Вище! Швидше! Сильніше!

Не лише спортсмени та бізнесмени нахваляються тим, що

люблять конкурувати й ненавидять програвати. Загострений інстинкт конкуренції сигналізує про ментальність переможця, тож хвалитися є чим і без такого настрою ніколи не переможеш. Мають цей інстинкт і ті, хто не трубить про нього на кожному кроці; у них він просто виявляється у стриманіших формах. Хто з нас не піддає жару, коли переганяє сусіда на лижах чи на вело­сипеді? Кого з нас не кольне заздрість, якщо статтю твого колеги надрукували у престижному журналі, а твою — повернули? І це не дивно, адже ми з вами — чергова ланка переможців у майже чотиримільярдній історії еволюційного розвитку. Конкуренція, звісна річ, усюдисуща. Але як так сталося, що у нашій частині світу, де практично ніхто вже не бореться ні за хліб насущний, ні за виживання, конкуренція лише загострилася?

У сучасному суспільстві конкуренція не репетитивна, як у традиційному суспільстві чи в природі, а кумулятивна, і зміни можна помітити протягом такого короткого відтинку часу, як життя окремого індивіда. Людина прагне обійти не лише своїх сучасників, а й попередників. Саме це прагнення, перенесене на системний рівень, називають вірою в розвиток і прогрес. Через гонитву за змінами, розвитком і покращенням сучасне суспільство приречене на вічні змагання на біговій доріжці. Саме в сучасному суспільстві важливо бігти щодуху, аби хоча б залишитися на тих самих позиціях, позаяк умови існування постійно змінюються, а ми з вами запрограмовані на віру в потребу постійного онов­лення і модернізації. З цим перегукується й фіксація нашого з вами суспільства на вічній молодості: там, де все блискавично змінюється, життєвий досвід і зрілість важать мало. У нашому сьогоденні більше цінується відкритість, гнучкість і вміння при­стосуватися.

У такому світі ми конкуруємо практично зі всіма, а коли на­похваті нікого немає — то навіть із самим собою. Який такий вичерпний ресурс стоїть на кону конкуренції з самим собою? Це питання продиктоване тим фактом, що один із авторів цих рядків проводить декілька годин на тиждень в університетському спортзалі (а другий — на лижах або бігаючи в лісі). В спортзалі зазвичай лунає дуже гучна дискотечна музика, так що з навушни­ків практично не чути власного iPod'y. У спортзалі немає вікон, тож у літні місяці особливо дивно покидати боже світло добро­вільно й опускатись у штучно освітлене підземелля. Щоразу, коли я опиняюсь у цьому підземеллі, то починаю з 20-хвилинного «за­пливу» на тренажері, що імітує весловий човен. Для непосвячених це може видатися невимовно нудно, адже на стінах розглядати нічого, хіба правила поведінки у разі черги на тренажери та ще рекламний плакат з інформацією про персональних тренерів. Рухи на цьому тренажері монотонні та регулярні. Відштовхуєшся ногами й потягуєш на себе ручки-весла. І так сотню разів, доки не скінчиш тренування. That's it[10].

Головна причина того, що людина день у день терпить таку наругу над собою — і давайте абстрагуємся від користі для здоров'я — у невеличкому цифровому екрані у неї перед очи­ма. Там відображається пройдена відстань, середня швидкість, поточна швидкість, ну і, звісно ж, тривалість тренування. А це дозволяє конкурувати з самим собою у кількох площинах одно­часно. Можна, наприклад, спробувати останні десять хвилин повеслувати швидше, ніж попередні десять. Або піддати жару останні три хвилини, щоб підвищити середню швидкість. По­кращити свій попередній результат. Біг у лісі — це щось зовсім інше, але принцип той же. Радість від встановленого рекорду — з роками помножена на втіху від того, що старість не має над тобою особливої сили, — може нічим не відрізнятися від радості з перемоги над конкурентом.

