиція вже давно не йде за попитом.

Посередній гравець Мортен Гамет Педерсен за гру в посеред­ній команді «Блекберн» заробляє 550 000 крон на тиждень, це трохи менше, ніж річний заробіток норвезького професора. Це багато що говорить про роль футболу в суспільстві, а заразом і про статус науковців, але передовсім про співвідношення між ними. Це, звичайно, набагато менше, ніж заробляє Фернандо Торрес, якого взимку 2011 року продали з «Ліверпуля» у «Челсі» за майже 500 мільйонів крон — і це у клубі, що ледь не збанкрутував, і в країні з неймовірним дефіцитом бюджету. Але й ця сума блякне на тлі 737 мільйонів, які заплатили за перехід Криштіану Роналдо з «Манчестер Юнайтед» у «Реал Мадрид».

Поступова монополізація найкращих гравців кількома най- багатшими клубами нічого доброго для футболу не віщує. Небез­пеки того, що футбол як спорт просто зникне, звісно ж, не існує, але цілком імовірно, що природний добір дозволить таки знизити ставки. Адже найменш стійкими формами конкуренції є такі про­цеси, які спричиняють виникнення бульбашок. А бульбашки, як відомо, рано чи пізно лопають.

Позаяк час, у якому ми із вами живемо, вважається добою крайнього індивідуалізму, цікаво зазначити, що найпопулярні- шими видами спорту залишається бейсбол і футбол, командні ігри. А всім, хто цікавиться командним спортом, відомо, що рівень команди визначається за рівнем її найслабшого гравця. Цікаво також, що перехід на груповий рівень конкуренції (чи радше вибір на користь співпраці всередині групи та конкуренції назовні) відбувається й у таких традиційно індивідуалістських видах спорту, як лижний чи велосипедний, тут також командні змагання виходять на передній план. Особливою повагою завжди користувався біг з естафетою, адже тут ідеться про честь нації (принаймні норвежцям так здається), але й в індивідуальних забігах спостерігаємо поширення групових стратегій, аби ство­рити групу підтримки для провідного бігуна в країні. Те ж саме можна побачити й у велосипедному спорті, з його незрозумілим сторонньому оку балансуванням між конкретним спортсменом і командою, яку він представляє. Ясна річ, у сучасному закомерці- алізованому спорті перемога команди набагато важливіша, ніж особиста, але це не означає, що велосипедний спорт — альтру- їстський і колективістський рай, радше це цирк, де стратегічні розрахунки ведуться насамперед у грошових одиницях.

У 2010 році під час лижних змагань Біркебайнер* газета «Даг- бладет» (видання за 20 березня) подала командний дух цього виду спорту в несподіваному світлі. Існують два марафони: лижнии Біркебайнер і велосипедний Біркебайнер. Вони вже давно стали найбільшою подією у конкурентному середовищі норвезького бізнесу. Комерційна газета «Дагенс Нерингслів», яка практично ні­коли не пише про спорт, напередодні марафону видає спеціальний додаток, де директори провідних компаній роздають поради, як краще змащувати лижі, на тлі фотографій цілих зграй чоловіків і жінок середнього віку, що покірно зносять ці тортури доведеної до абсурду конкуренції у лижних костюмах у талію та диявольських окулярах. Комбінація гарних показників продажу з перемогою у марафоні — це найкраща реклама. Та ж сама «Дагбладет» опублі­кувала велику фотографію молодого й перспективного аудитора Еспена Альмліда (31 рік), який бравадно позує у своєму лижному костюмі: «Мало бути успішним у бізнесі. Треба ще й вміти добре їздити на лижах». Альмлід, який працює у PrivewaterhouseCoopers, переконує, що «перемога — це не головне. Головне, що наша команда переможе команду Ernst&Young» (головного конкурента на їхньому сегменті ринку). Суть повідомлення у тому, що навіть у тих сферах, де конкуренція найжорсткіша, з'являються нові майданчики для конкуренції, переносячи акцент з індивідуаль­ної на колективну конкуренцію, адже командні амбіції завжди сприймаються краще, ніж особисті.