У інших спортзалах збираються ті, кому все мало: їм завжди потрібні більші біцепси, трицепси та прес. Конкуренція тут також ведеться зі всіма на світі, і навіть якщо гарне тіло вказує на пря­мий зв'язок зі статевим добором, «качки», як правило, на цьому рівні не зупиняються, а нарощують м'язи до безглуздих розмірів, так що лежачи під штангою починають нагадувати великоротих оленів. На цій біговій доріжці всі покращують свій результат, але завжди знаходиться хтось кращий. І це таки нагадує процес ста­тевого добору, якщо вважати (очевидно, помилково), що жінок приваблюють великі м'язи.

Що ж насправді відбувається, коли конкуруєш із самим со­бою? Така конкуренція якоїсь прямої вигоди не приносить, та й важко сказати, за що тут змагатися, за який такий дефіцитний ресурс. Зазвичай, люди тренуються для того, щоб покращити свою форму, а це дає цілу низку переваг. Та навіщо нам покращувати результат тижневої давності, якщо ще минулого тижня ми були ним цілком задоволені? Здається, що насправді ми конкуруємо за вищу самооцінку. Порівнювати себе з іншими, які веслують або біжать на тому ж тренажері, що й ти, — добре, але не всі від цього підвищують свою самооцінку. Навіть якщо й не зна­ти, як добре веслує сусід, постійне покращення свого власного результату дає відчуття правильності обраного шляху. Крім того, додається ще й усвідомлення зверхності над тими, хто взагалі не ходить у спортзал.

Певна річ, конкуренція настільки міцно вкоренилася у нашій свідомості, що нам легко просто собі уявляти, що ми на змаган­нях, коли насправді йдеться лише про симуляцію. Наприклад, можна уявити, що змагаєшся із самим тренажером (і що ти його переможеш, якщо провеслуєш, приміром, 500 метрів менш ніж за дві хвилини) або з якимось вигаданим суперником, що випе­реджує тебе на якомусь далекому але цілком досяжному рівні. Попри усю уявність ситуації, мотивація черпається з конкуренції у реальному житті. Комп'ютерні ігри — цілковита симуляція, за винятком ігор онлайн або по мережі з реальним партнером. Іс­нують дуже складні ігри, такі як ігри FIFA, коли протягом усього життя доводиться тренувати футбольну команду, переживаючи поразки й перемоги, для змагання з реальними, але на підготов­чому етапі стовідсотково віртуальними суперниками. Покажеш результати — можна сподіватися, що тебе запросять керувати великим спортивним клубом. Є й простіші ігри, як, до прикладу, нарди у iPhone.

Тим, хто не знає правил цієї гри, скажу, що вона дуже схожа на лудо або шашки. Власник телефону намагається пересува­ти свої білі фішки по екрану, щоб дійти до протилежного боку раніше, ніж сам телефон зі своїми чорними фішками дійде до другого. Хитрість і стратегія грають у нардах таку ж роль, що й удача у грі в кості. Нарди на iPhone настільки популярні, що їх уже завантажували кілька сотень тисяч разів. Важко сказати, як часто власники телефонів у неї грають, але один із авторів цих рядків дуже не любить у неї програвати, по кілька разів на день. Це, мабуть, те саме, що відчуває інвестор, коли його акції падають у ціні, або стрибун, коли посідає всього лиш п'яте місце. Різниця лише в тому, що у випадку з нардами на телефоні люди­на конкурує з комп'ютером. Виграєш — здобудеш винагороду, а ні — поганий настрій і занижену самооцінку, навіть якщо про твою поразку не знає жодна жива душа на світі. Це приблизно те саме, що й нервуватися через невдалий кидок у баскетбольну корзину, коли поруч нікого не було. Тобто попри всю віртуаль- ність конкуренції, результат проектується на реальне змагання з конкретним суперником. І навіть ця невинна гра у нарди в теле­фоні — цілком раціональна дія, ба навіть соціальна, такий собі вид конкуренції, де на кону стоїть честь, гідність і повага — і насамперед самоповага.

Порівняно з іншими іграми на телефоні, нарди старомодна і дуже статична гра. Відтак довший час найпопулярнішою грою в iPhone вважалася гра Angry birds, де гравцеві потрібно було скеровувати групку сердитих пташок, які напосілися на зелених свинок за те, що ті вкрали їхні яйця. Мета — повбивати всіх свиней, які будують хитромудрі фортифікації, і повернути собі яйця. Правила гри вивчаються по ходу її дії, акумулюючи досвід. Перебивши певну кількість свиней — а заразом втративши й декілька пташок, розбивши їх об землю, — раптом помічаєш, що твої птахи мутують, наповнюючись вибухівкою, і тепер руйнувати свинячі барикади стає набагато легше. Пройшовши один рівень, переходиш на інший. Результати можна реєструвати онлайн, а найпросунутіші гравці фігурують у списках світових чемпіонів у грі Angry birds. А це вже просто реальний приклад конкуренції, неначе у підручнику з теорії еволюції.

Так само і з іншими іграми, від World of Warcraft до онлайн- гри у карти. Хтось слушно зауважив, що для того, щоб якась нова інформаційна технологія або якийсь новий нікому досі непотріб­ний гаджет досягли успіху, вони повинні містити елемент гри. Nokia це дуже добре розуміла, коли прошила у свої перші мобільні телефони примітивний варіант гри Snake. Перші комп'ютери мали операційну систему, календар і дві-три гри («снайпер», карти і ще Pacman, але це вже за доплату). І коли Apple під звуки фанфар вивела на ринок свій перший iPad, він виявився більше схожим на ігрову приставку, ніж на планшет для читання.

Але повернімося до спорту, адже, загалом кажучи, тут па­радокс перегонів на біговій доріжці видно неозброєним оком. Нічого дивного у тому, що гасло Олімпійського руху — «Citius, Altius, Fortius», тобто «Швидше! Вище! Сильніше!». Колись один спортивний коментатор зопалу заявив, що 15.46,6 — рекорд, який неможливо побити. Це час, за який Кнут «Купперн» Йоганнесен пройшов десять кілометрів на ковзанах під час Зимових Олім­пійських ігор у Скво-Веллі у 1960 році. Через п'ятдесят років на Зимовій Олімпіаді у Ванкувері Лі Син Хун переміг на тій самій дистанції з результатом 12.58,55. На той час найкращий норвезь­кий ковзаняр Говард Бекко посів тоді п'яте місце, розчарувавши вболівальників результатом 13.14,92 і обійшовши легендарного Кнута «Купперн» Йоганнесена на дві з половиною хвилини або чотири-п'ять кіл.

Нецікавою конкуренція стає тоді, коли різниця між найкра­щим і найгіршим результатами надто велика. У норвезькому футболі така ситуація панує останні десять-п'ятнадцять років, і виною цьому є тронгеймська команда «Русенборґ». Від 1992-го й аж до 2011 року вони практично завжди перемагали в Національ­ній лізі, за винятком декількох років. У 2010 році вони несподі­вано поступилися лише напівпрофесійній команді «Folio», добре відомій через стиль «Hello Kitty» та банкрутство у 2011-му. Якщо одна команда набагато краща від інших, вона неодмінно увійде в режим стагнації, тоді як її слабші суперники покращуватимуть свій результат і вдосконалюватимуть свою техніку, змагаючись за друге місце. Ця найкраща команда — «Русенборґ» — поміти­ла свою стагнацію лише тоді, коли взяла участь у змаганнях на європейському рівні. Адже вдома виграти було нескладно, аж допоки слабший конкурент не виріс до рівня достойного супер­ника. Цілком може бути, що поразка «Русенборґа» у 2011 році була зумовлена не зміною тренера, а пересиченістю. Коли немає з ким конкурувати, втрачаєш бажання перемогти.

У шотландській Прем'єр-лізі та іспанській La Liga ситуація приблизно та ж сама, хоч у них на передових не по одній, а по дві футбольні команди, що далеко відірвалися від своїх конкурентів як у професійному, так і в економічному плані. Та найнуднішою була все-таки данська Суперліга сезону 2010-2011 років. Ні, можна було, звичайно, вболівати за друге місце для «Оденсе» чи «Бронд- бю», та коли ФК Копенгаген пройшов практично половину сезону з 21 очками, напруги в цій конкуренції взагалі не відчувалося.