«Надійні джерела» стверджують, що якщо хтось з'явиться на змагання з велосипедом, де на вентилях у колесі прикручений «ковпачок» (щоб на спину не долітало болото), його ніхто сер­йозно не сприйматиме. Такі «ковпачки» додають щонайменше по чотири-п'ять грамів ваги на кожне колесо, і цього достатньо, щоб програти. Що більш спеціалізована конкуренція, то менший простір для її реалізації.

Немає жодних причин уважати, що достатньо якогось дифуз­ного альтруїстичного імпульсу — навіть якщо й припустити, що він існує, — щоб заснувати групу й підтримувати її діяльність на

* Найпопулярніший лижний марафон у Норвегії протяжністю 54 км. Проводиться щороку на лижній трасі між містами Рен та Ліллехаммер. — Прим. пер.

Співпраця: конкуренція на вищому рівні?

Багато хто вважає, що соціалізм суперечить природі людини. Адже кожен намагається перемогти у статевому доборі, а цього можна досягнути фактично лише за рахунок чиїхось інтересів (за формулою «вибачай, брате, мені пощастило більше»). Отже, та самовіддана співпраця, яку передбачає соціалізм, уважається героїчними, але безперспективними спробами піднятися вище, ніж людська природа дозволяє. Людство приречене на конку­ренцію, це вроджений інстинкт, позаяк лише конкуренція рухає світом та історією. Цю дилему дуже влучно сформулював Фритьоф Нансен, який постійно розривався між своїми дарвіністськими переконаннями — що деколи дуже підозріло нагадували соціал- дарвінізм — і гуманістичним світоглядом. У записі в щоденнику, датованому 1908 роком, ідеться про таке:

«Увесь соціалізм у своїй теперішній іпостасі видається таким собі фемінінним рухом, який своє вже віджив. І справді, це вкрай реакційна ідеологія карикатурне перебільшення важ­ливості захисту слабших за рахунок сильніших... Реакційність соціалізму та його приреченість полягає, власне, у прагненні захистити слабких. Це ж кричуще порушення законів приро­ди. Це релігія неефективних. Природа та й будь-яке здорове суспільство прагнуть звести всяку неефективність нанівець... Адже природа дала право на життя — і на право жити по­вноцінним життям — не всім. Природа дала право на життя лише сильному»71.

Дилему соціалізму блискуче спародіював Курт Воннегут (який і сам підтримував ідеї соціалізму) у новелі про уявне суспільство, в якому панувала зрівнялівка. Якщо хтось був спритнішим — мусів ходити зі свинцевою колодою на шиї, кмітливішим — мав право думати лише кілька годин на день, оскільки було ухвалено закон, основі солідарності. Адже всякі благі поривання послаблюються чим далі від епіцентру дії. Хоч би як там було, але солідарність' щедрість ьі альтруїзм завжди вважалися шляхетними чеснотами' а егоїзм — за винятком окремих субкультур — мало не лайливим словом. Тож які у нас із вами є якості та здібності, що допомага­ють дбати про колективні інтереси й запобігають вихолощенню спільноти і, як наслідок, анархії? Існують докази того що почуття справедливості розвивалося паралельно з почуттям заздрості — як дзеркальне відображення останнього. Адже нам дуже добре вдається виявити посеред нас паразитів і крутіїв. Крім того, нам легко змиритися з різноманітними тяготами життя — податками, зборами та заборонами, якщо ми вважаємо їх справедливими' тобто коли співвідношення між внеском і відданою рівнозначне. Цікаво, що справедливий розподіл благ насправді важливіший, ніж власне блага, які розподіляються. Проілюструємо це на такому прикладі: групі студентів видають по 1000 крон, але так, щоб ніхто не знав, хто скільки отримав. Відтак поширюють чутки, буцім-то комусь видали більше. А іншій групі студентів видають по 100 крон, і всі знають, що всім роздали однакову суму грошей. Яка з груп почувається більш задоволеною? Правильно, справедливість понад усе (а заразом це ще й заздрість у дії). Теорія ігор також показує, що ми (чи принаймні більшість із нас) маємо потяг ділитися тим, що у нас є, якщо нам здається, що розподіл благ несправедливий.