Технічні інновації змінюють конкурентні умови не лише в іграх, а й у спорті. Кросівки з шипами набагато покращили ре­зультати бігунів. У футболі одяг великої ролі не відіграє, хіба що взуття, але тут найбільше значення мали інновації у техніці та стратегії. Коли з подачі Пеле у 1950-х роках широкої популярнос­ті у футболі набув «гол-ножиці», європейські футболісти відразу почали відтреновувати голи з елементами сальто. Коли один передовий тренер вводив якусь нову стратегію, інший і собі не відставав. Егіль «Дрилло» Ольсен, якому вдалося вивести кілька норвезьких команд на рівень, якого від них ніхто не чекав, має величезний досвід тренування. Він навчив наших футболістів того, скільки разів потрібно торкатися м'яча, чому важливо пасувати здалеку (а в 1990-х такі довгі паси стали називати «паси Флу», за іменем норвезького футболіста) і позбуватися зайвих рухів. Під чуйною опікою Егіля «Дрилло» Ольсена талант молодого Кришті- ану Роналдо ніколи б не розкрився, але саме завдяки Ольсенові посередня футбольна команда довший час трималася на рівних із набагато сильнішими норвезькими клубами. Навіть більше, у професійних колах захвилювалися, щоб усі норвезькі команди бува не почали грати так, як хлопці Ольсена. Бо тоді нудо буде не лише глядачам, а й самим гравцям.

У 1970-х роках Ерик Гайден уважався найкращим ковзанярем у світі. У 1980 році на Зимових Олімпійських іграх він здобув усі п'ять медалей у своєму виді спорту, встановивши світовий рекорд. Але звання абсолютного чемпіона та відсутність конкурентів зму­сили його покинути ковзанярський спорт на піку кар'єри й піти у велосипедний. Конкуренція у велоспорті набагато жорсткіша, й там він ніколи не вигравав нічого більшого, ніж чемпіонат США. Скидається на те, що Гайденові комфортніше було бути «гіршим із кращих», аніж «кращим із гірших». Історії «Русенборґа» та Ерика Гайдена чимось схожі. Вони перестали рости професійно, бо у них відпала потреба бігти, щоб залишитися на тому ж міс­ці. Можна було хіба час від часу підбігти підтюпцем за потреби. Гайден перейшов у інший вид спорту, тобто почав конкурувати на іншому полі. Для «Русенборґа» ж перекваліфікація не варіант, відтак вони приділяють дедалі більше уваги матчам з європей­ськими командами (де їм рідко що перепадає).

Від інших сфер конкуренції спорт дуже відрізняється. Якщо кажуть, що на війні й у коханні всі методи хороші, у спорті таке не пройде. Зрештою, і на війні також, бо сьогодні всі «цивілізовані» війни зарегульовані різноманітними міжнародними конвенціями та правилами гри. Наприклад, хочеш тероризувати мирне на­селення — будь такий ласкавий не вдаватися до хімічної зброї. Водночас, у коханні (а це ще й алегорична сфера конкуренції за владу та статус) дозволено все: і допінг, і стильний одяг, а ще косметика, зачіски на різні смаки, силікон, ботокс і лазерна хірур­гія. У спорті існують певні обмеження щодо прийому «штучних» стимулюючих препаратів, але все інше — здорове харчування, тренування на висоті, додаткове обладнання — дозволяється, і саме ці допоміжні заходи відкривають горизонти до нових рекор­дів. Спорт, як і всі інші публічні явища у суспільстві, бере участь у жорсткій конкуренції за увагу — як гарантію спонсорських ко­штів і контрактів на рекламу, від яких нинішній спорт повністю залежний. А це вимагає постійного розвитку та вдосконалення, відтак постійних змагань на біговій доріжці.

Візьмемо до прикладу хоча б лижний спорт, популярний у Норвегії з прадавніх часів. Сьогодні ми з вами щиро сміємося, розглядаючи ностальгійні фотографії з вісьмикілометрового за­бігу 1915 року, де Лауриц Берґендал у широких штанях зникає у глухих лісових хащах на погано пристосованій лижні. Дорогою на нього чекає польова кухня з гарячим супом, сотні вболіваль­ників, у супроводі чиїх шалених криків він через чотири години нарешті доходить до фінішу. У 1950-х роках лижники скоротили цей час до 3,5 годин, але публіка шаленіла так само. Те ж саме було й тоді, коли рівно сто років після першої перемоги Берґен- дала Петер Нортуг подолав ту саму дистанцію за 2 години — і цього разу це була професійна лижня завширшки десять метрів із зручним доступом до публіки та телекамер.

Не лише широкі штани увійшли вже в історію. Маґне Мюр- мо — останній чемпіон світу, який ходив на дерев'яних лижах. На Чемпіонаті світу в Фалуні 1974 року він здобув золото на дистанції 15 кілометрів, на якусь секунду випередивши Герхарда Триммера, лижі якого були зі скловолокна. Після нього на дерев'яних лижах більше ніхто не перемагав.

Десять років потому Білл Кох зробив нову революцію в лиж­ному спорті, ставши основоположником вільного стилю. Якщо розглядати цю подію з огляду еволюції, то це однозначно покра­щення, мутація лижного спорту, який сягнув такого рівня роз­витку, що назріло виокремлення нової ніші — техніки вільного стилю. Очевидно, що це примітивне копіювання ковзанярського спорту надало Кохові конкурентних переваг. І хоча дискусії щодо цього новаторства не вщухали, всі розуміли, що дороги назад немає. Попри штампи «варварства» і «неестетичності» з боку пуритан, вільний стиль прийшов у лижний спорт назавжди. Після блискавичної мікрореволюції та стадії вдосконалення ця техніка дозволяла розвивати таку швидкість, що згодом змагання вільним і класичним стилем довелося проводити окремо.

Спричинена появою вільного стилю революція виявилася дитячою забавкою порівняно з тим фурором, який охопив маси, коли Ян Бокльов вигадав свій У-стиль для стрибків із трампліна. Йому, звісно ж, зняли кілька очок за нечистоту стилю, але довжи­на стрибка переважила всі втрати, та й, зрештою, довгі стрибки набагато видовищніші, ніж сотні приземлень у стилі «телемарк». До того ж у цьому виді спорту часто експериментують зі стилем. Навіть «стиль Конгсберга», в якому стрибуни вигинали стегна, зринаючи вгору під кутом 75°, уже давно не в моді.

Коли ми вже заговорили про стрибки, то яка ж довжина вважається достатньо великою? Перший стрибок з трампліна Голменколлен (в Осло) відбувся 1892 року. Арне Устведт встано­вив тоді перший рекорд, перемігши на змаганнях з результатом 21,5 метра. Відтоді був встановлений 71 рекорд, востаннє — Томмі

Інгебригтсеном у 2006 році, коли він під час Чемпіонату Норвегії стрибнув на 136 метрів. У той час, коли писалася ця книжка, світовий рекорд із польотів на лижах становив 239 метрів (авто­ром його був Ейнар Румьорен) — ой ні, його нещодавно побив Юган Реммен Евенсен, стрибнувши на 246,5 метрів. Ніхто й не сподівається, що цей рекорд протримається довше, ніж почнеться новий Чемпіонат світу з польотів на лижах на Вікерсундбаккені, який розрахований на стрибки 250 метрів завдовжки. Відомо та­кож, що вже обговорюються плани спорудження першого у світі трампліну на 300 метрів40, і на цьому ніхто ж не зупиниться. Чи є цьому якась межа? Але, що важливіше, хто стане остаточним пере­можцем? Навряд чи хтось зі спортсменів. Інстинкт конкуренції та жага до перемоги величини константні. Публіка? Можливо. Зро­зуміло, що стрибок на 250 метрів видовище набагато яскравіше, ніж стрибок на 50; принаймні воно довше триває. Країна? Певна річ, спортивний патріотизм таки потужна рушійна сила. Втім, Норвегія, батьківщина польотів на лижах (а ще — найбагатша у світі країна), може змиритися з другим місцем у світі у цьому виді спорту. Чи буде Планіца з периферійних закутів на півночі Словенії кращою, ніж Вікерсундбаккен? Час покаже. Цілком може бути, що словенці переадресують фінансові потоки із забезпечення будинків для перестарілих і шкіл на будівництво нового трамп­ліна, щоб обійти норвежців. Нові рекорди потрібні й для того, щоб польоти на лижах утримували свою частку на ринку розваг, і не лише спортивних. І в цьому полягає складність змагань на біговій доріжці: доводиться потіти на кількох тренажерах одно­часно. Але про жодну гру з нульовою сумою тут не йдеться. На модернізацію Вікерсундбаккена й трамплінів на Голменколлені витратили понад 100 мільйонів і 1,8 мільярдів крон відповідно (!). Очевидні перевитрати запланованого бюджету нікого не зу­пинили. І за це нікого з роботи не вигнали.