Переважна більшість норвежців переконана, що зарплати повинні бути більш зрівняні. Якщо ти отримуєш 1000 крон, а я — лише 100 за ту ж саму роботу, то цілком природно, що у тебе виникне бажання поділитися зі мною, наприклад, віддати мені 200 крон, щоб урівноважити нерівномірність розподілу. Якщо я твій родич або друг, то цілком імовірно, що ти захочеш віддати мені навіть 400 (звісна річ, трапляються й такі, що поклали б у мою кишеню й усю 1000, але, здається, це поодинокі випадки). Почуття справедливості — вроджене, тож не дивно, що малі діти дуже переймаються тим, що є справедливо, а що ні, і не лише під кутом зору власних інтересів. Діти досить рано усвідомлюють, що несправедливість може трапитися не лише із ними, а й з іншими, і це турбує їх ще задовго до того, як вони ідуть до школи.

З іншого боку, у виборі поміж соціалізмом (або соціал- демократією) та лібералізмом головне, яка система суспільних відносин гарантує більшості членів суспільства більшу свободу та кращий рівень життя73. Ліберальна система — що у чисто­му вигляді й без додаткових обмежень є «суспільством, в якому виживає найсильніший», — а чи зарегульоване суспільство з примусовим перерозподілом благ (з утилітаристських мотивів), чиєю метою є максимізація «сукупного щастя», якнайбільшого добра для більшості людей. Останні опитування щодо того, в якій системі краще жити, здається, віддають пальму першості соціал-демократичній моделі, позаяк вона збільшує конкурен- тоздатність країни на національному рівні. Водночас у наш час прірва між бідними і багатими зростає й у країнах розвинутої соціал-демократії, і як бачимо з досвіду «червоно-зеленої» урядової коаліції в Норвегії, конкуренція перемагає всі можливі механізми перерозподілу прибутків.

Тож, може, ідеологія колективізму зароджується з того потя­гу, який уважають сильнішим, за статевий, а саме із заздрості? Закон Янте — прадавня комуністична догма, й у егалітарному суспільстві ніхто не любить тих, хто виділяється. Усі традиційні суспільства (і частина міських громад) мають свій варіант закону Янте. Дослідник карибських острівних народів антрополог Петер Вілсон74 назвав місцевий різновид цього «закону» «крабовими витівками». Метафора вражає — десяток крабів, виловлених у морі та залишених вовтузитися у відрі. Один наперед одного вони намагаються видертися через край, але щойно якомусь із них вдасться дотягнутися до мети, як інші стягують його додолу.

За таких умов дуже важливо приховувати свої наміри, якщо хочеш обійти конкурентів. У комерційній академії в Бергені у 1980-х існувало середовище патлатих молодих хлопців, які про­водили свій час із цигаркою в одній руці та гальбою пива у другій.

Пояснення цього

них згодом стали фінансовими менеджерами або економістами у великих банках.

Академічна конкуренція також, до речі, може свідчити про те, що світ розвивається у бік більшої співпраці, і це на ко­ристь як окремим дослідникам, так і науці загалом. Адже тоді, коли наука лише зароджувалася, її творили поодинокі генії та мислителі-самітники, а автором публікації виступав один науко­вець. З часом наука стала більш спеціалізованою, а питання — більш складними. Це стосується насамперед досліджень у сфері медицини, природничих і технічних наук, які поступово ставали дедалі технологічно складнішими, а їхня методологія — більш структурованою (і це також відбувалося під впливом конкуренції за найкращі результати досліджень). І в цьому змаганні за на­укові відкриття на перший план вийшли не окремі дослідники, а співпраця між ними, авторами однієї публікації спочатку були двоє, потім четверо, восьмеро — і навіть шістнадцятеро. У наш час ні в кого не викликають подив публікації авторства п'ятдесяти науковців.