У той час як Міжнародна федерація лижного спорту займала переважно вичікувальні позиції, окремі активісти радо вітали всі інновації, що задовольняли запити публіки, тобто попит на ринку щодо кращої телетрансляції, більшого драматизму, видо­вищніших дуелей, більшої кількості спринтів, загальних стартів і Tour de Ski — одне слово, шоу, щоб не відставати від конкурентів на ринку розваг. Адже будь-яке відставання — це скорочення надходжень спонсорських коштів і тиха смерть лижного спорту як комерційного клондайку. Навіть легендарні вісьмикілометрові змагання довелося скорочувати, щоб уникнути долі забігу на 10 кілометрів, який потроху відходить у вічність мірою того, як у сфері розваг сформувався запит на безліч серій з драматичними епізодами й блискучими моментами. Поведінка спортсменів також видозмінюється у ногу з часом. У далекому минулому залишилися грубуваті простаки, які коментували свою перемогу односкладо­вими словами. Мабуть, ніколи не було так добре, як і у широких штанях, на дерев'яних лижах поруч із мовчазними хлопцями, що зникали у глухих лісних хащах і вигулькували з нього кілька годин потому, але дуже добре, що це все відійшло у небуття. При цьому публіка практично не змінилася, той самий ентузіазм в очах, але вимоги вона тепер ставить набагато вищі: як до швидкості, так і до видовищності. І швидко звикає до кожної чергової новинки. Конкуренція за її увагу стала жорсткішою, але чистий ефект від усього цього — виснаження спортсменів і всієї їхньої обслуги, яким доводиться бігти щосили, аби втриматись у сідлі.

До речі, про пластикові лижі, вільний стиль і стрибки Боко­ва. Цілком слушно зазначити, що все це викрило консерватизм норвезької спортивної еліти або тісний зв'язок лижного спорту з норвезькою національною ідентичністю — позаяк жодну з цих інновацій не вигадав норвежець, радше навпаки, саме норвежці першими протестували проти нововведень. Те саме було й тоді, коли у 1980-х роках голландська ковзанярська команда взялася експериментувати з так званими ковзанами-шльопками. Першою реакцією норвежців було їх взагалі заборонити, позаяк вони ство­рювали несправедливу конкуренцію. Після того як декілька років потому норвежець Одне Сьондрол встановив світовий рекорд саме на таких ковзанах, ніхто вже ні проти чого не протестував.

Конкуренцію спортивного спорядження можна найкраще по­бачити на рівні національної команди. Всі з нас добре пам'ятають дебати, що розгорілися восени 2011 року довкола «кабінетів» для тренування. Високогірне тренування дає суттєві конкурентні переваги, оскільки дозволяє генерувати більшу кількість еритро­цитів, а відтак і покращити постачання кисню до м'язів. Щойно перші кілька спортсменів спробували таке тренування, ним від­разу зацікавилися практично всі, хто для покращення результатів потребував більше витривалість, адже це була фактично легі­тимна форма допінгу — на відміну від більш традиційної, якою протягом певного періоду часу славилася фінська національна команда. Просиджувати місяцями в Альпах уже стало буден­ною практикою кожного більш-менш поважного спортсмена. І тут у 1990-х з'явилися «високогірні кабінети», в яких імітували високогірну атмосферу через розрідження повітря. На цей раз Норвегія довго не зволікала й спорудила два таких кабінети на Олімпіатоппен у готелі для спортсменів, а перший комерційний високогірний кабінет з'явився у Трюсілі в 1995 році. За Норвегією поспішили й інші країни, але тут вищі спортивні уми вирішили, що такі камери «подавали погані сигнали», тож у 2003 році їх заборонили, спричинивши гарячі протести з боку норвезьких спортсменів. 16 листопада 2011 року п'ять впливових спортивних спілок закликали відмінити заборону, і важко уявити, що до них не дослухаються.

Суть цього прикладу не лише в тому, що конкуренція спор­тивного спорядження відбувається на всіх можливих рівнях — індивідуальному, клубному та національному. Суть ще й у тому, що тільки-но з'являється щось нове, дороги назад вже немає. І це базовий універсальний принцип, попри декілька винятків у культурі та в природі, проте їх зовсім небагато.

Антрополог Одд Аре Беркаак писав, що головне гасло спор­ту — «більше, ніж найбільше»41. У цьому вислові — прагнення до надлюдських досягнень, а ще загнаність сучасного суспільства та концентрація на прогресі. Нікому не цікаво дивитися на ковзаняра чи велосипедиста, який показує гірші результати, ніж чемпіон світу десять років тому. Крок назад просто не вкладається нам у голові.

Шалений розвиток відбувається практично в усіх сферах, які мають бодай якесь відношення до спорту: від спортивних комен­таторів до стадіонів чи трамплінів. Легендарний радіокоментатор Бйорґе Ліллелієн, мабуть, найкращий приклад «макромутації» жанру спортивної журналістики, принаймні в Норвегії. Елегант­ний і малослівний (і певною мірою нудний) стиль у нього якось дивовижною поєднувався з раптовими вибухами емоційних ви­гуків, як-от знамените: «Ситуація зараз телятина, ситуація просто котлета, гороховий суп, а не ситуація...», коли Івар Форму здо­бував золоту медаль у вісьмикілометровому забігу в Інсбруку в 1976 році. А що вже казати про той випадок, коли збірна Норвегії виграла у збірної Англії з рахунком 2:1 у матчі-кваліфікації на Чемпіонат світу 1981 року? Коли суддя подав фінальний свисток, Ліллелієн вибухнув тирадою, яку газета The Observer визнала най- блискучішим монологом спортивного коментатора за всю історію жанру: «І ось він свистить! Він свистить! Норвегія перемогла Англію з рахунком 2:1! Ми найкращі у світі! Ми найкращі у світі! Ми перемогли Англію з рахунком 2:1! Це просто неймовірно! Ми перемогли Англію! О Англіє, мати велетнів — лорда Нельсона, лорда Бівербука, сера Вінстона Черчиля, сера Ентоні їдена, Кле­мента Аттлі, Генрі Купера, леді Діану, — ми всіх вас перемогли, ми перемогли всіх їх разом взятих! Меггі Тетчер, can you hear me?[11] Меггі Тетчер, в мене до тебе важливе повідомлення, прямо посеред передвиборної кампанії, важливе повідомлення: ми пере­могли Англію на Чемпіонаті світу з футболу. Меггі Тетчер, скажу тобі на твоїй мові, на якій говорять у барах на Square Garden у Нью-Йорку: «Your boys took a hell of a beating! Your boys took a hell of a beating!».[12] Меггі Тетчер: Норвегія побила Англію! Ми найкращі у світі!» Коментатори також конкурують між собою.