Усі від цього лише виграли. Окремі науковці можуть записати собі у біографію додаткову статтю, а людство може насолоджува­тися дослідженнями на такі складні теми, як людська свідомість, прогнози щодо зміни клімату або ж розшифрування генома люди­ни. З іншого боку, велика група авторів може поставити наукові дослідження на конвеєр і продукувати статтю за статтею, аби лиш друкуватися. Так, трапляються дослідники, які за рік виступають авторами понад 100 статей. Звичайно, це серйозний внесок у власну біографію[20]. Бувають і такі наукові консорціуми, що дослі­джують переваги об'єднання тварин у стада, не помічаючи, що й самі цим грішать. Розрахунок співвідношення інвестицій і віддачі від співпраці відбувається більш-менш несвідомо, навіть якщо й комусь це вдається краще, а комусь гірше. Найуспішніші учасники таких колективних відносин беруть участь у змаганні з іншими групами науковців — за визнання і фінансування, — одночасно реалізуючи ще й особисті інтереси. І знову добре знайоме нам запитання «а що мені з того буде?».

Гуманітаріям і соціологам, які знають цей механізм, легко зрозуміти, чому більша частина бюджету на науку виділяється для природничих наук. Серед гуманітаріїв монографії — це нор­ма. У цій сфері співпраця розвинута набагато менше, водночас розмах конкуренції замовчується. Всі знають, що конкурують між собою, але воліють про це мовчати. Так нейтралізується за­кон Янте, а водночас — зміцнюється позірний дух належності до колективу.

Дедалі жорсткіша конкуренція між університетами за найкра­щих студентів, конкуренція між групами науковців і окремими дослідниками, як зауважувалося раніше, генерує обсяг знань. Недоліком є перетворення досліджень на масовий продукт, їхня низькопробність у гонитві за сенсаціями й більшою кількістю публікацій. З іншого боку, дослідження забезпечують певний рівень престижу, тож кожний ліпший виш хоче займатися на­укою. Так, у нещодавно опублікованому звіті про стан науки в Норвегії зазначається, що якщо всі 26 навчальних установ, які дають середню медичну освіту в Норвегії, захочуть займатися наукою, то в результаті ми з вами отримаємо потоки абсолютно пустих публікацій. Наука перестала занурюватись у глибину, по­чавши рости ушир.

Коли одна група дослідників конкурує з іншою, то це часто нагадує приховану конкуренцію альфа-самців, що їх очолюють. Хоч би як там було, але складність сучасної науки, її постійна інтернаціоналізація та спеціалізація змушують дослідників ро­бити колективний поступ, певна річ, покращуючи заразом і осо­бисті результати — приєднуючись до більших груп, які частіше публікуються. Наприклад, одна розвідка щодо наукових статей на тему Арктики й Антарктики — а протягом 1981-2006 років кількість публікацій у цій галузі зросла на 278% — засвідчила, що у 1986 році міжнародна група авторів стояла менш ніж за 10% статей, а у 2007-м — 41%75.

Суть тут не в тому, що існує конкуренція за право займатися наукою, а радше в тому, що наука сама пройшла довгий шлях еволюції — від індивідуального рівня до колективного. Конку­ренція нікуди не зникла, просто зараз у ній беруть участь цілі групи. Крім того, між собою конкурують університети, адже їхнє керівництво мусить дбати про почесне місце у міжнародних рей­тингах. І під таким кутом зору ці за означенням високоосвічені персонажі мало чим відрізняються від футбольних клубів, лише тут ідеться про те, як виторгувати собі не «золоту бутсу», а радше «світлу голову». Уникнути конкуренції не вдається нікому. Та коли вона переноситься з індивідуального рівня на колективний, усе виглядає симпатичніше — і багато в чому конструктивніше, бо так можна отримати більше переможців.