Коли Ліллелієна не стало, газета «Дагбладет» виділила на некролог дев'ять сторінок, а закордонні журналісти досі посмі­юються з емоційного націоналістичного стилю норвезького ко­ментатора, хоча матч відбувся понад ЗО років тому

Ліллелієн назавжди змінив стиль норвезьких коментаторів. Позаяк боротьба точиться не лише поміж коментаторами за гля­дачів і слухачів, а й між різними каналами та ЗМІ загалом, ек­зальтовані вигуки фальцетом тепер стали нормою. Імовірно, це підвищує градус розважальності, принаймні у випадку Ліллелієна, адже через надмірні повтори такий ефект від схожих вигуків сут­тєво послабшав — знецінення слів стало вже поширеним явищем у житті. «Неймовірно» тепер не означає нічого неймовірного, хіба «трохи». А згодом такі слова, як «гарно» чи «надзвичайно фантастично», стануть для широкого загалу абсолютно пустими. Хоч би як там було, а видається, що часу назад не повернути і коментатори вже ніколи не будуть такими, як педантичний Пер Йонсетт, людина-калькулятор. Під тиском гонки за статусом так звана мовна інфляція дісталася й назв посад (адже ніхто тепер не хоче бути смітникарем, щонайменше спеціалістом першої категорії або директором). Таке ж знецінення дісталося й світу спорту. «Джоґінгом» у наш час ніхто вже не займається, бо це викликає нездорові асоціації з розтягнутим і запраним одягом і поношеними кедами. Тепер займаються бігом. І взагалі, «за­йматися спортом» уже давно не в моді, тепер усі «ходять на тренування». Асортимент спеціального спортивного одягу для бігу останнім часом просто вибухнув розмаїттям, яке подекуди не має абсолютно нічого спільного з функціональністю. І навряд чи споживачі від того виграють.

Звичайно, спорт завжди орієнтувався на публіку, але остання поступово також перетворюється на синонім ринку. Спортсмени та спортивні команди формують пропозицію своєрідних товарів і послуг, а інвестори полюють за високими дивідендами. Все має тенденцію комерціалізуватися, і спорт тут не виняток42. Вільна купівля та продаж футболістів замкнула футбол у зловісному колі успіху, де успіх прогнозовано породжує успіх і де немає місця для цікавих новачків чи аутсайдерів, які, хоч би що там казали, а таки створюють інтригу в спорті. Коли ж усіх найкращих гравців монополізують два-три багатих футбольних клуби, гра стає перед­бачуваною й нудною, і можливо, саме це — а ще надто високі ціни на квитки, щоб покрити заробітки футболістів, — й скорочує лави вболівальників англійських команд? Може, це перші ознаки «великорогого оленя»?

Або, може, такі слабші команди свідомо націлюються на те, щоб руйнувати гру сильніших? В Норвегії прикладом такої стра­тегії може бути так званий футбол Дрилло, за якого посередні команди грають на рівних із передовими командами. В англійській Прем'єр-лізі такі команди — це Stoke чи Sunderland: вони грають у брутальний, мало не вуличний футбол, розігрують видовищну гру в центрі стадіону, дають довжелезні паси й щодуху б'ють по воротах. При цьому не слід забувати, що згаданий раніше Ольсен у молодості зачитувався творами Мао про партизанську війну, де розказувалося, як об'єднана селянська армія може перемогти доблесних вояків імператора за допомогою хитрощів, засідок і криївок.

Спорт не обов'язково завжди комерціалізується. Взимку що­неділі тисячі норвежців катаються на лижах, а практично у кож­ному селі є своя футбольна команда, навіть декілька — для різних вікових категорій. Багато хто займається спортом, «тому що це весело». А чому це «весело»? У антології «Суть спорту» Івер Б. Неу- манн та Карі Стеен-Йонсен говорять про зміцнення сили волі, тренування тіла, відпочинок на природі та відчуття командного духу43. Вони загострюють увагу на інструментальності, яку можна перенести в інші сфери суспільного життя, та при цьому наголо­шують на самоцільності спорту. Спорт може бути ціллю у собі, коли конкуренція цікава як така. Деякі речі ми робимо лише тому, що любимо це робити, просто щоб відпочити. Не обов'язково ж пояснювати всі людські вчинки крізь призму еволюції. Крім того, багато хто розуміє, що коли спортсмени виступають з помпез­ними промовами про культуру переможців, то насправді мріють про те, щоб більшість спортсменів програвали. Адже культура переможців — це ще й культура переможених.